Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо сьоме. Космічні орбіти земного заводу.

Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо сьоме. Космічні орбіти земного заводу.

Герої книги «Сім чудес Дніпропетровщини» знайомляться з історією заводу «Південмаш», завдяки якому Дніпропетровськ називали космічною столицею України.

Кому належить “Морський старт”?

Ледь ступивши на поріг квартири, Андрій і Ліда наввипередки кинулись до холодильника –– компотику б холодненького! Майже цілісінький день вони із мамою провели на пляжі. Смажилися на сонці, брьохались у річці, грали в м’яча і будували з мокрого піску чудернацькі замки. Увесь час хотілося пити. Вода, яку взяли з собою, дуже швидко скінчилася, і знову всіх мучила спрага. Не допоміг і сік, куплений дорогою з Дніпра.
–– Я, я перша! –– дівчинка кинулась до каструлі. –– Я більше пити хочу!
–– Діти! Діти! –– загукала Галина Олександрівна. –– Не сперечайтеся, компоту багато, всім вистачить.
Але пити компот не став ніхто. Він прокис.
–– Як же так, –– бідкалась мама. –– Лише уранці зварила. І ніхто навіть не попробував. Вишні, малина…
–– Холодильник поганий, –– буркнув син. –– Бачиш, он дверцята погано зачиняються.
Мати кілька разів відчинила та зачинила їх і згодилась із сином.
–– Треба буде Віктора покликати, коли він з роботи повернеться.
–– Вітькá? –– здивувався хлопчик, –– а хіба він у цьому розбирається?
–– По-перше, не Вітькá, –– строго мовила мама. –– Він дорослий юнак.
–– Та він же усього на вісім років старший від мене, –– заперечив Андрій. –– Що мені його Віктором Павловичем називати?
–– А по-друге, –– продовжувала Галина Олександрівна, –– Віктор працює на „Південмаші“. Він і не в такій техніці тямить.
Син згодився з останнім аргументом і побіг до сусідів. Через деякий час Віктор прийшов, подивився і сказав, що холодильник ще справний, от лише прокладку на дверцятах замінити б.
–– Та ви не турбуйтеся, тьотю Галю, –– солідно мовив юнак. –– Я завтра вам усе зроблю, потерпіть один день.
У дверях він зіткнувся з Андрієм, що звідкілясь прибіг. Хлопчик був збуджений, в руках тримав яскравий журнал.
–– Ось, –– віддихуючись, сказав він. –– “Sea Launch” –– космічні кораблі стартують з велетенської платформи в океані.   Американці придумали. Оце техніка! Не те, що наші іржаві холодильники.
Віктор засміявся і вихопив у Андрія журнал.Двоступінчата ракета-носій «Зеніт» та її наземний комплекс є основою проекту "Морський старт". Фото:http://www.nkau.gov.ua/nsau/catalogNEW.nsf/systemU/06FC1C50DB10B46BC22577F800497856?OpenDocument&Lang=U

–– Що ти мелеш? –– весело сказав юнак. –– Які американці? Це ж наш “Морський старт”! Його в конструкторському бюро “Південне” проектували.
–– А журнал же, –– спантеличено і вже не дуже впевнено заперечив хлопчик. –– Мені його Петько дав, сказав, що –– американський.
–– Сам він турок американський, твій Петько, –– знову засміявся Віктор. –– До речі, цей альбом теж у нас на “Південмаші” видали. Для реклами.
–– Правда? –– все ще не вірив Андрій.
–– Мені не знати? Сам прочитай. Чи, може, англійську погано вчиш? –– глузливо спитав сусід. –– А холодильники наші ти даремно гудиш, –– вже серйозно продовжував він. –– Їх теж у нашому місті виготовляють. На заводі, котрий колись утворився як додаток до “Південмашу”.
Біля них давно вже стояла Ліда і з роззявленим ротом слухала.
–– Я ще у школі вчився, –– згадав Віктор, –– і якось у журналі “Юний технік” побачив проект морського космодрому. Там навіть описали старт ракети з платформи, яка знаходилася в океані. Я так захопився цією ідеєю. Тільки тоді вона мені здавалась занадто фантастичною.
Повернувся з роботи Володимир Андрійович.
–– Про що це ви? –– зацікавився він розмовою.
–– Та про “Морський старт”. Бо молодь, –– Віктор кивнув у бік Андрія, –– вважає, що це американське досягнення. А я кажу, що –– наше.
–– Ну, не лише наше, –– зауважив Володимир Андрійович. –– Заради істини треба сказати, що над цим проектом працювали аерокосмічні компанії чотирьох держав. Крім нашої країни ще ––  Сполучених Штатів, Норвегії та Росії.
–– Але наша частка була найвагомішою, –– наполягав юнак. –– Ідея цього старту народилася в конструкторському бюро "Південне". І відповідальність за втілення проекту в життя лягла на плечі українських фахівців.
–– Згоден. Без нас вони б не впорались. Космічна галузь в нашій державі на висоті.
–– Та що ви перед дверима зібрались? –– визирнула з кухні Галина Олександрівна. –– У кімнату б пройшли. Вітю, залишайся з нами вечеряти.
–– Ні, ні, спасибі, –– запротестував сусід. –– Це я вдома. Бо мене бабуся не зрозуміє.
Він помахав рукою і пішов. А сім’я сіла до столу, все ще обговорюючи, кому ж належить “Морський старт”.

 

Чудо сьоме
Космічні орбіти земного заводу

 
 Ілюстрація з книги Ірини Голуб «Сім чудес Дніпропетровщини».Ілюстрація з книги Ірини Голуб «Сім чудес Дніпропетровщини».
 

Дніпропетровськ гартує сталь,
і це з його землі
Стартують в зоряний кришталь 
космічні кораблі.


Юрій Лигун

Про “Морський старт” поговорили і забули б, якби не нове знайомство.
Через кілька днів після тої розмови Володимир Андрійович сказав:
–– Я оце проходив сьогодні мимо ботанічного саду. Яка краса! Зеленіє все, квітне. Навіть дивно, що посеред величезного міста така оаза зелені і спокою.
–– А я туди давно вже не зазирала, –– зітхнула дружина. –– Як була студенткою, любила погуляти або посидіти з книжками десь у тінистому куточку. Як давно це було…
–– А знаєш, –– загорівся чоловік, –– чому б нам не відвідати сад? Усім.
–– У нас же на вихідні були інші плани, –– заперечила Галина Олександрівна.
–– Навіщо чекати вихідних? –– не здавався чоловік. –– Можна піти туди хоч би й завтра. Правда, я приймаю екзамен, але години до шостої, напевне, звільнюсь. А, можливо, і раніше. Я зателефоную, ви під’їдете до мене, і ми разом погуляємо.
Програма сподобалась усім.
–– Тату, –– спитала батька дівчинка, –– а цей ботанічний сад –– теж чудо нашого краю?
–– Н-не знаю, я про це не думав. Утім, завтра побачимо…
У ботанічному саду, як і казав батько, було затишно. Ще навіть не встигли заглибитися в зелені покої, як забули про гомін і суєту проспекту. Сюди не долинав гуркіт машин і сморід вихлопних газів, здавалося, що потрапили кудись далеко за місто, і ось за поворотом алеї зблисне блакитною стрічкою ріка, або розіллється дзеркало озера.
Але за поворотом натрапили на якогось страшенно заклопотаного чоловіка. Він ішов, трохи схилившись наперед, заклавши руки за спину. Наморщене чоло, весь вигляд його свідчили, що він напружено думає.
–– Доброго дня, Веніаміне Степановичу, –– привітався Володимир Андрійович.
Чоловік звів голову, здивовано глянув через окуляри з товстими скельцями, і машинально відповів на вітання.
–– Це професор університету, відомий фізик, –– пояснив батько дітям.
–– Здається, він тебе не впізнав, –– зауважила дружина.
–– Та він мене і не знає. Ми ж на різних кафедрах.
Так, перемовляючись, вони вештались алеями серед зеленого спокою, розглядали незвичні для ока рослини, вдихали повітря, напоєне ароматом дивовижних квітів. Галасливій непосидющій Ліді скоро набридла ця некваплива прогулянка. Вона стала термосити брата, і той неохоче згодився ловити її. Дівчинка кинулась уперед.
–– Наздоганяй! –– гукнула вона, озирнувшись, і враз перечепилася через якийсь камінець.
Намагаючись утримати рівновагу, дівчинка змахнула руками, смикнулась усім тілом і сторч головою врізалася просто в професора, який саме повертав на алею. Від несподіваного і доволі  сильного удару він ледве встояв на ногах. Сценка була кумедною: дівчинка, скривившись, від болю, терла шию, а відомий фізик застиг, зігнувши ноги в колінах і розставивши руки, ніби намагаючись когось зловити. Окуляри у нього сповзли мало не на вуса, вигляд він мав переляканий. Мама, тато і брат теж завмерли на місці. Першим отямився професор.
–– Ну це ж треба, –– винувато сказав він, –– я вже на людей налітаю. Зовсім запрацювався.
–– Це я на вас налетіла, –– заперечила Ліда. –– Вибачте.
Вони обоє весело розсміялися.
Потім, коли вже перезнайомились, Веніамін Степанович признався, що так замислився над статтею, навіть не бачив куди йшов.
–– Розумієте, треба підготувати великий матеріал про розвиток ракетної галузі в Україні, –– пояснював він. –– Від початку до сьогоднішнього дня. Починаючи з перших примітивних ракет і закінчуючи “Морським стартом”.
Так несподівано тема знайшла своє продовження.
–– Ви уявляєте, в нашій країні ракети знали з давніх часів, –– захоплено говорив професор. –– Є свідчення, що вже у 1516 році козаки застосовували їх при облозі фортець. А їхні нащадки побудували цілий завод, який випускає космічні ракети. Ну хіба це не чудо рідної землі?
–– Чудо? Де? –– аж підстрибнула Ліда.
Веніамін Степанович здивовано поглянув на дівчинку, але коли йому пояснили в чому справа, твердо мовив.
–– Так. “Південмаш” без перебільшень можна вважати чудом нашого краю.

*  *  *

Ще тривала війна, під вибухи і залпи руйнівними хвилями відкочувалась на Захід, а на південній околиці звільненого Дніпропетровська вже почалося будівництво заводу. Країна лежала в руїнах і потребувала техніки для відбудови господарства. Новий автомобільний завод мав випускати 75 тисяч вантажних автомобілів на рік.
"Даєш автогігант на Дніпрі!" –– червоно маяв на вітрі транспарант.
"Даєш автогігант на Дніпрі!" –– не сходило зі сторінок газет.
До міста безупинно прибувала молодь зі всієї України. Зранку до глибокої ночі на майданчиках кипіла робота. Керівники жили тут же, на заводі. Звичне: "Даєш автогігант на Дніпрі!" –– чулося повсюди, і скоро автомобілі почали збирати в недобудованих цехах просто неба.
На листопадові свята 1948 року "Українець" –– перший автомобіль нового автозаводу тріумфально проїхав вулицями міста. А потім пішло і пішло: автомобілі-амфібії, автокрани, самоскиди, автонавантажувачі, причепи. Вони працювали на Криворіжжі і в Донбасі, на шахтах та гірських дорогах Криму і Кавказу, на річках і болотах.
"Просимо надіслати автокрани і самоскиди для ударного будівництва..." –– летіли на завод телеграми звідусюди. “Дайте!” “Дайте!” “Дайте!” –– чулося з усіх кінців країни. А на столі директора заводу вже лежало грізне: “Цілком таємно…”
9 травня 1951 року уряд передав Дніпропетровський автомобільний завод Міністерству озброєння. Цивільний завод-гігант зник, а замість нього виникло обнесене високим кам`яним муром та колючим дротом секретне підприємство із загадковою назвою  "Завод № 586". Попервах він нагадував стривожений мурашник. Роз’їжджалися старі фахівці, на їхнє місце прибували нові. І мало хто знав, що віднині тут вироблятимуть бойові ракети.

*  *  *

–– Даруйте, –– втрутилась Галина Олександрівна, звертаючись до професора, –– може я чогось не розумію? Як ви можете називати чудом завод, що виготовляє страшну смертоносну зброю? Адже ці ракети мали ядерні заряди, вони могли знищити, спопелити все живе на величезному просторі…
–– Так, могли, –– підтвердив Веніамін Степанович. –– Але в тому то і справа, що жодна ракета, виготовлена на “Південмаші” не була випущена в ціль.
–– Тоді навіщо ці ракети виготовляли? –– спитав хлопчик.
–– Такий був час, –– зітхнув професор.
Батько і мати й собі зітхнули, а діти, нічого не розуміючи, продовжували дивитися на оповідача з німим запитанням в очах.
–– Ви усі цього не знаєте. Вас тоді, як то кажуть, ще й на світі не було. А я пам’ятаю. Саме у розпалі була "холодна війна". Стратегічні бомбардувальники Сполучених Штатів були націлені на всі найбільші міста нашої держави. Тому потрібно було створювати свою зброю, могутнішу, яка могла б у разі потреби захистити країну.
–– І такою зброєю стали ракети? –– знову спитав хлопчик.
–– Саме так. За розпорядженням уряду завод № 586 мусив якнайшвидше налагодити випуск ракет і виготовляти їх до двох з половиною тисяч на рік.
–– Скільки?! –– вражено вигукнув Андрій.
–– Ти почув правильно, –– ствердив Веніамін Степанович. –– Мова йшла про величезну кількість зброї. Міжнародне становище загострювалося з кожним днем.
–– Здається, саме тоді Дніпропетровськ став “закритим” містом? –– поцікавився Володимир Андрійович. –– Я не помиляюсь?
–– Як це –– закритим? –– зблиснуло здивування в очах у сина.
–– Це значить, що усім іноземним громадянам заборонили в’їзд до Дніпропетровська, –– пояснив хлопчикові оповідач. –– Його закрили 1959 року, я тоді студентом був.
–– А тато сказав, що ви –– професор, –– устряла Ліда. –– А хіба професор може бути студентом?
Мама цитьнула на неї, а Веніамін Степанович усміхнувся і пояснив що для того, аби стати професором, спочатку треба побути студентом і добре вчитися.
–– А тато теж був студентом і добре вчився, –– не вгавала допитлива дівчинка. –– Так чому ж він не професор?
Її наївність викликала загальний сміх.
–– Твій тато молодий, він іще буде професором, –– запевнив дівчинку Веніамін Степанович.
–– Діяльність заводу пов’язана з іменами Янгеля і Макарова –– повернувся до попередньої розмови Володимир Андрійович. –– Соромно зізнатися, але я почув про них вже будучи дорослою людиною.
–– Нічого дивного, –– знизав плечима професор, –– імена головного конструктора та директора заводу довгий час були відомі лише у вузьких колах. Серед людей, які мали відношення до секретного виробництва. Але спочатку головним конструктором ракетного заводу призначили Василя Сергійовича Будника.
–– Ніколи не чув, –– щиро зізнався Володимир Андрійович.
–– Теж не дивно, –– махнув рукою співрозмовник, усе було засекречено. –– Будник був непересічною людиною. Він закінчив Московський авіаційний інститут, працював під керівництвом Іллюшина та Корольова. Імена цих видатних конструкторів широко відомі.
Володимир Андрійович кивнув на підтвердження, Андрій, який теж знав ці прізвища, повторив батьків рух.
–– Ще до призначення у Дніпропетровськ він працював провідним конструктором, –– продовжував професор. –– Будник і почав проектувати перші ракети “Південмашу”. Але розквіту ця справа набула вже за часів Янгеля.
Веніамін Степанович вмовк, і задивився на деревце, біля якого вони саме зупинилися.
–– Дивовижна рослина, –– мовив він, –– погляньте, які у неї листочки.
Листки на дереві справді були незвичайні: роздвоєне наполовину віяло.
–– Це гінкго, батьківщина його –– Японія. Там є звичай: якщо хлопець хоче освідчитися дівчині в коханні, він дарує їй листок цього дерева. У японців гінкго –– символ вірності. Так от, –– професор повернувся до своєї розповіді, –– я говорив про Янгеля. У 1954 році при заводі створили Особливе конструкторське бюро і головним конструктором призначили Михайла Кузьмовича Янгеля. Йому було тоді сорок два роки. З цієї миті почалась нова історія “Південмашу”, а разом із ним –– і нашого міста.

*  *  *

У просторому холі біля вікна стояв гурт молодих людей. Це були недавні випускники університету, новоспечені конструктори ракетної техніки. Вони трималися тісним гуртом і стиха перемовлялись між собою. Серед них вирізнялися дівчина, бо вона була єдиною серед хлопців, та юнак у сірому костюмі, ненабагато й старший, він тримався упевнено і солідно.
–– Романе, –– звернувся до нього хтось з юнаків, –– ти все тут знаєш, розповів би.
Роман задоволено усміхнувся, йому було приємно, що новачки просять ввести їх у курс справ. Уже два роки він працював у конструкторському бюро і вважав себе ветераном. Він стріпнув головою, обсмикнув костюма, який безсумнівно, додавав йому солідності, і показав рукою, ніби екскурсовод.
–– Бачите? Ото все –– завод. Він працює на наше бюро.
За вікном громадились нескінченні величезні корпуси.
–– Ну ти даєш! –– не витримав хтось. –– А може це наше бюро працює на завод?
–– Тепер вже важко сказати, хто на кого працює, –– примирливо мовив Роман. –– Настільки тісно все переплелося, що я вже й не збагну, хто тут головніший.
–– Головне –– важлива для держави справа, –– подав голос невисокий худенький хлопчина.
–– Не заперечую, –– згодився “ветеран”. –– Наше бюро створили при заводі, щоб налагодити виробництво ракет Корольова. Але ж вони на той час уже безнадійно застаріли. От молоді конструктори і взялися розробити принципово новий проект бойової ракети. Багато хто не вірив, а вони –– створили, –– юнак говорив з такою гордістю, ніби сам мав причетність до цієї справи. –– Наша ракета перевершила не тільки корольовську, але й найкращі зразки американців.
–– Ромцю, –– почувся густий бас, –– знову пророкуєш?
Поруч з юнаками виріс чорнобородий широкоплечий велетень.
–– Ввожу конструкторську молодь у курс діла, –– широко усміхнувся до нього юнак. –– Розвиваю у них місцевий патріотизм. А це –– один з наших найбільших авторитетів, –– звернувся він до товаришів. –– Рекомендую –– Всеволод Петрович, милістю Божою конструктор.
–– Ти помиляєшся, мій юний друже, –– прогудів бородань. –– Найбільший авторитет тут –– Михайло Кузьмович. Він дійсно ––  милістю Божою…
–– Перший серед рівних, –– прорік балакучий Роман. –– Всеволоде Петровичу, а ви ж разом починали?
–– Разом, –– згодився той. –– І можу без перебільшення сказати, що саме завдяки Янгелю ми розробили три покоління стратегічних ракетних комплексів. Це він організував нас в єдиний колектив однодумців, створив свою науково-конструкторську школу. Я давно вже не хлопчик, та й не остання спиця в цьому колесі, а, знаєте, відчуваю поруч із ним якийсь трепет. Більш  інтелігентної, порядної, доброзичливої людини я ще не зустрічав.
–– Отже, Янгель став для вас янголом, –– весело підсумував Ромкó і враз принишк.
По коридору йшов міцний підтягнутий чоловік, з легкою сивиною в густому волоссі, з уважним розумним поглядом. Він глянув у бік гурту, привітався і спокійно пройшов далі.
–– Хто це? –– спитав котрийсь новачок.
–– Та це ж сам Янгель. Наш Михайло Кузьмович, –– шанобливо відповів Всеволод Петрович.

*  *  *

–– Отже саме Янгель став засновником нового напрямку в ракетній науці і техніці, –– підсумував свою розповідь Веніамін Степанович. –– Знаєте, –– пожвавився він, –– без перебільшення скажу вам. В історії нашого міста були дві постаті, які змінили його обличчя. У ХІХ столітті це був Олександр Поль, а в ХХ –– Михайло Янгель. Вони обоє своїм розумом, енергією, невсипущою працею підняли економіку цілого краю. Завдяки їм Дніпропетровськ став відомий на весь світ

Янгель. Книга Володимира Платонова з фонду ДОУНБКнига Льва Андрієва з фонду ДОУНБ.Макаров. Книга Володимира Платонова з фонду ДОУНБ.

–– А Олександр Макаров? Що ви про нього скажете? –– поцікавився Володимир Андрійович.
–– Це теж непересічна людина, –– згодився співрозмовник. –– Олександр Максимович Макаров з’явився в нашому місті, як тільки почали будувати майбутній гігант. Призначили його директором допоміжного виробництва. Там було найважче. А згодом допоміжне підприємство перетворилося на головне.
Олександр Максимович майже не покидав територію заводу, там же й жив разом із сім’єю. 1944 року його нагородили першим орденом Трудового Червоного Прапора. Він пропрацював на заводі мало не сорок років і чверть століття ним керував. За цей час став одним із найвідоміших організаторів ракетно-космічного центру, я б сказав –– патріархом. Удвох із Янгелем вони становили чудову пару друзів-однодумців.
–– По телевізору показували відкриття пам’ятника Макарову, –– згадала Галина Олександрівна.
–– Так-так, –– підтвердив професор. –– Але не тільки бронзове погруддя стало пам’ятником цій людині. А ще й космічні ракети, житлові мікрорайони, і найбільший в Україні спортивно-видовищний комплекс, і сам "Південмаш". До речі, імена обох легендарних подвижників ракетної галузі достойно увічнені. Конструкторське бюро "Південне" названо на честь академіка Михайла Янгеля, а Південний машинобудівний завод носить ім`я Олександра Макарова.
Вони гуляли ботанічним садом, доки не почало смеркати.
–– Мені приємно було познайомитися з такими допитливими людьми, –– мовив професор на прощання, а Лідочці усміхнувся і по-змовницьки підморгнув.

*  *  *

У суботу вже зранку почали збиратися на концерт. Вірніше, це Ліда метушилась і смикала всіх, допитуючись, коли ж, нарешті, вони вдягатимуться і їхатимуть. Нарешті, на радість їй, вибрались.
–– Це і є спортивно-видовищний комплекс “Метеор” “Південмашу”, –– сказав Володимир Андрійович. –– Пам’ятаєте, кілька днів тому ми чули про нього від Веніаміна Степановича? 
–– Коли в ботанічному саду гуляли? –– перепитала донька.
До палацу з різних кінців стікалися люди. Концерт обіцяв бути чудовим, так воно і вийшло. Коли вже по його закінченню виходили, хтось іззаду ухопив Андрія за лікоть. Хлопчик рвучко обернувся і побачив сусіда Віктора.
–– Ось він, цей невірко, –– засміявся юнак. –– Уявляєте, –– звернувся він до чоловіка й жінки, які йшли поруч із ним, –– ваш “Морський старт” приписали американцям!
–– Який жах! –– удавано сердито насупив густі брови чоловік. –– Хто посмів?
–– Та оцей же хлопчина, –– знову засміявся Віктор і почав розповідати про сумніви Андрія.
Коли вибрались з густої юрби на площу перед палацом, Віктор усіх перезнайомив. Він прийшов на концерт разом зі своєю тіткою та її чоловіком.
–– Роман Леонідович працює в конструкторському бюро “Південне”, а Тамара Михайлівна –– в “Орбіті”, –– похвалився він перед сусідами.
–– Я, голубчику, вже не працюю, –– з жалем нагадала йому тітка. –– Перед тобою пенсіонерка.
До маршруток вишикувалися черги, на трамвайних і тролейбусних зупинках вмить утворились натовпи. Володимир Андрійович напередодні віддав машину підремонтувати і тепер роздумував, чим їхати додому.
–– Мені здається, що в найближчі півгодини ми звідси не виберемося.
–– Що за біда? –– безтурботно мовила Тамара Михайлівна. –– Ходімте до нас. Я пригощу вас чаєм, тимчасом люди пороз’їжджаються, і маршрутки стануть вільні.
–– А мені ще треба серйозно поговорити із цим недовірливим хлопчиком, –– знову насупився Роман Леонідович.
Сердитим він лише прикидався, насправді ж був надзвичайно доброю і приємною людиною. Діти це швидко зрозуміли і всі троє вмить заприятелювали. Андрій почав розпитувати нового знайомого про ракети і плавучу платформу й почув безліч цікавого.
Йти довелось недовго, подружжя мешкало неподалік. В невеликій, але затишній квартирі все говорило про те, що тут жили конструктори космічної техніки. На стінах висіли фотографії ракет і супутників, усюди стояли їхні моделі, на журнальному столику лежав уже знайомий Андрієві альбом з видами морського космодрома.
–– Що, подобається? –– задоволено спитав господар, коли гості стали все те розглядати.
–– Така велика ракета, –– здивувалася дівчинка, –– а вона може літати?
–– Ні, це тільки модель, –– з жалем мовив господар. –– Зате виконана точнісінько, як справжня, –– з гордістю додав він.
–– Роман Леонідович сам усе це майструє, –– обізвався  Віктор, який допомагав тітці готувати частування.
–– У вас чудова колекція, –– похвалив Володимир Андрійович. –– Сам би від такого не відмовився. Я, коли був малим, мріяв стати космонавтом.
–– Я теж. А став конструктором.
Господиня запросила до столу. Продовжили розмову про “Південмаш”, і знову постало питання, чи можна назвати підприємство, яке виробляє зброю, одним із чудес краю.
Роман Леонідович замислився на деякий час.
–– Якби завод і досі виготовляв зброю, –– незабаром мовив він, –– я перший би заперечив проти такої назви. Але ж, зверніть увагу, “Південмаш” давно вже працює для миру. Ще у далекі шістдесяті роки наші конструктори змусили ракети, зняті з бойового чергування, служити людям.
–– Як це? –– здивувалася Галина Олександрівна. –– Хіба таке можливо?
–– Авжеж, –– відповів господар. –– Ось і дружина не дасть збрехати.
Тамара Михайлівна кивнула.
–– Ми змогли бойові ракети перетворити на перші ступені космічних ракет-носіїв, –– підтвердила вона.
–– Саме так, –– підхопив Роман Леонідович. –– На базі ядерних ракет зроблено космічні носії “Космос”, “Інтеркосмос”, “Циклон-2”, “Циклон-3”. Вони вивели на орбіти півтори тисячі космічних апаратів, вітчизняних і чужих. Відомий ракетний комплекс “Зеніт” –– один з кращих носіїв у світі –– теж наш. Він повністю автоматизований, виводить кораблі в космос із надзвичайно високою точністю. А ще його використовували в багаторазовій космічній системі “Енергія-Буран”. У цьому проекті крім нашого заводу брали участь іще кілька сотень підприємств України. У 1987 та 1988 роках на космодромі Байконур відбулися два запуски цієї унікальної системи.
Балістична ракета «Сатана» (РС-20). Фото: https://korrespondent.net/tech/space/3667578-poekhaly-chem-ukrayna-mozhet-pokoriat-kosmos

–– Я чула, що саме завдяки “Південмашу” наше місто називали в інших країнах “фабрикою страху”, –– заперечила Галина Олександрівна.
–– Було, –– згодився Роман Леонідович. –– Та й ракетам нашим американці давали назви, як у фільмах жахів: “Дикун”, “Кинджал”, “Павук”, “Серп”, “Скальпель”... А останню прозвали “Сатаною”, –– він зітхнув. –– Та й правду сказати, ми дійсно створили страховисько. Цій диявольській машині не страшний навіть ядерний вибух! –– він зітхнув знову.
–– Не карайся так, –– озвалась до чоловіка Тамара Михайлівна. –– Згадай, що жодна з них не була випущена в ціль, вони лише несли бойове чергування  і оберігали спокій нашої країни. Зрештою, хіба не “Сатані” можна завдячувати початком роззброєння?
–– Ви хочете сказати, що саме завдяки цій страшній зброї ми зобов’язані миром? –– здивувався Володимир Андрійович.
–– Як не дивно, –– підтвердив господар. –– Ніде у світі не було нічого потужнішого. Американський уряд злякався, хоча в їхній країні запаси зброї перевищували наші у сім разів. Політики сіли за стіл переговорів і домовилися зменшувати кількість озброєння. А в  грудні 1987 року Дніпропетровськ знову став відкритим для іноземців містом.
–– Таким чином Дніпропетровськ перестав бути “осиним гніздом радянських ракетників”, –– розсміялась Тамара Михайлівна, –– і став містом-миротворцем. Хіба ні?
–– А “Південмаш” після здобуття Україною незалежності зовсім припинив виготовлення бойових ракет, –– додав Роман Леонідович. –– І зайнявся мирною працею.
–– І почав випускати трактори, які купують більше ніж шістдесят країн світу, –– підхопив розмову Віктор.
Він захоплено почав розповідати які це чудові, потужні та незамінні будь-де трактори моделі “Дніпро”. З тракторів перескочив на тролейбуси і трамваї, потім згадав, що завод виготовляє ще й шасі до літаків АН-140, а останнім часом налагоджено випуск вітроагрегатів, які виробляють дешеву електричну енергію. Словом, виходило, що без “Південмашу” і його продукції не обійтися нікому.
–– Ми сьогодні були на концерті в “Метеорі”, –– похопився юнак. –– Це –– один із найбільших в Україні спортивно-видовищний комплекс. Там і концертний зал, і Льодовий палац, і стадіон з плавальним басейном.
–– Вітю, ти не сказав, що підприємство вкладало кошти в будівництво аеропорту, мостів через Дніпро, метро, оперного театру та цирку, навіть, пам`ятників, –– усміхаючись додала Тамара Михайлівна.
–– А ще навколо нього виросло ціле містечко –– житло для працівників заводу та конструкторського бюро.
 –– Таким чином, шановне товариство, –– голосом, ніби з трибуни, озвався Роман Леонідович, –– підсумовуючи все вищесказане, –– він роблено покахикав, дістав носовичка і висякався так голосно і кумедно, що всі засміялися, а Ліда аж вдавилася тістечком. Господар і собі розсміявся. –– Хотів трохи збити вас із надмірно урочистого тону, –– пояснив він. –– А то ви перелічуєте досягнення заводу, наче на урочистих зборах… А якщо серйозно, –– мовив він, –– “Південмаш” –– гордість не лише наша, місцева. Це в нашій країні головний завод космічної галузі.
Діти, начаювавшись і поласувавши солодощами, встали з-за столу. Ліда знов узялася розглядати макети й фотографії, Андрій прикипів до альбому.
–– Ти не розповів іще про “Морський старт”, –– зауважила господиня чоловікові, примітивши, з якою зацікавленністю хлопчик розглядає фотографії.
–– Розкажіть про нього, –– попрохав і Андрій.

*  *  *

Водні простори, безмірні й безмежні, розкинулися навкруги. Усюди, куди не кинь оком, лише нескінченний темно-синій обшир, а над ним –– таке ж, без кінця і краю, вічне синє небо. Вся ця синя густинá починала набридати, хотілося чогось іншого. “Чи є тут іще якісь барви?” –– подумалось, і тут же погляд упав на жовто-блакитну смугу майже над самісінькою водою. Кольори українського прапора! На серці потепліло, війнуло спогадом про батьківщину. Скоро, скоро і додому, ось лише відбудеться старт…
На величезній плавучій платформі “Одісей” посеред океану кипіла робота: спокійно, діловито, ритмічно. По іншому не могло й бути –– працювали найкращі спеціалісти з кількох країн. То тут, то там чулися короткі розмови, найчастіше англійською мовою, нею спілкувались конструктори, інженери, всі, хто готували до пуску космічну ракету.
Роман Леонідович згадав, як у конструкторському бюро “Південмашу” починали розробляти проект “Морського старту”. Скільки тоді було думок, пошуків, суперечок і, що приховувати, сумнівів. Іноді здавалось, що не під силу людям втілити в життя такий грандіозний задум.
–– Багато роботи ще залишилось? –– підійшов напарник- конструктор.
–– Ні, майже готово.
–– О’кей, завтра відбудемо старт і –– додому.
–– Наші, вже, певно, зачекалися…
–– Нічого, в КБ побачать старт з екрану. Його ж недаремно монтували.
Про старт говорили всі, бо заради цього обладнали серед безмежного океану велетенську плавучу платформу, з якої запускатимуть космічні кораблі.
Підійшов керівник групи, солідний, статечний чоловік.
–– Що, хлопці, втомились?
–– Та трохи є.
–– Потерпіть до завтра, зранку запускаємо.
Уночі, як і планувалось, за три години до старту дали сигнал. Люди почали покидати плавучий космодром. Вони своє зробили, далі працюватиме автоматика. Спокійно, не хапаючись, підіймались у вертоліт, який зависав над платформою. Так само спускалися з нього на командне судно, що весь час знаходилося неподалік. Нарешті забрали всіх, корабель почав відходити від платформи. Роман Леонідович глянув на годинника.
–– Так… Це ракета вже заправляється.
Усі невідривно дивилися в бік платформи. Лише тепер, чимдалі відходячи від свого дітища, люди уперше побачили плід багаторічної праці. І здивовано завмерли…
 Плавучий стартовий майданчик навіть тут, посеред безмежного океану, вражав своїми розмірами. На ньому в напруженому чеканні застигла струнка блискуча ракета. “ZENIT”, “SEA LAUNCH” –– величезні літери на її боці, мабуть, було видно і з космосу. Ось-ось вона вирветься із земних обіймів і полетить до зірок.
Хто з більшим нетерпінням чекав цього старту? Українці, які п’ять років готували ракету? Чи американці, чий супутник вона понесе на високі орбіти? А чи більше від них хвилювались норвежці? Адже це вони переобладнали бурову нафтовидобувну платформу під морський космодром. А росіяни заправляли ракету екологічно чистим паливом… Чи зробили все, як годиться? А раптом відмовлять прилади? А якщо?.. Ракета ж була спокійна, створена на землі, вона мріяла про космічну далеч.
–– Шоста година і п’ять хвилин, –– мовив хтось хрипким від хвилювання голосом.
–– Іще п’ять…
Люди перетворилися на статуї. Завмер час, океан вкрився кригою тиші. І раптом… Стоголосе ревище накрило весь світ, сколихнуло океан, здавалося, до самого дна, стовп розжареного полум’я рвонув ракету, відірвав її від платформи і поніс уверх із шаленою швидкістю. Величезна ракета ставала все меншою, меншою і раптом зникла з очей. І знову все завмерло, лише океан перегойдував хвилі. Вдалині колихався “Одісей”. Вже без ракети, самотній. Ніхто не звернув уваги на чоловіка, який вийшов на палубу.
–– Вітаю! –– радісно вигукнув він англійською. –– Вітаю усіх! Щойно американський телевізійний супутник виведено на орбіту! Успіх, повний успіх! –– американець аж світився від щастя. –– О’кей!
–– О’кей! Ура! –– вибухнуло навкруги.
Американці, українці, норвежці, росіяни –– дорослі солідні люди стрибали, як діти, обіймалися, а дехто, не соромлячись, втирав сльозу.
У цей самий час, далеко від екватора, в Дніпропетровську у великій просторій залі зібрались люди: чоловіки й жінки, літнього віку і зовсім молоді. Це були співробітники конструкторського бюро “Південне” та заводу “Південмаш”. Вони не відривали поглядів від великого, на всю стіну, екрану і так само заворожено спостерігали старт ракети, над створенням якої працювали роками. І так само, як ті, хто дивився на неї в океані, напружено завмерли. А коли вогненний стовп зірвав з платформи їхнє творіння і зник із ним у небі, на хвилину розгубились.
–– Вогнедишний дракон схопив нашу принцесу і поніс у своє царство, –– порушив тишу молодий конструктор.
І тільки тоді всі бурхливо заговорили, засміялись, закричали “ура!” Просто в стелю полетіла пробка від шампанського, розлетілися золотисті бризки напою, хлюпнули в келихи.
–– Товариші! Колеги! –– почувся голос керівника. –– Наш “Зеніт” щойно вивів на орбіту американський телевізійний супутник. Старт проведено успішно. Вітаю вас усіх зі святом!
–– Ура!!! –– полинула строгими залами і коридорами багатоголоса радість.

*  *  *

–– Так ви все це бачили? –– на обличчі в Андрія було написано і здивування, і захват, і трішки недовіри. “Ну хіба можливо, щоб ось цей чоловік, який так просто бесідує із ним?..“
–– Таки ж бачив, –– засміявся на його недовіру Роман Леонідович. –– І навіть брав участь в розробці й підготовці старту.
–– А як ракета потрапила на той плавучий космодром?
–– Не сама, звичайно. Нас була ціла бригада співробітників бюро та заводу, найкращі конструктори та монтажники, –– продовжив розповідь конструктор. –– Ми працювали над нею багато місяців. Монтували ракету на побережжі Сполучених Штатів. Є у них такий морський порт –– Лонг-Бич. Там пришвартувалась плавуча платформа “Одісей”. А неподалік неї –– збирально-командне судно. У цьому судні ми й монтували свою ракету “Зеніт”.
–– У судні? –– вражено вигукнув хлопчик. –– Воно було таке велике?
–– Авжеж, –– господаря веселила недовірливість малого гостя. –– А як зібрали й перевірили все, тоді ракету перенесли на платформу. Її ти бачив на фотографії.
Ілюстрація з книги Ірини Голуб «Сім чудес Дніпропетровщини».Андрій кивнув.
–– Після того ми рушили на екватор, на місце старту.
–– Ви самі везли ракету на платформі? –– Ліда, яка давно вже мовчала, і собі підпряглася із запитаннями.
–– А ось і ні, –– ще більше розвеселився Роман Леонідович. –– Ракета пливла на платформі, а я –– на кораблі разом зі своїми колегами. Так ми пропливли дванадцять діб. Увесь цей час обговорювали різні ситуації, які могли виникнути під час запуску. Навіть склали план дій на випадок аварії.
–– На щастя, ніяких аварій не сталося, –– додала Тамара Михайлівна. –– Хоча і в “Південному”, і на заводі, й ми в своїй “Орбіті” теж обдумували різні випадки, щоб прийти вам на допомогу.
–– Правда, –– підтвердив і Віктор, –– біля екрану весь час чергували і бачили все, що діялося навколо старту. А коли наближався запуск, то від екрану вже й не відходили. І я там був, –– з гордістю закінчив він.
Андрій і Ліда заздрісно дивилися на свого сусіда.
–– А ви свято Нептуна відзначали? –– звернувся Володимир Андрійович до господаря. –– Адже коли проходять через екватор, то їх зустрічає цар морів. І купає всіх новачків.
–– Зустрічали, аякже! І Нептун був. Та ще з якою зеленою бородищею, –– згадав Роман Леонідович. –– Тільки за борт нікого не кидали, акул там багато. Зате капітан нам цю екзотичну рибинку спіймав і наготував таких смачних страв із неї…
–– З акули? –– ахнула Ліда. –– А ви не боялися їх їсти?
Відповіддю їй став дружний сміх.
––Здається, це був не перший запуск з моря? –– Спитав Володимир Андрійович.
–– Так, –– згодився співрозмовник. –– Перший був наприкінці березня 1999 року. А про який я тепер розповідав, стався майже через півроку –– 10 вересня. Після того були й інші. І ще будуть. До речі, –– згадав Роман Леонідович, –– нам потім телеграма надійшла з Америки. Дякували за високу точність, з якою ми вивели їхній супутник на орбіту. Завдяки цьому він тепер працюватиме на рік-два довше. Для американців це дуже важливо, адже супутник працює на всі п’ятдесят штатів.
–– Власне, ідея запускати ракети саме з океану, з екватора, народилася заради їх точного виведення на орбіту, –– додала Тамара Михайлівна.
–– Ви працюєте в “Орбіті”? –– спитав Володимир Андрійович.
–– Так, –– кивнула співрозмовниця. –– Я після університету прийшла працювати в КБ. Там і з Романом познайомилась. А коли у 1976 році з ініціативи Олександра Максимовича Макарова виникло це науково-виробниче підприємство, перейшла туди.
–– Моя дружина, образно кажучи, наближає космос до землі, –– пожартував господар.
–– Романе Леонідовичу, –– подав голос Віктор, –– у вашому жарті є лише частка жарту. Моя тітонька дійсно з’єднує землю з космосом. Між іншим, “Орбіта” –– одна з головних організацій Національного космічного агентства України.
–– Що, Ромчику, отримав за свої кпини? –– засміялась дружина і продовжувала вже серйозно, звертаючись до гостей. –– Фахівці “Орбіти” приймають інформацію від супутників землі та зондів і обробляють її за допомогою обчислювальної техніки. 
–– Яких зонтів? –– не забарилася дівчинка.
–– Не зонтів, а зондів, –– поправила її мама.
–– З о н д –– це прилад, який запускають високо в небо, щоб він слідкував за станом атмосфери, –– поспішила пояснити дівчинці Тамара Михайлівна. Зрозуміло?
Ліда ствердно кивнула.
–– Ви, мабуть, чули про український супутник “Січ-1”? –– знову спитала господиня і, не чекаючи відповіді продовжувала. –– Це наш перший супутник, його теж створили в КБ “Південному” та на “Південмаші” і вивели на орбіту 31 серпня 1995 року.
–– Тітонько, –– звернувся до неї Віктор, –– розкажіть, що у вашому віданні й російсько-український супутник “Океан-О”.
–– Та в нашому ж, у нашому, –– підтвердила Тамара Михайлівна.
–– А навіщо супутники? –– знову спитала Ліда. –– Щоб телевізор добре показував?
–– Ну, не лише для цього, –– заперечила господиня. –– Супутники спостерігають за земною поверхнею та океаном. Вони фотографують і збирають інформацію, за допомогою якої геологи потім знаходять вугілля, нафту й інші корисні копалини. Географи за зйомками із космосу складають точні карти. Спостереження супутників допомагають риболовним суднам висліджувати косяки риби. Землероби завдяки ним визначають якість ґрунтів, прогнозують майбутній врожай. Можна передбачити погоду й навіть початок землетрусу. Як бачите, ці космічні апарати, що перебувають так далеко від землі, допомагають багатьом людям різних професій.
–– Так значить, Дніпропетровськ –– космічна столиця нашої держави? –– раптом спитав Андрій.
На хвилину запала тиша. Дорослі замислились.
–– А що? –– першим озвався Роман Леонідович, –– а чом би й ні? Таки ж –– столиця. У нас випускають ракети, супутники, фахівці їх запускають, а потім отримують від них цікаву інформацію. Наші конструктори люблять згадувати, як колись на “Південмаш” завітав один із керівників держави. Він дуже високо оцінив продукцію ракетобудівників і сказав, що сюди треба не тільки приїжджати, а й навіть пішки приходити.
–– Так, керівники часто бувають у вас, –– підтримав розмову Володимир Андрійович, –– і наукові, й державні.
–– Мабуть тому, що наш завод і конструкторське бюро вивело у світ багатьох майбутніх академіків, директорів підприємств, політиків, –– згодився господар. –– І навіть одного Президента України. Адже Леонід Кучма багато років працював на “Південмаші”, він пройшов шлях від рядового інженера до генерального директора.
Дорослі заговорили про політику, економіку, парламент, вибори і ще про щось зовсім нецікаве. Брат і сестра знову припали до альбому з фотографіями ракет і “Морського старту”, та до макетів космічних апаратів. Дорогою додому Андрій тримав у руках альбом, а сонна Ліда міцно стискала маленький макет супутника, подаровані їм доброзичливим господарем.

Основна конструкція першого ступеня РН «Антарес» розроблена КБ «Південне», виготовлена «Південним машинобудівним заводом ім. О. М. Макарова» в кооперації з українськими підприємствами «Хартрон-АРКОС» (Харків), «Київприлад» (Київ), «Хартрон-ЮКОМ» (Запоріжжя), «ЧЕЗАРА», «РАПІД» (Чернігів) та ін. Фото: http://www.nkau.gov.ua/nsau/catalogNEW.nsf/systemU/47A19A761B83EBB0C2257D9E00523BE0?OpenDocument&Lang=U Космічний апарат «Океан-О» було виведено на орбіту 17 липня 1999 року. Фото:http://www.nkau.gov.ua/nsau/catalogNEW.nsf/systemU/9EAAC86874B6D192C3256BF8004C1238?OpenDocument&Lang=UРакета-носій «Зеніт». Фото:  http://www.nkau.gov.ua/nsau/catalogNEW.nsf/systemU/06FC1C50DB10B46BC22577F800497856?OpenDocument&Lang=U 

Чудо восьме та інші

Андрій і Ліда схилилися над великим аркушем ватману, розкладеним просто на підлозі. Поруч лежала карта. Час від часу хлопчик щось зосереджено виміряв на ній то лінійкою, то циркулем, а потім креслив на ватмані. Сестра хапливо подавала йому лінійку, олівець чи гумку і при цьому весь час не розставалась із фломастерами.
–– Ну коли ти вже даси мені розмальовувати? –– знову й знову питала вона.
–– Ще немає чого розмальовувати, –– відповідав брат. –– Карту треба спочатку простим олівцем накреслити, а потім підписати що де розташоване.
–– Чим це ви займаєтесь? –– зазирнув до кімнати Володимир Андрійович, який щойно повернувся з роботи.
–– Малюємо карту, –– поважно мовила донька.
–– Карту? –– здивувався батько. –– Яку ж це?
–– Ми хочемо показати на ній усі чудеса нашого краю, про які ти розповідав, –– відірвавшись від роботи, пояснив син.
–– Хм, це цікаво, непогано придумали. Можу допомогти, ось лише повечеряю…
Доки Володимир Андрійович вечеряв, на новоствореній карті з’явилися скіфські кургани з бабами, що застигли на їхніх верхів’ях, а поміж густо насадженими деревами біля звивистої широкої стрічки стіна до стіни височіли Новомосковський собор і Свято-Миколаївський монастир.
–– Ого! –– здивувався батько, побачивши творіння дітей. –– Оце розмах.
–– Я не знаю, як малювати Кодацьку фортецю, –– поскаржився Андрій. –– Я ніде не знайшов її фотографій.
–– І не знайдеш, –– засміявся тато. –– У ті часи фотографії ще не існувало. Але є плани фортеці.
Він перебрав книжки і поклав одну з них перед сином. Андрій схилився, розглядаючи ілюстрації.
–– А як її малювати? Тут же лише схема…
–– Давай разом спробуємо, –– запропонував батько і скоро сам захопився малюванням карти не менше, ніж діти.
–– Володю, ти зовсім здитинився, –– сказала дружина, побачивши, як усі троє дружно повзають по підлозі, сперечаються і віднімають один в одного олівці та фломастери, але невдовзі приєдналась і сама.
І вже всім сімейством вони дружно створювали незвичайну карту.
–– Ну ось, здається, й готово, –– мовив глава сім’ї, критичним поглядом оцінюючи спільний витвір. –– Нам можуть позаздрити всі знамениті картографи світу. Навіть Боплан не склав би кращої карти.
До кімнати повернулась Ліда, яка перед цим кудись вийшла, в руках вона тримала сувій паперу.
–– А в мене теж є щось цікаве, –– таємничим голосом промовила вона.
–– Ми тебе слухаємо, –– тут же відгукнулась мама. –– Що ж ти нам приготувала?
–– Я склала вірш про чудеса нашого краю –– урочисто повідомила донька.
–– О, нарешті ти заримувала “красу” і “ковбасу”? –– іронічно спитав брат.
–– А ось і ні! –– задерикувато вигукнула Ліда. –– У мене справжній вірш!
–– Ну, справжній він чи не справжній –– оцінювати будемо ми, –– заперечив батько. –– Ти спочатку прочитай.
Дівчинка виструнчилася, розгорнула свій сувій і набрала в груди побільше повітря.

Є сім чудес у нашім краї.
Кургани скіфські по степах.
Завмерли баби у музеї
Із сумом й мудрістю в очах.
Козацькій храм у небо лине,
Відроджується монастир.
Вали Кодацькі снять минулим,
Перетворившись на пустир.
Старенький міст, помолоділий,
Працює у новітню зміну.
Летять ракети в синю далеч,
І славлять рідну Україну.
Є чудеса: фортеці й храми
Мости, палаци… Тільки знай:
Найбільше диво є в цім світі ––
І зветься просто –– рідний край

Ліда замовкла. Батько й брат здивовано дивилися на неї, наче побачили якусь дивовижу, а мати ховала усмішку.
–– Це ти сама склала? –– нарешті спитав батько.
–– Мама допомагала…
–– Я лише була редактором, дещо поправила, –– поспішила додати Галина Олександрівна. –– Вірша Лідочка сама писала. Автор –– вона.
–– Ну, сестричко, ти просто молодець, –– похвалив її Андрій.
–– Вітаю, доню, –– Володимир Андрійович пригорнув дівчинку. –– Поетом колись станеш.
–– Ні, –– упевнено заперечила донька, –– не поетом. Я буду конструктором космічних ракет, як Тамара Михайлівна. Я вже вирішила.
–– Коли ти це встигла вирішити? –– здивувалась мама, а батько лише здивовано звів брови.
–– А знаєте, що сказав мені Роман Леонідович, коли подарував супутника? –– не відповідаючи, спитала Ліда. –– Він сказав, що у них є конструкторка, яку звуть так, як мене, і вона теж готувала запуск “Морського старту”, от.
–– Зрозуміло, звідки вітер дме, конструктором, так конструктором, –– підсумував батько.
–– Тату, –– озвався Андрій,  –– пам’ятаєш, ти казав, що буває і восьме чудо світу? А восьме чудо нашого краю теж є?
–– Аякже, –– тут же відгукнувся батько, –– і восьме, і дев’яте, і ще багато-багато інших.
–– А які вони?
–– Треба подумати, –– він ненадовго замислився. –– Ну наприклад, у селі Китайгород є три старовинні церкви. Їх називають Китайгородським архітектурним комплексом. Ось вам і восьме чудо.
–– А які ще?
–– Володю, а готель “Україна” в нашому місті? –– спитала дружина. –– Я щось таке про нього читала…
–– Ну звичайно. Це ж –– “Будинок Хрінникова”, одна з найкращих будівель  міста, зведена в стилі українського бароко.
–– А ще є? – не вгавав син.
–– Є, –– твердо мовив Володимир Андрійович. –– Треба лише любити землю, яка тебе зростила і вигодувала, і на якій ти живеш. Треба уважно дивитися навкруг себе і ти побачиш безліч чудес. Уся рідна земля –– це нескінченне диво, Лідочка правильно сказала в своєму вірші: “Найбільше диво є в цім світі –– і зветься просто –– рідний край”.
Запанувала тиша. Її порушив Володимир Андрійович.
–– Забув вам зразу сказати. Я вже у відпустці, –– весело повідомив він. –– І ми з вами поїдемо на море, на цілих два тижні. Ви не раді? –– стурбовано спитав він, побачивши задумливі дитячі обличчя.
–– Тату, я подумав, –– Андрій говорив повільно, ніби виважуючи кожне слово. –– На морі ми були минулого року, і позаторік теж. Давайте будемо подорожувати рідним краєм. І побачимо всі наші чудеса. Гаразд?
–– Давайте, давайте, –– застрибала Ліда. –– Біля Самари ожина вже достигла. Достигла, правда ж, мамусю? І дядечко Жовтобрюх обіцяв пригостити нас юшкою, якщо ми до нього в гості завітаємо. А Юрій Денисович у Старому Кодаку навчить мене ліпити такі фігури, як у нього на хаті.
–– Ну й хитрунка, –– засміялась Галина Андріївна. –– А що, Володю, може послухаємо їх?
–– Послухаємо, –– відповів батько і пригорнув дітей. –– Поїдемо відкривати чудеса рідного краю…

 

 

Створено: 31.07.2018.
Редакція від 31.07.2018.
Ірина Голуб