«Батьківщина – це не тільки простір, а ще й час»

Іващенко Григорій Лукич

Україна, Дніпропетровська область

  • 20 вересня 1954 |
  • Місце народження: с. Бурімка, Полтавської області |
  • історик, культуролог, художник-графік

Григорій Іващенко – непересічна особистість. В цьому легко пересвідчитись, поспілкувавшись із ним.

Інтерв’ю Петра Чегорки, головного редактора еколого-краєзнавчого часопису «Свята справа–ХХІ» з Григорієм Іващенком було опубліковане в газеті «День» 22 серпня 2013 року. Проте інформація не застаріла, тому пропонуємо її як додаток до головного матеріалу (Григорій Іващенко: Nоn multum sed multa). Редакція Порталу також ілюструвала інтерв’ю фотографіями з архівів Григорія Іващенка та Костянтина Ткаченка.

Григорій Іващенко, старший викладач кафедри українознавства Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту ім. академіка В. Лазаряна, – особистість творча, багатогранна – історик, культуролог, самобутній художник, публіцист.

Про інші напрямки творчого пошуку говоримо з Григорієм (з яким мене поєднують не лише спільні роки навчання в ДНУ, щоправда, на різних факультетах) в інтер’єрі Світлиці – це аудиторія № 476 кафедри українознавства, де відбувається навчальний процес. Але одночасно – це і лабораторія українознавства, творча майстерня, а для студентів – вправа на розуміння, пункт, де сучасність стикається з минулим і майбутнім.

− Фах історика Ви обрали свідомо?

− З дитинства мріяв про багато професій, але гуманітарного циклу – історика, художника. Якщо говорити відверто, я прожив життя у роздвоєності: серед істориків я художник, а серед художників – історик. «Витаючи в емпіреях» на шкільних уроках, я точно знав, ким не буду – викладачем, але доля розпорядилася інакше, і тепер я розумію, що, мабуть, займаюсь таки своєю справою.

− Що саме в історії Вас цікавить?

− Час особистостей-енциклопедистів давно минув. Мені цікаво працювати у вузькому сегменті, копаючи в глибину. Я знайшов свою тему, яка не має абсолютно нічого спільного з незавершеним дисертаційним дослідженням і знаходиться на стику кількох дисциплін. Це гральні карти, які є досить складним синтетичним явищем, результатом розвитку багатьох процесів. На карти я вийшов і як історик, і як культуролог, і як людина, котра займається образотворчим мистецтвом. 2004 року видав монографію «Nехай козириться! Гральні карти в історичному і культурному контекстах», яка того ж року за рейтингом «Книжка року» (модератор Костянтин Родик – часопис «Книжник-review») зайняла другу сходинку в номінації «Обрії» – науково-популярна література. І на сьогодні тема ця для мене не вичерпана.

− У чому особливість цього видавничого проєкту?

− Проект «Nехай!» складається з названої книги та двох авторських колод гральних карт − «Козацькі» та «Писанка». Колода «Козацькі» синтезувала в собі мотиви традиційної української двохколірної вишивки хрестиком по білому полотну, елементи козацького побуту, одягу, іконографії. «Козацькі» я присвятив світлій пам’яті Володимира Кунцера. Мешкав у Дніпродзержинську (тепер – м. Кам’янське – прим. ред.) такий колекціонер і краєзнавець, який відіграв важливу роль у моєму становленні. Це була людина шляхетного штибу. На жаль, він дуже рано помер. Кожна зустріч із ним була для мене як ковток свіжого повітря у застійні ранні 1980-ті. В дечому я його послідовник, особливо в публікаціях на історико-культурологічні теми, які друкував у дніпропетровських, київських, полтавських та заокеанських виданнях. 

В основі колоди «Писанка» − пластика та естетика яйця, писанки, ідея сім’ї, символами якої є півень-батько та курка-мати. Королі у ній – діди – пасічники, садівники, баштанники, валети − мій брат, онук, та я сам. У цій колоді однієї зі мною масті мама та батько, вони краля та король і далі вся родина.

− Кого зі своїх учителів Ви найчастіше згадуєте?

Першу вчительку − Варвару Артемівну Опришко, географа Дмитра Петровича Соломка, історика – Леоніда Григоровича Череватенка, літератора – Любов Іванівну Минтюк – Царство їм усім Небесне! З університетських − професорів Ірину Федорівну Ковальову, Миколу Павловича Ковальського, Юрія Андрійовича Мицика, Ганну Кирилівну Швидько та доцента Миколу Дмитровича Мартинова. У 1994 р. відродилася Острозька академія. М.П. Ковальського як знаного фахівця, до того ж волиняка, уродженця Острога запросили на посаду проректора з гуманітарних питань у відроджувану академію. Його згода починати все з нуля – це вчинок вченого і громадянина. Про це завжди принагідно говорю студентам.

− Світлиця існує вже дванадцятий рік. А як вона народжувалася?

− Ідея, стилістика та філософія Світлиці народилися не відразу. Студенти звітували творчими завданнями, в тому числі автентичними артефактами архаїчного побуту з коротенькими легендами про речі і людей, які «співмешкали» з ними. Ось так і накопичилася маса таких окрушин зруйнованого світу, які треба було оригінально подати, не збиваючись на банальні полички з етикетками. В якийсь момент виникла ідея, спочатку аморфна, у процесі творення остаточно викристалізувались і образ, і стилістика. Мене підтримали тодішні завідувачі кафедри Артем Куліш та Віра Ковтун, а ректорат університету не заперечував. Творили за принципом pro foro interno (лат. «те, що всередині»), тобто за тим, що назовні є алегорія, символ, прихований натяк, що потребують розшифрування.

Світлиця – результат колективних зусиль. Мої співавтори – студенти, викладачі, усі доброзичливці. В основі концепції Світлиці тріада понять «Дім–Рід–Добро», потрактованих широко і вузько. У Світлиці не варто шукати правди побуту, тут треба спробувати осягнути істину буття.

− В інтер’єрі Світлиці активно використано інсталяції – просторові композиції, створені з різних виробів, переважно народного побуту, з природних об’єктів. Прокоментуйте деякі з них.

− Інсталяція досить поширена у сучасному мистецтві. Неординарне сполучення тривіальних речей виявляє в них ті смислові значення та якості, що приховані від буденного сприйняття. Доречно згадати сентенцію Вергілія: «Sunt lacrimae rеrum et mentem mortalia tangunt» («І речі мають свої сльози, а долі людські хапають за серце»). Стаючи елементом художнього задуму, річ звільняється від своєї утилітарної функції, водночас набуваючи функції символічної. Як писав Анатолій Кравченко-Русів: «Розумій не те, що бачиш, а те, що відчуваєш і те, про що здогадуєшся…».

Люди залишали на своїх речах не тільки відбитки натруджених мозолястих долонь. Глеки, рубелі, ложки заряджалися позитивною та негативною енергією, самі ставали схожими на господарів, а їхні власники з роками уподібнювалися, хто пузатому горщику, хто сточеному шашелем ребристому рубелеві. Антропоморфність речей домашнього вжитку – супутників людини, очевидна кожному, хто має очі! Наприклад, композиція «Сімейне фото» створена з дерев’яних рубелів. Хіба що сліпий тут не побачить діда, бабцю, зятів, невісток, онуків. Із веретен, гребенів, клубків створено композицію «Доля».

Інсталяція «Остання молитва» (Небіжчик) монтується на столі від випадку до випадку (як і в реальному житті), а саме у дні Пам’яті жертв Голодомору та репресій, в день пам’яті Героїв Крут, в день Чорнобильської катастрофи тощо. «Небіжчик» – це дерев’яний рубель, чорний креп, дерев’яні прості рямці, чорного кольору пляшки, ікона, Псалтир, свічка та пучок васильків, поминальник (ґраматка).

− У Світлиці багато фотографій. Яке смислове навантаження несуть вони?

− Старі чорно-білі фото з сімейних архівів, які творять уречевлену ілюзію зупиненого часу − окрема тема інтер’єру Світлиці. Часто фото – це єдине, що лишилося від наших попередників, близьких, родичів, колись живих, молодих, сильних. А скільки людей розминулося з об’єктивом! Старе фото змушує задуматися (того, хто думає): вони були не першими, а ми не маємо стати останніми на цій землі.

Поширена в українських селах традиція вставляти в одну раму фото представників кількох поколінь використана у створенні композиції «Україна ХХ». Це мозаїка з фото відомих людей і «маленьких» безіменних українців: червоноармійців і бандерівців, колгоспників і вчителів, дорослих і дітей. Між фото чорний прямокутник – символ безповоротних втрат. І лише одне-єдине кольорове фото: серед скошеного поля п’ятирічний хлопчик, який зможе все – збудує дім, посадить дерева, виховає дітей, житиме у багатій, демократичній правовій державі Україні! Не випадкові у Світлиці і шкільні фото, адже це аудиторія вчорашніх школярів, гімназистів, ліцеїстів. Школа – це їхнє недалеке вчора.

− Окрім аудиторії для занять Світлиця – це ще й клуб зустрічей, кінолекторій, виставкова зала. Розкажіть про найбільш пам’ятних гостей Світлиці та заходи, які в ній проводяться.

− Світлиця відкрита для особистостей. Тут перебуло стільки гостей! Лікарка і меценатка Марія Фішер-Слиж із Торонто, заступник директора інституту літератури НАН України Сергій Гальченко, видавчиня і колекціонерка Ліда Лихач, музикант і громадський діяч Тарас Компаніченко, історики Тарас Чухліб, Юрій Савчук, Ігор Гирич, Катерина Липа, мовознавчиня Лариса Масенко та багато інших. У 2003 році Дніпропетровськ відвідав Юрій Андрухович. Побував він і у нас. Можливо, чекав тут на якусь шароварщину, але був приємно здивований. Нам було про що поговорити, Юрій навіть запізнився на іншу заплановану зустріч. Гостила у Світлиці і редакторка газети «День» пані Лариса Івшина. Часто запрошуємо Михайла Мельника з театру одного актора «Крик». Він – людина, яка зробила сама себе – «self made man», з ним ми в одній системі координат. І мені дуже важливо, щоб студенти зрозуміли, що треба користуватися можливістю отримати допомогу, але треба самим робити себе. Михайло – людина неймовірно цікава і складна, йому є що сказати молоді, навіть речі відверті й контроверсійні.

У Світлиці регулярно відбуваються презентації книжок. Першою восени 2002 року представляли у Світлиці книжку мого давнього приятеля Миколи Чабана «Діячі Січеславської «Просвіти». Микола – це «людина-оркестр». Він один зробив стільки, скільки не зробили великі дослідницькі колективи.

Виставляються у нас і художники. Першою була Люда Тафійчук. Її оригінальні акварелі на дереві по змісту і колориту дуже українські, неймовірно поетичні, глибокі за філософією.

− Наскільки я знаю, Ваш доробок як художника – для самоука це певна вершина. Вашу графіку не можна сплутати, вона дуже особистісна – «іващенківська».

− Скільки себе пам’ятаю моїми супутниками, окрім книжки, завжди були, олівець, папір, фарби (навіть олійні придбав у 7-му класі). Пізніше зрозумів, що колір – це не моє. Малювання − копітка щоденна праця, хоч і талант немало важить. У дитинстві перемальовував Шевченка, «мавпував» японців, китайців, потім відкрив для себе Нарбута. З часом виробив власний стиль, знайшов свою тематику. У мистецтві дуже важливо не стільки що, а як ти робиш.

Мій образотворчий доробок не такий уже й великий. Графічні сюжети здавалось би простенькі, але з підтекстом (pro foro interno!), зроблені за принципом «принадності недовисловленого». Ескізність, незавершеність мають активізувати уяву глядача, вони спонукають (як і у Світлиці) до домислення, відчуття співучасті, співавторства. Малюнки мої іронічні, чи й самоіронічні, гротескні, часом саркастичні. Серії «Україншька кухня», «Україншька фльора і фавна», «Сліпі та зрячі», «Мамай не у полі не воїн», «Дума про Микиту Оковитого та його побратима Біса» – це маленькі графічні притчі. Часто мої роботи не мають назв, а інколи назва – це прислів’я, латинський крилатий вислів, рядок дитячого чи «дорослого» вірша, чи навіть хайку.

Є ще шрифтограми, це коли літера, слово творять візуальний образ. Саме так були зроблені афіші для театру «Крик», обкладинки книжок моїх друзів, дніпропетровських (і не тільки) авторів.

Були виставки моїх робіт, хоча вони не для широкого загалу. Є мої роботи в енциклопедії українознавства «Ми – українці», дві роботи у одинадцятому томі «Енциклопедії сучасної України», у приватних колекціях. Я був учасником міжнародного конкурсу екслібриса та гральних карт у м. Іссі-ле-Муліно (Франція, 2001 р.).

− Завжди з цікавістю читаю Вашу есеїстику. Що у шухляді?

− Так само тяжію до малих форм. А в «шухляді» «Продаєцця хата. Як я провів літо у селі». Це щоденникові записи літа 2007 року. Після смерті мами жив з онуком на Полтавщині у рідному селі Бурімка в батьківській оселі, яку треба було продати. Щодня згадував колись прочитану сентенцію: «Батьківщина це не тільки простір, це ще і час». Батьківщина, за Ігорем Померанцевим, – це кисень, відсутність якого починаєш відчувати лише тоді, коли його бракує. Там багато ретроспекцій на моє шкільне дитинство, багато згадок про людей, з якими я жив і співіснував у часопросторі, яких сьогодні вже немає. Писане буде доповнено фотографіями, оригінальними малюнками. Бачу цю книжку накладом у 9 примірників (як кажуть німці «Für weniger als wenige» – «для менше, ніж для небагатьох»).

− Перекину кладочку до видавничих проєктів, в яких Ви брали участь.

− З ініціативи Андрія Івановича Ялового – бізнесмена, бібліофіла і благодійника (до речі, випускника ДІІТу) у Дніпродзержинську було створено приватне видавництво «Видавничий дім «Андрій». Я виконував у ньому обов’язки голови творчої ради. З самого початку поставили перед собою амбітні цілі, дещо вдалося зробити: у співпраці з Інститутом літератури НАН України видали так званий «Другий Кобзар» Тараса Шевченка і факсимільне видання рукописної книги «Wirszy T. Szewczenka», створеної двома молодими приятелями Шевченка Яковом де Бальменом і Михайлом Башиловим у польській транслітерації з їхніми ж малюнками, з правками Тараса Шевченка, його ж автографами на чистих аркушах. Якби навіть ці книги не отримали високої оцінки на Львівському форумі видавців, участь у цих проєктах вважаю подарунком Долі.

− І наостанок питання, як кажуть «на засипку» – Ви щаслива людина?

− Для мене щастя пов’язане з радістю «сродного труда». Маю брата, онука, щопту талановитих і порядних друзів, займаюся своєю справою, живу в ладах зі сумлінням, дорожу оцінкою тих, з ким і для кого працюю, радію чуючи в натовпі: «Доброго дня, Григорію Лукичу!». Тож, мабуть, щасливий…

Додатково:

Але… Ні. Треба одружитись (Вперше опубліковано: Прапор юності.– 1988.– 8 березня.– С. 3.)

Українські державні символи у проєктах  гральних карт 1917–1918 рр. (Вперше опубліковано: Тези 70-ї Міжнародної науково-практичної 
конференції (Дніпропетровськ, ДІІТ).– 2010.– С. 320–321.)

Карти гральні на Мамаях. Мамаї на гральних картах (Вперше опубліковано: Гуманітарний журнал.– 2003.– № 2.)

МАМАJS DREAM (Григор Ій Іващенко A.D. 2004.)

ЧИРВОНИЙ ПРИСПІВ: новеля-пародія (Вперше опубліковано в: Прапор юності.– 1990.– 25 грудня.)

Петро Сагайдачний – український король

Створено: 31.03.2020
Редакція від 07.09.2020
Петро Чегорка