Михайло Пронченко: поет-страдник за Україну

Пронченко Михайло Семенович

Україна, Дніпропетровська область

  • 7 вересня 1909 – лютий 1942 |
  • Місце народження: с. Вошиве-Покровське Апостолівського району |
  • поет, публіцист, перекладач, редактор газети

Знаковий криворізький поет, автор віршів, поем, нарисів, репресований НКВС у 1933-му році та страчений нацистами в 1942-му.

Доля поета – доля України

Не треба нам нічого від життя,
Ні почестей, ні грошей, ані слави.
Лише держави треба вороття –
Святої Української Держави.

Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. Тому славне буття наших пращурів, історія нашого минулого чи історія нашої незалежної держави – це досвід, який ми переймаємо у своїх батьків, дідів, у свого народу. Олександр Довженко писав: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців». Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. То ж знати митців рідного краю, які творили історію народу, незважаючи на загрозу фізичного знищення, відстоювали ідею незалежності держави, право на самовизначення українського народу, на збереження його унікальності і самобутності, дуже важливо. 

Трагічно склалася доля поета Михайла Пронченка. За своє коротке, але напрочуд насичене життя він багато чого не встиг зробити, та було в ньому найголовніше – велика любов до України та боротьба за омріяну віками незалежність.

Я люблю її в горі страшнім, 
Її в серці найпершою маю,
І солодкі ті й муки мені,
Що за неї від ката приймаю.

Уже минуло понад 110 років від дня народження Михайла Пронченка. Дякуючи краєзнавцям та літературознавцям, зокрема працям Сергія Завгороднього, Миколи Чабана, Наталки Нікуліної, Юрія Семенка, Дмитра Нитченка, Григорія Гусейнова, Володимира Стецюка та інших постать Михайла Семеновича Пронченка не забута. Доля поета – це доля України, бо він був поетом-провісником української незалежності. Поет-патріот Криворіжжя Михайло Пронченко – знакова особистість не лише для місцевої, але й усієї української довоєнної літератури. Адже важко віднайти в радянській підцензурній літературній спадщині цього періоду таке відкрите та палке бажання побачити Україну вільною.

Михайло Пронченко: шляхи становлення

Михайло Пронченко народився 7 вересня 1909 року в селі Вошиве-Покровське (зараз м. Апостолове) у бідній селянській сім’ї. Родина мала невеликий, всього п’ять гектарів, клаптик землі, тому батьки жили здебільшого з наймитування. Батько любив зазирнути у чарку, помер перед першою світовою війною. Мати була малописьменна, роботяща та побожна людина. Працювала по наймах та прибиральницею в депо залізничної станції Апостолове. Крім двох неповнолітніх дітей вона утримувала свою матір та каліку-сестру. Михайло з дитинства працював по господарству вдома, мусив наймитувати й одночасно навчатися в школі, служив у кооперації. 

Про своє дитинство автор розповів у вірші «Моє життя»:

Я народивсь на соломі гнилій,
Мені горе було за колиску, 
Серед поля на лоні ріллі
Упивався я сонячним блиском…

Після смерті батька мати мусила самотужки обробляти землю, щоб дати можливість Михайлові отримати освіту. Спочатку він навчався у трудовій школі в своєму селі, потім у Кривому Розі, у вищий школі у Дніпропетровську, та найбільших знань він здобув самоосвітою.

 

На його виховання великий вплив мали твори Адріана Кащенка про подвиги запорозьких козаків. Змалку мав гостре відчуття справедливості й зацікавлено сприймав усе пов’язане з українською минувшиною та культурою, традиціями та героїчною історичною спадщиною Запорозького козацтва. Він любив подорожувати по історичних місцях Катеринославщини. Географія цих подорожей велика: Хортиця, Жовті Води, Микитин Ріг, Покровське, Чортомлик. «Хотілося мені бачити запорізьких лицарів нашої землі, знаходив я уламки запорізьких пістолетів та шабель, хотілося бачити бодай маленьку річ, що була в руках овіяних вічною славою лицарів України, незабутніх січовиків». Цю звичку він не покинув, працюючи навіть редактором «Червоного гірника».

Одружився Михайло Пронченко рано. Його дружиною стала Клавдія Іванівна Щербань, донька кравців із Апостолового. Вона закінчила Херсонський кооперативний технікум. До війни працювала у Кривому Розі та Києві за спеціальністю. Батько дружини Іван Щербань, дуже любив Михайла і, коли у 1932 році дізнався про арешт зятя, у нього стався серцевий напад, від якого він помер на станції Довгинцеве, там його і поховали. М. Пронченко був гарним сім’янином, багато часу приділяв родинним інтересам. Він практично ні з ким не товаришував, не завжди брав участі у проведенні різних літературних вечорів на рудниках, у бібліотеках. Свою дружину, яку примусили розлучитися з поетом після засудження, він кохав все своє коротке життя. Будучи у засланні, присвятив їй вірш «І сьогодні я бачу той вечір», який вона потім поклала на музику.

І не впав у обійми безодні
Хоч і лік уже днинам гублю.
Проминули вже тиші сьогодні, 
А тебе я, як завжди, – люблю!

Літературна творчість Михайла Пронченка

Вірші поет почав писати ледве не за шкільною партою. Вже тоді в його поезіях віддзеркалюються страждання українського народу та героїка боротьби за вільну Україну. У своїй творчості він переважно звертався до тем історії України, оспівував кобзарів, сільські пейзажі з похилими вербами. 

Журналіст О. Думанський писав про його вірші: «Поезії Михайла Пронченка запашні й теплі, як весняні дні України».

І землю сонячну, козачу
Клеча невидана краса. 
І люди йдуть, і лиця грають,
Цвітуть, як сонце, як жита.
О, краю мій, коханий краю, –
Моя Вкраїно золота! 

На 17 році свого життя майбутній поет потрапляє у місто Кривий Ріг. Тут його в цей час вже знали як поета-лірика. 1927-го року в Кривому Розі виходить перша збірка поезій «Штурмую надра» (в деяких джерелах «Здобуваю надра»), яку по сей день не вдалося відшукати. Вона відразу ж привернув увагу знаних майстрів слова та отримала схвальні відгуки від М. Хвильового та Д. Яворницького. Пронченко був близько знайомий і з видатним українським поетом В. Сосюрою, з яким тривалий час листувався. Часто Михайла Пронченка порівнювали з Володимиром Сосюрою і навіть називали його «криворізький Сосюра». Захоплювався молодий поет творами М. Хвильового. Мав зв’язки з членами забороненої літературної організації ВАПЛІТЕ. Входив до ВУСППу, філія якої в той час відкрилася і в Кривому Розі. 

З 1929 року він активний автор місцевого літературного часопису «Кривбас», літературних альманахів, які виходили в цей час на Криворіжжі та інших видань: «Зоря», «Кривбас», «Молодняк», «Молодий більшовик», «Червоний гірник» та інших. В 1930 році Михайло стає співробітником криворізької міської газети «Червоний гірник», обіймає посади редактора мови і літпрацівника. Його вірші потрапляють і в підручники. 

Писав він і поеми «Довбушів топірець», «Повія», «Симон Петлюра». Вражають його нариси «Жовті Води», «Святослав-завойовник», «Академік Дмитро Яворницький», «Молода сила». Деякі з них він підписував псевдонімом «Мих. Апостол». В цей час він виступає і як драматург. З-під його пера виходять історичні драми «Мазепа», «Тарас Трясило», «Байда». На жаль, як і багато його творів, вони втрачені. Збереглися лише невеликі уривки з драми «Тарас Трясило», поеми «Симон Петлюра» та «Довбушів топірець». Драма «Тарас Трясило» була опублікована у літературному додатку до газети «Дзвін» з промовистою назвою «Меч». 
У творчій спадщині М. Пронченка є не тільки суто літературні твори різних жанрів, але й матеріали мовознавчого характеру.

Михайло Пронченко та Дмитро Яворницький

У свої 18 років Михайло Пронченко, заробивши грошенят на будівництві Мерефо-Херсонської залізниці, разом зі своїм приятелем Василем Чаплею помандрував до м. Січеслава (нині м. Дніпро), щоб на власні очі побачити Дмитра Яворницького та його знаменитий історично-археологічний музей ім. О. Поля. Саме любов до України та інтерес до історії привели його до знайомства з академіком Яворницьким. У подальшому з Дмитром Івановичем у нього зав’язалися приязні стосунки, адже Пронченко неабияк захоплювався добою козацтва, часто консультувався з питань історії. Яворницький став справжнім духовним батьком молодого поета. 

Збереглися листи Михайла Пронченка до історика, які засвідчують не лише захоплення поета історією, але й питаннями відродження української мови. У 2-му випуску видання «Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького» Дніпропетровського національного історичного музею імені Д.І. Яворницького вміщені  п’ять листів М.С. Пронченка до Д.І. Яворницького, надісланих у 1928–1929 рр.

Дмитро Яворницький заохочував Михайла Пронченка до краєзнавчої роботи. Так, на прохання Д. Яворницького він охоче збирав і надсилав матеріали про походження прізвищ і прізвиськ жителів села Покровське на Криворіжжі. Свідчення цього знаходимо у листах поета до академіка: «Подаю Вам зібрані мною в своєму селі та його околицях так звані вуличні прізвища, котрі потрібні Вам, як Ви говорили, для збірки, виконуючи цим Ваше до мене прохання, бо ж я аж надто радий допомогти Вам». 

  

Михайло Пронченко – страдник за Україну

Тяжкий 1930 рік. Створення колгоспів через зброю та катування. Не вміючи бути байдужим до страждань свого народу, не в змозі стримуватись, спостерігаючи несправедливість, Михайло почав писати вірші про те, що відбувалось в країні у ті дні насправді. З’являється вірш «Сповідь», де поет проклинав «нову сталінську еру», показував сум і горе України.

Вмирала селянська Вкраїна
Безнадійно, беззахисно, тихо…
Забувши героїв, полеглих за волю,
Не розминулися з лихом
І орачі підневільні…

У листопаді 1930 року виходить журнал «Молодняк», де М. Пронченка за цей вірш названо фашистом та ворогом комуністичного виробництва. 1932 року поета було звільнено з роботи в редакції газети «Червоний гірник» та направлено до ДОПРу в м. Дніпропетровську (ДОПР або  українською БУПР – Будинок примусових робіт). 

Голодомор 1932–1933 років остаточно підвів риску в його долі... Гострі пронченкові твори, які висвітлювали страждання та горе українського народу на Криворіжжі під час Голодомору були відвертими і звучали, як обвинувачення комуністичному режиму. На думку деяких сучасників, однією з причин переслідування поета радянським режимом був написаний ним вірш про голодомор «Забирали останню зернину», датований 1933 роком, в якому є такі вбивчо правдиві слова:

В хаті – дітки, а батька немає. 
І нема повороту йому… 
Комсомолець мішок підіймає 
І несе, як життя, у пітьму.

На Криворіжжі розпочалась жорстока хвиля боротьби з націоналізмом. У грудні 1934-го Михайла Пронченка заарештовано. Один із пунктів вироку звучав так: «…протягом ряду років (Пронченко) підтримував активний зв'язок з колишнім петлюрівцем, махровим націоналістом українським поетом В.Н. Сосюрою». Він стійко витримує катування: його кидали в льох, інсценували його розстріл. 11 грудня 1935 року спецколегією Дніпропетровського обласного суду за статтею 54-10 ч. 2 Карного кодексу УРСР поета засуджено до 5 років позбавлення волі з поразкою у правах на два роки. 26-річного поета відправлено на заслання на лісоповали у далекосхідний табір Тахтамигда, де він відбував покарання «політичним зеком». За роки перебування в таборах, поет «пройшов» пів землі – Тахматигду, Забайкалля, Далекий Схід, Усурійську тайгу.

Тут поет зазнає великого горя і страждання. Голодний, цькований, під час роботи на лісозаготівлях отримав каліцтво – у нього була перебита нога. Однак, перебуваючи в таборах, він продовжував писати вірші, які запам'ятовував, аби зберегти написане – за «політичними» прискіпливо слідкували. Під його віршами зазначено місця написання віршів: Тахтамигда, Хихцир, Хабаровськ. 

Незважаючи на страждання, поет завжди пам’ятав про рідну Україну. Поняття «мати» й «Україна» нерозривні в поетовій свідомості та його творчості. Будучи на засланні, поет писав:

Я люблю її в горі страшнім, 
Її в серці найпершою маю,
І солодкі ті й муки мені,
Що за неї від ката приймаю.

У таборі поет познайомився і заприятелював з відомим українським письменником Іваном Багряним, який пізніше присвятив поетові повість-вертеп «Розгром», де сказав такі проникливі слова: «Світлій пам’яті поета і товариша – Михайла Пронченка, що за українську ідею пройшов через більшовицькі тюрми й концтабори і не зламався, і нарешті був розстріляний у Кривому Розі гестапівськими посіпаками в 1942 році, цей твір про трагедію покоління присвячую». 

Наприкінці 1939 року М. Пронченко повертається в Кривий Ріг, але влаштуватися на роботу за фахом у редакції міської газети в Кривому Розі не зміг – він не був реабілітований. Допомогти в реабілітації він просив свого доброго знайомого поета Володимира Сосюру, але і той виявився безпорадний. Піти фізично працювати на шахту Пронченкові заважало каліцтво. Тому поетові, у якого на руках були старенька мати і десятирічний синок, доводиться перебиватися випадковими заробітками. Доля його, доля родини тим засланням була скалічена, знівечена. Дружину примусили з ним розлучитись, тому вона на той час проживала у Києві. Син Анатолій майже все своє життя прожив із клеймом «син ворога народу».

Михайло Пронченко: часи окупації

Кожен з тих хто пишуть, коли-небудь загине, 
але все що пишуть руки його, те вічне. 
«Тисяча і одна ніч»

Під час німецької окупації Кривого Рогу Михайло Пронченко працює редактором криворізького часопису «Дзвін» (жовтень-листопад 1941 року), в якому друкуються патріотичні вірші самого поета, писані на засланні. Зібрані разом, вони незабаром виходять окремою книжечкою під назвою «Кобза» (1941 р.), яку він присвятив своєму синові Анатолію. Це була друга й остання його прижиттєва поетична збірка. Рецензія до неї «Голос Серця»,  автором якої виступив М. Штурм, була вміщена в «Дніпровській газеті» 3 грудня 1941 року. 

У своїх спогадах про діяльність поета в період німецької окупації його земляк, відомий журналіст і громадський діяч української діаспори Юрій Семенко писав: «…Його вірші, як і видавнича діяльність, знаходять палкий відгомін серед населення Криворіжжя і мають помітний вплив на розвіяння більшовицького гіпнозу й страху заляканих комуністичним терором людей, що енергійно взялися за відбудову українського національного життя». 

Восени 1941 року, циганкуватого, довгочубого, з палаючими очима, схожого на Махна, середнього зросту редактора «Дзвону» можна було часто бачити в щойно організованому театрі імені Івана Котляревського, де він читає свої вірші та виконує народні пісні, граючи на кобзі. Саме зі сцени театру М. Пронченко познайомив зі своєю збіркою «Кобза». Він часто виступав у козацькому вбранні, яке обожнював носити.

 

Звичайно, постає питання: як поет міг співпрацювати з гітлерівцями? Та, як стверджував Сергій Завгородній – ніякого співробітництва! На той час у Кривому Розі вже існувало підпілля ОУН і Михайло Пронченко був його учасником. Позиція редактора і редакційна політика часопису «Дзвін»  новому окупаційному режиму була не до вподоби, німецький відділ пропаганди починає втручатися в роботу Михайла Пронченка. Після прибуття до Кривого Рогу цивільного німецького управління посилилися наклепи, провокації, спрямовані проти місцевих діячів українського відродження. Жертвою цих обмов став і Михайло Пронченко. Його звільняють з посади редактора «Дзвону». Недруги розпочинають злісну кампанію навколо його імені. Гітлерівців засипали доносами: поет – єврей, він працює на НКВС, пригадали йому антигітлерівські вірші на сторінках «Червоного гірника» у червні-липні 1941 року. У газеті «Дзвін» після відсторонення М. Пронченка, з'являється не підписана стаття «Пронченко без маски», де його називали і запроданцем, і ренегатом. Він їде шукати правди до Дніпропетровська, намагається якось виправдатися, привозить до Кривого Рогу «Дніпропетровську газету» зі статтею «Кому потрібен такий «Дзвін»?» і розповсюджує її в Кривому Розі.

Та це не допомагає, а лише викликає лють нацистів. Відтак разом із криворізькими оунівцями поет зазнає арешту на початку 1942 року. Мати Пронченка разом із онуком носила до тюрми передачі, а він передавав їм коротенькі записочки. В ув'язненні, незадовго до розстрілу, він написав останнього свого вірша, де є й такі рядки: «Не треба нам нічого від життя, Ні почестей, ні грошей, ані слави, Лише Держави треба вороття – Святої Української Держави!», а під час розстрілу, як згадували свідки, співав «Ще не вмерла Україна». Вже в лютому (за іншими даними, у квітні) їх було розстріляно та скинуто в шурф шахти №5. Зараз там стоїть пам’ятний знак. 

Мені не страшно, що загину. 
За думку страшно, за одну, 
Що у ярмі і я покину 
Мою печальну сторону! 

Коли наприкінці 20-го сторіччя Україна здобула Незалежність, то виявилось, що неможливо знайти жодного примірника його книжки «Кобза». На щастя в 1994 році один примірник було таки знайдено – в Австралії – цю невелику книжечку зберіг український письменник-емігрант Дмитро Васильович Нитченко. У 1995 році її було перевидано з доповненнями і спогадами людей, які знали Михайла Пронченка, завдяки синові поета Анатолію Пронченку та відомому літературо- і краєзнавцю з Дніпра Миколі Чабану. Земляки-криворіжці відомого поета мали можливість у 1999 році ознайомитись з книгою «Кобза», презентація якої відбулась у Палаці культури «Райдуга». Участь у цьому заході взяв син поета Анатолій Пронченко, який перебував у місті на запрошення міської «Просвіти». До 100-річчя яскравого поета-патріота у місті були проведені ювілейні заходи, присвячені його пам’яті. 

Від того далекого 1995 року, коли було перевидано збірку віршів «Кобза», минуло багато часу. Виросло практично нове покоління молоді, яке повинно пам’ятати та вивчати Михайла Пронченка: Людину-патріота, Поета-патріота, Українця-патріота.

Створено: 21.12.2020
Редакція від 21.12.2020
Віра Колосовська
Бібліографія:

Пронченко, М. Кобза: вибрані твори і спогади сучасників / упоряд. М. Чабан, А. Пронченко.– Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1995.– 160 с.
***
Влайку А.І. Криворізька «Просвіта» в умовах «Нового порядку» (1941–1944рр.) // Економіка, наука, культура в роки Великої Вітчизняної війни1941–1945: збірник матеріалів регіональної студентської наук.-практ. конф., 9–16 квітня 2005 року.– Київ; Кривий Ріг: КДПУ, МУФ, 2005.– С. 49–51.
Гусейнов Г. Господні зерна. У 6 кн. Кн. 3 / Г. Гусейнов.– Кривий Ріг: ПП «Видавничий дім», 2000.– 568 с.
Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького. Вип. 2: Листи діячів культури до Д.І. Яворницького / упоряд.: С.В. Абросимова, Н.Є. Василенко, А.І. Перкова та ін.; вступ. ст. С.В. Абросимової; під заг. ред. Н.І. Капустіної.– Дніпропетровськ, 1999.
«І омию Вкраїни лице золотою сльозою поета». Поет Михайло Пронченко (Радіопередача Н. Нікуліної з циклу «На полі слова») // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2009 рік: бібліограф. покажчик / упоряд. І. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ , 2008.– С. 163.
***
Завгородній С. Україна Михайла Пронченка // Кур’єр Кривбасу.– 1994.– № 13.
Нитченко Д. Михайло Пронченко та його «Кобза» // Кур’єр Кривбасу.– 1996.– № 51.– 52.– С. 45–46.
Пронченко повертається: до сторіччя поета-патріота // Червоний гірник.– 2009.– 10 верес.– С. 20.
Чабан М. Жива пам'ять про поета // Зоря.– 1999.– 18 верес.
Чабан М. І в вічній мерзлоті складали душі ми… // Зоря.– 2004.– 17 лют.– С. 3.
Чабан М. «Кобзу» Михайла Пронченка знайдено! // Кур’єр Кривбасу.– 1994.– № 4.– С.14–15.
Чабан М. Михайло Пронченко. Поняття «мати» й «Україна» злилися в творчості поета // Зоря.– 2014.– 24–26 верес.
Чубенко Є. Озвучена «Кобза» // Червоний гірник.– 1999.– 16 жовтня.
***
Стецюк В. Знаковий поет розстріляної епохи [Електронний ресурс] / Володимир Стецюк.– Режим доступу: m.day.kyiv.ua › article › ukrayinci-chytayte.– Назва з екрану.
Пронченко Михаил Семенович[Електронний ресурс].– Режим доступу:
gorod.dp.ua › tema › persons.– Назва з екрану.
Пронченко Михайло Семенович – дніпропетровський поет [Електронний ресурс].– Режим доступу: www.museum.dp.ua › article0637.– Назва з екрану.
У Криворізькому педуніверситеті відсвяткують 110 річницю від народження поета Михайла Пронченка [Електронний ресурс].– Режим доступу:
rudana.com.ua › tags › mihaylo-pronchenko.– Назва з екрану.