Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо шосте. Золотий міст Катеринослава.

Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо шосте. Золотий міст Катеринослава.

Герої книги Ірини Голуб «Сім чудес Дніпропетровщини» знайомляться з історією унікального залізничного мосту Катеринослава, нині – Амурського мосту м. Дніпро.

Даремні хвилювання

Брат і сестра почули, що хтось устромив ключа в замок і, не змовляючись, кинулися до дверей. Їх відчинив батько. Він зайшов до квартири і здивовано глянув на дітей –– вигляд у обох був розгублений і наляканий.
–– Що сталося? Ви дивитеся на мене, як на триголового змія.
–– Ми думали, що це мама, –– пробурмотів Андрій.
–– А хіба вона не вдома? –– і собі здивувався батько.
–– Ні. Вона поїхала до Ольги Борисівни.
Ольга Борисівна була далекою маминою родичкою. Немолода і самотня жінка ніякої рідні крім Галини Олександрівни не мала. Жила вона на лівому березі Дніпра, у віддаленому районі. Мама час від часу їздила до неї, купувала продукти, допомагала по господарству.
–– Мама нічого не казала мені, –– зауважив тато. –– Так вона –– і ночуватиме там?
Ліда та Андрій стали розповідати навперебій.
–– Ольга Борисівна подзвонила мамі…
–– Вона попросила приїхати. Вона захворіла.
–– Мама поїхала до неї, а потім подзвонила нам, що вже їде додому.
–– Так, виходить, все добре, –– заспокоївся тато, –– скоро вона повернеться. Ще видно.
–– Мама давно дзвонила, –– похмуро мовив син.
–– Як давно?
–– Четверта година була, –– сказала Ліда.
–– Десять хвилин на п’яту, –– поправив Андрій. –– А скоро вже дев’ята…
–– Може вона ще там затрималася?..
–– Ми телефонували до Ольги Борисівни, –– голос у хлопчика був напружений, нервовий. –– Вона сказала, що мама давно від неї пішла. Зразу, як нам подзвонила…
Володимир Андрійович стривожився, але щоб не лякати дітей ще більше, сказав із робленим спокоєм:
–– Значить, скоро приїде. Ольга Борисівна живе в іншому кінці міста. А місто у нас велике, ви ж знаєте.
Перевдягнувся і повів дітей до кухні, вони ще не вечеряли, чекаючи батьків.
–– Зараз ми приготуємо поїсти, якраз і мама приїде, –– бадьорим голосом говорив він.
Але сідати за стіл довелось утрьох. Їжа не лізла до рота. Сяк-так повечерявши, Володимир Андрійович кинувся до телефону. Родичка лише підтвердила те, що сказали діти. Стрілки годинника на стіні наближалися до десятої. Тривога наростала. Андрій, завжди спокійний і врівноважений, нервово никав по квартирі. Ліда не відходила від дверей і з усіх сил прислухалася, чи не йде мати. Володимир Андрійович присів біля телефону і став обдзвонювати знайомих, до яких, на його думку, могла б навіщось зайти дружина. Але її ні в кого не було, і ніхто нічого не міг сказати.
Десь за стіною пробило десяту годину –– матері все ще не було. Ліда тихенько заплакала. Брат, якого ці сльози роздратували ще більше, накричав на неї і дав запотиличника. Дівчинка розревілася вголос.
–– Та замовкніть, ви! –– не витримав батько. –– Андрію! Лідо!
І тут почулися знайомі кроки. Всі кинулися до дверей.
–– Господи, як я втомилася, –– простогнала Галина Олександрівна, скидаючи туфлі. –– Ніг не відчуваю…
–– Мамочко, мамусю, –– кинулися до неї діти. –– Де ти була?
–– Галю, що трапилося?
–– Ох, не питайте. Така дорога… Міст перекрито… Довелося в об’їзд… “Пробки” повсюди. Просто жах.
–– Який міст?
–– Та старий же.
–– Але ж тобі по ньому не треба було їхати, –– заперечив Володимир Андрійович. –– Від Ольги Борисівни ж через новий…
Галина Олександрівна пройшла до кімнати, знеможено впала у крісло. Сім’я її обступила, радіючи, що мама і дружина, жива-здорова і вже вдома.
–– Розумієте, я від Ольги Борисівни вийшла десь на початку п’ятої і подумала, що можу заїхати на Озерку. Завтра субота, хотілося приготувати вам чогось смачненького… Зараз базар працює допізна. От я й поїхала маршруткою через старий міст. Хіба я знала, що він закритий?
–– В газетах же писали і по телебаченню показували, що його ремонтують, –– здвигнув плечима чоловік.
–– Я знала про ремонт, але якось не думала, що міст закрили повністю, –– винувато виправдовувалась дружина. –– Коли набережну асфальтують, її частинами перекривають.
–– Так то ж набережну.
–– Господи, скільки я наїздилася, та находилася, –– втомлено зітхнула Галина Олександрівна. –– Ще й вас хвилюватися змусила…
–– Мамочко, а що ти нам купила смачненького? –– діловито поцікавилась Ліда.
Вона вже встигла заспокоїтися і забути про свої хвилювання та недавні сльози. Мама показала їй рукою на пакети, на які спочатку ніхто не звернув уваги. Дівчинка кинулася їх розбирати.
–– Ходімо, я тебе погодую, –– подав мамі руку тато.
Син приніс капці.
–– Спасибі. Я тільки чаю…
–– А в нас уже всі дома, –– урочисто оголосила Ліда.
Ніхто їй не заперечував. Вечір закінчився тихо і мирно, тривоги були забуті.

 
 Ілюстрація з книги Ірини Голуб «Сім чудес Дніпропетровщини».Ілюстрація з книги Ірини Голуб «Сім чудес Дніпропетровщини».

Чудо шосте
Золотий міст Катеринослава

 

Немов у небі йду ––
ранковим йду мостом:
Дніпро –– внизу, 
під обрій –– береги.
Як вирвались увись,
летять авто,
Шугають біло
чайки навкруги

           Костянтин Чернишов

За кілька днів уже Володимирові Андрійовичу довелось побувати у справах на лівому березі Дніпра.
–– Мабуть, з годину просидів в автобусі на новому мосту, –– розповідав він увечері. –– Такі “пробки”, а все через те, що старий досі перекритий. Правда, кажуть, що ремонт скоро закінчиться…
Ліда увімкнула телевізор. Саме передавали місцеві новини.
–– Старий залізничний міст у Дніпропетровську сьогодні є пам’яткою інженерного мистецтва національного значення, –– завчено говорила гарненька дикторка. –– Його ремонт, який завдав багато незручностей жителям нашого міста, закінчується. Скоро по ньому знову пустять транспорт.
На екрані замелькали кадри: величезні механізми повзають по мосту, здирають із нього стару зашкарублу шкіру, вантажать її неоковирним шматтям у машини. А потім показали вже очищені ділянки –– рівненькі, вкриті новеньким асфальтом, який виблискував під світлом прожекторів, незвично високі бордюри.
–– Тату, а хіба міст може бути твором мистецтва? –– недовірливо спитав Андрій. –– Це ж не картина і не статуя…
–– Ти неуважно слухав. Вона назвала його “пам’яткою інженерного мистецтва”. І це дійсно так. Старий залізничний міст не тільки найстаріший у нашому місті, але взагалі перший залізничний міст через Дніпро. А свого часу, коли його тільки будували, він був ще і найдовшим у державі. Я маю на увазі всю величезну Російську імперію.
–– Його так давно побудували?
–– Давно, понад сто років.
До розмови почали прислухатися Ліда і мама.
–– Для мене, правду сказати, це теж новина, –– мовила Галина Олександрівна. –– Ніколи не думала, що інженерну споруду можна зарахувати до мистецьких пам’яток. Просто собі міст, зв’язок між берегами, або, як кажуть шляховики, транспортна артерія.
–– Звичний погляд на речі, –– кивнув Володимир Андрійович. –– Усі їздять по золотому мосту і навіть не знають про це.
–– По золотому? –– в один голос перепитали діти, а дружина здивовано глянула на чоловіка.
–– Авжеж, –– усміхнувся він. –– Я не перебільшую, наш міст дійсно золотий.
Побачивши недовірливі погляди рідних, батько весело засміявся.
–– Синку, ану дістань альбом. Той, що зі старими фотографіями.
Альбом був старовинний, великий і важкий, у темно-синій оксамитовій палітурці, куточки якої прикрашали потемнілі металеві пластинки. Володимир Андрійович колись випадково купив його на базарі. Старенька бабуся винесла на продаж різний непотріб. Просто на землі, застеленій шматком клейонки, лежали плетені з ганчір’я килимки, гіпсовий кіт, пожовклі від часу серветки, якісь книжки… А посеред усього цього добра тихо дрімав старий альбом. Володимир Андрійович відкрив його і обімлів.
Жовтуваті фотографії незнайомих людей –– чоловіки з хвацькими підкрученими вусиками у мундирах і фраках; жінки в довгих ошатних вбраннях, з кокетливими хвилями вигадливих зачісок, з капелюшками, прикрашеними пір’ям і квітами; діти, наче янголята в мереживних сукенках і чепчиках… Між фотографіями –– поштові листівки столітньої давнини з видами вулиць, будинків, парків, давно вже неіснуючих, або зовсім не таких, як раніше…
Володимир Андрійович зрозумів, що без цього альбому він з базару не піде. Вигріб з кишень усе, що залишалося, грошей було мало, але бабуся раділа і тому. Тільки пізніше щасливий власник скарбу похопився, що не розпитав стареньку про людей на старих фотографіях.
–– Дивіться, ось цей міст, –– мовив батько.
Усі схилилися над старим альбомом. Видів з мостом було декілька.

Залізничний міст. Фото з колекції ДОУНБ.Катеринославський залізничний міст. Фото з колекції ДОУНБ. 

Металеве ажурне плетиво ніби саме по собі висіло над водою. Здавалося, що широкі червонясті підпори тут зовсім ні до чого, що міст не тисне на них своєю багатотонною вагою, а так, тільки на мить приліг відпочити. На березі, під мостом і збоку від нього, клопотались люди: кудись спішили, розмовляли, вивантажували вози… Поруч приліпилися невеликі будівлі, рідкі кущики дряпалися по кам’янистих схилах берега. Міст не зважав на все те, не помічав нічого, крім Дніпра і берегів, які він обхопив міцними обіймами і притягував один до одного.
–– А тут міст гарний, –– сказала Ліда. –– не такий, як насправді.
–– Навпаки, –– заперечив їй брат, –– тепер він –– іще кращий, міцніший.
Вони мало не посварились, але донька, щось пригадавши, покинула сперечатися і підозріло глянула на батька.
–– А ти хотів нас розіграти, так, коли сказав, що міст золотий?
–– Ні, мої любі, –– похитав він головою, –– я правду сказав.
Побачивши, що діти зовсім збиті з пантелику, батько засміявся.
–– Ну, звісно ж, він зроблений із значно дешевшого металу. А золотий тому, що на Всесвітній виставці в Парижі 1889 року міст отримав золоту медаль.
–– Медаль?! –– не повірила донька. –– Хіба речі можуть отримувати нагороди?
–– Можуть, –– серйозно підтвердив тато. Хоча, звичайно, насправді нагороди отримують люди, які створюють ці речі. Золота медаль належить інженерам Белелюбському та Березіну, а ще –– Олександру Полю.
Володимир Андрійович помовчав, збираючи думки, і став розповідати…

*  *  *
На засіданні катеринославського земства[39] нуртували пристрасті. Вже вкотре підняли питання про ремонт наплавного мосту через Дніпро.
Міст, зроблений з дерев’яних, вільно скріплених між собою колод, був знаний у Катеринославі як “живий”. Під вагою возів і карет він прогинався у воду, а коли екіпажі проїжджали, знову ставав на своє місце. На зиму Дніпро замерзав, і міст розбирали до наступної весни. Тоді перебратися на інший берег можна було тільки по кризі. Міст час від часу вимагав ремонту, і на це потрібні були кошти. Тоді земці[40] знову затівали раду.
–– Панове, панове! –– закликав до уваги головуючий, пан Струков. –– Так ми ні до чого не дійдемо. Треба нарешті вирішити долю мосту. Ілюстрація з книги Ірини Голуб «Сім чудес Дніпропетровщини».
–– Я ще раз пропоную шановному зібранню взяти його на утримання земства, –– роздратовано мовив огрядний бородань. –– Треба подати прохання до уряду.
Зі свого місця піднявся високий сухорлявий чоловік.
–– Я категорично проти! –– різко пролунав його голос. –– Смію нагадати, що земство не в змозі утримувати цей міст, в губернському бюджеті занадто мало коштів.
–– Пане Полю, ну скільки можна товкти про ті кошти?! –– обурився головуючий. –– Треба буде –– збільшимо податки.
–– Цього не можна робити. Збільшення податків ляже великим тягарем на плечі селян і дрібних підприємців, –– заперечив Поль.
–– Так що Ви, шановний, пропонуєте? –– накинувся на нього бородань. –– По Вашому, міст ремонтувати не треба, нехай розвалюється? Проживемо й без нього?
–– Ні, не проживемо. Тільки наплавний міст уже –– вчорашній день, –– чоловік зробив паузу. –– Нам потрібен інший, –– він знову витримав паузу, а тоді чітко карбуючи слова, проказав. –– Потрібен постійний міст. І залізнична колія по ньому.
Запанувала мовчанка. Члени земства ошелешено дивилися один на одного, намагаючись зрозуміти, що сказав цей невгамовний чоловік. Нарешті підхопився пан Герсеванов, голова Катеринославського губернського правління.
–– Чи Ви при тямі, Олександре Миколайовичу? –– майже закричав він. –– Яка залізниця? Постійний міст –– згоден, це потрібно. Але навіщо нам залізниця?
–– Щоб зв’язати наш край, багатий залізною рудою та іншими копалинами, з донецьким вугіллям. Почне розвиватися промисловість, а з нею Катеринослав і вся губернія, –– спокійно, але твердо відповів Олександр Миколайович Поль.
–– Руду та вугілля можна з успіхом перевозити й кіньми, –– обурився пан Герсеванов. –– Мужиків із возами у нас іще вистачає. А ці, так звані парові залізниці збиткові для Росії, –– він перевів подих. –– У наших краях мало вугілля та іншого палива, яке потрібно для паровозів. Кінні шляхи вигідніші від парових і дешевші.
–– Ви помиляєтеся, –– стояв на своєму Поль. –– Я добре прораховував. Саме перевезення залізницею будуть значно дешевші. До того ж Ви забуваєте про швидкість.
–– Швидкість?! –– аж верескнув пан Герсеванов. –– Та кому тут потрібна Ваша швидкість? Швидкість справа зовсім зайва, навіть шкідлива, вона тягне за собою дорожнечу! Панове! –– гукав він до зібрання. –– Чому ви мовчите?
Але земці вже не мовчали, вони бурхливо обговорювали почуте. Зі свого місця піднявся пан Малама.
–– Думаю, шановний Олександр Миколайович має рацію, –– заявив він. –– Згоден, будівництво постійного мосту, та ще й залізниці –– справа незвичайна, складна і, безперечно, дорога. Але подумати над цим варто…

*  *  *
–– Отже саме з легкої руки Поля ми маємо залізницю і перший міст через Дніпро, –– мовила Галина Олександрівна. –– Я цього, чесно кажучи, не знала.
–– Так, –– підтвердив Володимир Андрійович. –– Завдяки титанічним зусиллям Олександра Поля на Криворіжжі почали видобувати залізну руду. До того ж у величезних кількостях. А вугілля, потрібне для виплавки з руди металу, видобували в Донбасі, по інший бік Дніпра. Виникла потреба з’єднати між собою ці два регіони, наблизити їх один до одного. От у Поля і з’явилась ідея побудувати залізницю, яка б проходила через Дніпро. Він був гарним економістом, і все добре прорахував.
–– Як економістом? Я думала, що він –– історик…
–– Я бачу, вам треба спочатку розповісти про Поля.
Ліда спорснула з дивана, вимкнула телевізор, на який давно ніхто не звертав уваги, і знову опинилася біля батька. Андрій гортав альбом, уважно роздивляючись старі фотографії.
–– Олександр Миколайович Поль народився 1832 року в селі Малоолександрівка Верхньодніпровського повіту в дворянській сім’ї, –– почав розповідь тато. –– По батьковій лінії він мав предків з прибалтійських німців, по матері був споріднений зі старовинним українським шляхетським родом Полуботків…
–– З гетьманом Полуботком? –– уточнив син.
–– Так, –– кивнув батько і продовжив. –– Олександр отримав добру освіту. Він учився спочатку в Полтавській гімназії, а потім –– в Дерптському університеті, який користувався славою одного з кращих навчальних закладів імперії. –– Це –– в Прибалтиці, –– уточнив оповідач. –– Олександр закінчив дипломатичне відділення юридичного факультету. Серед предметів, які він студіював, були також економіка, фінанси, право. Тому я й сказав, що Поль був грамотним економістом.
–– А ким він потім працював? –– зацікавлено спитав хлопчик. –– Дипломатом?
–– Ні, –– заперечив батько. –– Олександр Миколайович міг би зробити блискучу кар’єру, але він повернувся додому в родове гніздо і зайнявся сільським господарством.
–– Але ж він був дворянином? –– здивувався син. –– Та ще й така освіта…
–– Освіта допомогла йому налагодити господарство. Спочатку він довів до ладу маєток брата, який довгий час був на війні. Потім, прослуживши кілька років у губернській установі та зібравши необхідні кошти, Поль купив невелику ділянку землі. Він вирощував пшеницю, розводив породистих коней і племінних биків, влаштував цегельний завод, і скоро його маєток почав давати великі прибутки, а він сам став одним із найбагатших поміщиків губернії.
–– А чому він захотів, щоб побудували залізницю? І міст, –– нагадала Ліда.
–– Олександр Поль дуже полюбляв мандрувати рідним краєм. Він з дитинства цікавився його історичним минулим. Тому коли міг, проводив археологічні розкопки, збирав старовинні речі: грецькі, скіфські, козацькі. Він багато ходив по…
–– А! Зрозуміла! Зрозуміла! –– раптом вигукнула дівчинка. –– Йому набридло багато ходити і він вирішив побудувати залізницю, щоб їздити поїздом. От! –– вона обвела усіх тріумфуючим поглядом, чекаючи, що її похвалять за таку кмітливість.
Батько, мати і брат ошелешено дивилися на неї якусь мить а потім стали сміятись. Володимир Андрійович реготав, аж сльози бризнули в нього з очей. Ліда надула губи, не розуміючи причини веселощів.
–– Ой і насмішила ж, –– весело сказав тато. –– Та не ображайся, доню, –– помітив він її настрій і пригорнув до себе.
Донька вирвалася і пересіла у крісло, все ще дивлячись спідлоба.
–– Ну ти, сестричко, і вигадала, –– все ще досміюючись, мовив Андрій. –– Тато ж пояснював, що залізниця потрібна була, аби перевозити руду і вугілля. Хіба ти не чула?
–– Так от, –– продовжив батько, –– в одну зі своїх краєзнавчих мандрівок Олександр Миколайович забрів до Дубової балки поблизу Кривого Рогу. Там він побачив виходи на поверхню землі залізної руди. Зацікавившись цим явищем, він провів дослідження і виявив, що руда надзвичайно багата і що поклади її величезні. Довгі роки Поль доводив необхідність розробки цієї руди. Від нього відмахувалися, вважаючи диваком і фантазером, ображали. Лише після того, як він став видобувати руду, всі побачили, що це дійсно справа потрібна і вигідна…
–– І тоді у нашому краї почалася залізна лихоманка, –– додала Галина Олександрівна. –– Всі кинулися копати шахти і будувати заводи.
–– Так, –– згодився батько, –– і виникла потреба будувати залізницю. Про це я вже казав…
–– І новий міст, –– весело сказав Андрій. –– Знову ми до нього повернулися.

*  *  *
Розмови про старий залізничний міст продовжувались кілька днів, настільки зацікавила усіх його історія. До того ж і місцеве телебачення підтримувало тему, щодня показуючи, як просуваються роботи по ремонту ветерана. Щовечора, коли Володимир Андрійович повертався з роботи, сім’я збиралась у вітальні. Діти навперебій доповідали про останні теленовини, про те, хто що почув від друзів і знайомих. Знову урочисто діставали старовинний альбом, уже вкотре розглядали зображення мосту і просили батька продовжувати розповідь.


Залізничний міст. Фото з колекції ДОУНБ.Міст. Вигляд на Дніпро. Фото: https://tov-tob.livejournal.com/26738.htmlЗалізничний міст. Внутрішній вигляд. Фото з колекції ДОУНБ. Залізничний міст. Внутрішній вигляд. Фото https://tov-tob.livejournal.com/26738.html

–– Тату, –– згадав якось хлопчик, –– а куди поділи той міст, що був раніше, наплавний?
–– “Живий”, –– подала голос і Ліда.
–– Не знаю, –– здвигнув плечима тато. –– Мабуть, розібрали, або поступово сам ізгнив. Він же був дерев’яний.
–– А чому із самого початку не побудували залізного моста? –– поцікавилася донька.
–– Ви забуваєте, милі мої, –– зітхнув Володимир Андрійович, –– що Катеринослав заснували у ті часи, коли ще не застосовувалися наші сучасні матеріали і технології. –– До того ж довгий час місто розвивалося лише на правому березі Дніпра, а на протилежному були села, які не входили в межу міста. Звичайно, перебиратися з берега на берег треба якось було. Довгий час людей переправляли перевізники на човнах. В негоду, коли на Дніпрі здіймалися великі хвилі, вони навідріз відмовлялися перевозити. Згодом побудували тимчасовий наплавний міст, і він прослужив майже сто років.
–– Ти говорив, що на зиму його розбирали, –– нагадав пам’ятливий син.
–– Взимку пребиралися по кризі. Траплялося, що тонкий лід не витримував важких возів, і вони провалювались у холодну воду. Додавалося роботи поліції, лікарям і прибережним жителям, до того ж такі випадки не завжди кінчалися добре.
–– А фотографій того мосту немає? –– Ліда стала гортати альбом.
–– Не шукай, тут їх немає, –– сказав тато і продовжував. –– Рішення про будівництво мосту прийняли у 1881 році, як ви пам’ятаєте, завдяки клопотанням Олександра Поля, які з часом підтримало губернське земство. Частину грошей на будівництво пожертвував Поль. Якщо пригадуєте, я раніше називав імена Белелюбського та Березіна.
–– Вони будували цей міст? –– спитав Андрій.
–– Так. Міст зводили за проектом видатного вченого в галузі будівельної механіки, професора Белелюбського. А проводив роботи талановитий інженер Березін.
–– Розкажи про Белелюбського, –– попросила дружина. –– Десь я зустрічала це ім’я, але де саме, не пригадую.
–– І я чула, –– підхопила донька.
–– Охоче, –– згодився чоловік. –– ім’я це ви могли запам’ятати завдяки телевізору, диктори десятки разів повторювали його останніми днями. Так от, Микола Аполлонович Белелюбський –– автор металевих мостів через Волгу, Об, Інгулець та інші річки. Він був дуже відомий у країні та за рубежем, де його прозивали “батьком російського цементу”. 1867 року він закінчив Петербурзький інститут шляхів сполучення, а за кілька років став працювати там викладачем. Згодом доріс і до професора.
Микола Аполлонович Белелюбський. Фото: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%94%D0%BB%D0%B5%D0%BB%D1%8E%D0%B1%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_%D0%90%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87#/media/File:Belelyubski.JPGСтуденти Белелюбського дуже любили і шанували, бо професор піклувався про них. За його участі заснували декілька товариств допомоги студентам. У 1906 році він став співзасновником Петербурзьких жіночих політехнічних курсів.
Початок його інженерної практики співпав із часом, коли щойно почали зводити великі мости з металевими арочними конструкціями. За свою піввікову діяльність Белелюбський спроектував понад п’ятдесят мостів. Вони мали популярність в усьому світові. Настільки велику, що за цей час були повторені тисячі разів.
–– Ого! –– з недовірою прокоментував син. –– Хіба ніхто крім нього не вмів проектувати мости?
–– Це дійсно небувалий випадок, –– згодився Володимир Андрійович. –– Але ж Микола Белелюбський був надзвичайно авторитетний практик в галузі опору матеріалів. Йому довіряли. У 1912 році на конгресі у Нью-Йорку його обрали президентом Міжнародного товариства випробування матеріалів. Він брав участь у міжнародній асоціації залізничних конгресів. Роботи його бували на багатьох міжнародних виставках.
–– Як це на виставках? –– тепер вже не повірила Ліда. –– Що він мости привозив?
–– Та ні, –– ховаючи усміх, щоб не образити доньку, відповів батько. –– Звісно ж, не мости. Він виставляв свої проекти, макети мостів… На виставці в Единбурзі його нагородили золотою медаллю, а в Парижі –– почесним дипломом.
–– А за наш міст його теж нагородили золотою медаллю. Еге ж? –– в голосі дівчинки було стільки гордості, що батько не тримався від усмішки.
–– Так, –– охоче згодився він. –– Адже наш міст –– особливий, такого ніде більше немає.

*  *  *
У невеличкому ресторанчику на станції Нижньо-Дніпровська за столиком сиділи двоє. З їхнього одягу, розмов, манер видно було, що це заможні купці. Один із них, добродій Пронін, був місцевий мешканець, другий –– широкоплечий ведмедкуватий чоловік, його кум, –– купець Мілушин, приїхав на катеринославський ярмарок аж із Москви. Обоє вже добряче попоїли й випили, про що свідчили численні блюда й тарілки з недоїдками.
–– Так що, дорогий куме, справи ми владнали, а тепер повертаймося додому, –– сказав добродій Пронін. –– Господиня моя, певно, вже зачекалася.
Вони вийшли з ресторанчика. Московський гість гукнув візника.
–– Ні, ні, дорогий куме, –– запротестував катеринославець, –– Ви обов’язково мусите проїхатися через міст нашою паровою залізницею. І не відмовляйтеся, не відмовляйтеся, прошу Вас, –– заторохтів він, побачивши, що кум добряче злякався.
Після довгих віднікувань одного та умовлянь другого таки пішли до платформи. Поїзд не забарився: скоро почувся пронизливий свист, і величезне чорне чудовисько зі зміїним шипінням, із густим шлейфом диму влетіло на станцію. Купець Мілушин, побачивши таке страхіття, мало не зомлів, у нього підкосилися ноги. Кум-катеринославець аж упрів, із усіх сил тягнучи свого огрядного гостя до поїзда.
Розташувалися на відкритій платформі –– щоб добре було видно чудові краєвиди, які відкривалися з мосту –– так пояснив пан Пронін. Але його кумові було не до краєвидів. Як тільки поїзд влетів на міст і заторохтів по ньому, як сто чортів, на бідного Мілушина напала гикавка. Довелося вести його до найближчого трактиру та відпоювати міцними напоями.
–– О-хо-хо, –– перевів дух гість, –– ну й страху натерпівся… Матінко-заступнице, та що ж це в світі робиться? –– перехрестився він. –– Та чи ж може людина на тверезу голову сотворити отаке? Ну скажіть мені, куме, –– накинувся він на винуватця свого недавнього переляку, –– і кому він треба ваш залізний міст, ще й з отим сатаною?
Пронін розреготався до сліз.
–– Та що Ви, дорогий куме. Це –– не сатана. Це –– парова залізниця, диво технічного прогресу. А наш міст з’єднав південь країни, Криворізький басейн, з Волгою та центром Росії.
І він захоплено почав розповідати гостеві, як міст зводили, як пустили по ньому перший поїзд.
–– Уявляєте, міст побудували усього лише за три роки! –– світилося радістю й гордістю обличчя Проніна. –– І майте на увазі, він зібраний повністю з вітчизняних матеріалів. Залізні частини мосту виготовляли тут же, на Брянському заводі[41]. А мостобудівельні роботи виконували робітники Петербурзького металічного заводу від торгового дому Барі та Кнорре, –– захлинався словами оповідач.
Купець Мілушин тупо дивився на кума, чи то чуючи його, чи ні. До них підійшов невисокий міцно збитий чоловік в мундирі інженера.
–– Чую, добродії, ви про міст говорите, –– сказав він, представившись. –– Я мав честь брати участь у його будівництві. А Вас, шановний, –– звернувся інженер до Проніна, –– я бачив на відкритті мосту і запам’ятав. Ви тоді стояли зовсім близько від колії. Ви так раділи, я тоді подумав, що Ви причетні до його будівництва…
–– На жаль, на жаль, –– охоче підтримав той розмову, –– я не причетний до цієї справи. Але я –– патріот Катеринослава, –– добродій Пронін картинно випнув груди. –– Я чудово пам’ятаю цей світлий день відкриття, –– і він, знову захлинаючись словами, почав розказувати, який чудовий сонячний, ну хіба що трохи спекотний, день стояв тоді, 18 травня 1884 року[42].
–– Ваша правда, –– згодився інженер. –– День був справді чудовий. А такої кількості людей, як тоді, я не бачив більше ніколи. Тисячі жителів нашого міста зібралися по обидва боки Дніпра, щоб побачити урочисте відкриття мосту та Катерининської залізниці.
–– Я, дійсно, як Ви зволили помітити, шановний, стояв біля самої колії. Я міг би доторкнутися до поїзда, –– патріота-катеринославця розпирало від гордощів. –– Він проїхав прикрашений квітами, транспарантами. Дами махали букетами й шовковими хустинками. Моя дружина теж була. Ми потім першими проїхали в екіпажі по верхньому дерев’яному настилу. Уявіть собі, багато хто боявся.
–– Даремно, –– засміявся інженер, –– міст надзвичайно міцний. Як бачите, він спирається на чотирнадцять биків та два стояки, що лежать на скелях і частково на бетонних фундаментах. Це дозволило зробити його двоярусним. На основному, нижньому ярусі проклали залізницю, а верхній –– для екіпажів і пішоходів. Ще можу додати, що загальна довжина мосту з під’їзними віадуками –– 585 сажнів, а важить він –– майже 10 тисяч тон.
–– Боже ж мій, –– простогнав купець Мілушин, –– це ж скільки грошей на нього витратили…
–– Близько чотирьох мільйонів карбованців, –– відповів інженер.
Купець аж зойкнув на ту цифру.
–– Та в нас добряча корова три карбованці коштує, –– і він заходився рахувати скільки корів можна було б купити замість мосту.
–– Е-е-е, що там ваші корови, –– здвигнув плечима інженер. –– Наш міст навіть англійський журнал помістив на своїх сторінках. Опис, креслення та чудово виконану гравюру. Це Вам не що-небудь…


*  *  *
Двоє дорослих і двоє дітей стояли на узбіччі мосту. Мимо них оновленою дорогою проскакували автомобілі, стукотіли по коліях трамваї, проїжджали тролейбуси. Внизу велично котив свої води красень Дніпро. Свіжий річковий вітерець то налітав на людей, пустуючи плутав волосся жінки, смикав за спідничку дівчинку; то кидався кудись у синю глибочінь неба, падав чайкою до води і знову підіймався, кружляючи.
З мосту відкривалася чудова панорама на місто, його будівлі, вулиці й парки. Видно було дніпрові острови та острівці, золотисті піщані пляжі, по обидва береги –– висотні будинки, що стрілами пронизували небо. Ще далі чубаті дерева смарагдовими намистинами щільно нанизувалися на стрічки вулиць і доріг, а поміж них різнокольоровими цятками шугали машини.
Неподалік від сімейної групи зупинивсь літній чоловік, сперся на перила мосту і завмер.
–– Як я скучив за тобою, мій старенький, –– зітхнувши, сказав він.
Андрій і Ліда перезирнулись –– із ким говорить цей дядечко? Адже поблизу, крім них, немає нікого.
–– А ти помолодшав, друже, помолодшав, –– знову мовив дивак. –– А я тільки старію…
Хлопчик і дівчинка нашорошили вуха і відкрили очі. Чи поруч нього стоїть хтось у шапці-невидимці? Чоловік помітив здивовані погляди дітей.
–– Гадаєте, старий дід із глузду з’їхав? –– привітно усміхнувся він. –– Сам до себе говорить? А це я зі своїм давнім другом бесідую.
–– З яким другом? –– спитав Андрій і озирнувся, щоб упевнитись, чи дійсно поблизу немає сторонніх.
–– Хіба друзі бувають лише серед людей? –– і собі спитав дивний чоловік. –– Ось він, мій друг, –– він показав рукою поперед себе, –– міст… Ви теж вважаєте мене несповна розуму? –– помітив він зацікавлений погляд дорослих.
–– Ні, чому ж, –– обізвався Володимир Андрійович, –– я знаю, що в людини може бути особлива прихильність до певних речей. Очевидно, із цим мостом у вас пов’язані якісь події, спогади.
–– Саме так, –– згодився несподіваний співрозмовник. –– Із ним у мене пов’язане майже все життя. І життя моїх предків… Цей залізний дідуган мені дуже дорогий,.. –– його голос урвався від хвилювання.
Скоро всі перезнайомилися. Літнього чоловіка звали Сергієм Миколайовичем. Він виявився надзвичайно цікавою людиною, багато бачив, ще більше знав, і слухати його можна було до нескінченності. Довідавшись, що сім’я вже не один день веде розмови про міст, він став ще більш привітним і говірким.
–– Ви присвятили цьому технічному диву кілька днів. А я, скільки на світі живу, стільки й знаю його. Я народився і провів дитинство поблизу цих місць. Тут звікував вік мій батько. І його батько…
І Сергій Миколайович став розповідати.
Рід його мешкав коло Дніпра здавна. Прадід Семен побудував на березі хату, тримав човна й годував сім’ю тим, що ловив і продавав рибу та перевозив з берега на берег усіх, хто мав таку потребу. Його син Дмитро, підрісши, став допомагати батькові. А потім понад річкою пустили залізницю, і перевізники залишилися без роботи. Прадід спочатку проклинав залізного суперника, а згодом влаштувався при ньому сторожем. Дід Дмитро, на якого це чудо техніки змалечку справило величезне враження, пішов працювати робочим мостової обслуги. А вже його син, Микола, батько оповідача, іншої роботи не уявляв. Йому довелося міст і доглядати, і підривати, і знову відбудовувати. І він, Сергій Миколайович, вивчився на інженера-залізничника і теж пов’язав долю зі старим ветераном…
–– Він став, так би мовити, нашим сімейним, –– очі нового знайомого блищали від збудження, викликаного спогадами. –– Для мого роду це –– як дорогоцінна реліквія [43].
–– Він для вас золотий? –– спитала Ліда.
–– Авжеж, –– усміхнувся до дівчинки Сергій Миколайович. –– Він золотий не тільки для нас, а й для усього краю. І, навіть, не тому, що його відзначено медаллю. Він озолотив Придніпров’я.
–– Як озолотив? –– дівчинка нерозуміюче озирнулася довкола себе.
–– Залізниця стала однією з головних транспортних артерій Катеринославщини. З її побудуванням Катеринослав із глухої провінції вмить перетворився на одне з найбільш розвинених міст імперії, центр півдня України.
–– Тато нам розповідав, –– мовив Андрій. –– Цей міст зв’язав донецьке вугілля з криворізькою рудою. Від того стала розвиватись промисловість.
–– Так, –– згодився співрозмовник. –– Це поєднання сприяло розвиткові металургійної і металообробної галузей в губернії та місті. Один за одним виникали заводи, і наш край багатів з кожним роком, –– він знову згадав про своїх предків. –– Я розказував вам про свого діда Дмитра Семеновича. Він прожив довге життя і багато оповідав мені про старі часи. Дід був хлопчаком, коли будували міст. Від самого початку його захопили розмах і велич будівництва. Прадід спочатку був проти такого сусідства, бо ж через нього втратив роботу, а з нею й шматок хліба. Але вже як улаштувався сторожем, сам подбав, аби син став працювати тут же.
–– А навіщо на мосту потрібен сторож? –– здвигнула плечима дівчинка. –– Хіба його хтось міг украсти?
Питання викликало сміх.
–– Ні, дитино, –– поблажливо відповів Сергій Миколайович, –– таку велику споруду не вкрадеш. Але її можна попсувати. Випадково чи навмисне. Сторóжа потрібна була для нагляду уночі. А вдень тут працювали пости кінних стражників, щось на зразок нашої сучасної дорожньої автоінспекції.
–– Автоінспектори на конях?! –– засміявся Андрій. –– Хоч би одного такого побачити. А нащо вони на залізничнім мості, у машиністів права перевіряти?
–– Ти забуваєш, хлопчику, що міст був двоярусним, –– терпляче пояснював оповідач. –– По верхньому вдень і вночі їздили екіпажі, лінійки, селянські вози. А по узбіччях мосту вздовж ажурних перил ходили пішки. Швидкість була малою –– лише кроком, щоб не викликати сильної вібрації. Тому виникали часті “пробки”. Тут і з’являлася робота для регулювальників руху.
–– А ким працював ваш дід? –– поцікавився Володимир Андрійович.
–– Дмитро Семенович вивчився на техніка, слідкував за справністю конструкцій, вузлів. На початку XX століття по мосту щодоби проходило до дев’яноста поїздів, а напередодні першої світової війни –– понад сто. Везли руду, вугілля, метал, будівельний ліс і камінь, рейки, хліб, сіль. Через міст потяги йшли на Харків, Курськ, Москву, Петербург, Ростов, Маріуполь, у Крим і на Кавказ. Зрозуміло, що таке навантаження не минало безслідно. Навіть залізо та бетон втомлюються. Дід згадував, що 1914 року головні конструкції вперше зміцнювали, вони не могли вже витримувати такого потоку поїздів, їхньої ваги.
–– Я читав в історичній літературі, що в часи громадянської війни міст підривали махновці. Чи вони його повністю зруйнували? –– спитав Володимир Іванович.
–– Ні, –– похитав головою співрозмовник. –– Махновці були поганими підривниками, кілька разів підривали, але залізний дідуган вистояв. Звичайно, доводилося його лагодити. Про це я також чув від діда і батька. Тато мій, Микола Дмитрович, мав років десять, коли побачив спотвореною, здавалось би, вічну споруду. Він казав, що до цього нічого жахливішого в його житті не було. Адже все дитинство минало поруч, міст сприймався, як частина рідної домівки. Батько тоді дав слово, що, ставши дорослим, буде доглядати його і оберігати. А доля повернула так, що довелося власними руками знищувати…
Оповідач замовк, поринув у далекі спогади. Слухачі, що обступили його, шанобливо притихли, боячись порушити мовчання. Шум дорожнього руху, здавалося, послабшав, машини пролітали тихіше, не чутно було дзеленчання трамваїв. Сергій Миколайович отямився і продовжував.
–– Батько закінчив технікум, пішов працювати, як і дід, обслуговуючи мостове господарство. Пізніше заочно отримав вищу освіту, став інженером-мостобудівельником. А потім почалася війна... Наша армія відступала. Щоб хоч на якийсь час затримати ворога, псували дороги і мости. Батько потрапив до частини, яка прикривала відхід наших військ і мусила підірвати залізничний міст,.. –– він знову замовк, ковтаючи клубок у горлі. –– Усе батькове єство бунтувало проти цього, адже надзвичайно важко знищувати те, що дороге й рідне тобі. Але наказ є наказ, та батько й сам розумів, нащо це робиться… Відступаючи вже по наплавному мосту, він, як тоді, в дитинстві, поклявся –– якщо тільки залишиться живим, відбудує міст і зробить його ще кращим.
–– І він… відбудував? –– тихо спитав Андрій.
–– Відбудував. Батько повернувся з війни. Зраненим, хворим, але повернувся. Ми з мамою були щасливі. А татко, як тільки трохи оклигав від ран, кинувся на будівництво. Спокутувати свій гріх, так він казав…
Оповідач знову замовк, поліз до кишені і дістав звідти скляну рурку з таблетками.
–– Вам погано? –– злякано кинулася до нього Галина Олександрівна.
–– Не зважайте, то пусте. Старі хвороби, –– Сергій Миколайович вийняв з пакета маленьку пляшечку з водою, запив таблетки. –– Доводиться носити з собою, –– ніяково пояснив він.
–– А я думав, що міст знищили німці, –– сказав хлопчик.
–– Фашисти дійсно бомбували його у 1943 році, коли наша армія гнала їх із Дніпра, –– пояснив Андрієві тато.
–– Так от, –– знову продовжив Сергій Миколайович, –– у листопаді 1944 року міст почали відновлювати залізничні війська. На правому березі працювала бригада під керівництвом Івана Платова, а з протилежного боку –– Василя Соколянського. Батько був у цій, другій бригаді. Важко доводилося, країна лежала в руїнах, не було потрібного устаткування. Хлопці навчилися різати метал під водою, підняли з дна річки тисячі тон металоконструкцій, які потім використовували як могли. Тимчасово поставили міст на дерев’яні опори. Відновили таку важливу транспортну артерію за лічені тижні. Пустили паровози, які тягли ешелони з військами на Захід.
–– Я чула від матері, –– вступила в розмову Галина Олександрівна, –– ніби ті дерев’яні опори стояли довго. І коли весною на Дніпрі скресав лід, боялись, що він знесе міст. Мама казала, що по великих крижинах стріляли з мінометів.
–– Правда, правда. Було таке, –– підтвердив співрозмовник. –– Аж на початку п’ятдесятих років роботи з відновлення мосту знову продовжились. Тільки батько в них участі не брав… Помер від старих ран… Його замінив я. Брáти мене не хотіли –– ще підлітком був, нічого не вмів. Я кинувся до головного інженера, став розповідати йому про свій рід, про батька, говорив, що повинен завершити його справу… Той суворий сивий чоловік зрозумів мене. До січня 1954 ми закінчили відновлення нижнього ярусу, і завдяки цьому запрацювала залізниця. Роки через два по мосту вперше пустили тролейбус. А пізніше відновили і трамвайний маршрут.
–– Хіба трамвай був тут раніше? –– спитав допитливий Андрій.
–– Аякже, –– мовив Сергій Миколайович. –– Уперше він почав ходити через міст 1935 року. До речі, мій батько брав тоді участь у прокладенні колії. Під час реконструкції почали будувати ще одну колію, поїзди по ній пустили наприкінці сімдесятих, здійснилася, нарешті, мрія залізничників.
Оповідач замовк і задивився на довколишні краєвиди.
–– Я вже не працюю, старий став, болячки здолали, –– мовив він перегодя, чи то звертаючись до нових знайомих, чи так, сам до себе. –– Люблю приходити сюди. Стою отак годинами, милуюся красою Дніпра і міста. Пішки через міст давно вже ніхто не ходить, всі лише транспортом. Проїжджають люди і думають: що воно за дивак? Оце вперше тут когось побачив, вас, тобто.
Галина Олександрівна сказала, що це завдяки доньці вони вибралися сюди. Ліда, як тільки почалися батькові розповіді про міст, подала термосити всіх. Ледве дочекалися закінчення ремонту.
–– Правильно зробили, –– кивнув Сергій Миколайович. –– Більшість приїжджих знайомиться з нашим містом, починаючи із залізничного мосту. Колись він викликáв загальну увагу, захоплення своєю грандіозністю і красою. Тепер одна з найкращих промислових споруд старого часу стала звичним явищем. Є вже й значно більші...
–– Але наш міст –– найліпший, –– з гордістю мовив Андрій. –– Тому, що він –– наш.
–– І тому, що ми його любимо, –– додала Ліда. –– Він для нас золотий.
Сергій Миколайович лише кивнув головою, знову відчувши у горлі клубок. Він подумав, що діти бувають дуже мудрими і бачать те, що в суєті буднів не помічають дорослі. І довго ще п’ятеро людей стояли на старому залізничному мосту.
Звідси видно було обидва береги Дніпра, на яких кипіло звичне життя. Вони бачили пляжі, парки, дороги і сусідні мости, висотні будинки, ліхтарі й машини. І бачили вони те, що приховувалося від зору пасажирів, які здивовано позирали з вікон тролейбусів і трамваїв на цих диваків.

Сучасний вигляд Амурського мосту. Фото:https://tov-tob.livejournal.com/26738.htmlСучасний вигляд Амурського мосту. Фото:https://tov-tob.livejournal.com/26738.html Сучасний вигляд Амурського мосту. Фото:https://tov-tob.livejournal.com/26738.html

 

[39] Земство – орган місцевого самоврядування в Російській імперії.
[40] Земці – члени земства.
[41] Брянський завод – пізніше завод ім. Г. Петровського, нині «ЄВРАЗ – ДМЗ»
[42] Дата за старим стилем. Тепер – 30 травня.
[43] Реліквія – старовинна рідкісна й дорогоцінна річ.

 

 

Створено: 11.07.2018.
Редакція від 12.07.2018.
Ірина Голуб