Леонід Жебуньов: український пропагандист-романтик з Катеринославщини

Жебуньов Леонід Миколайович

Україна, Дніпропетровська область

  • 1851–1919 |
  • Місце народження: Бахмутський повіт Катеринославської губернії |
  • український громадський діяч, учасник українського національного руху, почесний член Мануйлівської «Просвіти», публіцист, меценат

Леонід Жебуньов усвідомив свій зв'язок з українським народом і сприйняв українську національну ідею, якій служив до кінця життя.

Леонід Миколайович Жебуньов – один із фундаторів Українського клубу в Києві, активний член Полтавської та Київської «Просвіти», популяризатор української книжки, член перших політичних партій у Наддніпрянській Україні, активний пропагандист ідеї національного відродження.

Л.М. Жебуньов народився у 1851 р. у родині заможного поміщика Микола Івановича Жебуньова та його дружини Марії Дмитрівни в Бахмутському повіті на Катеринославщині. Початкову освіту здобув вдома. Наприкінці 1860-х рр. вступив до Петровської землеробської та лісної академії в Москві. Щоправда, її він не закінчив, бо у 1872 р. виїхав до Цюріха, де долучився до групи «жебуністів», до якої входили двоюрідні брати Микола та Сергій Олександровичі Жебуньови.

У 1873 р. повернувся до Росії та вступив до Технологічного інституту в Петербурзі. Однак і тут не закінчив курсу наук, оскільки захопився народницькою пропагандистською діяльністю. 

У 1874 р. оселився в маєтку матері в с. Мар’їнське Бахмутського повіту Катеринославської губернії, але у вересні після арешту його братів у маєтку було проведено обшук, внаслідок чого був арештований і відправлений до Катеринославської в’язниці.

У другій половині 1870-х рр. Л. Жебуньов працював земським статистиком в Ніжинському повіті Чернігівської губернії. Тут він познайомився з українською педагогинею, літераторкою та громадською діячкою Софією Русовою, яка називала його найщирішим приятелем. Знайомство з подружжям Русових сприяло зростанню симпатій Л.М. Жебуньова до української національної ідеї. 

У грудні 1881 р. Л.М. Жебуньов знову заарештований через компрометуючі папери, знайдені на квартирі С. Русової. На допиті він сказав, що папери належали йому і тим самим відвів підозру від своїх друзів. Після арешту утримувався в Одеській в’язниці. Згодом був переведений до Лукьянівської в’язниці в Києві, де очікував на рішення суду. Суд засудив його на заслання до Сибіру.

З 1883 р. мешкав у Мінусинську, де підірвав здоров’я. Повернувся із заслання у 1887 р. Йому було дозволено жити у рідному гнізді на Катеринославщині. На 1886 р. він володів маєтком площею 437,4 дес. біля с. Мар’їнське Бахмутського повіту. Внаслідок пожежі маєток згорів, і Л.М. Жебуньов разом із матір’ю виїхав до Катеринослава, а згодом – на дачу до Сочі.

Тривалий час Л.М. Жебуньов жив у Харкові. Працював у Комітеті грамотності, де провадив культурно-просвітницьку роботу. Незабаром він розчарувався в діяльності Комітету та виїхав спочатку до Криму, а потім на Кавказ. У Харкові він познайомився з українськими істориками Петром та Олександрою Єфименками.

Радикальні зміни у житті Л.М. Жебуньова відбулися на початку ХХ ст. У 1903 р. він узяв участь в урочистих подіях, пов’язаних із відкриттям пам’ятника І. Котляревському в Полтаві. Тут він познайомився з багатьма діячами, які складали тогочасну українську інтелектуальну еліту: Х. Алчевською, М. Аркасом, Г. Барвінок, М. Вороним, Б. Грінченком, Дмитром і Наталею Дорошенками, С. Єфремовим, М. Комаровим, М. Коцюбинським, О. Пчілкою, М. Старицьким, В. Стефаником, Л. Українкою, С. Шеметом, І. Шрагом та багатьма іншими. Після 1903 р. він активно вивчає українську мову і захоплюється українською справою. Вступає до Полтавської громади, а потім стає засновником осередку Української демократично-радикальної партії. У 1905 р. був причетний до видання газети «Полтавщина».

Через два роки (1905 р.) Л.М. Жебуньов переїхав до Києва, де був обраний до ради Всеукраїнської безпартійної організації українських громадівців.

Свої настрої в цей період він виклав у листі до Є.Х. Чикаленка:

«Як це я міг до останніх років жити, не працюючи для відродження своєї батьківщини, не страждаючи за її погибель з національного боку».

З українським меценатом і громадським діячем Є.Х. Чикаленком Л.М. Жебуньов був знайомий ще з 1870-х рр. Він познайомився з ним в Одесі в оселі директора приватної гімназії Є. Соколовського. Ближнє знайомство відбулося в Полтаві у 1903 р. на відкритті пам’ятника І. Котляревському.

У 1906–1914 рр. своїми коштами та діями підтримував щоденну українську газету «Рада», яку видавав Є. Чикаленко. Л.М. Жебуньов і сам активно публікувався в «Раді», а також в газеті «Рідний край» (1905–1906).

 

Л.М. Жебуньов звертав увагу українців на те, що треба активно популяризувати українські національні ідеї через заходи загальноросійського та європейського масштабу. Він вважав, що агітація та поширення літератури перешкоджатиме русифікації українського народу. В листі до Є. Чикаленка писав:

«Нація є, тільки не свідома… Література – єдиний наш спосіб противитися обмосковленню народу».

До кола його знайомих належали відомий науковець, громадський і державний діяч М.М. Алексєєнко, з яким він познайомився під час проживання у Харкові. У 1914 р., коли М.М. Алексєєнко входив до складу Державної Думи, Л.М. Жебуньов звернувся до нього щодо сприяння у долі заарештованого М.С. Грушевського. Під впливом Л.М. Жебуньова М.М. Алексєєнко зацікавився книгою П. Стебницького та О. Лотоцького «Украинский вопрос».

Дуже прихильно і з ентузіазмом зустрів революційні зміни 1917  р. У той час він мешкав то в Полтаві, то у родичів у Гадячі. Провадив агітаційну роботу серед солдатів, працював у місцевій «Просвіті», перекладав українською мовою праці О. Єфименко, М. Рубакіна, М. Слєпцової. Заповів своє майно, яке дісталося йому від матері, на відкриття української учительської семінарії.

Українську революцію, виникнення демократичного органу українців – Української Центральної Ради він радо сприйняв і підтримав, вважаючи, що в їхній появі є і його заслуга. В одному з листів до Є.Х. Чикаленка він писав:

«Ми всі націоналісти, так що можемо спокійно вмерти – наша праця не пропала дурно, а от щодо політичного та економічного стану – діло кепське».

Він тішився з того, що в Україні є значна частина патріотів, готових підтримати творення незалежної держави. Водночас, Л.М. Жебуньов бачив, що не було політичної сили, яка могла б своїми діями не лише згуртувати, але й повести за собою українців до боротьби за неї. Дії Української Центральної Ради він оцінював дуже критично і називав її бутафорією.

Леонід Миколайович не бачив чим закінчилися національно-визвольні змаганні, оскільки помер дорогою до Криму у 1919 р.

Біографія Л.М. Жебуньова є яскравою ілюстрацією трансформації свідомості людини, яка жила в складний час радикальних змін і революційних потрясінь. Він належав до заможної поміщицької дворянської родини. Під впливом братів захопився загальноросійським революційним народництвом. Однак під впливом видатних діячів українського демократичного руху він усвідомив свій зв'язок з українським народом і сприйняв українську національну ідею, якій служив до кінця життя.

Створено: 03.04.2020
Редакція від 05.10.2020
Ігор Кочергін
Бібліографія:

Жебуньов Л.М. Несподівана пригода (уривок з споминів минулого) // Літературно-науковий вісник.– 1908.– Т. 44.– Кн. 11.– С. 284–299.
Кочергін І.О. Жебуньов Леонід Миколайович: український пропагандист-романтик з Катеринославщини // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2016 р.: Бібліограф. видання / Упоряд. І.С. Голуб.– Д.: ДОУНБ, 2015.– С. 174–176.
Кочергін І.О. Товариське оточення Дмитра та Наталії Дорошенків: катеринославський дворянський рід Жебуньових // Гетьман Петро Дорошенко та його доба в Україні: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, приуроченої до 350-ї річниці початку гетьманування Петра Дорошенка (16 жовтня 2015 р. м. Київ) / упорядник Є.М. Луняк; Музей гетьманства.– Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2015.– С. 311–319.
Миронець Н.І. Український патріот, росіянин Леонід Жебуньов // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. Число 6. Зб. наук. праць та спогадів пам’яті відомого вченого-історика, доктора історичних наук, професора Володимира Олександровича Замлинського. У 2-х ч. Ч. 1.– К., 2001.– С. 284–293.
Світленко С.І. Суспільний рух на Катеринославщині у 50–80-х роках ХІХ століття: моногр.– Д.: Вид-во ДНУ, 2006.– 268 с.
Старовойтенко І.М. Леонід Жебуньов: джерела до біографії // Рукописна та книжкова спадщина.– 2007.– Вип. 11.– С. 183–199.
Старовойтенко І.М. Листи Л. Жебуньова до Є. Чикаленка (1907–1914 рр.) як джерело дослідження історії української щоденної газети «Рада» // Студії з архівної справи та документознавства.– 2004.– Т. 11.– С. 141–149.
Старовойтенко І. Леонід Жебуньов у сюжетах епістолярію до Бориса Грінченка (1905–1910 роки) / І. Старовойтенко // Славістична збірка. - 2016. - Вип. 2. - С. 97-111.
Додаткові ресурси:

Жебуньов Леонід Миколайович