Зобенко Олександр Григорович
Олександр Зобенко. Зі світоглядом щирого українця

Шляхом журналіста…

Журналістика – це більше, ніж професія.

Зобенко Олександр Григорович український журналіст та літератор народився 10 квітня 1923 року на хуторі Баталей Старо-Коврайської сільради Полтавської області (нині – с. Вереміївка Чорнобаївського району Черкаської області. Після зселення з хуторів із 1934 року проживав у селі Вереміївка, звідки родом батьки Григорій Васильович і Пріська Данилівна Зобенько. М'який знак у прізвищі напевно загубили в паспортному відділенні. Він був обдарованим юнаком із бідної селянської родини. В школі за розум навіть прозвали Архімедом, на відмінно закінчив середню школу, складав вірші. Мріяв про подальше навчання, але все зруйнувала війна.

Пережив і полон, і окупацію, і втечу з концтабору, і остарбайтерство… Учасник Другої світової війни.

Після демобілізації з 1947 року мешкав та працював на Прикарпатті – в місті Городенка Івано-Франківської області в редакції райгазети та власкором «Прикарпатської правди». В 1954 році закінчив Коломийський вчительський (нині Івано-Франківськ) і 1974 року Запорізький педагогічний інститути. Та свою долю пов’язав із журналістикою, майже 60 років трудився на журналістській ниві.

З 1959 року він на Придніпров'ї, де пов'язав своє життя із Дніпропетровською обласною газетою «Зоря». Спершу був власкором по Новомосковській зоні, а з 1962 року і до виходу на пенсію працював заступником редактора цієї газети. Людина творчої вдачі, ентузіаст і правдолюбець О.Г. Зобенко багато зробив для розвитку журналістики в регіоні.

Після виходу на пенсію понад два десятиліття Олександр Григорович активно друкувався в газетах і журналах України, серед них — часописи «Березіль», «Бористен», «Кур'єр Кривбасу», газети «Кримська світлиця», «Літературне Придніпров'я», «Джерело», «Літературна Україна» та чимало інших.

Відзначений премією «Золоте перо», орденом «Знак пошани», Почесною Грамотою Верховної Ради УРСР. Член Національної Спілки журналістів України. Нагороджений літературно-мистецкою премією ім. М. Старицького (2005 р., посмертно).

З новою силою розкрився талант Олександра Григоровича в час Незалежності. Він активно відгукувався в пресі на злободенні події дня, завжди даючи їм оцінку з української точки зору. Чимало писав про активістів «Просвіти», кращі книги письменників та істориків, а полемічними творами давав відсіч хулителям рідної культури.

Співробітничав із видавництвом «Дніпрокнига», підтримував творчі зв'язки із обласною організацією НСПУ. Багато письменників Січеславщини завдячують Олександрові Григоровичу за щирі відгуки та глибокий аналіз нових творів у пресі.

Створив ціле гроно оповідань, казок, п’єс, драматичних і сатиричних творів, бувальщин, які склали рукопис книги «Срібло на спориші», що є його лебединою піснею… (чекає видання). Уважний спостерігач природних див і люблячий Дідусь Овен, як із гумором називав себе за асоціацією зі своїм квітневим гороскопом, Олександр Зобенко видав книжечки для дітей: «Тополиний біль» (1999), «Принц – чуйне серце» (2000), «Вухатий мудрагель» (2005), казки «Калина та її сини: Притча про те, як розуміти поняття менталітет» («Сяєво Жар-птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров’я (1883–2008)», 2009; усі – Дніпропетровськ).

      

Народна педагогіка лежить в основі його повчальних нарисів, казок, спостережень. Олександр Григорович був ліриком, любив природу, умів написати зворушливий нарис і розібратися у конфліктній ситуації. Він батько знаної письменниці Марії Зобенко, був люблячим дідом для своїх онуків.

Став співупорядником книги Івана Шаповала «Козацький батько» (про Д. Яворницького).

«Праведне обличчя епохи»

«…писати і читати слід із чистим серцем,
щирою душею, так, аби Епоха, зазирнувши
в ці рядки, впізнала своє праведне обличчя».

Марія Зобенко словами Олеся Гончара

Вершинним творчим набутком О.Г. Зобенка став драматичний твір «Плаче кобза... Трагедія XX століття», в якому автор відтворив трагедію репресованого у 1930-х роках кобзарства. Твір високо поцінували знані письменники Микола Негода та головний редактор «Холодного Яру» Григорій Білоус.

«В центрі – історична особа, кобзар Олекса Коваль, який на знак протесту проти утисків Системи забив себе різцем, котрим патріот усе життя виготовляв чудові кобзи... В п’єсі діють Дмитро Яворницький, Олесь Гончар, Іван Шаповал, журналіст Петро Жайвір та інші. Діалоги інтелектуалів, конкретні етюди із життя мучеників за Україну та їхніх сімей пашать непримиренним гнівом народу проти потворної Системи, що замахнулася на духовний квіт нації, її душу – кобзарство. «Українських гомерів», які в думах і піснях несли людям слово правди, арештовували, розстрілювали, заганяли в товарняки і відсилали в Сибір, а там випускали в непрохідні, занесені снігом хащі – ідіть, виживайте... Одне сказати, якщо в 20-ті роки кобзарів мандрувало по Україні понад 2 тисячі, то вже на другий кобзарський з’їзд у Києві в 1939 році їх прибуло лише 39 осіб».

За трагедію «Плаче кобза...» Олександру Зобенку присуджено (посмертно) звання лауреата літературно-мистецької премії імені Михайла Старицького.

Помер О. Зобенко після важкої хвороби 30 квітня 2005 року, похований в Дніпропетровську. А його твір живе… Творів про кобзарів, лірників, стихівничих не так вже й багато. То нехай вони житимуть у поколіннях українців, відроджуючи українську культуру.

 

Олександр Зобенко
«Плаче кобза…» (уривок з твору)

Кінець 70-х років. Велелюдно на Тарасовій горі біля Канева. Незважаючи на всі перепони властей, народ вшановував пам'ять свого Пророка 22 травня, у день перепоховання його тіла з петербурзького кладовища сюди, на Чернечу гору, серед степу широкого, на Вкраїні милій. У центрі картини – пам'ятник Т.Г. Шевченкові. На одній половині біля нього – майданчик перед входом до музею – світлиці Тараса, на другій – майданчик, де виступають кобзарі. Тут співатиме Олекса Коваль...

Люди збуджено загомоніли: «Кобзар прийшов!», «Кобзар уже тут!» «Їх сюди у цей день не пропускають, а вони тут», «Ходімте до нього, послухаємо!» Група людей від Тарасової світлиці рушає туди, звідки чутно пісню кобзаря. В центрі групи – Письменник з внучкою. Сцена повільно оновлюється. На передній план випливає майданчик, де сидить кобзар. Це Олекса Коваль, який дуже схожий на Тараса Шевченка. Всі зупиняються, слухають. Коли кобзар закінчив співати і витонченим жестом поклав руку на струни, дівчинка кинулася до нього.

ДІВЧИНКА. Ти кобзар, дідусю? І ти живий?

ОЛЕКСА. Еге ж, кобзар, внученько. Та ще й живий, як бачиш.

ДІВЧИНКА. Тарас Шевченко?

ОЛЕКСА. Ні, я Олекса Коваль. З Підгороднього. Це звідси далеченько...

ПИСЬМЕННИК. Вітаємо вас, кобзарю славний, на священній для усіх нас Тарасовій могилі. (Тиснуть один одному руки. Інші люди також підходять, вітаються з кобзарем). Як добиралися з Підгороднього?

ОЛЕКСА. Пароплавом, не люблю «Ракетою». На пароплаві можна з людьми погомоніти, пограти для них на бандурі, заспівати.

ГОЛОСИ. А тут як? Пішком піднялися на гору? Ніде не зупиняли вас? У ці дні дехто не любить, щоб кобзарі тут виступали. Та ще й співали не те, що їм кажуть...

ОЛЕКСА. Люди мене про це застерегли. Та й стежку показали, де можна пройти... Не розумію я такої химери: твердимо, що Шевченко наш, ледве не комуніст, відзначаємо його березневі дні, а ось травневих – бояться, як чорт ладану. Перепоховання, а вони – націоналізм...

КАЗКАРКА. Ви, Олексо, так на Тараса схожі! Ми подумали, чи не грим поклали для підсилення враження?

ОЛЕКСА. Та ні! Я ж не актор на сцені. А що Бог дав мені деяку портретну подібність із Тарасом Григоровичем, то це додає мені бажання наслідувати його... А чи не заговорились ми? Люди, либонь, чекають пісні. Послухайте, коли ласка, ось цю, улюблену Тараса Григоровича. (Виконує пісню).

Та забіліли сніги, забіліли білі, ще й дібровонька, та заболіло тіло, бурлацьке біле, ще й головонька..

Коли кобзар закінчив пісню й поклав руки на струни,

КАЗКАРКА витерла сльозу.

КАЗКАРКА. Боже мій, які ж вони чутливі ці струни, уміють отак передати стан душі!

ОЛЕКСА. Щось таке є в природі, що пов'язує чутливість струни на кобзі і струни в кобзаревому серці. Жив у нашому селі чудовий музика, кобзар Божою милістю Феодосій Часник, один з моїх учителів, наставник у юні роки. Так от, коли він помирав, у ту самісіньку хвилину, як зупинилося серце, на його улюбленій кобзі лопнула струна. Хоч до неї ніхто не торкався. Кобза висіла на стіні, на килимі біля ліжка...

ПИСЬМЕННИК. А я знав інший випадок. Коли вмер один знаменитий садівник, то в мить зупинки серця його улюблена яблуня, важка од рясних плодів, розчахнулася по стовбуру і впала.

ОЛЕКСА. Природа – єдине єство.

ПИСЬМЕННИК (до кобзаря). Дорогий Олексо Семеновичу! На добру згадку про нашу зустріч на Тарасовій горі хочу подарувати вам свою книгу. (Дістав ручку, робить дарчий напис. Вручає книгу Олексі, обіймає його. Внучка потягнулася й собі, аби заглянути, що там написав її дідусь. Розуміючи, що всім цікаво знати про це, Олекса розгорнув книжку, голосно читає: «Щоб душа молоділа, і пісня жила!»

ПИСЬМЕННИК. Ви таки справді Тарасів апостол! Просвітитель! Було колись в Україні таке товариство – «Просвіта». Треба б його відродити, щоб у ньому об'єднувалися такі люди, як ви.

ОЛЕКСА. Заходили якось до мене посланці Володьки Лободи. Умовляли, щоби підтримав руйначів собору. Чого захотіли! Кажу – ні! Я, кажу, за «собори душ», як і козак Петро Махота. Петро веде музей історії на заводі, а я в рідному селищі. Відчепилися... (Помовчав, потім продовжує). Оце хочу привезти для музею грудочку землі з Тарасової могили (дістає хустинку, робить декілька кроків, розглядаючи, де б краще взяти грудочку землі).

Навперейми поспішає МОЛОДИК, що досі стояв між людьми.

МОЛОДИК. Дєд, а дєд! Мінуточку! Што ти хочєш дєлать?

ОЛЕКСА. Грудочку землі взяти для музею.

МОЛОДИК. Ну, знаєш! Здєсь проходят тищі, і єслі каждий захочєт взять «грудочку», так всю могілу растащітє! Ніззя!!

ПИСЬМЕННИК (підходить). Дозвольте кобзареві біля святої могили діяти, як йому серце підказало. Візьміть, Олексо Семеновичу, священної землі.

МОЛОДИК. Ето непорядок! Но я нє стану накалять страсті із-за комочка зємлі. А то, чєво доброго, «свєчу» поставят, єсть і такіє нєнормальниє...

ОЛЕКСА. (Ховає хустинку з грудочкою землі до нагрудної кишені. Кивком голови дякує Письменникові за моральну підтримку. Люди стривожені. Тихо перемовляються, оглядаються: куди подівся той наглядач?)

– Що він сказав про «свічку»? На що натякав?

КАЗКАРКА. Кажуть, один чоловік отут спалив себе. Згорів бідолашний, як свічка – такий протест проти утисків...

ОЛЕКСА (переводить розмову на інше) Послухайте, люди добрі, «Заповіт» (Грає і співає)

Як умру, то поховайте
Мене на могилі.
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте...