Родіон Нахапетов. Ахілесова п'ята

Нахапетов Родіон (Nakhapetov Rodion)

  • 21 січня 1944 |
  • Місце народження: м. П’ятихатки, Дніпропетровської обл. |
  • актор, режисер, сценарист, народний артист РРФСР

Він не зміг би жити, якщо б не став режисером, і все, що зробив у кіно, за його власним ствердженням, це розмова про любов та її силу.

Його доля пов'язана з трьома країнами: Україною, Росією, Сполученими Штатами Америки, і можна сказати, що ім'я нашого героя, що звучало при народженні як «Родіна» аутентичне всім трьом. Свою книгу спогадів він назвав «Закоханий». Він і справді є закоханим у своїх близьких, кіно та справу, що дарує безнадійно хворим порятунок. Його творчість, що спочатку реалізовувалася в акторстві, а потім втілювалася у режисерській долі, стовідсотково візуалізувала рядки з його віршів: «Великие чувства неторопливы, ибо Вечность не ставит им границ». Родіон Нахапетов для мене й дійсно є людиною світу, який і досі лишається в русі пошуку «мелодії вічності», яку чути в  перепетіях його життя та стрічках.  

Мати, знакове ім'я та радіоприймач «Москвич»

Його мати Галина Антонівна Прокопенко, педагог за освітою, під час Другої Світової була членом підпільної організації «Родина». Партизанській загін, концтабір, небезпека розстрілу. Але характер її завжди лишався оптимістичним і бешкетливим, і вирізняли її сміливість та принциповість: і коли вона, вагітна сином, перетинала лінію фронту в 1943–1944-х роках, і коли у повоєнні роки захищала невинно засуджених і політв`язнів, за що й була відправлена до божевільні і фактично від цього загинула. У краєзнавчому музеї Кривого Рогу і досі зберігається інформація про загін нескорених партизанів Дніпропетровщини, легендою якого є Галина Прокопенко.

Про батька Нахапетова у спогадах матері читаємо таке: «Серед підпільників мені подобався один інженер на ім'я Рафаїл Нахапетов. Йому було тоді трохи менше тридцяти років. Він був цікавий чоловік і вмів розповідати про життя красиво. Ми полюбили одне одного». З концтабору Рафаїл Галі не дочекався, він мав родину і повернувся до неї. Родіону ж, за великим рахунком, ніколи не було важливо, яким є батько, тому що хвороба матері, вічні поневіряння по чужих кутках, злидні, визначили його ставлення до Рафаїла Нахапетова, і гірке усвідомлення, що він йому не потрібен. Вони зустрінуться вперше, коли Родіону виповниться 12 років, і на згадку Рафаїл Татевосович подарує йому маленький радіоприймач «Москвич». А коли вже у XXI сторіччі Родіон Рафаїлович зніматиме стрічку «Мое велике вірменське весілля» і побуває на могилі батька та познайомиться зі своїм зведеним братом, тоді й пробачить всім і все остаточно. А мати… Вона все своє недовге життя буде перебувати в пошуках особистого щастя.

Родіна Нахапетов народився 21 січня 1944 року в П'ятихатках. Можна сказати, що він міг і не з'явитися на світ, тому що перехід матері через лінію фронту був настільки жахливим і складним, що шансів для крихітки майже не було. Але Господь вправив, і маленький зародок з генетичною програмою, але ще тоді без власного розуму, чітко слідував божественному кресленню. Тобто початок був на спротив, і Нахапетов вже тоді переміг, природньо отримавши знакове ім'я.

Сутінки, розмови про Бога, чому людина страждає

Дитинство його пов'язане з бабусею, що мешкала у маленькій хатині-мазанці в селі Скалеватка Черкаської області. Мати вчителювала далеко, оскільки в найближчих селах шкіл не було. Дідусь у 1944 році опинився у сибірському таборі за наклепом, де й загинув. Родина жила тяжко та нужденно, доводилося малому й красти на колгоспному полі, чого навчила його 11-річна тітка Маруся. Найбільш яскравий спогад дитинства – гойдання на кукурудзяних качанах. Город теж був для нього світом, сповненим чудес: мурахи, соняшники, волохаті гусениці. Родіону завжди хотілося організувати з них велику дружну родину, він розмовляв з маленькими персонажами і рив затишні домівки. «Цитату» цих захоплень побачимо в 1979 році у фільмі «Не стріляйте в білих лебедів». Міські жителі запалюють мурашник, і обличчя головного героя – Єгора та його сина будуть сповнені неймовірних мук і докору: «А чому людина страждає? Тому що сиротини ви і стояти вам ні на чому і обпертися вам нічим. Як же можна вогнем по живому, воно ж для радощів…». 

Ще одним цікавим місцем для Родіона було горище: старі речі, обплутані віковою павутиною, кішка, яка ховала новонароджених кошенят. Бабуся їх завжди топила, а малий Родя намагався врятувати.  

Одним з його найулюбленіших занять було споглядання за сутінками. Він завжди переймався думкою про те, зміг би хтось зробити стереофонічний запис, таку собі пастораль сільського вечора чи ні? З муканням корів, цикадами, клацанням пастушого батога, поскрипуванням воріт, собачим гавкотом. А як можна передати запахи та смак свіжого сіна-килима, по якому ходиш босими ногами, парного молока, випеченого хліба? Нахапетов спробує зробити аналог таких «записів» у вищезгаданій стрічці «Не стріляйте в білих лебедів» та у своїй першій режисерській роботі «З тобою та без тебе», «транслюючи» це не тільки через світ навколишній, а й через відчуття головних героїв. 

Бабуся була віруючою та часто заводила розмови про Бога, підсумовуючи, що таємниць для нього немає і справи завжди потрібно робити хороші. А на питання онука, спить коли-небудь Бог чи ні і чому його ніхто не бачить, впевнено відповідала: «ніколи» і «тому що люди сліпі». Від бабусі Родя дізнався, що Бог мешкає на небі, і маленькому хлопчику дуже хотілося стати льотчиком.  

Опинившись в Америці, він буде звертатися до духовного наставника – владики Серафима – дев'яносторічного старця. Разом зі своєю другою дружиною Наташею, яка мала глибокі «стосунки» із Богом, він пройде через поневіряння і складнощі з молитвою та вірою, яка дасть йому справжнє оновлення. 

Здається, своїми фільмами та кіноролями Нахапетов все життя намагався наблизитися власним усвідомленням до тих простих і важливих істин, що були позначені у його дитинстві. 

У півтора рочки він був хрещений на ім'я Георгій, тому що «Родіни» у святках, звісно, не було, і церкву він відвідуватиме з бабусею постійно, назавжди запам'ятавши чудові краєвиди з горбистими горизонтами, Інгулець та тихі заплави під квітучими кущами пасльону. 

Дніпропетровськ, «Північний Полюс», лист до Маршала Жукова

В родині всі говорили українською, а російську опанували, коли у 1949 році перебралися до Дніпропетровська. Спочатку вони з мамою винаймали куток, де могли лише ночувати з десятої вечора до сьомої ранку. У 1950 році Галина Антонівна отримали постійну роботу педагога з української мови та літератури, була піонервожатою у новоствореній школі в районі Нижнього селища. Це був найщасливіший час у її житті: вона дуже любила своїх вихованців, і вони відповідали їй навзаєм. Родіон весь вільний час проводив у шкільній піонерській кімнаті, яку мати перетворила на «Північний полюс». У ті роки було поширене захоплення подвигом полярних льотчиків, і колишня підпільниця замовила на заводі блакитні крижини, змінивши ідеологічний куточок до невпізнання. Родіон гортав книжки, розглядав глобус, дув у горн, стукав по барабанах, але не навчався. Завуч перервала подібне проводження часу, і Нахапетову ще й не виповнилося семи рочків, коли він у листопаді того ж 50-го року пішов у перший клас. 
За пропозицією однієї з однокласниць, його стали називати Радік. Мати ж полюбляла ім'я, що дала синові при народженні. Вона часто дарувала йому книжки, не став винятком і день шістнадцятиріччя. Він отримав томик творів Стефана Цвейга, що містив дарчий напис «Синові моєму, що носить горде ім'я Родіна, в день народження – з любов'ю».

У 29 років мати полишила денну школу за станом здоров'я та перейшла до вечірньої. Це був дуже сильний удар, педагогічне покликання зосталося незреалізованим. Учні нудьгували за нею, і коли Нахапетов з'явився на зустрічі однокласників у Дніпрі багато років потому, всі згадували енергійну худеньку вчительку, яка назавжди залишила слід у їхніх серцях. 

У 1953 році, у зв'язку із хворобою матері, Родіона відправили до Новомосковського дитячого будинку. Коли Нахапетов уже був студентом режисерського факультету ВДІКу, він зняв свій перший короткометражний фільм «Пам'ятаеш?». У ньому відображені враження малюка тільки-но прийнятого до дитячого будинку. З тих часів запам'ятався йому духовий оркестр, де він грав на альті «Похоронний марш», за що сиротам видавали печиво та цукерки. Він навчився палити, битися та знов повернувся до крадіжок. Через вісім місяців мати забрала його, і у родини з'явилась реальна адреса. У квартирі мешкала ще одна родина, але ж це було справжнє житло. Родіон поводився нестримано, можливо, це були наслідки юнацького протесту за те, що був покинутий і батьком, і певний час матір'ю, хоча в останньому випадку з поважних причин.

Через деякий час Галина Антонівна як мудрий педагог стала дарувати синові книжки про море та дальні країни, вітрила та морські битви. Герої творів Михайла Станюковича та Джека Лондона стали улюбленими. Записався він і до суднобудівного гуртка, виграв на обласних змаганнях почесне II місце, увесь вільний час проводив за малюванням яхт і есмінців. Мрії про дальні країни так бентежили юну душу, що вулиця відступила. Писав Нахапетов листа й до маршала Георгія Жукова, з проханням прийняти його до Нахімовського училища, мріяв про чин адмірала. У відповіді значилося: «Вступай, Родіоне!... В добру путь!» Але ж навчатися брали лише після четвертого класу, а він вже закінчував на той час п'ятий. Отже, з мрією довелося розпрощатися, але ж вірш Михайла Лермонтова «Парус» й досі відгукується у його душі. Тоді він ще не знав, що незважаючи на невступ до Нахімовки, й дальні подорожі, й інша країна стануть реальністю. 

Полюбляв Родіон і малювати. Всі промокашки використовувалися для цього: шарж на вчителя, око коня, дівочий стан, тодішні вожді. Мати придбала синові спеціальні альбоми і показувала його творіння московським художникам, тим сподобалось, і вони запрошували юне дарування до вступу в школу Академії Мистецтв у Москві. Але фінансово це питання було непідйомним. Пізніше цей його талант підхопить донька Марія. Причарований був Нахапетов і «співом» скрипки, міг слухати її нескінченно, перебуваючи немов би під гіпнозом хвилину, дві, годину… але ж, знову таки, навчання вимагало грошей. 

Він пізнавав світ, торкаючись своїми здібностями та талантами різних творчих граней. Проявити себе, розповісти про себе… Як це зробити, як знайти той самий свій «інструмент», що передасть камертони звучання його серця? Він буде шукати недовго, але ж звучання вдосконалювати все життя. 

Коли Нахапетов отримував паспорт, міліціонер зауважив, що «Родіна» має жіночий рід  і записав Родін, а невдовзі редактор однієї стрічки, де знімався Нахапетов, вирішив, що таке ім'я є опискою, і виправив «Родін» на «Родіон». Наш герой не заперечував.

Чаплін, ведмідь і старий

Кіно було його любов'ю з дитинства, а кумиром Чарлі Чаплин, стрічки якого «Вогні Великого міста» та «Нові часи» й досі лишаються улюбленими. Великий комік давав Нахапетову енергію, здавалося, що після перегляду його фільмів Родіон може гори зрушити. Полюбляв він читати й поему Тараса Шевченка «Наймичка», слухачі плакали, говорячи, що він справжній артист. На запрошення однокласниці Нахапетов отримав у шкільній виставі роль ведмедя і після глядацького визнання настільки осмілив, що записався до дорослого драматичного гуртка при Палаці Культури. Керівником його був колишній знайомий мами – Дмитро Пилипович Брозинський, актор Дніпропетровського академічного українського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка. У Брозинського був дар розпізнавати талант, і вихованці його полюбляли й тому, що ролі він розподіляв навпаки: сором'язлива дівчина грала шкідливу тещу, веселий хлопчина – сумного мандрівника, красуня – Бабу Ягу. Репетиції для Нахапетова стали необхідними та бажаними, він згадує, що коли йому доручили роль старого, він уважно придивлявся до всіх людей похилого віку на вулиці, намагаючись копіювати. А коли  приклеїв сиву бороду і «пригасив» погляд, то його навіть рідна мати не впізнала. Успіх був неймовірним, але ж запам'ятав Нахапетов не тільки як йому аплодували стоячи, а й свого вчителя, який стояв за кулісою під час овацій і уважно дивився на актора-початківця. Саме тоді Родіон назавжди усвідомив, що оцінка публіки та вчителя можуть бути полярно різними.

Сильні враження залишила і творча зустріч у Дніпропетровську з відомими акторами: Борисом Андрєєвим, Мариною Ладиніною, Володимиром Трошиним. Наприкінці десятого класу сумнівів вже не лишилося, коли-небудь він сам буде мати таке ж визнання, як побачені ним  «зірки» кіно. 

Його все сильніше тягнуло у великий світ кінематографу, до якого були причетні Нонна Мордюкова, Микола Рибніков, Сергій Бондарчук. Мати проти обраної мрії не заперечувала. Єдиним інститутом, який готував кіноакторів, був Всесоюзний державний інститут кінематографії. Щоб позичити грошей, Галині Антонівні довелося обійти всіх знайомих і друзів. Напередодні поїздки до Москви вона віддала синові конверта з 200 карбованцями. 

Сергій Герасимов, «дядько Толя», ватажок

Іспити до ВДІКу тривали більше місяця, а вирішальне слово в третьому турі мав головний екзаменатор Сергій Аполінарійович Герасимов. Впевненності, що стане студентом не було. Але, коли Родіон прочитав уривок з «Дитинства» Максима Горького – майстер був вражений. На питання скільки ж йому років, абітурієнт так розхвилювався, що відповів замість «шістнадцять» – «п'ятнадцять». «Так, ти набагато старший», – пожартував Сергій Аполінарійович.  

Герасимов набирав курс не для себе, а для відомого кінорежисера Юлія Райзмана, який на той час був зайнятий на зйомках. Вступило 17 підлітків провінційного виду та небагатого достатку, Нахапетов був наймолодшим. Оскільки у Райзмана були труднощі з цензурою, стосовно його картин «А якщо це кохання?», він не з'являвся у виші, і заняття зі студентами проводив Анатолоій Григорович Шишков.

Шишков був учителем з великої літери, якому, за визнанням Нахапетова, він зобов'язаний усім, що вміє. У МХАТі його ласкаво називали «дядя Толя». Як гарний актор він навчав «Системі Станіславського», спираючись на досвід своїх великих друзів і партнерів: Михайла Кедрова, Михайла Яншина, Олексія Грибова, Алли  Тарасової, Бориса Ліванова. Завдячуючи своєму блискучому педагогу, його вихованці ходили до МХАТу, як додому.

Студентом Нахапетов був нестандартним, не надавав переваги розвагам. Він нібито не змішувався з іншими, і часи, коли безглуздо  віддавався розвагам та лихослів'ю, лишилися в минулому назавжди. У студентському гуртожитку він пересунув шафу, утворивши крихітний закуток, втиснувши туди настільну лампу, заткнувши вуха ватою від цілодобового гомону, і запоєм читав.

Навчався Родіон гарно, педагогам прийшлася до вподоби його серйозна впевненність і повага до предметів. Таке ж поважне ставлення було і з боку однокурсників. Багато хто просив, щоб він посидів на їхніх репетиціях, щось підказав. Нахапетов робив це із задоволенням, але ж тоді ще не  усвідомливав, що режисура стане його другою професією, хоча прізвище його у перекладі з вірменської звучить, як «ватажок».

Залишаючись наодинці в акторській майстерні, Нахапетов часто грав на роялі. Нотна грамота давалася складно, але ж на слух він сприймав музику легко, і пальці на клавішах це доводили. Йому подобалося творити. До цього періоду відноситься музична тема, написана для документального кіно про сліпих. А якщо згадати його роль у стрічці Микити Михалкова «Раба любові», то дуже виразними є саме кадри, коли герой Нахапетова Потоцький грає на фортепіано. Вони «говорять» про його персонажа набагато більше, ніж його репліки. І мова не тільки про єднання з образом, а й про власну природність та єство, що дуже добре вітає та сприймається, як камерою, так і сценою.

Ахілесова п'ята, «барви творчості», «робота, як життя»

Кінодебют стався у 1961 році, коли він зіграв студента в картині Марлена Хуциєва «Застава Ілліча» («Мені двадцять років»). Зйомки тривали один день, але ж режисер впевнений, що саме він відкрив Нахапетова.  Сам же Родіон Рафаїлович  жартував, що розгледіти його в кадрі дуже важко, у титрах він був позначений, як  «Р. Нагопятов» і  перекласти це можна, як «Нага п'ята», можливо Ахілесова. Кіно й справді стало його Ахілесовою п'ятою і у професії, і у векторі  особистого життя. 

Диплом у 1964 році  він захищав, у тому числі, створивши образ у чеховському оповіданні «На шляху», режисера  Ельйора Ішмухамедова. Їх поєднувало захоплення  стрічками Фелліні, і Нахапетов називав  Ельйора – Ельйоріні, а той, в свою чергу, Родіона – Родіоні, маючи на увазі легендарного італійського режисера Мікеланджело Антоніоні.

Невдовзі Ішмухамедов запросив друга знятися у  своїй наступній стрічці «Ніжність». Саме тоді Нахапетов зазначить: «Робота, як  саме життя».  У  тканину картини потрапляло  все, що відбувалося в реальності:  слово, жести, спостерігання.  Єднання було повним, і свобода – винятковою. Співробітництво продовжилося і в роботі над наступним фільмом Ішмухамедова «Закохані». У 2004-му, через 35 років вийде фільм «Закохані-2». Це буде зовсім інша картина по темпоритму,  історії, проживанню у кадрі. Модерністських інтонацій Фелліні вже не залишиться, і акторська палітра Нахапетова стає більш голівудською.  Намагання відтворення у собі і тканині фільму «сутінок, запахів, звуків – світу»  вже не буде,  а замість цього  – чітка віддача емоцій, в межах образу. 

На початку ж 70-х Нахапетов  тільки-но замислювався над тим, що є творчістю. Чому професійні звички майже у всіх однакові, «барви» одні й ті ж самі, але ж один  стає великим, а інший посередністю. Найглибша і незбагненна таємниця творчості. У його мемуарах читаємо: «…У будь-якій галузі художник керується інтуїцією. Саме інтуїція здійснює прорив у невідоме, намацуючи якусь істину». 

Він переймався ціми питаннями, намагався наблизитися до відповіді, але ж знати всього тоді ще не міг, йому тільки виповнилося 22. Рік тому він втратив матір, зрозумівши єдине, –  діти є продовженням життя, і  він поки що  новачок у цьому світі. Мати померла від раку  у Москві на його  руках. Галина Антонівна  пишалася талантом сина та з нетерпінням  чекала його  нових ролей. Це давало їй сили до останнього чіплятися за життя, і   вона таки  встигла побачити  Родіона у ролі вождя світового пролетаріату в ділогії Марка Донського «Серце матері» та «Вірність матері». 

«Вино з кульбабок», «З тобою та без тебе»

Серед інших акторських робіт Нахапетова, безумовно, можна виділити роль у стрічці Василя Шукшина «Живе такий хлопець» (1964).  Мова не про масштабність образу, а про  матеріал  і  співпрацю  з особливим майстром, для якого ефект вищезгаданих «сутінок» відбивався у кожному герої, їхніх прагненнях, вчинках, першому коханні. Відтворення світу, що оточував,  та його осмислення у собі продовжувалося. І ще, в акторських роботах Нахапетова була присутня така собі стриманість, яку хотілося пізнавати.  Здавалося,  з його героями було б добре  мовчати, тому що внутрішній діалог та налаштовування на їхню тональність  могли багато дати не тільки у пізнанні персонажа, а й самого себе. Такими є його Ісаєв у стрічці Бориса Григорьєва «Пароль не потрібний» (1967) за Юліаном Семеновим, Шаманов у стрічці Гліба Панфілова «Валентина» (1981) за п`єсою Олександра Вампілова і, звісно, Потоцькій у вищезгаданій стрічці Микити Михалкова «Раба любові» (1976). Виразність стовідсоткова, щемлива: відкритих емоцій немає, а енергія  романтичного героя – глибинна й  потужна. Це диктувалося й тим, що самого Нахапетова ніколи не захоплювали глобальні ідеї. «Невелика замітка, швидкоплинне спостереження, деталь, дрібниця, випадкове слово – і зернятко пускає корінець... Душа передчуває глибину і вібрує у відповідь… сердечне, емоційне в творчості для мене важливіше всього. Мозок лише підхоплює бажання серця…».

Невдовзі Родіон Нахапетов зрозумів,  що йому було недостатньо лише акторської роботи, він мріяв ставити свої фільми. Він  полюбляв фантазувати, а режисура – це ж,  перш за все, фантазія. Розумів він і те, що  доля актора не є довговічною,  завжди критично себе оцінював і ніколи самозахопленням не займався. У 1972 році  він закінчив режисерський факультет ВДІКу (майстерня Ігоря Таланкіна)  та окрім «Пам`ятаєш?», схвильований свіжістю автобіографічної повісті  Рея Бредбері «Вино з кульбабок»,  зняв тридцятихвилинний мюзикл по цій повісті. Нагадаю, що «Вино з кульбабок» – це твір про американське дитинство.  Отже, Америка  вже тоді існувала в його підсвідомості, як шанс нових реалізацій. «…У моєму серці розквітав поетичний образ країни небачених можливостей», – напише він пізніше.

З 1978 року він є  актором і режисером кіностудії «Мосфільм». Його  режисерський дебют «З тобою та без тебе» був посланий на міжнародний кінофестиваль в Західному  Берліні. Це був перший радянський фільм, посланий туди  поза конкурсом. Дирекція фестивалю  просила внести  стрічку до конкурсної програми, пообіцявши один із головних призів, але ж Держкіно не затвердило цієї пропозиції. Отже показ відбувся за оголошеною раніше процедурою. Зал був повним, реакція на фільм чудовою. У Брюсселі фільм був удостоєний престижної премії «Золота феміна». На Всесвітньому кінофорумі у  Белграді   виконавиця головної ролі Марина Нейолова отримала приз за жіночу роль. Фільм урочисто відкрив Фестиваль фестивалів і  в Сан-Франциско. Погодьтеся, вдалий старт. 

Кохання, що змінює життя, Віра, «розкладання кольору»

Наступна режисерська робота  була  знову про кохання, що змінює життя. Нахапетова  завжди цікавив, так званий, механізм дії однієї людини на іншу. Можливо, на це вплинула і одна з його родинних історій. Брат його  мами Гнат Мойсєйович Мойсєєнко, був письменником, товаришував з Михайлом Свєтловим. Закохавшись у сільську красуню, поїхав до неї, народив багато дітей і повністю закинув літературну діяльність. Всі казали, що він є нещасний,  що втратив себе,  але ж коли Родіон побачив  дядька, то зрозумів, що немає більш щасливої людини у світі. Отже, щось  неймомовірне трапляється, коли людина зустрічає свою рідну, кохану «половинку».  

Друга робота «На край світу» екранізувалася за п'єсою Віктора Розова «У дорозі». На головну жіночу роль була потрібна школярка з наївними  й чистими очима, не красуня, але ж і не мудрець, наділена якоюсь тайною. Знайти виконавицю довго не вдавалося, і одного разу, Нахапетов побачив у коридорі «Мосфільму» Віру Глаголєву. Зніматися вона відразу ж відмовилася, акторська професія її не цікавила. 

Фотопроби не зацікавили й самого режисера, але коли він попросив Глаголєву просто постояти у кадрі, то не міг відірвати від неї очей, настільки  природньою вона була. Так вирішилася її творча та особиста доля. На міжнародному кінофестивалі у польському місті Любліні фільм був удостоєний Гран-прі. Невдовзі Віра Глаголєва та Родіон Нахапетов побралися. Вони присягалися бути разом завжди. 

У 1978 року, на свято Покрови Божої Матері, в них народилася донька Ганна,  у 1980 році у віконці пологового будинку  він побачив їх нове чудо – Марійку. Бог дав їм різні таланти, в Ганни було виявлено танцювальні здібності, Марія більше схилялась до малювання. Наприкінці 90-х старша донька дебютує у Великому театрі  у балеті «Лускунчик», а невдовзі почне займатися й акторством. Молодша ж згодом вступить до ВДІКу, на художній факультет і її дитячий інтерес стане професійним. 

Що стосується батька, то  він зніме ще «Ворогів» за Максимом Горьким,  у 1979-му фільм за  однойменною повістю Бориса Васильєва та за сценарієм Кирила Рапопорта  «Не стріляйте в білих лебедів». Спочатку на головну роль буде призначено Леоніда Бикова, але його раптова загибель змінить виконавця, і після довгих проб головного героя зіграє Станіслав Любшин. Фільм отримав приз Всесоюзного кінофестивалю в Єревані  і на довгі роки став візитівкою Нахапетова не тільки в  Росії, а й у Сполучених Штатах. І коли  у 2003 році він повернеться на Батьківщину, то всі –  від  пересічного громадянина до колишнього першого Президента СРСР Михайла Горбачова, під час зустрічі з ним будуть згадувати його роль у «Рабі кохання» та режисуру «Лебедів». До речі, й сам він вважав цю свою картину однією з найкращих. 

Продовжує у 80-ті Нахапетов працювати і як актор. За роль морського авіатора Олександра Білоброва у стрічці  «Торпедоносці» отримає лауреата Державної премії та Срібну медаль імені О.П. Довженка,   у 1985 році вже має  звання народний артист  Росії.  Знімався він і  в українських стрічках: «Мріяти і жити» (1974), «Стрибок» (1985), «Ранкове шосе» (1988).

Що стосується його режисерських робіт, то всі вони мали складні процедури приймання чиновниками від кіно, і найбільш важким було просування до глядача стрічки про лебедів. Потім була режисерська робота над «Парасолькою для наречених» (1986), картина  «Про тебе». Він розпочав знімати фільм за сценарієм Олександра Галіна «Стіна»,  але питання фінансування стрічки ніяк не вирішувалося. Останньою  перед від'їздом до Америки стрічкою стала «Під кінець ночі». Цей фільм критикою був прийнятий байдуже,  колегами – зневажливо,  самим режисером серйозно. Він продовжував працювати, але щось надломилося в ньому, змінилася система координат. Його романтичні герої та кіно вже не були затребуваними новим часом. Відбулося так зване «розкладання кольору», коли в душі щось вигорає та відбувається забарвлення світу в нові відтінки.   

Тоді ж він звертався до фахівців, які працювали з його снами. Одного разу йому наснилося, як він намагається відчинити нові двері і падає вгору. Тлумаченню,  на той час, значення  він не придав. 

Невдовзі найбільша кінокомпанія «20-те  століття Фокс» купила  «Під кінець ночі» для інтернаціонального показу. Це був перший радянський фільм, придбаний Голлівудом  з такою метою. Отже Нахапетов  у 1989 році вирушив до Америки  цілком пересічним способом, потай сподіваючись, що  там з ним трапиться якесь казкове  диво та поновлення. Поїздка розтягнулася на 15 років. 

Америка, Наташа, «дірочка»  у серці

На його шляху в американський період було багато різних людей, близьких і далеких від мистецтва, готових допомогти і тих, хто пройшов повз.  Коли він згадує всіх у своїх мемуарах, то між рядків читаються слова вдячності кожному, тому що вони зробили його справжнім, вірніше кажучи, повернули йому себе справжнього, шляхами розпачу, надій, поневірянь, зрад – досвіду.  

Він насправді любить Америку: горбисте місто Сан-Франциско з чудовим архітектурним центром, Лос-Анджелес з його чарівними літерами Hollywood. Саме тут він зустрів своє зеленооке друге кохання – Наташу Шляпнікофф, продюсера, яка працювала в Асоціації Незалежного телебачення США. Вона й  до сьогодні є його соратницею, помічницею, другом, великим коханням. Саме Наташа, щиро зацікавлена ним та його творчістю, подарує Нахапетову впевнену надію на те, що все буде добре. Вона нагадує йому матір, тому що живе, перш за все, заради людей.

В один із весняних днів 1989-го на студії «20-те століття Фокс» був влаштований перегляд «Під кінець ночі». Публіка була інтелігентною, про  яку тільки мріяти, реакція захоплена, перемога – повна. У наступні роки з реалізацією кінопланів не складалося, але були документальні фільми, досвід роботи зі сценаріями, безліч зустрічей.  

А навесні 1992 року трапилася подія, яка знову надала життю Нахапетова нового вектору та прискорення, щось більш важливе і значуще, ніж кіно, яким  він завжди був захоплений. Нічний  дзвінок в Малібу, де він тоді мешкав,  з проханням допомогти  шестимісячній Ганусі, яка потребує операції на серці, повернули Нахапетова в іншу реальність. Чому саме зателефонували йому? Невідомо, але ж душа його того часу знову потребувала якоїсь опори та сенсу, мала повернутися до себе справжнього,  реалізувати місію доброї людини.  

Коли йому  виповнився 21 рік, стало відомо, що мати приречена. Саме тоді вона розповіла йому, що Родіна народився з «маленькою дірочкою у серці». Кров билася, билася в оту дірочку та й набила мозоль, і порок став компенсованим. Лікарі давали прогноз до 16 років, якщо не помре раніше. Тобто, йому знову був подарований шанс вижити, і це було потрібно відпрацьовувати.  

Після того  нічного крику про допомогу, він вкотре переконався, що нічого випадкового  у житті не трапляється і  необхідно тримати відповідь перед самим собою. Його дружина зв'язалася з відомим кардіохірургом Таро Йокояма. Свого часу  він зробив операцію на серці Булату Окуджаві і продовжив йому життя. Окрім цього, прославлений японець оперував з великим успіхом і новонароджених дітей. Лікар не відмовив. Так розпочав свою щиру місію «Фонд дружби Родіона Нахапетова», що остаточно оформився у 1995 році. За цей час  врятовано понад 200 життів. 

Слід наголосити й на ще одній події, що трапилася за рік до того дзвінка, і теж навесні. Вже були спаковані валізи для повернення у Росію, але 26 серпня 1991 року, в парний день календаря (до речі, парні числа грають значну роль у долі Родіона Рафаїловича) він був запрошений на кіностудію «20-те століття Фокс» на зустріч з її президентом Роджером Бірнбаумом, віце-президентом студії Елізабет Гейблер та актором Ліном Ерроузом. Невдовзі режисер підписав свій перший контракт на зйомку гостросюжетного голлівудського фільму «Телепат». Трилер з елементами фентезі вийшов у 1997 році. 

Коли Америка святкувала 222-річчя з Дня Незалежності, у невеличкому містечку Сан-Клемент, Родіон Нахапетов разом зі своєю американською родиною дивився грандіозний фейєрверк. Це було дійсно вражаюче. І сидячи з задертою до гори головою,  він виявив на своєму обличчі новий, незнайомий вираз. «Під моєю шкірою, немов покритою гіпсом, я відчув живе обличчя – обличчя щасливої дитини». Як бачимо, шлях до цього  справжнього відчуття був доволі довгим і складним. 

З кінця 1990-х Нахапетов і створена ним кінокомпанія «RGI Productions» співпрацюють з ОРТ. Результатом співпраці  є «американські» серії «Забійна сила-2», «Місія здійсненна». Співпраця  продовжиться й у  стрічках «Росіяни в місті ангелів», який вийшов на екран у 2002 році, й  у «Прикордонному блюзі» (2004).

У 2003 році Нахапетов повертається до Росії. Після приїзду знімає кілька фільмів, найбільш відомі з яких «Моє велике вірменське весілля» та «Зараження». Картини у психіатричній лікарні у стрічці «Зараження» ілюструють жахи, про які розповідала йому мати  під час свого  примусового перебування у божевільні.   Фільм  отримав премію від Гільдії акторів Росії. У планах створення  окремої стрічки про долю матері, викладену  у її щоденниках.  

Ранок, щастя та  насіння кульбаби

Зараз він має  цілком  наповнене життя та мешкає на дві домівки: Росія та Америка. Емігрантом себе не вважає. Його улюблений час доби – ранок, а заплакати він може, коли його щось справді хвилює. Він зберіг добрі стосунки зі своїми доньками від першого шлюбу, вже зовсім доросла прийомна донька Катерина, а онуки кажуть, що дідусь завжди може підтримати, пробачити, заспокоїти. 

Нахапетов ні про що не шкодує і пояснює, що якби його спитали, чи хоче він розпочати все спочатку, відповів би – ні, тому що хочеться витратити час не на переробку початку, а на хороший фінал.

«Журналісти часто цікавляться, чи щасливий я… Я буваю щасливим. Але буваю  й нещасним…. У житті все переплетено і змішано, тому… рідко відчуваєш тільки одне... Коли я пишу ці рядки, я цілком щасливий, але, хто знає, чи не зміняться мої почуття?.. Я завжди співчуваю скептикам, але шукаю дружби з оптимістами. Чому? Де ж я сам? На півдорозі... я не вірю, що комусь під силу повне і безумовне знання. Як не підступися до людини – зсередини, чи зовні, завжди залишається щось нерозгадане».

У підсумку зауважу: Родіон Нахапетов не зміг би жити, якщо б не став режисером, і все, що він зробив у кіно, за його власним твердженням, це  розмова про любов та її силу. Все життя він осягає її відтінки кожним рухом свого серця, схожого, цитуючи його рими, на «кульбаби ніжне насіння». «Насіння» з отією дірочкою. Так, дірочка «закрилася», але  лишилася  його  Ахілесовою  п'ятою.  Назавжди. 

Матеріал спирається на факти, викладені у книзі Нахапетов, Родион. Влюбленный.– М.: Вагриус, 1999.– 350 с.: фото.– (Мой 20 век).

Фото з вищезазначеного видання та з сайтів:
http://stuki-druki.com/authors/Nahapetov-Rodion.php
https://7days.ru/caravan-collection/2016/2/rodion-nakhapetov-natasha-shlyapnikoff-schastlivy-vmeste.htm
http://kakojfilm.ru/item/v-kakih-filmah-snimalsya-nahapetov-rodio

Створено: 30.01.2018.
Редакція від 30.01.2018.
Олена Ємельянова
Бібліографія:

Добрынина Н. Увидев, как на экране режиссёр Марк Донской тычет пальцем в лицо Ленину...: [Воспоминания актёра о дет. годах в Днепропетровске] // Мечта.– 2012.– № 20.– С. 1, 2: фот.
Кокошко Ю. «Спасибо за прекрасный подарок – возвращение на родину» // Днепр вечерний.– 2012.– 2 берез.– (№ 29).– С. 4.
Нильська М. Родіон Нахапетов повертається додому // Наше місто.– 2012.– 24 лют.– (№ 26).– С. 7.
Родион Нахапетов: Живет такой парень...: [Биография актера] // Зоря.– 2012.– 21 січ.– (№ 5).– С. 21: фот.
Рожковская Е. Родион Нахапетов возвращается на родину // Днепр вечерний.– 2012.– 24 лют.– (№ 26).– С. 6.
Романчук Л. В Днепропетровске у Р. Нахапетова была кличка «актер» // Днепр вечерний.– 2010.– 20 січ.– (№ 8).– С. 9.
* * *
Родіон Нахапетов: біографія [Електронний ресурс] // http://www.people.su/ua/79559