Голота Любов Василівна
Любов Голота: поетка, людина, громадянка

…три імені роковані тобі…
Любов Голота

Поетичне обдарування Любові Голоти спалахнуло на Дніпропетровщині. Цьому краю вона завдячує витоками своєї духовності. Її поезія – це голос степу, мажор легендарного козацтва, металеві ноти гірничого краю Криворіжжя, зажура кохання та філософське самозаглиблення багатогранної душі.

Першим для неї було Слово чи то в поезії, публіцистиці чи в журналістиці. А «Слово Просвіти» стало для Любові Василівни формою боротьби за те Слово. Людяність і свобода сформували її як Людину з великої букви. Її голос українства відчувається в будь-якій сфері діяльності. Свій талант і любов вона присвятила розвою суверенної соборної держави, зберігаючи традиції та маючи свою громадську позицію.

Закорінена в Дніпропетровщину

Милостивий,
Ти до мене добрий:
Полином нехай не заросте
Та дорога, за якою обрій –
Україна, дівчинка і степ!

Любов Голота

Любов Василівна Голота народилася 31 грудня 1949 року в м. Кривий Ріг Дніпропетровської області в сім’ї гірників. З сорок сьомого року батько Василь Мефодійович Голота був гірником-бурильником на криворізькому руднику ім. Артема. Вона часто згадує батька і своє дитинство і пише…

Після першого класу переїхала з батьками в село Коровія Чернівецької області. Батько отримав туди призначення агрономом. Але дитинство її переважно минало в селі Красне Софіївського району на Дніпропетровщині у баби з дідом, це було степове дитинство:

І цвів сімейник на вікні –
Така сільська, небалувана квітка,
Й просила бабця:
Ви шануйтесь, дітки,
Не дозоляйте в пустощах мені.

«Сусіди обдаровували її теплою усмішкою, клали долоню на русяву голову і пригощали. Дівчинка росла, як дерево. Любила дорослі розмови, ходила межи людьми, як між високими соняхами рідного степу, набиралась мудрості і сили. Вона була впевнена, що всі-усі її люблять», – з ФБ.

Обдарованість любов’ю – найвища цінність людини, у неї вона звідти – з великого Голотівсько-Руденківського роду, зі степів її дитинства, яких вона пригостила своїм хлібо-винним словом:

***
…Хочеш знати, якого я роду?
Не в архіви, до степу ходи!
Проти місяця з лану виходять
Наче нелині, прадіди.

***

Мій перший спогад: літо, вечоріє.
Високу зірку птах наздоганя.
І пальці – в гриві, і од страху – млію.
А батько за узду веде коня.
Я вже й не знаю – білий кінь чи чорний.
Не пам'ятаю – бачив хто чи ні.
А тільки шлях. І зірка вечорова.
І їду я на батьковім коні.
Складне життя у вершника, їй-право,
Галоп, алюр – і степом, навмання!
Звертаєш вліво, об'їжджаєш вправо,
Але при тім – не зрадь свого коня.
Хіба й по тому, що прибудеш першим,
Хіба й всього, що хтось наздоганя?!
Впущу узду, в своїм сідлі померши
– Мені мій батько вибирав коня!

1967–1972 – роки навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського державного університету, в якому була лідером літстудії «Гарт», учасницею молодіжних фестивалів. Працювала журналістом в обласних газетах «Зоря», «Прапор юності» та на обласному радіо, бо це можливість нести людям правду, примножувати у світі добро, боротися за справедливість, впливати на формування суспільної свідомості. Член Національної спілки письменників України з 1977 року.

З 1983 року мешкає в Києві. Працювала завідувачем редакції поезії у видавництвах «Молодь» (1983–1989), редактором редакції поезії у видавництві «Радянський письменник». З 1995 року – головний редактор всеукраїнського просвітянського тижневика «Слово Просвіти», який висвітлює проблеми духовності та культури, сприяє розвитку національно-демократичних тенденцій у сучасному українському суспільстві та досить популярний серед української інтелігенції. Працювала на Українському радіо ведучою програм «Знакова постать», «Вечірні зустрічі», «На перетині думок». Член ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка і Народного Руху України з 1989 року. У 2016–2019 рр. була членом Комітету з Національної премії України ім. Т. Шевченка.

Любов Голота організувала та видавала перший жіночий культурологічний журнал незалежної України «П'ята гора». Автор сценаріїв багатьох столичних масових свят і дійств.

Автор поетичних книг «Народжена в степах», «Весняне рівнодення», «Горицвіт», «Вікна», «Жінки і птахи», «Дзеркала», «На чоловічий голос», «Опромінена часом», «Паперовий янгол». Друком виходять публіцистичні книги «Дитя людське» (2002) та «Сотворіння» (2005). У 2007 році побачив світ новий роман письменниці «Епізодична пам'ять». Упорядкувала книгу «Життя і чин Анатолія Погрібного. Наукові розвідки, статті, спогади» (2011 р.). Видала кілька книг для дітей. Дружина письменника і державного діяча Павла Мовчана. Має доньку та двох онуків.

Лавреатка численних вітчизняних і зарубіжних літературних премій і конкурсів: премії Грузії ім. В. Маяковського (1981 р.), ім. В. Сосюри «Любіть Україну» (2001 р.), Національної премії України ім. Т. Шевченка за роман «Епізодична пам’ять». В 2008 р. її обрано почесним громадянином м. Скоп’є і відзначено першою премією за поетичну книгу в Македонії. В 2011 р. радіоп’єсу «Вісник» Л.В. Голоти відзначено першою премією IV всеукраїнського конкурсу радіоп’єс Національного радіо. Лауреатка літературної премії ім. В. Свідзінського у 2013 році за книжку «Жіночий апокриф». Прозові твори Любові Голоти опубліковані у колективних збірках «Оповідання-86», «Оповідання-87», друкувалися в іншій періодиці. Сьогодні Любов Голота – це визнана майстриня слова, чиї твори перекладаються багатьма мовами світу. Вона є активним учасником літературного життя України, бере участь у літературних фестивалях, читацьких конференціях.

«І досі вважаю, що саме Дніпропетровщина – воістину центр України, – говорить поетеса. – Не йдеться про географію чи обраність, просто виходячи з того, що саме там представлені всі індустріально-технічні принади часу, а також надзвичайно колоритна та неповторна природа. А найголовніше те, що цей край має багатющу історію, починаючи від скіфів до козацтва…». 

«Шукайте себе в слові і слова в собі»

І скличу до себе свої слова…

Любов Голота

Друкуватися Любов Голота почала з 1964 року. Навчаючись  на філолога в ДДУ та будучи лідером літстудії «Гарт», була учасницею республіканського фестивалю молодої поезії України (м. Шепетівка). Її вірші публікувалися в збірці «Повноліття» (1973 р.). В одному з них образом травини поетка дає відповідь на життєве питання, і ця відповідь стане сенсом її життя:

…– Бути чи не бути,
Чи зеленіть, а чи зомліти в прах?
Зотліти, і життям своїм
Коріння інших, як вином, впоїти.
І повторитись в них,
Щоб кожної весни
До забуття всю землю цю любити
Зеленою напругою трави.

Безмежну любов до українського Слова, українського роду і його традицій, до України пронесе вона через все своє життя в поезії, публіцистиці, журналістиці.

У 1976 році побачила світ перша збірка віршів «Народжена в степах». Пише вона з великою любов’ю до простої людини і завжди писатиме оголену правду і за нею жити. Згадуючи степове дитинство, поетка напише:

Мов пізня вишня, мамо, я прийду
Попід твої віконниці квітчасті
І буду ждать, як першого причастя,
Благословення доброї руки.
І вийде батько запросить до хати,
А на столі вже яблука і хліб
помолу першого…

***

Проросли мої мрії житом,
Пшеницями – думок засів.
І не реквієм лине над степом,
А весни тракторовий спів.

***

…О тій порі вагітніє земля.
Поля рожеві й ніжні, як долоні,
І набухає в її мудрім лоні
Нове зерно на нові врожаї.

Поетка закликає: «Розгадайте мене, зрозумійте, назвіть!» і бачить своє призначення так:

Ні, не треба суєт –
Не болить мені зоряна слава…
А болить мені, люди, найправіше право –
Сотворити добро.
І добром заживати сивин.
…Що ти в світі любив, чим палав, що звершив?
Бо коли не кохав
І ні разу не клявся землею –
Значить, щастя не знав,
І планети добра – не відкрив.

Степ формував її духовну біографію спочатку як ліричної  героїні, формував її ментальність, позиціювання себе в світі.

Любов Голота завжди мала свою громадянську позицію. Сьогодні їй, як і раніше, болить за Україну:

Ота душа
іще й тепер дитинна,
любов і плач
у ній щомить луна:
– хай буде в Україні Україна!
Хай вийде
з перемогою вона
з руїн і смерті!..
...Чуєш, милий Боже,
короткий час для молитов і сліз –
якщо не встигну
і якщо
не зможу,
хай ще почую
я останню вість –
утіш печалі,
відпусти
в дорогу –
по ній вже йде
той довгожданий гість,
що, зупинившись край твого порогу,
тобі окопну правду розповість
про нашу, кров'ю висвячену долю
...почуєш,
Господи,
уволиш
Нашу волю...

Тематика поетичної творчості Любові Голоти – гімн коханню, материнству, незнищенності українського роду, гармонійність людини і природи, філософські роздуми про призначення жінки, пам'ять поколінь тощо.

Ліризм, фольклорна насиченість, емоційність і пристрасність, глибоко закладена думка вибухає несподівано в її поезіях і змушує задуматися – хто ти у цьому світі? Самозаглибленість, жіноча сповідь, злиття з образами землі, космосу – це самопожертва, вірність і сила духу жінки-поетки.

«У Любиній поезії зафіксована генна історія жіночої душі...», – каже письменниця Л. Лисенко:

Я жінка. Я травина. Я роса,
Я без кохання – мов калина на морозі.
Як чорний шовк, м’яка моя коса,
Як дикий мед горенять мої сльози.
***
Я так люблю суть материнства в жінці –
Над груденятком схилене лице.
І серце світле, і дитя оце…
Я так люблю суть материнства в жінці!
***
Ні, не згорю на попелище,
Не відвернусь, не згасну враз,
Не втішусь тим, що значно вища
Від цих поразок і образ.

І не благатиму любові,
Довіри, дружби, співчуття…
Умру і відроджусь у слові,
У нім творитиму життя.

Жінка в поезії Любові Голоти існує як бабуся, донька чи онука, які не лише перебувають у постійній взаємодії – кожен із названих образів завше є продовженням попереднього, його новим народженням – молодість набуває досвіду, старість відроджується, але жінка в поетичному світі автора завше вічна – мала, грайлива, безтурботна, кохана, мудра матір і Берегиня роду. Вона майстриня віршів про кохання:

***
Ніч вдарить у бубон і струсить ранети,
Поблідне полин і вся зелен-рать.
– Скажи, мій коханий, коли тебе ждать?
– До третіх півнів, моє серце, до третіх...

...І літо відійде в червоній вереті,
В зими на вікні затеплиться свіча...
– Скажи, мій коханий, мине ця печаль?
– До третіх півнів, моя люба, до третіх...

Вітриська, мов коні, у сонця в кареті,
Гойднеться фіранка і тінь на стіні…
– Скажи, мій коханий, допоки ти мій?
– До третіх півнів, моя зоре, до третіх...

Розтане, як сніг... Відшумить і мине.
А там ще весна – на старезнім портреті...
– Признайся, кохана, любила мене?
– До третіх півнів, моє щастя, до третіх...
***
У серденьку літа і року,
У вусі нетоптаних трав

Ідеї поезії Любов Голоти з її «реліктового дитинства», вони набувають нової інтонації: закритість людини в урбаністичному місті, драматичність людських доль, загострена пам'ять про минуле:

Пора лишитися
наодинці з собою,
відчуваючи,
як глибоко дихає ніч за плечима, –
оглядатися пізно і страшно..
Час і пора:
все, що чула і бачила,
стало моїм..
Час і пора!
Одесную –
батько наш сяде,
поглядом рід до макової зернини
визбирає, –
на те він і батько,
щоб кожному в вічі глянути.
Хочеш знати ім’я його?
Назови його Мамаєм,
клич його Кобзарем,
гукай його: «Василю!»
(так батько мій рідний зоветься) –
згадай ім’я свого батька
і хоч подумки поцілуй руку,
не часто ціловану, –
батько роду твого народом зоветься,
схились під його рукою.
Час і пора!

У поемі-монолозі «Час і пора» – вся поетка, її ідеї, теми, інтонації. Це дійсно програмний твір.

Тотальна згуба в нашій історії, злочинні міжусобиці, фатальна сліпота, облуда, зради, зневір’я і проблиски віри та надії у вірші Любові:

Орлами оралось, а родить полин і курай
На грудях у тверді, яка проковтнула народи…
Камінним бовваном уперся в крайнебо Мамай –
Останній в роду, але не останній із роду.
Засвітиться повня на брижах трави і роси –
Приплив поколише нутровище тверді.
І здвигне земля розрубані вхрест черепи:
Із кожного вийде по воїну смерті.
Зітнуться мечами.
Шаблюками вкрешуть вогню.
А степ-ненаситець їх знов проковтне – в нагороду.
За легкість, з якою син голову батька зітнув –
Останній в роду, але не останній із роду.

***
...І лента за лентою строчать вірші,
Для когось вони стануть рентою.
І вже не Поет, а вигадливий ШІ
верлібри й анапести плентає.
О ні, не Пегас, не мелодії сфер
Натхнення словами нажилюють –
Он класик учора усоте помер,
Втомившись змагатися з Лірою...
Вже й Муза зламала класичне перо
І вправно постукує «клавою» –
Колись ти була сяйним божеством,
колись ти була
Державою:
– Поезіє,
знов
на котурнах стоїш –
Смішні всі ілюзії й манії...
А все ж крізь пісок пробивається вірш
В пустелі твоїй графоманії.
А все ж соловейко
той парост поллє
Із горла дзвінкою кровиною...
Комусь станеш пеклом,
комусь – вином,
комусь – Батьківщиною.

Сьогодні поетка видала збірку віршів різних років, різних періодів її творчості «Паперовий янгол» – щоденник душі, в якому відчувається віра в силу роду і народу, а також багатолітнє служіння Слову. «Та їх об’єднують, неначе два крила, від помахів яких у когось серце мліє, кохання вічне і щемлива ностальгія за юнню й тими, чия доля відцвіла» – з ФБ. Працює над книгою «Тіра» і публікує вірші, спогади на сторінці у ФБ. В них відчувається органічна спорідненість із життєвою щоденністю. Її поезія справжня і сильна, вона гоїть рани, гартує дух, множить глибинні сенси істинної краси.

Відлуння в дзеркалах

– Так вже не пишуть…
– Так вже не дишуть…

Любов Голота

Прозові твори письменниці такі ж неповторні та притягальні, як і український Степ. Перш за все, це – роман-осмислення «Епізодична пам’ять» про покоління 1970-х років, вихідців із сіл, які потрапили до міст, про епоху Брежнєва і тоталітаризм радянського суспільства. За словами самої авторки, в романі вона описала все, що колись відбувалося на її очах. Це оголена правда. Це відчайдушна спроба берегині вберегти пам'ять роду, осмислити проблему українства як філософську, психологічну і суспільну, показати причини наших духовних катаклізмів, які тягнуться з минулого. «Чого ми всі так боялися, Господи? Цілі покоління народжених в утробному страхові, у вічному переляку перед владою, яка розорить, виморить голодом, а потім ще й запроторить у табори», – пише авторка. Біологічний страх жінки бути щасливою, село Любимівка – як колиска народної моралі і національного духу, внутрішній спротив проти винищення та несправжньості хвилює письменницю. І лише закон любові – вічної цінності – це закон всього життя відкривається для неї. Через дзеркала, які уособлюють «всевидяще око», ми  бачимо всі тріщини нашої душі. Шматки розбитого дзеркала ми маємо складати, згадуючи і пам’ятаючи прожите і пережите, тоді будемо розуміти майбутнє.

«У нас інша пам’ять, порівняно з нашими дідами-прадідами. Пам’ять попередніх поколінь українців – довгочасова – була набагато чесніша, правдивіша, – доводить головна героїня роману. – А наша пам’ять – епізодична, організована у певні символи, якими легко маніпулювати, і витіснити іншими», – Св. Самохіна.

«У прозі Любові Голоти є все: від шепоту трави до крику серця Правічної Жінки-берегині, яка намагається з епізодичної пам'яті зіткати пам'ять безперервну, міжпоколіннєву; від народного розкотистого співу до "Місячного сяйва" Дебюссі. А ще в її творах дуже багато сонячних людей. Або – людей, які тягнуться до світла. А хто тягнеться до світла, той сам ним стає. Тому проза Голоти – це пошук гармонії, який неможливий без надії на світло. Світло Любові» – з ФБ.

Просвітянське Слово Любові

Без мови немає нації.

Любов Голота понад 25 років була головною редакторкою всеукраїнського просвітянського тижневика «Слово Просвіти» – одного із найстаріших видань в Україні. Редакція несе місію незалежного журналізму. Вона не тільки інформує громадськість про події в країні, але й висвітлює важливі соціально-політичні теми, аналізує їх та надає власну думку на різноманітні питання. Культурологічний просвітницький тижневик Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка висвітлює проблеми духовності, культури, друкує матеріали для утвердження державності української мови, унікальні історичні розвідки, відкриває перед читачами ті сторінки української історії, які приховувала тоталітарна система, зокрема, репресії та голодомори, ексклюзивні інтерв'ю, безкомпромісні журналістські розслідування гострих ситуацій, широко висвітлюється і концертна діяльність провідних митців України тощо. Видання сприяє розвитку національно-демократичних тенденцій у сучасному українському суспільстві.

Серед постійних авторів видання – відомі в Україні політичні та громадські діячі, письменники, культурологи, діячі мистецтв. Багато статей різної тематики були написані самою Любов’ю Голотою. Всі вони спрямовані на розвиток національно-демократичних тенденцій у сучасному українському суспільстві. Вона і сьогодні відкрита до українського життя й суспільства, культури, історії, літератури. Присвячує вірші своїм рідним:

Коли я була старою
– сиділа на призьбі під хатою
у білим білій хустині, загорнувши коліна в рясну спідницю,
розрівнявши фартух в пелені,
в який з-під моїх пальців сипалися зрілі мачинки...
…Коли я була старою,
то надумала собі жити,
скільки вистачить літ
і ніколи,
нізащо
не постаріти,–
хіба що весняне сонце,
хіба що серпневий вихор чи осінні дими і,
безпримінно, різдвяна завірюха
заберуть мене молодою,
як заповідано моїй душі.

Титульне фото: портрет роботи Рафаеля Багаутдінова.