Зобенко Марія Олександрівна
Марія Зобенко. Талановите і безстрашне перо

Залюблена в усе українське

… в багатьох з нас є свій Шевченко, своя Леся Українка, свій Франко, свій Гончар…

Марія Зобенко

Марія Олександрівна Зобенко народилася 13 березня 1950 р. у м. Мелітополі Запорізької області. Дитинство минуло на Івано-Франківщині, де батько Олександр Григорович Зобенко працював журналістом. У 1959 році родина переїздить до Новомосковська (нині м. Самар), а пізніше – до Дніпропетровська (нині м. Дніпро). Тут закінчила школу.

У юному віці потерпала від «синдрому меншовартості мови», тому що школу, в якій навчалася Марія, закрили як неперспективну через викладання української мови. Зневіра відступила, коли на порятунок прийшли герої твору «Тронка» Олеся Гончара, які були залюблені в усе українське. Тому дівчина вступила на українське відділення філфаку Дніпропетровського державного університету. Захистила з відзнакою дипломну роботу за новелістикою Василя Стефаника.

Закінчила університет в 1972 році і відтоді працювала у дніпропетровській обласній молодіжній газеті «Прапор юності», з 1983 по 1991 рік була її головним редактор. Молодіжка під її керівництвом посідала передові позиції в боротьбі за українське відродження. Вона зазначала: «Покоління журналістів 80-х писало сміливо, притягало талановитих авторів, яким було що сказати. Кожен номер рвав в нашій свідомості ланцюг бездуховності, безпам’ятства…». В сфері творчих зацікавлень Зобенко – література, театр, живопис, вона популярно і дохідливо пише про естетичну вартість художніх новинок. Дебютувала в 1989 році оповіданням у «Прапорі юності».

Марія Зобенко авторка оповідань і повістей, новел, етюдів, критичних статей, рецензій тощо. Друкувалася в часописі «Бористен», «Літературна Україна», «Вітчизна», «Березіль», «Січеслав», колективних збірках «Волі вихід».

З під її пера вийшли книги «Жінку, яку ти кохав…» (1993), «Апельсинова дівчинка» (1994), «Натурниця для Венери» (1996). Ці твори на тему життєвих історій, тяжких випробувань, віри, ідеалу кохання. Свого часу були дуже актуальними і популярними.

У центрі більшості її творів – жінка, яка має стати берегинею морального здоров’я нації, ідеалом краси, добра і правди. Ідеал сучасниці для авторки – це «Жінка, яка перемагає. Перемагає лихі обставини життя і зраду коханого. Підіймається над бідою, залишається індивідуальністю, не зневірюється в людях та любові, попри все бачить красу і смисл життя».

У 1993 році виходять «Літературні етюди», в яких авторка поціновує все те краще, що вийшло з під пера письменників-придніпровців у перший рік незалежності України. Пише про творчість Олесі Омельченко, Юрія Кириченка, Валентина Чемериса, Григорія Бідняка, Ярослава Трінчука, Віктора Веретенникова та інших. Письменниця винесла на вселюддя читацького інтересу роман Олеся Гончара «Тронка». Духовна руйнація покоління не відбулася. Гончар в своїх «Щоденниках» згадує і хвалить Марію, передвіщає їй «в літературу шлях світлий і чесний».

Марія Зобенко близько знала поетесу Наталку Нікуліну, досліджувала її творчість, написала повість-есе «Запах жовтих гвоздик», стаючи на захист всього українського. Вона заглибилась в долю, в характер Людини надзвичайно тонкої душевної грації, а також – у її поезію. Проникливо й талановито написала «Слово на спомин про Наталку Нікуліну», поезія якої – «горить Вкраїною запалена калина». Її нарис-портрет «Ярославни Придніпров’я, або Сповідь жіночої душі при свічі Істини» висвітлює образи жінок-письменниць Придніпров’я від творчості Олени Ган, Тетяни Сулими до Любові Голоти та інших сучасниць.

У 1996 році Марію Зобенко приймають до Національної спілки письменників України. Вона – член НСЖУ. Лауреат Державної премії ім. Олеся Гончара (1999), Міжнародної премії Фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку. Нагороджена орденом Ольги III ст., Почесними відзнаками НСПУ і Міністерством культури та мистецтв.

Останні роки свого життя Марія Зобенко тяжко хворіла, мало з ким спілкувалася, емігрувала і померла в 2020 році в Нью-Йорку.

Та на все життя вона полюбила творчість Олеся Гончара, присвятила багато часу вивченню його творів, біографії і написала критичні статті, рецензії, нариси, які відкривають і нам цього багатогранного письменника. В свій час Марія Олександрівна талановито і безстрашно стала на захист письменника, сказавши своє «правдиве слово».

Закохана в світ Олеся Гончара

Ваша дорога в літературі буде і сміливою, і чистою – я певен цього.

Олесь Гончар

Більше 15 років своєї найголовнішої віхи творчості, свого життя, присвятила Марія Зобенко вивченню біографії, творчості Олеся Гончара. Він був для неї справжнім духовним батьком.

Марія Олександрівна – жінка тяжкої долі та по-чоловічому твердого характеру. Її український характер гартував Олесь Гончар, захищав від духовної руйнації і асиміляції. Гончарознавство стало основним в її творчості. Філософська заглибленість в творчість письменника, пізнання «небесних» його висот, відстоювання та захист позицій автора, його головних постулатів ідей патріотизму, національної свідомості, які формують людське «я», можливо навіть самопожертва авторки.

Починаючи з етюду «Божественне відкриття інтелекту. Прочитання «Тронки» Олеся Гончара через 30 літ» в книзі літературно-критичних статей «Літературні етюди: Читаючи твори земляків у перший рік незалежності України» (видана у 1993 році), дослідниця виносить на великолюддя читацького інтересу гончарівську «Тронку». Вона ж зіграла чи не вирішальну роль в житті самої Зобенко, визначила її професію філолога української мови, стала духовним воскресінням, національним самоусвідомленням.

У подальших критичних, літературознавчих роботах, есеях, публіцистичних статтях про Олеся Гончара Зобенко переконливо розвіює різні міфи, які створювалися навколо постаті письменника офіційною пропагандою та провокаторами від літературознавства.

«Творчість Олеся Гончара звільняє наші душі для Світла! – пише Марія Зобенко у статті «Соловейки в огні»: Притчі про вічні істини». Гончар для Зобенко більше ніж письменник, він як людина, яка в темні часи ніколи не губила своєї віри у свободу і людську гідність, виявляла спротив до насильства і тиранії, обстоювала думку, що тільки людський дух, мораль творять людину і націю.

Найвагоміша її праця – дослідження про маловідомі сторінки життя і творчості Олеся Гончара під назвою «Провидіння». Це спроба осмислити факти біографії О.Т. Гончара (як відомих, так і таких, що вперше відкриваються читачам) з такої точки відліку: як Письменник формував свою Долю, передчуваючи поклик Провидіння. Авторка побувала з цією метою в Ломівці у сестри Олеся Гончара – Олександри Терентіївни Сови. Кожний твір Гончара тонко підмічено критикинею.

Біографічний нарис, есеї, присвячені творчості митця, полемічні виступи проти очорнителів письменника склали нову книжку Марії Зобенко «Українське небо Олеся Гончара». Ця книжка – справжній Гімн творчості Великого Українця.

Дослідниця творчості Олеся Гончара ініціювала видання і написала передмову до 2-х томного зібрання «Олесь Гончар, Людина світу, син Дніпра: Вибрані твори», 2001 р. (у період 90-ї річниці від дня народження письменника М. Зобенко відзначала п’ятнадцятиріччя своїх досліджень у гончарознавстві).

Авторка певна, що «Олесь Гончар продовжив Шевченківську боротьбу за чистоту людського «я» без фальші пристосуванського перетворення у «я не я». «Марія Зобенко, одна з небагатьох і перших, відважно кидалася на захист письменника, чиї книги врятували однодумців з її покоління від асиміляції і духовної руйнації. Сам Гончар з вдячністю сказав про її статті, що вони написані "талановитим, безстрашним пером"», – відзначала Тетяна Абрамова, журналістка.

У роздумах про творчість письменника дніпровський письменник Віктор Савченко дійшов висновку, що «Гончар належить до небагатьох із письменників радянської доби, твори якого будуть видаватися, перевидаватися і вивчатися після його смерті. Тому що він був правдивий у всьому». «Гуманізм високого ґатунку, гончарева романтика, – це буде тримать його твори вічно», – говорив В. Савченко.

Одній із перших в Україні (1999) М. Зобенко присвоєно звання лауреата Державної літературної премії ім. Олеся Гончара.

Марія Зобенко все життя відстоювала українськість і сама уособлювала її ореол. Пропускаючи через своє серце, ділячись своїм сприйняттям і розумінням, вона проживала все це, дуже влучно підмічала у Гончара його основні постулати, його Душу, а ще – переживала за долю людини, народу, України і… Олеся Гончара.

Олесь Гончар став духовним батьком Марії Зобенко, він мав довічний титул «Інтелектуал Світу», присвоєний Кембріджським біографічним Центром (Англія). Український філософ прозорливо говорив в останньому своєму романі «Твоя зоря» про «всепланетне похолодання» і порівняння нашої планети з «шагреневою шкірою людства». «Як мало в нас лицарів! Як багато дрібних, знікчемнілих!..», – записав Олесь Терентійович 25.06.93 р. у щоденнику, – «Нам потрібні відчуття честі і гідності, щоб це мав кожен українець, син він чи дочка свого народу. Від цього залежить доля України». Честь і гідність справжньої українки мала Марія Зобенко.