Ковальчук Семен Данилович
Семен Ковальчук: поет живе у своїх віршах

Життя відміряло йому 39 років неспокою. Він – «Людина із загостреним відчуттям справедливості, котрій боліла неправда і для якої Мати, Родина, Україна були сенсом життя і творчості» (з книги «Віддайте мені мене…»).

Дорогою неспокою: з біографії

Реве та стогне
В грудях Україна,
Допоки землю
Топче яничар.

Семен Ковальчук

Знаний журналіст, поет, Семен Ковальчук належить до покоління 1960–1970-х років. У своїй творчості він пройшов болісний шлях становлення свідомого українця, якому небайдужа була доля української мови, культури, історії в часи тотальної русифікації.

У 2017 році коштом родини Семена Ковальчука вийшла книжка «Віддайте мені мене», упорядкована дружиною Таїсою Ковальчук. До видання увійшли поезія, проза, листи, щоденники, спогади Семена Даниловича та відгуки близьких, друзів про нього.

***

Семен Данилович Ковальчук народився 14 вересня 1942 року на хуторі Камінь, поблизу села Піща Шацького району (нині Любомльського) Волинської області в сільській родині. Батько – Данило Борисович Ковальчук, мати – Василина Панасівна Шачаніна.

Батька з його старшим братом в роки Другої світової війни розстріляли німці (за доносом сусіда) до народження Семена. Син проніс через усе своє життя вірність батьківським ідеалам, гостре почуття справедливості.

У 1949–1953 рр. Семен навчався у молодшій школі с. Піща, потім – переїзд матері і трьох дітей у село Почино-Софіївку Магдалинівського району Дніпропетровщини. 1953–1957 рр. – навчання в семирічній школі у с. Почино-Софіївці, а потім в середній школі в сусідньому селі Поливанівка (1957–1960 рр.).  1960 рік – працює в колгоспі Магдалинівського району. 1961–1964 рр. – служба в армії (Прибалтика, Польща).

1965 рік – літпрацівник у редакції газети «Шляхом Леніна» Магдалинівського району. 1965–1970 рр. – навчання в Дніпропетровському держуніверситеті на історико-філологічному факультеті.   

Семен Ковальчук був старостою літстудії «Гарт» ім. В. Булаєнка, до якої входили М. Дяченко, Ю. Буряк, М. Романушко, Є. Борщова, В. Грипас, В. Пайос, В. Іноземцев, Ю. Кібець, В. Перетятько, І. Данилюк, пізніше В. Сирота. С. Повод, О. Твердохліб, Л. Голота. Він був генератором усіх літстудійських ідей, проєктів, організатором виступів, учасником літстіннівки. 1968–1980 рр. – працював редактором сільгосппередач обласного радіо Дніпропетровського обласного комітету по телебаченню і радіомовленню.

Більшу частину свого журналістського життя Семен Данилович Ковальчук відпрацював на Дніпропетровському обласному радіо, займаючись висвітленням найближчої і найдорожчої для нього теми – буднів і проблем працівників сільського господарства.

1970 рік – одружився з однокурсницею Таїсою Миколаївною Боговик, родом із с. Сухачівка, нині передмістя Дніпра.   

1971 рік – народження дочки Лесі. Зараз зі своєю родиною мешкає в США. 1971 рік – вступив до Спілки журналістів СРСР. 1974 рік – народився син Олексій. Нині живе з родиною в Дніпрі. Головний редактор газети «Вісті Придніпровя», голова обласної організації НСЖУ, заслужений журналіст України. 1980–1981 рр. – працював кореспондентом обласної газети «Зоря».

1981 рік – у віці 39 років трагічно загинув разом зі старшим братом Миколою. Похований у с. Почино-Софіївці Магдалинівського району.

Творча праця відомого на Придніпров’ї радіожурналіста і газетяра Семена Ковальчука відзначалася подяками, грамотами, преміями. Про цю талановиту і самобутню людину, про його «врожай поезії», в яких відчувається щирість, відвертість, розгорнута душа пишуть колеги по перу, родичі, друзі, знайомі. Олександр Пільонов присвятив статті про С. Ковальчука в своїх книгах, а син Семена Даниловича Олексій продовжує справу батька на журналістській ниві, він – головний редактор дніпропетровської обласної газети «Вісті Придніпров’я» та Голова Правління Дніпропетровської обласної журналістської організації.

Маємо надію на випуск окремих книг поезій, нехай і «метеликів», Семена Даниловича Ковальчука, який чудово володів Словом і був дуже доброю, порядною і відкритою людиною від природи з життєвим кредо: «Я живу, щоб землю привітати, В серці болі й радощі нести».

Він умів відчувати Слово!

Мої надії і тривоги,
Мої сумління і жалі
Перехрестились на дорогах
Напів’язикої землі.

Семен Ковальчук

Він поспішав жити, був непогамовним і спраглим до правди і справедливості. Батько завжди був для нього ідеалом, якому Семен намагався слідувати у житті та творчості. Особливо у ранній поезії та прозі Семен Ковальчук творив «під знаменом батьківської віри» як радянської людини. Та стався розлом між світлим ідеалом майбутнього і тоталітарною дійсністю. Складний і болісний шлях становлення свідомого українця пройшов Семен Ковальчук і в літературі, і в журналістиці.

«Я хочу правди»

…Немає правди у ногах,
Але дійти до неї треба.

Семен Ковальчук

Бажання писати для людей і заради людей зародилося у Семена ще з ранньої юності. Віра у цілюще слово, у силу поезії і публіцистики живила його протягом всього життя. Любов’ю, болем і надією на краще сповнені і його вірші, і щоденники і публіцистичні статті як відгуки на проблеми часу.

Він обрав «дорогу неспокою», відчуваючи відповідальність за все, що його оточувало:

Вітер, мов сивий привид,
Гилить пожовклу «Правду»
По тротуару німоту…
Мамо, я хочу правди,
Як макухи у сорок сьомому.
Великої правди, мамо,…

«поле вродить мої пісні…»

У своїй поетичній творчості образ степу – колиски долі, хліборобського поля – сільської праці, рідної домівки були чи не головними для Семена, основним стрижнем свого «Я». А особливо вірність батьківським традиціям:

Послухай, батьку, голос мій…
Тебе не підведу я нині,
А буду, рідний, теж, як ти,
Служити рідній Батьківщині.

***

Я живу, щоб землю привітати,
В серці болі й радощі нести,
Бо влила у тихі очі мати
Роздумів, тривог і доброти…
Я несу – тремтіть, людинозвірі! –
Обелісків рану ножову.
Під знаменом батьківської віри
Смертний, я для вічності живу!

***

За рідний свій край багатий,
За успіхи земляків
Я скелею хочу стати
При зброї вогню і слів.

Навіть у журналістській роботі його непокоїла доля людей села, переживав за втрату хліборобської моралі, що будувалася на народних традиціях, звичаях, піснях, мові.

Пахне поле хлібами зрілими.
Вітер чеше своїми їх крилами.
Вже сьогодні пшеницю косили ми.
…Не біда! Тільки б добре косилося,
Щоб хорошу роботу хвалили всі.

***

Обійми мене, поле, золотими руками
Так, як ненька колись обіймала мене…
Я відчув у тобі ніжність рідної мами,
Я розкрив твоє серце, мов сонце ясне!
…Миле поле моє, я тебе поцілую, як маму.
Й пригорнусь, мов дитина, …

***

Довкола степ – колиска колоскова –
Моєї долі втіха і тривога…
Сьогодні я несу до нього знову
Турботи і надії хлібороба.

А степ мені до ніг пшеницю хвилить.
У вишиванці гречку і ячмінь вусатий…
Ген далі сяють соняхи кирпаті –
Мов дітлахи – такі бідові й милі!..

Це все моєю працею сповите,
Доглянуте на тракторі безсонням…
Тому я бачу за врожайним літом,
Як у степу висходжується сонце!

***

…Коли є хліб, то все в людини є –
І мрія, і натхнення, і хоробрість…
І добре, що цей хліб щодня дає
Моя снага і впертість хліборобська.

До рідного села поет звертався:

Від тебе починаються світи,
Від тебе зорі носить синє небо!
А я спішу з тобою ще рости
І вирости із тебе… І для тебе!

Поет ніколи не може без гіркоти! Тому є вона і в віршах Ковальчука. Душа стогне від того, що селянська степова дорога, яка «впала в яр глибокий за селом» і «мріяла про те, що прийде допомога» й вона буде піднята «тесаним мостом», на жаль, такого оновлення так і не дочекалася. Й тепер вона:

Заросла, з літами постаріла.
Зім’ята, покинута всіма.
Щастя довгожданого не стріла!
Для таких, як ти, його нема…

Душа поета не витримувала брехні, обману, приписок, зневажливого ставлення до людей праці компартійними керівниками:

Двадцятий вік. Ні чорта, ані Бога…
Бо їм аж тісно в небі й на землі.
На безкопитних – кованих дорогах
Два полюси – УСЕ або НІЧОГО –
Одвічного хижацтва ковалі.
…Двадцятий вік…На белебні зневіри
Кинджальний спалах правди затремтить.
І борсаються лірики і ліри,
І репетують недобиті віри…
Двадцятий вік –
Болить мені, гнітить…

«Бо в моєму серці – Україна»

Семен Ковальчук часто цитував улюблених українських поетів – Шевченка, Сковороду, Гоголя, Довженка, Тичину, Симоненка, Вінграновського. Найбільший вплив на творчість його як поета мав Василь Симоненко, твори якого були близькі Семенові по духу, по світосприйняттю, по гострому відчуттю справедливості, людського болю і страждань.

Слово «Україна» у віршах Ковальчука згадується не часто, бо для нього Україна – поняття конкретне, для нього Україна – рідне село, рідна мати, рідне слово:

До мене знову Таврія прилинула,
Спекотно душу скіфським поглядом здушила…
Яка ж ти спрагла і яка красива.
Володарко моя безмежна і полинна!

***

…Усе в нас є: світлиці і Дніпро.
Автомобілі, телепередачі.
І руки – на роботу, на добро!
Чом душі – закіптюжені й ледачі?
О кіптява! Вона – від наших рук,
Од наших справ: укусів і гостинців…
Ми руки відмиваємо від мук.
А з душами конаєм поодинці.
Та хто ж нас порятує, позове,
Коли всі хочуть їсти, пити, жерти?!
…Ось так, як бачиш: весело живем.
І мертвими доходимо до смерті.

***

Падають підкошені троянди
І брехня брехнею поганя…
Хай мені не мачуха-Росія –
Рідна Україна заспіва!

***

Гаї шумливі, луки запашні,
Заплави, залеліяні серпанком, –
Снагу і силу хлюпають мені
З дитинства не захмареного ранку.
Лелечі думки, мрійні журавлі,
П’янкий бузок і гіркуваті ниви –
Мою любов до рідної землі
Натхненно й незрадливо запалили.
Моє вітання – рікам і вітрам,
Звірятам і струмкам, і хуртовинам!..
Тобою лиш і живиться життя,
О єдносте природи і людини!

Поет переймався тим, що спивається людність і в місті, і в селі, тотальне пияцтво в суспільстві:

Присів у бутлі сивий самогон,
Присів, немов увічнений підпільник…
А поруч нього – Праця і Закон.
Крамола і Мораль…

Лицемірство, облуда душі, комунословоблуддя з одного боку і віра в батьківську правду з другого – все  це поглиблювало розлом, зневіру в душі поета:

Скажи, якої марки той цемент,
Що так свавільно бетонує душі?

***

Я живу, щоб землю привітати.
В серці болі й радощі нести,
Бо влила у тихі очі мати
Роздумів, тривог і доброти.
Я кричу бентежними думками
В божевілля атомних прогноз:
Вічності артерій не морозь
Згарищами, трупами, сльозами…
Я несу – тремтіть, людинозвірі! –
Обелісків рану ножову.
Під знаменом батьківської віри
Смертний. Я для вічності живу.

***

…Горне вітер мої турботи…
Рік за роком – усі погорне!
Проти підлості, фальші проти
Розгортайся гучніше, горне!

***

Я востаннє кинуся убрід
проліском, закутим у бетони.
І, коли не витримає рід,
Ідолом в дорозі захолону.

***

..Ріка німа. Приховані пороги
Ще одчайдушно борсаються в ній.
О, камене! Вготованій труні
Ти владен розтрощити чорні ноги!
…Мовчи, та думай…

Семен Ковальчук тонкий лірик, співець втраченого кохання і краси природи, яка була витоком його поетичної досконалості. Ось як згадував автор: «Ще будучи малим, я відчував якусь симпатію до сонця, до весни, до природи…»:

Про що берізонька шепоче
Мені отут, в чужім краю?
Все’дно серце неохоче
Вистукує живу – жию…
Його ніхто вже не розбудить
Від каяття, від забуття…
Чужая юність піде в люди –
Моїй не буде вороття.

***

Наївний сніг іде, іде…
Біліє ліс, біліє поле…
І в небі марево бліде
Одноманітне, тихе, кволе,
Можливо, так воно і буде,
Якби не знав я про село, –
Якби не ці гарячі люди!

***

Легковажного березня
Соком березовим споять
Приорільські діброви,
І приймуть ключі в журавлів.
Простелити до квітня
З петриківської казки сувої
Для моєї коханої – і для всієї землі!

***

Місяць заліз на верби,
Що забрели у став…
Жевріють зорі в небі,
Вечір село обняв…
Чую, як в серці будить
Ту, що колись кохав…

Семен Ковальчук у своїх щоденниках писав: «Так хочеться щось написати про рідний край ніжне-ніжне, щоб розхвилювало кожному душу до дна…» і «Я буду шукати таких людей, щоб вірити їм, жити з ними все життя!» і далі: «О, як хочеться жити, працювати, творити для людей. Подолаю усе-усе, що заважає рухатися вперед. Хай живе Життя!»

Між іншим, я хочу свого
Та іншого між своїм…
Його вознесли дороги
Над подступом холуїв.
Із неба лились прокльони
І цвинтарно жовтень стих…
І блідли живі ікони
У цнотах його святих.
Дорого, моя тривого! –
У леза твої, мов грім, –
Чужого додам до свого,
Доповню чуже своїм!  

Михайло Дяченко згадував про свого друга і порадника Семена Ковальчука: «…енергійний, поривчастий, товариський... Високе чоло, поважна блакить погляду. Мова часом запальна… кожне слово – ніби жолудь на долоні, зрілість і глибина суджень... Село, сільський трудівник, зацілований сонцем, були для Семена незглибимою любов’ю, предметом найвищого захоплення, мірилом доброти і працелюбства, мудрості. Ця вірність степовим стежкам… лишилася в ньому і тоді, коли став кореспондентом газети «Зоря». …готувалися матеріали для радіо, писалися нариси для газети – наслідок безкінечних відряджень у село, куди він завжди їхав, як на побачення з юністю…».

Олександр Зайвий присвятив вірша Семену Ковальчуку:

Селянський син по духу, по уму,
Без ницих рис і без лукавих слів.
А широта душі – до полюсів.
Ти йшов по місту з піднятим чолом.
Ти був, як міст між містом і селом.