Самійленко Микола Омелянович
Микола Самійленко: пропагандист, підпільник, поет

Він жив словом

Видатний поет Микола Омелянович Самійленко – непересічна особа в підпіллі ОУН Придніпровського краю.  Мучився по ГУЛАГах і засланнях. Рятувався поезією, писав, читав свої вірші із заплющеними очима, – бо так звик творити їх, відключаючись від страшної табірної дійсності. Боровся з тоталітаризмом за волю людини й українського народу. Видав 12 віршованих збірок, залишив свої спогади про себе, ОУН, В. Стуса та інших. Поезія Самійленка зазнала і «білої» і «чорної» критики. Вона мало вивчена, як і сама історія ОУН на Дніпропетровщині. При написанні статті використані такі матеріали: книга В. Говорухи, Р. Кучми «Село Спаське: історія крізь призму епох» (2024), де вміщені статті В. Редченко про історію ОУН, книга В. В'ятровича «Генерал Кук. Біографія покоління УПА», спогади односельчанина, журналіста Григорія Сімака, спогади самого Миколи Самійленка – члена ОУН («Лисого») та бійця УПА («Колеси», «Поета»), датовані 12 січня 1994 року, які зберігаються у приватному архіві Павла Хобота (м. Дніпро), матеріали В. Овсієнка (2017), спогади Самійленка про В. Стуса в книзі «Нецензурний Стус» та інші.

Провидець, предвісник, патріот: життєпис

Видув на дуду, мов
Час тебе.
 І снігом перетрусив.
 Виживу, не виживу – не думав,
Може, тим і заощадив сил.

Микола Самійленко

Микола Омелянович   Самійленко народився 11 листопада 1917 року в с. Спаське Новомосковського (тепер – Дніпровського) району Дніпропетровської області в селянській, малограмотній родині. Батьки його, свідки, як і він сам потім, більшовицьких безчинств, голодомору, фізичного і духовного винищення рідної землі, були зігнані зі своєї землі,. Навчався у Дніпропетровському технологічному інституті але переміг потяг до слова.  Вірші писав зі студентських літ. З великою теплотою писав Микола про рідне село Спаське, його людей, природу, річку Кільчень:

Ось вона, блакить дитинства мила,
Річечка степна Кільчень весела
Скільки ти скупала  й звеселила
по хуторах і селах…

Вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Та війна кожного поставила перед вибором долі. Він пішов в українське національне підпілля, після IV курсу мобілізувавсь, брав участь в обороні Києва. Долучився до підпільної діяльності ОУН та УПА на окупованій німцями Дніпропетровщині. Працював у підпільній повстанській польовій друкарні. Микола Самійленко («Лисий») – займався написання листівок, а також літературною обробкою текстів листівок, звітів від обласних організацій, підготовкою статей для «Молодої України», перекладом російською мовою з українських листівок і постанов Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН під проводом С. Бандери, а також «перекладав з галицького діалекту на наддніпрянський» статті для «Українського перцю».

   

Самійленко згадував: «Історія моя дуже проста. Слово мене туди завело, в  неволю, і слово мене врятувало. Навколо слова я живу все життя. Справа в тому, що я засуджений був контррозвідкою СМЕРШ за співробітництво в пресі УПА – це сьогоднішній Рух. Це народне повстання. Тільки того, що тоді боротьба йшлася зі зброєю, бо між двома ворогами. Сьогодні ми воюємо словом, без зброї, некриваво. Дай Бог дійти нам свого цією дорогою! Тією дорогою ми знали, що не дійдемо, але виходу другого не було. Я сімнадцятого року народження, а то був сорок четвертий рік. Мені було двадцять шість років. Я мав освіту університетську, філологію кінчав. Сам я з Дніпропетровщини родом, з села Спаського. Сім’я моя неписьменна. Я один якось вирвався з сім’ї і з нею майже не жив».

Далі Микола Омелянович розповідав, що про ОУН він почув від свого троюрідного брата Никифора Казанця в Дніпропетровську. Багато читав літератури про український націоналізм, а в 1942 році познайомився з ОУН через сестер Баранників, з Романом Макухом. Прийняв присягу ОУН. Переселився зі Спаського в Нижньодніпровськ, оформлений був в управі інспектором відділу освіти, там не працював. Писав і розповсюджував листівки із закликом до вступу в ОУН в Спаському, Новомосковську, Очеретуватому, перекладав статті до журналу повстанців «Український перець», проводив зустрічі з молоддю, організував дві лоївки в Кіровоградській області. Виконував функції пропагандиста. Мав позивний члена ОУН «Лисий», бійця УПА «Колеса» і «Поет».

У 1944 р. у повстанській польовій дружині був затриманий контррозвідкою Смерш. Антибільшовицьку (як і антифашистську) позицію свою не приховував, участь в українському національному опорі визнав одразу і зустрів свій строк із чистим серцем – не видав нікого. Десять років радянського концтабору і довічне заслання в безодні азійського материка. Карався у таборах у м. Каспійському (Махачкала), Красноярському (лагпункт «Шубний») і Карагандинському (сел. Чурбай-Нура та Сарань) концтаборах. Звільнений у 1954 році. Заочно закінчив Алматинський будівельний технікум за фахом інженер-будівельник.

У години «хрущовської відлиги» у 1963 р. самовільно залишив Караганду і дістався Києва. Спілкувався і дружив із перекладачами М. Лукашем, Г. Кочуром, поетами В. Підпалим, Є. Чередниченком та іншими.

Працював майстром будівельної бригади дослідного господарства Українського науково-дослідного інституту садівництва. Будував і писав, мало сподіваючись хоч коли побачити свої вірші друком.

У 1965 р. знайомі попросили Самійленка взяти на роботу В. Стуса, який після звільнення з аспірантури ніде не міг працевлаштуватися. Стус працював спочатку у будівельній бригаді, а потім кочегаром біля котельні. Самійленко підтримав Стуса. Ділився своїм невільницьким досвідом, залишив свої спогади про Василя в книзі «Нецензурний Стус».

 «Я відчув, що крутого характеру чоловік. Слухає, згоджується, а через деякий час, дивлюся, робить по-своєму. Тільки по-своєму! Що було в нього в характері, то це істина... Василя мені хотілося по-батьківському якось зорієнтувати на якусь обережність, обачливість у деяких ситуаціях... Я йому читав свою невільничу поезію, він мені. До речі, він тоді був більше друкований, ніж я. Він ще в періодиці у Донеччині друкував дещо. Він одного разу приносив мені, не пам'ятаю вже що, але такі модерні вірші, які мені тоді були не зовсім зрозумілими, але підтекст їх мене вже тоді приваблював».

1971 року побачила світ збірка віршів «Сподівання». Згодом видав ще 10 збірок: «З вирію» (1989), «Світ – однина» (1990), «Сповідь» (1992), «Пошерхом крила», «Хотілося вижити» (1993), «Дзвони», «Закон – тайга» (1994), «Яса» (1995, відзначена літературною премією «Благовіст»), «Глибокої осені» (1996), «Добраніч» (1997), «Душі нелегко» (1998). 1993 р. упорядкував і видав збірку поезій поетів-політв'язнів «З осади ночі».

Був членом СПУ (1989). Лауреат літературної премії «Благовіст» за збірку «Яса» та премії ім. В. Марченка.

Реабілітований 15 березня 1993 р. Брав участь у створенні Товариства політв'язнів, НРУ. 1997 року, переживши інсульт, тяжко хворів. Помер  11 травня 2001 р., похований у с. Новосілки Київо-Святошинського р-ну Київської області. У с. Спаському названо вулицю в честь Миколи Самійленка.

Поезія – ковток цілющого повітря

Слово мене туди завело, в неволю,
і слово мене врятувало.
Навколо слова я живу все життя.
Микола Самійленко

Тематика поезій Самійленка – різнопланова, це і пейзажна лірика, інтимні поезії, вірші виробничої тематики, а також «табірна», яка дає можливість дізнатися про виживання, філософію існування, життєві цінності, мову та її історію, патріотична поезія тощо. Вижити і далі жити Самійленку завжди допомагала поезія. Микола Омелянович говорив: «Писав тому, що це мене рятувало. Я внутрішньо був розкований і писав те, що лягало на душу. Оце найдорожчий був там харч мій. Це пересилювало почуття реального голоду? Це не те, що десять днів чи десять місяців, А десять років голодним! Та людина, яка жила тільки цим почуттям, як правило, не виживала».

В сибірську непролазь тайгову
Загнали на вічну біду
За те, Україно, що мову
тобою синівську веду…

Так писав він у засланні.  А ще ось –

То роз'ятрюю біль, то гою.
Не життя!
Та не каюсь ні в чим.

Були різні рецензії на поезію і «білі» і «чорні».  Третя поетична збірка «Світ – однина» вийшла через двадцять років після першої. Вона випромінює те філософсько-естетичне слово, яким жив автор. Це – ідея життя як вищої і незбагненної цінності, дару Божого.  Життя лишається непізнаним і неосяжним, багатоликим і мінливим. Змінюються устрої і влади, ідеології та покоління, а світ − в однині, в однині твого бачення, і його не відняти. Ніякі табори не змогли відібрати у автора реальний образ світу. Як пригадував Микола Омелянович: «вірші складалися «на ходу» і згодом потайки записувалися олівцем на клаптиках цигаркового паперу розміром із сірникову коробку. А щоби в щоденних «шмонах» не знайшли і їх, то ці клаптики поет скатував у манюсінькі кульки, жаринкою з вогнищ пропалював у тілогрійці дірочки й застромлював ті кульки глибоко у вату. Промацати такий «архів» було неможливо, а куфайки і так у всіх були попропалювані − люди рятувалися від стужі біля ватрищ…».

Наскрізна думка «табірної» лірики Самійленка – думка про Україну і волю, але вона не тужлива, а філософські запитальна. Де і в чому істинна свобода особистості у світі, де скільки зла й неправди?

 …Рятівних іг – Ні, не прийняв!…
 І терпцю народного
Навчити мене концтабір не міг.

Любов до ближнього, співчуття, поцінування духовної краси, совість – категорії, якими автор наближає до себе і до нас ідею вищої підзвітності людини, неодмінності Бога в її душі.

За колючу кинутий горожу,
Не спинюся – хоч на сотню літ!
Я свій опір злу спинить не можу:
Жить по правді – Божий заповіт.
Божа істина – одна-єдина.
У живому світі споконвік
Не по правді жить лише людина
Здатна, лихам загубивши й лік.
Зла й добра у ній – непевна злука.
Озиваймось на провісний дзвін!
Все життя учімся Бога слухать –
Шлях правдивий знає тільки Він.

Філософська зацікавленість поета в призначенні людини, яка перебуває і в неволі, і на свободі, позначається в тому, що автор не  відокремлює вірші «табірні» від інших. Проблема свободи особистості ставиться у загально буттєвому контексті, й людина сама повинна вирішувати повсякчасно. Так, головне питання буття є наскрізним пафосом поеми «Дві втечі з поверненням», створеної 1962 р. на рудні «Акчатау», пізніші поеми, зокрема «Із Шевченкової гори», «Вир», «Відлуння», та й загалом посилюваний з роками потяг М. Самійленка до великої поетичної форми.

Що ж до стилістики письма, вона рвана, перестрибна, не плинна, відчувається діалогічна манера говорити, автор запрошує до діалогу, запитує:

Нас трагедії не лякають,
Знать не знаєм могил повстанських,
У нас брат братові – той же  Каїн,
То навіщо тут Авель здався?!
Скільки господи нас упало
По лісах, по криївках, в’язницях
Не уявити, уяви – мало!
Не примариться, не присниться!

Будучи на засланні в Алма-Аті, поет пише вірші виробничої тематики, які ввійшли до першої збірки. «Я не соромився тоді тематики виробничої. Поезія скрізь є. Тільки її треба вірно висловити, не через шківи і маховики, а бачити людину в процесі праці. І я не цурався. В мене великі цикли. Можна цілу книжку набрати. Просто виробнича тематика, мене за неї похвалили. Я писав про людину в процесі праці. І я вважаю, що ця тематика невичерпна, і вона заслуговує на увагу».

Невольнича муза поета безстрашна і невщерблена, гуманна і життєствердна.

Ми прагнем волі! І тому повстали.
Свобода нації – з усіх свобод!
Нас ті і ті полюють генерали.
А знищить нас – то знищити народ.
Осатанілий світ нічим не греба.
В «Діла» підшитим, загнаним в тайгу,
Як до схід сонця вижити нам треба!
З колін підняти Матір дорогу!
Ми знали, що не вистоїмо. Знали!. .
Та як би мало не лишилось нас,
Ворожі – з Сходу й Заходу! – навали,
Як пилюгу зметем – наш прийде час!

Суворих інвектив тут немає або майже немає: потворне й злочинне говорить само за себе без них. Мистецька й пізнавальна сила тут злютовані воєдино. Слово містке і точне, образність небуденна, багатопланова.

Стривайте!..
Простір валиться!..
І час!..
В розпалі бою – впасти?..
Рятуюся.
Щоб рятувати вас.
В тім суть моя.
З небес, із пекла, з хлані
Ждете мене чи ні – то вже дарма:
Вночі прийду – у сни прозолотію...
Та поки світ не облягла пітьма,
Рятуюся.
Бринить крило надії.
Окрай безодні долею милуюсь –
Себе підмиє ночі течія!
Шаліє пекло й – валиться!
Рятуюсь,
Щоб рятувати вас.
В тім – суть моя.

Гуманістичний захист особи, утвердження надії на порятунок потоптаної тоталітаризмом людської гідності, патріотизм – наскрізний мотив цих поезій.

Невільнице офір!
Я, твій невільник…
Двадцятий вік триклятий –
Над прірвою!
Й куди б ти не вела, тобі, невільнице у горлі з кляпом,
Будити душі пошерхом крила!

***

Як я любив вас, люди!
Все вам прощав і радів –
Вірив, що – перебудем,
Убивши в собі рабів!..
Чого обезкриліла, мріє?
Що порохом рудня курить?
Степ он під сонцем – яріє!
Горобці не вилазять з корит:
Хлюпається, скубеться,
Джеркотить всюдисущий рід –
Цирк та й годі за безцінь!..
А лишатися тут чи й слід.
Без України – тим паче –
В неволі я був і є.
Сич уряди годи – плаче,
Зозуля тут не кує.
Зло наступає на п’яти.
Зводячи вік нанівець…
Воле моя підтята.
Приборкання – не кінець!
При мені ще це зло чи без мене
Поховають – все вірю в те!
Як вірять у світло денне,
Як вірять в зелений степ.
Хай тяжко ще з вами, люди,
Доля ділити всяк час.
А волю Вкраїна – здобуде!
Може, ще і за нас!..

Його поезія «на нашій не своїй землі» сповнена істини, ось про мову з 1947:

Від мови, доле, нас не відокрем.
В народі й мові спільне – їх осібність.
На сто ладів повторювати Кремль –
Тому навчати прагнуть ще не всі, бач…
То вже не ти – побіля тебе щось,
якийсь дурман для покидьків без роду.
В моїй нема таких різноголось!
То мова-трута.
Й не мого народу.
Перевертень!..

Такий він був Микола Самійленко, національно свідомою людиною, який писав «Я б душі на славу не міняв», «То роз’ятрюю біль, то гою. Не життя!... А не каюсь. Ні в чим». Дає нам напуття:

Простої істини не забувай:
Людина й слово – явища космічні!
Не виніс тіла з лагеря – не край.
Хто знак поставив словом, то – навічно!