Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо третє. Собор, що здіймається в небо

Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо третє. Собор, що здіймається в небо

Герої книги Ірини Голуб «Сім чудес Дніпропетровщини» продовжують подорожувати рідним краєм. Третя подорож присвячена Троїцькому собору в м. Новомосковську.

До козацької Самари

–– А чи знаєте ви, кому ми зобов'язані цим шосе? –– хитро примружившись, спитав Володимир Андрійович.
–– Ні, ні, не знаємо, –– почулося у відповідь.
–– Так от, ця чудова дорога побудована завдяки російському цареві Миколі I.
–– Кому? Цареві? –– здивувався Андрій. –– Хіба він був тут?
–– Володю, ти нас не розігруєш? –– не відриваючись від керма, спитала дружина.
–– Чого б то я вас розігрував? –– здвигнув той плечима. –– Кого тільки в наших краях не було. І царі –– теж.
Машина легко і швидко летіла по рівному, наче під шнурок, шосе. На цей раз за кермом сиділа мама, тому татко міг вільно говорити.
–– Микола I, навіть, двічі був у нас, –– почав розповідь батько. –– Перший раз він відвідав Катеринослав будучи наступником престолу. Тоді з ним трапився курйозний випадок. Майбутнього імператора повезли до недобудованого собору замість того, щоб везти до церкви, де його чекав архієрей з почтом.
Під час другого візиту царя до Катеринослава 1845 року з ним теж трапилася пригода. Можливо якраз у цих місцях, які ми зараз проїжджаємо. Микола I мандрував країною. Після Катеринослава він побажав відвідати міста на лівому березі Дніпра. Береги тоді були з'єднані “живим” –– наплавним мостом. Так називався він через те, що був гнучким і під вагою екіпажів занурювався у воду. А від мосту починався шлях, який вів на Підгороднє, Новомосковськ, а далі –– на Полтаву, Харків і Москву. Тільки шлях цей був досить умовний, місцями він губився серед піщаних кучугурів.
–– А що таке кучугури? –– не забарилася з питанням донька.
–– Кучугури –– це такі піскові ґрунти. Легкі сипучі піски перекочуються од вітру, на них майже немає рослинності, йти чи їхати по них дуже важко. Місцеві мешканці аби переїхати їх, використовували волів, бо коні не могли тягти вози та підводи. В цих кучугурах і застряг російський самодержець. Понад три години простояла карета Миколи I, захоплена у полон пісками, доки витягли її. Гніву царя не було меж. Один за одним посипалися укази, навіть, замінили губернатора. Після того й почали будувати Підгороднянське шосе, а закінчили будівництво у 1854 році. Звичайно, тоді воно було зовсім не таким, як тепер. В довжину –– кілометрів десять та 6–8 метрів шириною. Асфальту тоді теж не було. Дорогу укладали щебенем –– дрібно подрібненим гранітом, якого на кам'янистих берегах Дніпра доволі.
–– Чому ти сказав, що це Підгороднянське шосе? –– спитав Андрій. –– Це ж –– вулиця імені газети Правда*.
–– Назва кілька разів змінювалася, так само, як змінювався шлях. Наприкінці XIX століття він був уже вдвічі довший, зрозуміло й ширший. Поступово щебінь заміняли бруківкою. Що таке бруківка ви повинні знати, бо центральний проспект нашого міста в багатьох місцях замощений щільно укладеними тесаними каменями з того ж граніту. Тоді шосе досягло міста Новомосковська й отримало нову назву –– Новомосковське.
На початку XX століття по ньому проліг перший міжміський автомобільний маршрут Катеринослав – Новомосковськ. А в 20-х роках тут відкрили перший автобусний маршрут.
Сучасну назву шосе отримало 1962 року до святкування 50-ї річниці провідної газети держави –– “Правда”. Сьогодні це –– найголовніший проспект лівобережжя Дніпропетровська й важлива траса.
–– Тату, –– нарешті вихопилась Лідочка, –– а чому дорога зелена?
Машина вже вирвалась із міста і мчала вільно, не затиснена з усіх боків автобусами, тролейбусами і маршрутками, тільки час від часу її переганяли інші машини. Шосе стелилося під колеса зеленкуватою стрічкою, що виблискувала під сонцем.
–– Це поверх асфальту настилається щебінка з граніту зеленого кольору, так міцніше.
–– А хіба буває зелений граніт? –– не повірив син.
–– Буває. І червоний, чорний, сірий, інших відтінків теж.
–– Мам, довго нам ще їхати? –– засовалась на сидінні нетерпелива донька.
–– Доки не приїдемо до Самари, –– замість неї відповів батько.
–– До якої Самари? Ми ж до Новомосковська їдемо.
–– Новомосковськ розташований на річці Самарі, від неї й назву таку ж саму колись отримав. Самара, Самарь, Самарчик, Самарчук –– так називали це старовинне козацьке поселення.
Місця тут були заселені з глибокої давнини. Цьому сприяли природні умови. Повноводна річка Самара багата рибою, великі густі ліси давали безліч звіра. Дмитро Яворницький писав, що місто Самарь відоме вже з 1576 року. За гетьмана Богдана Хмельницького воно набуло неабиякої ваги. На той час містечко вже було досить заселене козаками та їхніми сім'ями. Але тодішня Самарь розташовувалася зовсім в іншому місці, –– оповідач замовк, розраховуючи на питання, і вони не забарились.
–– Як це в іншому місці? Значить це було зовсім не те місто, куди ми тепер їдемо?
–– А де воно було, де? Його потім перенесли? А як його перенесли? –– діти засипали батька питаннями.
–– Як свідчив академік Яворницький і всі інші історики, які описували наш край, Самарь розташовувалася неподалік від впадіння річки Самари у Дніпро. Це –– в межах сучасного Дніпропетровська**, там, де зараз житловий масив Північний. Зручність місця та його близькість до кордонів із татарами стали причиною того, що московський уряд вирішив побудувати тут укріплення. Новобогородицька фортеця стала одним з таких укріплень проти татарських набігів, а заразом і проти запорожців. Тут розташувався гарнізон московського війська, а населення містечка –– козаки та селяни перебралися на нове місце і заснували слободу Новоселицю. За звичкою нове містечко продовжували називати Самарою.
Близькість до Дніпра та сусідство зі старовинним Пустельно-Миколаївським монастирем сприяли швидкому розвиткові міста. У 1755 році в Новоселиці заснували поштову станцію на шляху з Полтави до Керчі. У 1775 році Новоселиця була оголошена слободою Новоселівської Азовської губернії Катеринославського повіту. Тоді ж вона стала місцем постійного перебування Полтавського пікінерного полку. У 1794 році Новоселівку перейменували на Новомосковськ. Туди ми тепер і їдемо, щоб побачити ще два чуда нашого краю.
–– Ми вже в'їхали у межі Новомосковська, –– повідомила мама.
Діти прикипіли до вікон, намагаючись побачити ту старовинну козацьку Самару, про яку щойно розповідав батько, проте старовини не було. Машина проскакувала мимо одноповерхових будиночків, що ховалися за парканами в тінистих садках. Згодом потяглись рівні шеренги одноманітних чотириповерхівок і, нарешті, почали громадитися звичні колони висотних будинків.
–– А де ж чудо? –– розчаровано спитала Ліда?
–– Скоро побачите, потерпіть трохи, –– озвався тато.
Вони виїхали на широку вулицю, потім звернули, проїхали ще трохи, знову повернули.
–– Дивіться! –– урочисто мовив Володимир Андрійович. –– Перед вами ще одне чудо рідного краю.

Троїцький собор. Ілюстрація  з книги І. Голуб «Сім чудес Дніпропетровщини»Троїцький собор. Ілюстрація  з книги І. Голуб «Сім чудес Дніпропетровщини»

 

Чудо третє
Собор, що здіймається в небо


Козацький храм. Такий він… весь в мажорі.
Стоїть, піднісши свої дев’ять глав.

Наталка Нікуліна

Майдан навколо собору вирував і клекотів. Від'їжджали легкові та вантажні машини, їхнє місце тут же заповнювали інші, а між ними, не боячись потрапити під колеса, снували люди. Гуркіт моторів і сигнали машин перемішувалися з вигуками людей. Запах бензинових парів перебивали густі аромати чебуреків і свіжоспеченого хліба. Базар жив своїм напруженим життям. Він оточив собор з усіх боків, підкотився під самісіньку огорожу. На витоптаних газонах скверика, де, незважаючи на початок літа, зрідка стирчали руді кущики посохлої трави, розташувалися торговці. На клейонках, газетах чи просто так вони порозкладали товари: одяг сусідив зі старими пошарпаними книжками; поряд із чорним залізяччям, від якого тхнуло мастилом, білою піною лежала білизна; тут же було наставлено горщечків і коробочок з кімнатними рослинами, а трохи далі лежала огрядна кішка, біля якої вовтузилась її пухнаста дітлашня.
По другий бік від собору розташувалися прилавки та ятки[21]. Тут і товару було побільше, і продавці солідніші. Але і тут, і там однакова суєта, галас, бруд і сміття. Білий собор сиротливо губився серед цього виру.
Андрій і Ліда були розчаровані. Про це свідчив кислий вираз їхніх облич.
–– Оце –– чудо? –– зневажливо кинув хлопчик. –– Проста дерев'яна церква посеред базару.
Сестра в тон його словам зморщила носа і, демонстративно повернувшись до собору спиною, задивилася на кошенят.
–– Так, це –– чудо, –– твердо вимовив Володимир Андрійович. –– Не судіть про те, чого не знаєте. Собор цей занесено до багатьох енциклопедій різних країн. Коли ви роздивитесь і почуєте його історію, обов'язково зміните думку. Я впевнений у цьому. Ходімо ж, –– запропонував він, пропускаючи поперед себе дітей і дружину.
Двір навколо храму теж на справляв великого враження: скромні квітники, дерев'яна альтанка, качата хлюпочуться в калюжі, що натекла з-під крану. А посередині двору –– собор. Невеликий, простий, без якихось прикрас: білі стіни та зелені куполи.
–– Цей храм –– один із найбільших мистецьких витворів українського зодчества, –– почав розповідь батько. –– Фахівці відносять його до стилю козацького бароко. Хоча архітектор, який зводив цю перлину, Яким Погрібняк, напевно не думав ні про які стилі. Він просто хотів залишити людям пам'ять про Запорозьку Січ...

* * *
Літнього спекотного дня, пополудні, у садку титаря[22] самарської церкви Якова Легкого зібралися люди. Це було шановне товариство: уся полкова старшина на чолі з паном полковником, священики місцевої церкви Пресвятої Трійці, ігумен[23] сусіднього монастиря, значні люди міста. Під старими крислатими яблунями на розстелених килимах і ряднах повмощувались хто як хотів. Тут було прохолодно і затишно. Донька господаря, рум'янощока дівчина в стрічках і намистах, обнесла гостей духмяною варенухою, служниця слідом за нею винесла на тацях частування.

Козаки на привалі. Фото:https://kampot.org.ua/foto/kozatsvo/kozacke_viysko/3578-kozaki-na-privali.html 

–– Ну, що, шановне товариство, –– почав господар, коли гості пригостилися, –– може й до діла з Божою поміччю?
Пан полковник, як старший тут, кивнув головою на знак згоди.
–– Так отож, панове, зібралися ми, щоб побалакати про нашу церкву, –– титар глянув на священика. –– Вона вже, самі бачите, стара й ветха, от-от завалиться.
Батюшка зітхнув і кілька разів дрібно перехрестився.
–– То ж чи не пора нам побудувати новий храм? –– продовжував титар. –– Щоб був гідним імені Божого та нашого славного міста.
–– А звісно! –– почулися вигуки з усіх боків. –– Пора б і побудувати. Побудуймо, панове, новий храм.
–– Чому б і не побудувати? –– подав голос пан полковник. –– Гроші громада збере. Та й паланка[24] військова дещо дасть. Тільки хто ж нам ту церкву побудує?
–– Дозвольте, панове, слово сказати, –– втрутився молодий осавула[25]. –– Я оце нещодавно побував у службових справах. І довелося мені проїздити через село Мерефа. Ох і церква ж там, я вам скажу! Така славна, що й очей не відвести. П'ять куполів на ній, та всі проти сонця так і палають, як свічки. Душа християнська радіє, дивлячись на неї.
–– Хто ж будував ту церкву? –– спитав котрийсь із присутніх.
–– Та відомо хто –– майстер із Водолаг, що недалечко від Харкова. Якимом Погребняком зветься.
–– Так скажи ж, пане осавуле, нехай привезуть того майстра, –– звелів полковник. –– Нехай він і нам таку церкву збудує.
–– А за ним і посилати не треба, –– хитро примружив око молодий осавула. –– Як почув я від пана титаря, що він громаду скликає, так ізразу й послав по майстра. Якиме! –– гукнув він. –– Де ти там? Іди, покажися, який ти є.
З-за дерев вийшов чоловік. Він був середнього зросту, худий, у старій одежі, босоніж. Руде волосся непокірними пасмами спадало йому на очі, обличчя вкривало густе ластовиння. Чоловік усміхнувся товариству і повагом уклонився.
–– Гм, гм, –– пан полковник недовірливо оглядав прибулого. –– Так оце ти, чоловіче, й будеш майстром?
–– Та ніби я, –– спокійно відповів той.
–– Щось ти той... непоказний якийсь, вибачай на слові.
–– Який вже вдався, –– безтурботно сказав Яким, і ніби винувато всміхнувся.
–– А чи збудуєш ти нам церкву? –– продовжував сумніватися полковник.
–– Чому ж і не збудувати, –– так само відповів майстер. –– Дайте мені лише сили та плоті.
–– Якої тобі ще сили та плоті?
–– Та відомо ж якої: дерева на церкву та помічників добрих.
–– Буде тобі все, чоловіче, –– знову заговорив титар. –– Ти тільки скажи нам, яку церву будуватимеш?
–– А хоч би й таку, –– присівши навпочіпки, Яким узяв якусь паличку і швидко намалював на землі церкву з п'ятьма куполами. 
Усі зібралися навколо будівничого, роздивляючись малюнок.
–– Ловка церква, ловка, –– нарешті обізвався полковник. –– Та чи ти її збудуєш? –– знов із недовірою глянув він на майстра.
–– Збудую, чого ж, –– кивнув той головою і руде пасмо впало йому на обличчя. –– А хочете, я вам ще й не таку збудую?
Очі Якима спалахнули, а ластовиння на щоках потемніло від рум'янцю.
–– Я збудую вам храм із дев'ятьма куполами!
–– Ну, хлопче, –– похмуро озвався паланковий сердюк[26], –– і я, коли був малим, теж брехав, бувало. Тільки мене за те батько різками вчили.
–– Не брешу я, панове-батьки, –– знову струснувши головою, сказав майстер. –– Я вам ось і намалюю.
–– Намалюй, намалюй, подивимось, –– озвалися з різних боків голоси. 
Яким знову взявся за паличку, міцно стиснув її, і вона тут же зламалась в його міцних пальцях. Він озирнувся.
–– Гей, дівко, батькова донько! –– гукнув він до дівчини, яка з-за дерев прислухалася до розмови. –– Чи не вволиш ти мою волю?
–– А це дивлячись чого ти хочеш, майстре, –– зблиснула та очима, виходячи до гостей.
–– Подай-но мені, красуне, дошку грифельну, золоту та срібної крейди до неї.
–– Немає в мого батечка золотої дошки, –– засміялась дівчина. –– Немає і срібної крейди, –– і жваво метнулась до хати.
–– Бери прості, коли хочеш, –– сказала вона, незабаром повертаючись і подала майстрові те, чого він просив.
–– Пошли ж тобі Боже, ягідко, чоловіка доброго та діток, як маківок.
Дівчина засоромилась і кинулася за дерева, а Яким легкими впевненими рухами заходився малювати. Скоро з-під його руки на чорному тлі дошки засвітився легкий білосніжний храм. Дошка пішла по руках, козаки ахали, милуючись церквою.
–– Благоліпна, істинно благоліпна, –– аж схлипнув від хвилювання батюшка.
–– Диво з див, –– вторували йому парафіяни.
–– Скільки ж тут бань? –– зосереджено схилився над малюнком титар Яків Легкий. –– Дев'ять, кажеш?
–– Дев'ять, –– підтвердив будівничий. –– Одна, головна, посередині та по три на кожен бік дивиться.
–– По три на кожен бік?
–– Та по три ж.
–– І з усіх чотирьох боків?
–– З усіх чотирьох.
–– Так це ж тринадцять буде, а не дев'ять.
–– Ні, таки дев'ять.
Титар спантеличено дивився то на дошку, то на майстра.
–– Дивись, –– уже сердився він, –– з одного боку три, з другого три, так? –– Яким з поблажливою посмішкою кивав головою. –– З третього боку –– теж три. І з четвертої –– так само. Дванадцять! І ще посередині. То скільки?
–– Дев'ять, –– спокійно відказав рудий майстер і почав лозиною креслити на землі план церкви, терпляче пояснюючи, що кожна крайня башта одночасно виходить на обидва боки.
–– Хух, аж упрів, –– витираючи з лоба піт, сказав нарешті Яків Легкий. –– Ну, вражий сине, так тому й бути –– будуй!

*  *  *
–– І він сам збудував цей собор? –– спитала Ліда.
–– Ні, звичайно ж, не сам. Тут працювало багато людей. Але проект будівлі склав Яким Погребняк.
Сім'я, разів зо два обійшовши собор, влаштувалась у затишній дерев'яній альтанці. Володимир Андрійович продовжував розповідь.
–– Як бачите, храм побудований дуже просто, ні колон, ні ліпних прикрас –– рівні білі стіни та зелені куполи. Але придивіться, який він весь зібраний, стрункий. Тут немає нічого зайвого, можливо, в цьому й полягає секрет його довершеності та краси.
–– І як гармонійно він вимальовується на тлі блакитного неба, –– додала Галина Олександрівна. 
–– Собор білий із світло-зеленими куполами, –– роздумливо сказала Ліда, –– небо світло-блакитне з білими хмарками, а посередині між ними золоті хрести... А вони справді золоті? – змінила вона мрійливий тон на діловий.
–– Вони позолочені, але від того не гірші, –– відповів батько і продовжував. –– Храм цей унікальний тим, що побудований лише з дерева і при цьому –– без єдиного цвяха. Рада вирішила, що не годиться вбивати залізо в церкву, присвячену Ісусу Христу, бо саме залізними цвяхами його розпинали. А дерево –– дуб і сосну, брали в довколишніх лісах.
–– А як же він тримається без цвяхів? –– здивувався Андрій. –– Не склеювали ж дошки між собою?
–– Не склеювали. І будували не з дощок, а з цілих колод. Дерева не розпилювали, а тільки обтесували і цілими збирали на кам'яному фундаменті. А щоб будівля трималася, в кінці кожної колоди вирізали спеціальні шипи та замки, якими ці колоди щільно з'єднували. Обшивку прибивали тиблями, такими собі дерев'яними цвяхами. А ще придивіться до башт церкви. Вони настільки майстерно складені, що майже не потребували скріплення. Кожна з башт слугує підпорою іншій, а разом вони підтримують одна одну, створюючи єдиний ансамбль. Це можна побудувати, тільки добре знаючи закони рівноваги.
–– Навіть важко собі уявити, –– обізвалась Галина Олександрівна, –– що все це тримається без цвяхів.
–– Ну, тепер вже, після кількох реставрацій, заліза у тілі собору доволі, чув нібито до трьох тон цвяхів у нього вгатили. Нинішні будівельники не знають секретів своїх попередників. Але ще тоді, коли цвяхів не було, будівля не раз витримувала бурі, навіть урагани. Якось над містом пронісся вітер страшенної сили. Він зривав дахи з будинків, виривав із корінням столітні дуби, а в соборі, за свідченням очевидців, лише панікадило хиталось і по кутках рипіло. Сьогоднішні архітектори та будівельники роками вчаться в інститутах, студіюють фізику, математику, опір матеріалів, а майстер-самоук, не здогадуючись про всі ці премудрості, покладаючись лише на досвід та інтуїцію, зумів звести отаке диво.
–– Так, це, мабуть, від Бога...

*  *  *
Храм вирішили побудувати за дві тисячі карбованців. Замовники не прибіднювались, аби збити ціну, а будівничий не завищував її заради власного зиску. Вдарили по руках.
–– Панове-батьки! –– звернувся до громади Яким Погребняк. –– Я –– чесний християнин і козацького роду. Не заради грошей будуватиму цей храм, а заради людської втіхи та слави Божої. Прийміть і мою пожертву. Даю за помин душі своєї на будівництво двадцять чотири карбованці.
–– Славно сказав, –– загула громада. –– Істинно козацька душа.
–– Ач, вражий сину, як повернув, –– пробасив пан полковник. –– Коли вже так, то й за нами діло не стане. Жертвую на храм! –– і він відстібнув від поясу капшук із грішми й кинув його будівничому до ніг. За полковником й інші стали жертвувати на церкву.
–– Благословляю! –– підійшов до Якима батюшка. –– Благословляю тебе, сину, і хай допоможе тобі пресвята Трійця.
Скоро по тому відбулась і закладка нової церкви. Відслужили урочистий молебень, а там і підмурівок склали. Прикидували вже, коли храм буде готовим до освячення, аж пішли раптом чутки, що будівничий зник.
Титарі, Яків Легкий та Павло Кореневський, прийшли на будівельний майданчик. Там було тихо й порожньо, тільки якийсь робітник порпався в купі мотлоху.
–– Де майстер? –– приступили до нього титарі.
–– А Бог його святий знає, –– відказав робітник. –– Вже третій день ні слуху, ні духу.
–– Чи не запив він часом?
Дядько пошкріб нечесану голову, подумав.
–– Ні, батечки мої, –– вирішив він, –– не такий Яким чоловік. Він без Божого благословення й води до рота не візьме, а вже щоб горілку –– то сохрани й одведи. Щось, видать, із ним приключилося.
Титарі постояли, позітхали, подумали, та ні до чого не додумавшись, розійшлися.
Наступного дня Павло Кореневський, добре пообідавши та загадавши челяді роботу, пішов у садок подрімати в холодочку. Не встиг він вмоститись і заплющити очі, як просто перед ним з'явилася мара.
–– Свят, свят, свят! –– схопився він, угледівши худу постать з рудою чуприною. –– Якиме, ти?!
–– Ось вона вам, уся тут, –– замість вітання сказав Яким. –– Дивіться –– все як казав: по три бані з кожного боку й посередині одна, а разом –– дев'ять. Таки ж дев'ять, –– і він простяг до титаря свої жилаві натруджені руки.
Церква!  З дев'ятьма главами, уся ніби підноситься до неба. Ну справжнісінька тобі церква! Титар довго не міг оговтатись, нарешті зрозумів, що майстер тримає на пошерхлих долонях подобу замовленого храму.
–– Бачу, бачу. Диво дивне сотворив ти, –– заговорив нарешті Кореневський, уважно оглядаючи подобизну церкви, яку так і тримав на простягнутих руках будівничий, схожий на пророка, а не на живу людину. –– Де ж ти пропадав, Божий чоловіче?
–– Злякався я, пане титарю, ой як злякався. Здалося мені, що не під силу взяв я тягар. Сховався від усіх у самарських плавнях, став думати, як церкву побудувати. Мудрую, мудрую, ніби добре виходить, а тоді тільки раз –– та й зіб'юся. То крокви не лягають, то куполи не тримаються купи, то в одному місці не так, то в іншому.
І розповів Яким, як заплакав від безсилля, як пішов куди очі світять, аби на глум людський не потрапляти. Довго блукав так лісом і очеретами, доки зовсім знесилився, а як упав, почув калатання дзвонів. Виходить, не просто блукав він, а вийшов до Пустинно-Миколаївського монастиря. Подумав тоді Яким, що то промисел Божий і став ревно молитися святому Миколаю, покровителю обителі. Молився-молився, а тоді чи заснув, чи ні, тільки побачив раптом перед собою Миколая-чудотворця. Почув, мабуть, Божий угодник молитви, зглянувся і розказав, як храм будувати. Прокинувся Яким уранці свіжий, повний сили та відразу заходився плести з очерету подобу церкви...
–– Сила Божа з тобою, –– відказав на те титар. –– Починаєш ти, небораче, якось незвично, дай тобі Боже і скінчити достойно.

*  *  *
–– Такі-от перекази дійшли до нас про Якима Погребняка, зодчого, який побудував цей храм, –– закінчив свою розповідь Володимир Андрійович. –– Кажуть, макет з оситнягу довго зберігався в самій церкві. Яворницький ніби на власні очі його бачив.
–– Я думаю, Володю, –– дружина встала і почала щось шукати в пакеті, –– пора б нам і до собору зазирнути.
–– Так. Я саме й збирався вам це запропонувати.
–– Мамо, нащо ти запинаєшся? –– спитала Ліда, побачивши у матері в руках легку мереживну хустку.
–– Так треба. Жінкам не годиться заходити до церкви простоволосими.  Чи добре?
–– Добре, дуже добре, –– сказали всі хором і засміялись.
–– Діти, церква –– це особливе місце, –– сказала Галина Олександрівна, коли всі піднялись по сходах і опинились перед дверима. –– Тут не можна бігати і голосно говорити, –– вона кинула погляд у бік доньки. –– Ми з татом будемо пояснювати вам що і як. Намагайтесь слухати  уважно і не перепитувати.
–– Спитати можна буде й потім, –– додав тато. –– Зараз головне –– дивіться і запам'ятовуйте.
Служба в соборі давно вже скінчилася, лише в лівому приділі зібралась купка людей. Священик читав заупокійні молитви, а молодий служка махав кадилом. Від нього розливались приємні, трохи терпкуваті пахощі. Дві жінки в довгих темних спідницях до самих п'ят, в простих білих сорочках і таких же хустках зосереджено терли великі блискучі свічники. Молода мати щось пошепки пояснювала хлопчикові років трьох-чотирьох. Середнього віку чоловік, поставивши перед образом свічку, беззвучно молився.
Мама й тато перехрестились, Андрій невпевнено повторив, а Ліда вирішила, що не вміє і спробує іншим разом. Батько купив свічки і роздав дружині й дітям. Хлопчик і дівчинка, наслідуючи дорослих, запалили їх і поставили перед іконами.
–– Задумайте якесь бажання, –– шепнула мама, –– попросіть у Бога того, чого найбільше хочете.
Усі трохи постояли, хто молячись, хто просто так. Діти придивлялися до ікон.
–– Можна підійти до них ближче, тільки руками нічого не чіпайте.
–– Мамо, а чого тут така стара і погана ікона? –– пошепки спитала Ліда.
З чорної потрісканої дошки, без усякої оправи, на неї дивилося суворе обличчя.
–– Старе не обов'язково погане, –– так само пошепки відповіла мама. –– Це старовина ікона, їй, певно, кілька сотень літ, а може вона тут ще з часів побудування собору...
–– Ідіть сюди, –– тихо покликав тато. –– Роздивіться уважно он ті розписи, –– легким порухом голови він показав угору.
Всі позакидали голови, вдивляючись у розписи зроблені під самим куполом храму.
–– Як високо, –– шепнула Ліда.
–– Дивіться, –– ледь чутно почав пояснювати батько, –– отам зображені апостоли, тобто учні та послідовники Христа, –– Петро і Павло. Їх дуже шанували, бо вони були найближчими до свого вчителя. Проходьте далі. Обережно... Оце посередині під центральним куполом намальовано Святу Трійцю, якій і присвячено цей храм.
–– Там тільки двоє намальовані, –– заперечила донька.
–– То зображені Бог-отець, і Бог-син, а поруч угорі, бачите, написано: Святий Дух. Як ти намалюєш Духа, коли він безтілесний?
Повільно пройшли далі й батько продовжував пояснювати.
–– Лівий притвор присвячений святителям  Василію Великому, Григорію Богослову та Іоану Златоусту, саме вони вгорі й намальовані.
Коли вже вийшли з собору, на батьків посипалася злива питань. І вони знову терпляче пояснювали і розповідали.
–– Опорядження, яке ви бачили всередині, тепер, звичайно, не те, що було спочатку. Історики кажуть, що стіни та склепіння всі були майстерно розписані за старовинними візантійськими зразками. Є думка, що розписи виконував один із учнів відомого художника Дмитра Левицького. Серед козаків вважалося честю пожертвувати щось для собору. Дарували ікони, церковні книги, хрести, коштовні прикраси та гроші. Збереглися записи із прізвищами дарувальників і списки їхніх пожертв.
–– Давайте походимо біля собору, –– запропонував Андрій.
Знову стали обходити споруду. Діти вже іншими очима дивилися на старий храм.
–– Кажуть, що архітектура –– це застигла музика, –– промовила Галина Олександрівна. –– Я б додала ще –– і застигла поезія. –– І після короткої паузи вона, неголосно, але з великим почуттям стала читати напам'ять:

Козацький храм. Такий він... весь в мажорі.
Стоїть, піднісши свої дев’ять глав.
Мальовані під куполами зорі.
Священні книги в золоті оправ.
Мов злетна куля перекотиполя,
повз храм цей сонце – та й на небокрай.
Руїну не одну послала доля.
Він вистояв. Він був і є. І край.
У ньому тисяча й одна загадка.
Стоїть. У білім проминанні хмар.
Веде проміння мерехтлива кладка
у глибину, де світиться вівтар.
Дух непогасний в стінах цих витає.
Тут хтось – з віків – піти не поспіша:
усе літає тут, усе літає
козацька зачарована душа.

Почулися оплески.
–– Чудово! Дякую, Вам, пані, дякую!
Поруч стояв літній чоловік, просто вдягнений, у солом'яному брилі, з вудками, прилаштованими за спиною.
–– За що дякуєте? –– здивувалась Галина Олександрівна.
–– За високу поезію душі. Це чий же вірш?
–– Наталки Нікуліної.
–– Чув, чув про неї, аякже. Ви, бачу, собором цікавитесь. Я за вашим сімейством вже хвилин п'ять спостерігаю.
–– Ну й що Вам дали ці спостереження? –– спитав Володимир Андрійович.
–– Та Ви не ображайтеся, шановний. У нас же до собору чого приходять? –– дядечко, видно, був говіркий. –– Щоб свічку поставити, перехреститися, ну, попросити чогось у Бога. Хто там думає, що це ще й витвір мистецтва. Туристи, правда, час від часу приїжджають: сфотографуються, сувенір якийсь куплять та й назад. А багато з них знають про Якима Погребняка чи Олексія Пахучого? А ви, я ось дивився, довго навколо нього ходите, дітям щось пояснюєте. А я, знаєте, і сам люблю сюди приходити... Дозвольте відрекомендуватися, –– похопився чоловік. –– Іван Степанович Жовтобрюх, місцевий краєзнавець.
Почувши прізвище, смішлива Ліда пирхнула і сховалася за матір.
–– Що, чудне? –– засміявся й собі Іван Степанович. –– Жовтобрюх, значить, змія така, з жовтим черевцем. Колись їх у самарських лісах і плавнях багато водилося. Дмитро Яворницький про це писав. Мабуть, знаєте, хто це.
–– Знаємо, –– солідно, по-дорослому відповів Андрій. –– Це вчений, історик запорозького козацтва.
–– Йому пам'ятник у нас у Дніпропетровську є, –– й собі вихопилася Ліда. –– І музей –– теж.
–– Ага, то ви з Дніпропетровська, значить. Мабуть, теж краєзнавці, раз цікавитеся пам'ятками.
–– Так, –– відповів Володимир Андрійович, –– хочеться показати дітям рідний край.
–– Чудово, чудово, –– аж засяяв добродій Жовтобрюх. –– А чи звернули ви увагу на цю дзвіницю? –– показав він на вежу, що стояла неподалік від огорожі.
–– Н-не знаю, –– нерішуче промовила Галина Олександрівна, придивляючись до дзвіниці, –– я не архітектор, не мистецтвознавець, але... Якась вона... порівняно з собором,.. –– жінка підшукувала слова. –– Не в тому стилі, чи що?
–– Правильно, правильно, –– зрадів краєзнавець. –– Ви, видно, людина інтелігентна, делікатно так кажете: не в тому стилі. А я по-простому скажу: неоковирна ця дзвіниця, грубо її зроблено. Не Яким уже будував, інший архітектор. Мусив би він у тому ж стилі, що й собор, зробити, та храм йому, видать, занадто простим здавався, бідним. Він і вирішив свій витвір прикрасити. Доприкрашався, –– вже сердито буркнув Іван Степанович. –– Бачите, через оті поперечні ліплення споруда стає ніби нижчою, важкою, приземкуватою. А собор –– той до неба злітає...
Він помовчав трохи і знову жваво продовжував.
–– Мені оце вже за шістдесят давно, а я пам'ятаю, дід мій, Іван, царство йому небесне, колись розповідав як він разом із Олексієм Пахучим цей храм відновлював.
–– Справді? –– зацікавився Володимир Андрійович. –– А ну ж, розкажіть. Та може ми в альтанці сіли б, –– запропонував він.
–– Спасибі, ще насиджуся сьогодні. Я, бачте, на риболовлю зібрався та й зайшов на базарчик блешню нову купити. А до храму завітав удачі собі попросити. Рибалки –– народ забобонний, –– засміявся він, а далі почав розповідати.
–– Дід мій, Іван Гаврилович Жовтобрюх, народився у семидесятих роках дев'ятнадцятого століття. Він був хлопчаком, коли почалася реставрація собору.
Треба вам сказати, що собор до того вже підрихтовували. У 1830 році почали та й п'ять років із ним возились. То був просто ремонт: бані, пофарбовані раніше зеленим, вкрили позолотою, побілили стіни. Правда, фундамент замінили на цегляний. Тоді, казали старі люди, майстер загинув, зірвався з бані. Освятили собор, знову стали в ньому службу правити.Новомосковський Троїцький собор. Сучасний вигляд. Ілюстрація  з книги І. Голуб «Сім чудес Дніпропетровщини» Ще постояв храм. А на початку вісімдесятих років вирішили-таки реставрацію робити, бо дерево –– матеріал не дуже тривкий, багато колод погнило, а бані все більше хилились до середини... Вони, знаєте, й зараз хиляться, –– перебив оповідач самого себе. –– Крайні, –– показав він. –– Коли зблизька дивитися, так ніби й не видно, а здаля добре помітно. На чому це я зупинився? Ага, –– згадав він і продовжував. –– Тоді торги влаштували, кому, значить, довірити таке важливе діло. Доручили вести реставрацію майстру Кажинкову. Той робітників зібрав, промову сказав, почали вони собор розбирати. Розібрали, колод гнилих багато виявилося, треба було міняти їх на нові. Кажинкову і гроші на те видали. А він, хитра бестія, вирішив їх собі до кишені покласти, тому і почав шахраювати. Зігнилі колоди не викидав, а велів їх замазувати смолою, щоб новими здавалися. Тільки прорахувався той горе-майстер. Може хто з робочих його виказав, а може міський голова, який наглядав за роботами, додивився. Вигнали Кажинкова. Провели нові торги.
Тепер вже справу доручили Олексієві Пахучому. Це був справжній майстер. Його батько брав участь у попередньому ремонті собору і багато розповідав синові про перлину козацької архітектури. Пахучий мав неабиякий досвід, реставрував до цього не одну церкву. Він із самого початку, тільки зайшла мова про відновлення собору, хотів узятися за це діло. Та тоді йому не дозволив губернський архітектор Едуард Харманський, бо не було в народного майстра дипломів. А як така справа з Кажинковим приключилася, то вже Харманський махнув рукою, тільки час від часу на майданчик приїжджав. Перевіряти, значить, чи так робиться, як треба. А Пахучий йому, бувало, й каже: “Спіть спокійно, пане Харманський, українець будував, українець і перебудує”.

От воно як було. Реставрація та аж до 1888 року продовжувалася. Дід мій тоді вже парубком був і найнявся робітником до Пахучого, –– закінчив свою розповідь краєзнавець.
–– А чому ж так довго роботи проводились? Заважало що, чи може грошей не вистачало?
–– Правду кажете, довго. І таки ж через гроші. По людях з простягнутою рукою ходили, дозбирували, –– зітхнув Іван Степанович. –– Спочатку, як вигнали Кажинкова, похопилися, що невідомо, як собор збирати. Розібрати його розібрали, а ні малюнків, ні креслень той пройда не лишив: чи не подумав про них, чи просто знищив. Спасибі протоієрею Іоаникію, він очолював будівельний комітет і сфотографував храм перед тим, як його почали розбирати. Не було б тих фотографій –– не було б, може, тепер і нашого собору. А майстра Олексія Пахучого поряд із Якимом Погребняком згадали, коли дошку пам'ятну робили на честь нового відкриття храму.
–– Спасибі Вам за цікаву розповідь, –– подякував Володимир Андрійович.
–– Що Ви, що Ви, –– запротестував добродій Жовтобрюх. –– Це Вам спасибі. Приємно було познайомитися. Ну, треба мені бігти. Дасть Бог, ще колись зустрінемось.
І він дійсно побіг і скоро зник за огорожею собору та базарним натовпом.

*  *  *
Не все відбувається в житті так, як плануєш. Якийсь випадковий камінчик чи нікчемна іржава залізячка на дорозі можуть усе поміняти.
Ледве машина вибралась із базарного майдану, щоб виїхати на трасу, Володимир Андрійович стривожився.
–– Щось із колесом трапилося. Треба глянути.
Він зупинив машину і вийшов, слідом за ним вискочив Андрій. Ліда теж хотіла подивитися, що трапилось, та мама її втримала.
–– Переднє колесо спустило, чимось пробите, –– сказав батько. –– От халепа на мою голову.
–– А монастир? –– захвилювалась донька. –– Ми тепер не поїдемо до монастиря.
–– Заспокойся, –– взяла її за руку мама. –– Тато обов'язково щось придумає.
–– Треба знайти станцію техобслуговування, –– розмірковував Володимир Андрійович. –– Десь тут повинна бути, адже важлива траса, базар поруч.
Так і вийшло, що він пішов по допомогу, а сім'я залишилась в машині. Андрій невдоволено бурчав, бо батько не взяв його з собою. Ліда бідкалась, що тепер вони не потраплять до монастиря. Настрій у всіх зіпсувався.
–– Може це собор не хоче так швидко нас від себе відпускати? –– подумала вголос Галина Олександрівна.
–– Чому не хоче? –– здивувався син. –– Хіба неживі речі можуть чогось хотіти чи не хотіти?
–– Неживі речі створюють люди, –– заперечила мама, –– і вкладають тепло своїх рук, душу, а значить, ці речі отримують щось людське, набувають одухотвореності. Подумайте над цим.
–– Чому ж він не хоче нас відпускати? –– знову спитав хлопчик. –– Що нам ще біля нього робити? Ми й так вже все про нього знаємо.
–– Все знати неможливо, –– хитнула головою мама. –– Ви почули про собор лише невелику дещицю. А чи знаєте ви, що цей храм описано в художньому творі?  І що він став одним із головних персонажів нарівні з людьми?
–– Як це? –– засвітились цікавістю очі хлопчини.
Ліда притихла, дослухаючись до розмови.
О. Гончар. Собор. Книга з фонду ДОУНБ.–– Наш відомий письменник Олесь Гончар написав роман “Собор”, –– стала пояснювати Галина Олександрівна.
–– Він про цей собор написав? –– тут же встряла донька.

–– Так, про цей. Книгу ви прочитаєте згодом, вона у нас є, –– жінка зробила паузу і почала читати напам'ять:
 
“Мовчить собор.
Не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає на ньому всі травми часу.
Навколо вирують пристрасті, ламаються списи в щоденних баталіях, що їх ведуть будівничі з браконьєрами, а він стоїть, думає свою одвічну думу. Про що вона? Все тут проходило перед ним, як перед свідком і перед суддею. Ще, здається, недавно рипіли гарби повз нього з снопами, клекотіла революція на цьому майдані соборному, дзвони калатали на сполох, кликали на сходки, на пожежі, то радісно, то тривожно будили передмістя, б'ючи пудовими язиками свою литу, з домішками срібла мідь... Поглядом болю і туги востаннє дивилися на нього розширені очі дівчат-полонянок, коли їх тисячами гнали мимо собору в Німеччину. Ридання чув, і крики надій, і залізні гуркоти війни, і її, ще страшнішу тишу... ”
 
Галина Олександрівна замовкла, на деякий час стало тихо, навіть непосидюча Ліда притихла.
–– Ух ти! –– не витримав син. –– Ти наче зі сцени читаєш. Як вірш. А Олесь Гончар в цій книжці про історію собору написав?
–– Так, про історію. Тільки вже сучасну.
–– А хіба буває сучасна історія? Історія –– це те, що було давно...
–– Ні, синку, історія твориться щодня. Кожен минулий день вже стає історією.
–– А що було з собором... –– Андрій підшукував слова, –– ну, недавно?
–– Ти маєш на увазі його новітню історію? Його хотіли знести.
–– Навіщо? Хіба він комусь заважав?
–– Так, заважав. Після жовтневого перевороту в 1917 році більшовики почали активно боротися з релігією. Вони знищували церкви: розвалювали їх, підривали. Бувало, що створювали у храмах музеї –– атеїзму чи якісь інші, або займали під господарські потреби. Це рятувало будівлі від знищення. В цьому козацькому соборі попалили ікони, книги, все, що могло горіти; скинули дзвін, а потім влаштували тут склад, зберігали різне начиння, комбікорми. Пізніше виникла ідея зробити в ньому природничий музей, але до втілення не дійшло. А згодом цю перлину зодчества і зовсім знести хотіли. Лише наприкінці 80-х років його повернули віруючим.
Повернувся батько на чужій машині в супроводі двох метких хлопців у яскравих спецівках. Ті оглянули пробите колесо, побалакали між собою, сказали, що треба забирати автомобіль на станцію техобслуговування і вже там лагодити.
–– Це довго? –– стурбувалась Галина Олександрівна.
–– Не знаю, –– відказав молодик. –– У нас там вже кілька машин чекають ремонту. Як вийде.
Тато з мамою порадились і вирішили не чекати поки машину полагодять, а брати що треба та йти до річки. Там вони пообідають, відпочинуть, а тоді тато забере машину і вони поїдуть до монастиря. Програму ухвалили одноголосно. Молодики в спецівках причепили автомобіль до свого і потягли, а сім'я, навантажена сумками, наплічниками і пакетами рушила вперед.
Автомобільний міст над річкою колихався і порипував. Це помітили всі, ледь пройшовши кілька кроків.
–– Ой! –– злякано скрикнула Ліда. –– А він не впаде?

Самарський краєвид. Фото: http://prof-nvf.org/news/otdykh_ozdorovlenie_i_lechenie_rekreacionnye_resursy_dnepropetrovskoj_oblasti/2014-08-15-162

–– Не бійся, –– заспокоїв її батько. –– Це вібрація від руху машин.
–– А яка це річка? –– не вгавала дівчинка.
–– Це ж Самара. Адже я вам розповідав.
–– Як гарно, –– зупинилась Галина Олександрівна. –– Ви тільки погляньте, які краєвиди.
Тиха спокійна синява річки вибагливою стрічкою вигиналася серед буйної зелені берегів. Ледве помітна течія давала знати, що річка не заснула і не застигла в німотному збайдужінні, а живе, несе свої води споконвіку визначеним їй шляхом, виконує своє призначення напувати й ростити. В яскраво-смарагдову зелень місцями вплітались ніжні білі чи рожеві плями –– цвіли квіти й кущі. А небо, теж тихе і синє, немов увібрало в себе спокій річки і так само повільно та розважливо розтікалося довкола. Самара мовби заколисувала. Можна було дивитися на неї нескінченно, вбирати її очима.
–– Ах, просто чари якісь, –– розслаблено зітхнула жінка. –– Не можна надивитися.
–– А ми зараз перейдемо міст і знайдемо собі затишну місцинку серед цієї краси, –– сказав Володимир Андрійович.
–– Давайте сфотографуємось, –– запропонувала Ліда. –– Татку, а чому ти не сфотографував нас біля собору?
–– Та якось і не згадав, –– став виправдовуватись батько. –– Ну, ставайте біля перил. Так, щоб мені Самару було добре видно.
–– Гляньте! –– раптом аж скрикнув завжди стриманий Андрій. –– Собор! Що з ним?!
Усі дружно повернули голови. Собор плив над землею. Вірніше, землі навколо нього не було, лише зелені верхівки дерев. З мосту вже не видно було базарного майдану, кольорових пластикових яток, чебуречних, складів і стоянок –– лише стіна зелені. А над нею –– біле диво. Усі завмерли.
–– Давайте ще пройдемо вперед і знову на нього поглянемо, –– через деякий час запропонував тато.
Повільно, наче боячись щось сполохати, всі повернулись і рушили вперед. Андрій міцно вчепився в перила мосту і задкував, не відриваючи погляду від собору.
–– Тату, мамо, –– здавлено прошепотів хлопчик, –– він... він... здіймається в небо...
–– Усі знову повернулись. Собор став іще вищим. Здавалося, ось-ось він одірветься від дерев, що хапали його вітами, і злетить до небесної блакиті.
–– Дивовижно. Просто фантастично, –– прошепотіла й мама. –– Який ефект. Цікаво, чи знав про таке Яким Погребняк, коли зводив це диво?
–– Хто зна... Можливо, знав... Наші предки були мудрими, –– стиха обізвався Володимир Андрійович. –– Тільки не хочеться про це зараз думати. Хочеться дивитися.
І вони дивились. І вже не помічали, що йдуть, повільно задкуючи, не відриваючи очей від білого дива. І з кожним кроком віддаляючись від собору, наближалися до нього. А собор все більше й більше здіймався над землею і вже заповнював собою все небо, весь світ, і сам ставав цілим світом...
 
 
Примітки до тексту
 
* 2016 року перейменована на проспект Слобожанський.
 
** Нині м. Дніпро.
 
[21] Ятка – торговий намет, кіоск тощо.
    
[22] Титар – староста релігійної громади.
 
[23] Ігумен – настоятель, керівник монастиря.
 
[24] Паланка – військово-адміністративна одиниця на запорозьких землях.
 
[25] Осавула – чин у козацькому війську.
 
[26] Сердюк – чин у козацькому війську.

 

 

Створено: 20.06.2018.
Редакція від 20.06.2018.
Ірина Голуб