Анатолій Ворфлик: мудрі скрижалі його осені

Ворфлик Анатолій Васильович

  • 3 червня 1942-7 вересня 2011 |
  • Місце народження: с. Іванівка Світловодського району Кіровоградської області |
  • український поет, журналіст, письменник

Поет Анатолій Ворфлик був чутливим до голосів світу, небайдужим до днів минулих і сьогодення нашої землі.

 Віхи біографії 

Ворфлик Анатолій  - народився 3 червня 1942 року в селі Іванівка   Світловодського району Кіровоградської області в селянській сім’ї. Після  десятирічки працював у колгоспі. Далі закінчив філологічний факультет Харківського державного університету. Десять років працював учителем, потім був директором школи. З 1970 року мешкав в м. Жовті Води. Понад 25 років віддав роботі в пресі.  Був принятий до Спілки письменників та Спілки журналістів України, працював в газеті Схід ГЗКа «Трудова Слава»,  газеті «Жовтоводські Вісті». Жителі міста добре знають його публіцистику, але його поетична творчість – окрема сторінка в біографії цієї особистості. Друкуватися почав у 1960 році. Вірші А. Ворфлика неодноразово публікували київські, кіровоградські, харківські, дніпропетровські газети та журнали. У його доробку понад сімсот публікацій у різних виданнях. Він був активним у громадському та культурному житті міста, багато разів приймав участь у заходах, які проводили бібліотеки КЗК «Жовтоводська ЦБС».     У серпні 1989 року вперше в Жовтих Водах започаткував  та очолив  осередок Товариства «Просвіта», тоді ж став членом Народного руху України. З нагоди 20-річниці Народного Руху України А.В. Ворфлика було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеню. Анатолій Васильович був активний учасник національно-демократичних подій у місті Жовті Води з 1991-2004 роки. 

А.В. Ворфлик  - автор кількох поетичних збірок, серед них: «Роздуми при золотому броді», «Осінь в Іванівці», «Поріг», «Кущики деревію», «Літорості».
7 вересня 2011 року А.В. Ворфлика не стало, але пам'ять про нього залишається у душах жовтоводців.

 Віхи творчості

Протягом тисячоліть українські поети , письменники оспівували красу і велич української мови, рідної землі. Таким був і Анатолій Васильович Ворфлик. Він  – відомий  поет, літератор, журналіст, громадський діяч. Його вірші народжені завдяки великої любові до своєї країни. Творчість поета охоплює усе його життя. Він писав про дитинство, війну, про рідних людей, про кохання, про Україну. Вірші, видані у 2008 році, зараз звучать пророче.


Над Україною – гроза. Гроза над Україною.
І виступає з-за гори хмариння чорних днів.
І перестьобує батіг, як вертить кураїною,
Через проболені серця і спини ясенів.
Сумнівні радощі твої складаються до купочки.
Веселі сумніви твої литками блискотять.
І перестьобує батіг чужого злого в суточках,
Через пташині зграї літ, що в вирій ген летять.
Та не чіпає їх гроза, над ними побивається,
Як мати наша золота, на синім рубежі.
Над Україною душа веселкою вмивається,
Хоч проступають, мов живі, колишні міражі.
Та піднебесся молоде, як море, розливається
І вимиває пакілець з космічної межі.

Особливо цікава читачам інтимна лірика Анатолія Ворфлика: це – спогади про матір, чуйну, щиру, люблячу, це і гіркі спогади про батька, якого ніколи не бачив. Його вірші, мужні й щирі, звучать чарівної пори, коли людина осягнула сенс життя. Він бачив і веселкове кільце кольорове та вогні вечірніх сумувань, і барвінки та спориші, й батьківські шати. Поезія А. Ворфлика – це роздуми над вічними життєвими цінностями, які є актуальними будь – якого часу. Його вірші наскрізь пронизані любов'ю до людей, рідного краю з його героїчною і трагічною історією, до рідної хати, природи, матері.
Анатолій Ворфлик — дитина Другої світової війни, що забрала в нього батька. Тому ця гіркотна тема не зникала з його поетичної творчості упродовж років, коли він сповідував добро і любов.

Скінчилася війна. Травневий день буяє.
Та серце розтривожилось: чому
Не батько нашу хвіртку відчиняє-
Якийсь чужий солдат? І я йому
Гукаю, біжучи назустріч: «Тату!..»
А він стрічає сумно так мене.
Бо, мабуть, дуже хочеться солдату
Спитать у мене, чом лице сумне.
Виходить мати…Боже, дай не впасти!
І дивиться на зайду, мов свята.
Мовчить солдат…Таке у мене щастя!
А він чомусь до хвіртки поверта…

Анатолій Ворфлик дуже любив писати українською мовою. Це було його  принципове життєве питання. Анатолій Васильович  розпочав свою творчість ще в 5 років. Найближча тематика його віршів це те,  що він відчував душею. Що душа підказує, - це філософське осмислення життя лірика. Його вірші – щирі, як материнська посмішка, прості та відверті, як правда.
Поетична палітра Анатолія Ворфлика широка, слово його щире, образне. Він не прагнув до якихось екстравагантних словосполучень, мова його поезій аж занадто проста, ніби заземлена, але це мова його рідних, земляків, людей, які оточували поета. І навіть написання деяких слів, як от «окації» чисто сільське, янівське. І в цьому теж є своя поезія, поетичне бачення навколишнього світу. 
Образ рідного села де він народився і його щирих, привітних, працьовитих людей асоціюється в поетичній творчості Анатолія Васильовича Ворфлика з рідною землею, Україною. І тому  таким природним є зізнання поета, яке звучить у вірші «Батьківщина»:

Країна, яка нескінченно безмірна,
Народ який дужий, який дивовижний!
А я все про тебе, село по міжгірне,
А я про твої пшениці і про твої вишні.
Ти вибач, державо моя величава, 
Найкраща у нашому всесвіті всьому,
Що я про балки все, про верби, про чапель, 
Про тиху зорю на клинку молодому.
Ти вибач, Вкраїно, що рідко твій образ
Змальовую – може тому, що не вмію,
Тому, що не знаю тебе може добре,
Зате ж як тебе я завжди розумію!
Як я уявляю за цими ставками,
За цими горбами зеленими й гаєм,
За цими маленькими материками
Усі ті світи, що в тобі відкриваєм!

У своїх віршах поет приходив до читача з міцним переконанням, що життя кожного  - не випадковість, воно нам дароване Небесами, і ми маємо його цінувати й леліяти. Проводжаючи до вирію журавлів, він сподівався зустріти їх навесні . Мріяв, щоб вони загніздилися  на хатах у добрих людей, приносячи щастя й розкіш спілкування з природою. 
Анатолій Ворфлик багато років укладав словник живої української мови, збирав фольклорні матеріали.  Цьому сприяли студентські діалектологічні експедиції, поради Яра Славутича, а особливо спілкування з талановитим жовтоводським художником Миколою Дивничем,  учителем історії Віктором Цапковатим, закоханим у козачину. 

Дивовижна зірка мерехтливо барвна.
То зелена, то блакитна, а то золота.
Тільки спалахнути серцем незугарна
Й днем його всесвітнім увійти в літа.
Дивовижна зірка. Скільки б не дивився –
Не передивитись, не переманить.
Моя Україно, моя душе вільна,
 Зоряна веселка в тобі гомонить.
Коли ніч зітреться, на дні розпадеться,
Із веселки сонце молоде складеться.
Україно, моя зірко ясно калинова,
Не дай мені пережити повік твого слова!


Анатолій Васильович тісно спілкувався з молоддю, допомагав у розвитку творчих здібностей обдарованих учнів навчальних закладів міста Жовті Води, поетів-початківців. 
Він  зростав на поезії Івана Драча, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, любив заборонених Василя Стуса та Богдана-Ігоря Антонича.  Йому  хотілося в цьому житті встигнути поспілкуватися з Іваном Драчем, почути його думки. Коли  А.В. Ворфлик  писав курсову роботу за його поезією  він  відсилав її поетові поштою. Поезія цих митців звісно що впливала на  творчість Анатолія Ворфлика, шістдесятництво пройшло крізь  них, але він завжди намагався відходити від схожості з кимось, тому ніколи нікого не наслідував.
Його любов до України зворушує й викликає відвітне тепле почуття. Він зичив рідній землі багато «пречистих і пресвятих днів», дивився на країну не з горища, а з висоти орлиного польоту, тому й бачив багато. Автор мав право сказати: «… робив я гарне і відважне, Зумів перебороти зле й продажне». 

Той і в смутку регочеться,  
Той і в радості зблід.
Легко жити, як хочеться,
Важко жити, як слід.
Легко вільною волею
Всюди сипати сміх.
Важче жити по – своєму
Й бути добрим для всіх.
…Ми йдемо, ми, щось значимо.
Добре знаємо ми:
Легко жить по - мавп'ячому,
Важче бути людьми.

Плине невблаганний час. Невідворотне колесо історії робить свої оберти, несе нові і нові події життя. Скільки їх було – злетів і падінь… Пройшли своїми шляхами сотні поколінь. Кожен поет – дитя своє епохи. Таким і був Анатолій Васильович Ворфлик. Ми і сьогодні захоплюємося  творчістю нашого земляка. Він писав про пережите, озирався навколо, з хвилюванням заглядав у майбутнє… Чутливим до голосів світу, небайдужим до днів минулих і сьогодення нашої землі був Анатолій Ворфлик. Ніжний і тривожний, зосереджений і неспокійний, цілеспрямований і небайдужий… таким був письменник Анатолій Ворфлик. У період чорних вирів та чорних бур на планеті, коли над Україною – гроза, він у своїх віршах казав людям: найбільше диво на планеті – це ми! То ж не робімо собі зла, ловімо Синю Птаху Щастя. Про значення і значимості праці всього життя Анатолія Ворфлика хочеться сказати словами його  вірша «Був собою у житті»:

Коли настане раптом час зловісний,
Позначений печаттю самоти,
Не збирайте, люди, в мене пісню,
З якою йшов я завжди до мети.
Якщо ж оглухли чи осліпли люди, 
Підстереже мене біда в путі, -
Хай буде страшно, соромно не буде
За те, що був собою у житті.

Начерк про друга. До 75-річчя Анатолія Ворфлика

Наші екстра-взаємини не скидалися ні на що з того, що його зводило з безліччю людей від літератури, мистецтва чи культури взагалі. Мене зачаровувала його селянсько-інтелігентна глибина і спокій, розважливість. Анатолій Васильович рідко підвищував голос, який був схожий на осінній дим, що плив. Коли сердився, говорив різке: «Василю!» і все ставало на свої місця. Нас об’єднувала Україна!
Познайомилися, коли газета «Літературна Україна» опублікувала Програму РУХу, а в Жовтих Водах почалося гуртування місцевого українства. Далі почала єднати поезія і взагалі білялітературне життя. Чого варта одна співпраця в «Просвіті», яку Анатолій Васильович очолював! Скільки заходів-походів (по інстанціях), внутрішньоорганізаційних питань, цікавих людей! Далі, коли з’явилися «Жовтоводські вісті», співпраця виявилася ще пліднішою. Я писав замітки, а, завдяки дорогому товаришу, вони без проблем потрапляли на шпальти. Були вони проукраїнські- з історії чи місцевого краєзнавства. Це нас єднало ще більше.
Інтелігентний зовнішній вигляд – окуляри, вуса (про них нижче) – робили з нього ледь неземну істоту. Легко сказати – директор школи у минулому, потім – завідувач відділу газети, поет. Високий на зріст, худорлявий, весь якийсь просвітлений, вперед ідучий. Чубатий, з неслухняним волоссям, з часом посивілим. Як кому, та я бачив в ньому велику Людину!
Таке враження, що з вусами він боровся. То вони були, то вони зникали. Коли були – робили його козаком, цим він, безумовно, пишався. Коли їх не було – оєвропеювали обличчя. А врешті всі розуміли: що справжній козак, то і є істинний європеєць. Недарма історія знає чимало прикладів, коли хлопці з Січі навчалися в Кембриджі і Сорбоні. Де ще більше має бути Європа?
Батька згадував Анатолій Васильович, якого зроду не бачив, до кінця днів своїх. Як гірко гукав його у віршах. Вартий хоча б - «Василь», де є рядки: «Хай старий, хай посічений кулями й шаблями, хай безрукий, безногий, незрячий – прийди, повернись до родинного нашого затишку, в нашій хаті, як щастя велике, вроди… »
З простих житейських речей Анатолій Васильович робив далекоглядні висновки, не прості – філософічні. І це притаманне було йому на кожному кроці. Спостереження давали його творчому грунту цілющий гумус. Батька він намагався відродити батьківським ставленням до нього чоловіків старшого покоління. Він їх знав, ледь не всіх, отих дядьків, яким було 85 і більше літ. Таким чином компенсував втрату спілкування з рідним татом. Та ще й жили вони, як правило, в приватному секторі (на своїх подвір’ях) – навпроти його квартири у багатолюдному міському будинкові. Це підкупляло, вечорами у довгих бісідах у дворі біля квітів – нагадувало рідне село.
Безконфліктна, але тверда людина. Пам’ятаю три потужних поїздки і безліч «партійних» зустрічей і, навіть, приватних застіль. Так ось ці три поїздки: до Княжих Байраків- 350-річчя битви на Жовтих Водах; до Січеслава – на святкування 20-річчя РУХу, до Січеслава – на зустріч із Д. Павличком. Книга пана Ворфлика «Чорнокрилий час» має для мене багато значущий підпис…, а фінальний вірш «Спроба самоаналізу» - як підбиття підсумків життя! Книга дарована день у день смерті, рівно за три роки як автора не стало.
В останні рази бачилися, коли Анатолій Васильович запрошував-вимагав (відчував кончину) секретарювати – писав під диктовку у різні інстанції щодо широкого видання п’ятитомника творів. Це, щоби по Шевченкові не було: «Ніхто не гавкне й не лайне, так наче й не було мене».
Так пам’ятаймо високочолих, а з ними і світлої пам’яті А.В. Ворфлика, 75 – ту річницю якого маємо з самого початку літа. Моя дружба з Поетом – це суцільний теплий день і жодних хмаринок.

 

Створено: 12.02.2019.
Редакція від 14.03.2019.
Тетяна Демиденко
Бібліографія:

Ворфлик А.В. Роздум при Золотому Броді (з жовтоводського поетичного зошита)/ А. Ворфлик. - Жовті Води : [б. и.], 2000. - 71 с.
Ворфлик А.В. Поріг: Поезії /А.В.Ворфлик.- Світловодськ: Слово, 1999.-16 с.
Ворфлик А.В. Осінь в Іванівці: Поезії /А.В. Ворфлик.-Світловодськ: Слово, 2000.-32с.
Ворфлик А. Чорнокрилий час: Поезії / В. Ворфлик. - Дніпропетровськ : Ліра ЛТД, 2008. - 284 с.
Ворфлик А.В. Кущики деревію : Поетичні мініатюри / А. Ворфлик. - Д. : Ліра ЛТД, 2008. - 224 с.
Ворфлик А. Зустріч: Вірш /А. Ворфлик // Прапор юності. -1980. - 22 квітня.Ворфлик А. Олімпійське літо: Вірш. /А. Ворфлик // Труд. слава.-1980.-1 августа.-С.4.
Ворфлик А. Мальовані півні: Вірш / А. Ворфлик // Прапор юності.-1985.-4 квітня.
Ворфлик А. Прокляття зеленому змієві: Нелірична поема / А. Ворфлик // Трудовая слава.-1986.-19 сент.-С.2.
Ворфлик А. Слово про людську честь: Вірш /А. Ворфлик // Трудовая слава.-1986.-25 июля.-С.4.
Ворфлик А. Посмішки в день Восьмого березня: Вірш/ А. Ворфлик // Трудовая слава.-1988.-4 марта.-С.4.
Ворфлик А. Вірші із минулого /А. Ворфлик // Труд. слава.-1989.- 14 апреля.- С.2.
Ворфлик А. До осені ввійду: Вірш /А. Ворфлик // Днепровская панорама.-1995.-21 октября.
Ворфлик А. „Я й не помітив, як весна пройшла”.: Вірш/А.Ворфлик // Жовтоводські вісті.- 1995.-16 груд.- С.4.
Ворфлик А. Залишки. Хохли. Нічне прощання: [Вірші] /А. Ворфлик // Літературна Україна.- 1998.-9 квіт.- С.4.
Ворфлик А. Живу на світі білому: [Поезії]/А. Ворфлик // Зоря.-1999.- 22 квіт.- С.4.
Ворфлик А. Материнська земля: [Добірка поезій]/А. Ворфлик //Жовтоводські вісті.-2001.-2 берез.-С.4.
Ворфлик А. На ниві осені: Триптих /А. Ворфлик // Волшебная шкатулка.- 2001.- №11.-С.6.
Ворфлик А. Василь. Як я тепер живу: [Поезії]/А. Ворфлик // Зоря.-2002.- 8 червн.- С.6.
Ворфлик А. Від серпня 1989-го до серпня 1991:Дещо з історії Жовтоводської „Просвіти”/А. Ворфлик // Жовтоводські вісті.-2002.-23 серп.- С.4.
Ворфлик А. Перекопування душі: [Добірка поезій] /А. Ворфлик // Вітчизна.-2002.- №3-4.-С.8-10.
Ворфлик А. Роздум при поетичному броді: [Добірка поезій]/А. Ворфлик // Січеславський край.- 2002.- 21 серпн.-С.4.
Ворфлик А. Материнський край: [Вірш]/А. Ворфлик // Зоря.-Ветеран Придніпров’я.-2006.-3 черв.-.-С.8.
Ворфлик А. Мотив легкого і важкого хліба:[Вірш]/А. Ворфлик//Зоря.-2008.-28 серп.-С.11.
Ворфлик А. Мамо, не треба старіти: [Вірш]/А. Ворфлик // Зоря.-2011.- 20 січ.- С.16.
Ворфлик А. Криниці життя: [Вірш]/А. Ворфлик // Зоря.-2011.- 28 квіт.- С.16.