Яценко Лідія Іванівна
Лідія Яценко: життя проти течії

Її ім’я відоме як «неблагонадійна» дослідниця мистецтвознавства в Придніпров’ї, мала опозиційні погляди і відстоювала українське мистецтво. Продовжуючи стезю свого діда Івана Ритова, була Головою парафіяльної ради Преображенської громади УАПЦ.

Весь радянський період життя згадувала, що «відчувала себе як в окупації, в тилу ворога, де весь час була поза законом», що «ніколи не була людиною радянського способу життя».  Мала значну кількість наукових праць і не публікувалася, була під пильним наглядом КДБ. Її поетична творчість маловідома.

Життя поза законом

Ця доля не відступить ні на йоту.
Здавалось – мить, а сталося життя,
Де кожному призначено Голготу.

Лідія Яценко

Лідія Іванівна Яценко народилася 24 грудня 1940 року в інтелігентній патріотичній родині. Родина її діда Ритова купила в Дніпропетровську частину дома з садом, який є і посьогодні (вул. Лагерна, 4 – в минулому, Гагаріна, 10) і де наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. відбувалися збори багатьох організацій, в які входила Лідія Яценко. Дід, Іван Іванович Ритів (Ритов), був одним із засновників Катеринославської «Просвіти», у 1941–1943 рр.– головою церковної округи УАПЦ, він разом із Дмитром Яворницьким засновував УАПЦ на Січеславщині. Зазнав репресій.

Бабуся, Лідія Небесова, завідувала 4-м міським жіночим Троїцьким училищем; батько Іван Яценко (родом з Полтавщини) і мати Марія Ритів вчителювали. О. Яценко (брат Лідії) так описує своє коріння: «У старовинному Жаботині Золотоніського повіта на цукрових ланах графа Бобринського здавна бідкалася родина Яценків, з покріпачених ще Катериною бідолаг. Років до ста тому була невеличка сімеєчка Корнило та Хвердора, та діти підростали – синів-двоє, дочок сімеро.
У 1918 році вмер батько... Відчули трьохдюймовки Громадянської... Молодик Іван Яценко простився з рідними. З довідкою вчительскої семінарії подався до науки, до Катеринославу, де саме впору при Універитеті відкрився Інститут народної Освіти. Прибилася сюди і Марія, бач – Іванова донька й онука з козацького кореня Станіславських-Ритових, що з Гільмязова на Ворсклі. З часом, побралися студент-«гірняк» і вчителька. Та незабаром шахтарський шлях перекрив інженерові туберкульоз. Старі Ритови купили в Дніпропетровську, на окрайній вулиці частину дома з садом. Дід завів відбірні саджанці, бузок, жасмин, мигдаль. Сюди прибилося подружжя. А ще з’явився біленький хлопчик. Кілька років минуло. Та якось, майже під січня 41-го року, в цій оселі розцвіла нова, вже майже неочікувана квіточка. Охрестили її родинним ім’ям Лідія».

З п’яти років почала читати, це – Шевченка, Гоголя, Нечуя-Левицького, поезію Ахматової та інше. Відмінно закінчила середню школу №7. В 1963 році закінчила російське відділення філологічного факультету Дніпропетровського університету. Три роки працювала вчителькою.

З 1966 року вона – працівниця Дніпропетровського художнього музею. Заочно закінчила Ленінградський художній інститут ім. Ріпина за спеціальністю «Історія і теорія мистецтва».

Розпочалась її робота з проникнення до таємничого коріння мистецтва. Допитлива, чуйна, працьовита, вона набуває широкого мистецтвознавчого досвіду. Лідія Іванівна орієнтується в старожитньому мистецтві Середземноморря, кочівників, слов’ян, Візантії, Східної Європи. Та більш захоплюється походженням, витоками і розвитком Українського мистецтва, його багатством в усіх формах – архітектура, скульптура, кераміка, малярство, гаптування, професійний живопис від середньовіччя до сьогодення.

Вивчала листування Дмитра Яворницького. Козацька тематика була значною мірою заборонена. Експозиції ікон, які готувала Лідія Яценко, завжди викликали негативну реакцію, тому досить скоро ці художні скарби пересунули у фонди. Їй вдалося опублікувати невеличку статтю про українську народну картину «Гопак» – унікальний твір українського народного живопису з колекції Яворницького, також уклала каталог «Невідомі портрети» з його колекції Дніпропетровського художнього музею. Стаття у часописі «Образотворче мистецтво» «Дух вольностей козацьких» – теж про українське мистецтво Придніпров'я. Проводила екскурсії, вела наукову роботу.

Лідія Іванівна вивчала старовинні українські портрети-парсуни, українські роботи Боровиковського, картини емігранта Бурлюка. Досліджувала творчість сучасних художників, які були поза увагою тодішнього суспільства або заборонені з ідеологічних мотивів: опального Якова Калашника, написала статтю про нього в журналі «Мистецтво» (1969 р.). Разом із режисером Валентином Десятериком у лютому 1968 року зробила телепередачу, де відкрито сказала, що митця переслідували та довели до смерти (помер 1967 від раку легенів). Після цього праці дослідниці перестали друкувати. Директор музею Микола Скрипник звільнив Яценко з музею.

У 1970-х зблизилась із нечисленним товариством інакодумців: художник Володимир Лобода, мистецтвознавці Віктор Соловйов і Ніна Григораш, реставратор Віктор Ілюткін (у грудні 1980-го вбитий на вулиці за невияснених обставин; 26 років) та інші. Вона вивчала творчість репресованої художниці Марії Котляревської зі школи М. Бойчука (її виставку заборонили в 1980 р.), писала про художника Володимира Лободу, який фігурував у списках формалістів і націоналістів, створила матеріал про опального В’ячеслава Коренєва.

Цікавилася мистецтвом іконопису Подніпров’я, Слобожанщини. В 1997 році Яценко видала каталог «Українська ікона кінця XXVII – початку ХХ століття у зібранні Дніпропетровського художнього музею» (Дніпропетровськ, вид-во «Дана»). Через смерть дитини та необхідности догляду за двома малими дітьми (донька Марія, 1981 р.н. і син Олесь, 1982 р.н.) на два роки вийшла у відпустку та повернулася в музей у 1984 році.

Лише наприкінці 1980-х, коли режим почав розвалюватися, з’явилася можливість писати значно вільніше. За рекомендацією Івана Сокульського стала членом Української Гельсинської Спілки та членом редколегії часопису «Пороги».

Була Головою парафіяльної ради Преображенської громади УАПЦ, головою міського Братства Андрія Первозванного. Брала участь у голодуванні 1991 р. з вимогою передати Преображенський собор УПЦ КП.

Шотижнева хроніка пресової служби УГС Вип 11 від 15 березня 1990 року (видає Українська Незалежна Видавничо-Інформаційна Спілка) повідомила: «10 березня в Дніпропетровську біля Преображенського собору Української церкви, де зараз музей атеїзму, за ініціятивою Комітету відновлення Української Автокефальної Православної Церкви встановлено трьохметровий дерев'яний хрест пам'яти загиблих під час голоду 1921, 1933 і 1947 років в Україні. У присутності жителів міста священик УАПЦ О. Михайлів відслужив панахиду по жертвах голодоморів, після чого відбувся мітинг. Виступили голова осередку Товариства української мови Заремба, керівник Дніпропетровського РУХУ Шулик, поет Сокульський, мистецтвознавець Лідія Яценко, яка серед іншого порушила питання про необхідність ліквідації музею атеїзму в Преображенському храмі і передачі його вірним УАПЦ».

Лідія Яценко – співзасновниця Товариства «Просвіта» у Дніпропетровську, «Союзу українок», член Народного руху України, співпрацювала з Українською Республіканською партією та УНА-УНСО.

Лідія Яценко товаришувала з Оксаною Мешко, письменниками Раїсою Лишою та Юрком Вівташем, Сергієм Алієвим-Ковикою. Іван Сокульський познайомив її з патріархами Мстиславом і Володимиром (В. Романюком).

У 1980 році разом із В. Соловйовим, В. Ілюткіним, Н. Молчановою вона закінчила експозицію виставки «Петриківський розпис: джерела і сучасність» та уклала каталог. У журналі «Пороги» змогла опублікувати статтю «Доля старої Петриківки», де, зокрема, показала, що це лише одне з 30 сіл, які ще на початку 1920-х рр. були центрами розпису, але вони вимерли під час голоду 1932–1933 рр. Зберігся запис виступу Лідії Яценко про Петриківку на обласному радіо м. Дніпро в радіопередачі Наталки Старюк «Ця пісня про мене».

Лідія Іванівна опублікувала в «Порогах» статті «Образотворче мистецтво», «Дух вольностей козацьких» – про мистецтво Придніпров’я, художника В’ячеслава Коренєва, українську ікону «Нехай воскресне», яка 1991 р. була передрукована з деякими змінами і в журналі «Людина і світ» і відзначена, як краща серед публікацій року. У 2000 р. написала передмови до книжки І. Сокульського «Листи до Марієчки» та його двотомника «Листи на світанку».

Лідії Яценко не стало 24 квітня 2005 року.

У пам'ять Лідії Яценко в «Мистецькому провулку» (пл. Троїцька, 5-а) знайшов собі місце арт-об'єкт – офорт художника Сергія Алієва-Ковики, який особисто знав її.  

На гравюрі художник увічнив її вірш, присвячений  Великодню. «Я вирішив взяти такий її світлий вірш, бо у неї більшість трагічних, у неї доля досить трагічна своя і особисте життя», – казав С. Алієв-Ковика.

Її ім’ям названо вулицю – ім. Лідії Яценко (колишня Спаська). У 2008 році написано статтю Наталі Старюк про Лідію Яценко «Голос із вирію», в якій авторка писала: «…у рідному місті, у рідному музеї, якому віддала життя, була "вічним революціонером", дисиденткою, не такою, як всі, немов отой критерій "ВСІ" є і насправді ВІССЮ духовної правоти».

Поетка неповторної сили

Ви завжди даєте мені голос...

Лідія Яценко

Спочатку Лідія Яценко писала вірші російською мовою, захоплена радикальними російськими поетами-шістдесятниками, згодом – виключно українською. Друг Лідії – Володимир Кулешов сам зробив маленьку «раритетну» книжечку її віршів тільки у трьох примірниках. Поезії поширювалися приватно в рукописах, читалися лише своїм. Перші українські вірші Лідія написала як посвяти бібліотекарці Ларисі Загнітко (Лорелії), а згодом – Іванові Сокульському, якого мала за ідеал українського митця.

Поетка не праганула визнання, вступу до Спілки письменників, не дбала про публікації, офіціоз був для неї далеким. Хтось називав її дивачкою, хтось намагався втиснути її індивідуальність у поняття «богема». Її вірші не друкувалися після 1966 року. Хіба що за вийнятком двох публікацій у «Порогах» Івана Сокульського та московській газеті «Искусство народов мира». Та поезія була для нею розрадою, в своїй безутішності знаходила підмогу в «слові».

Вірші Лідії Яценко наче зростають із коренів рідної іконографії:

Мов то ловня обвуглена й чорна
в золотавім і синім безмежжі,
Запорозька сумна Чудотворна,
лик святий потемнів від пожежі.
Лик її потемнів від пожежі,
слід її загубився в руїнах,
де Самарський собор, мов раїна,
занехаяне небо мережить.
Запорозька сумна Чудотворна
потемніла від сліз; як земля,
і важкі її руки порожні, –
загубила своє Немовля.
І нічого в світі не видно їй.
Самота стоїть, самота….
…І куди б не звилася дорога,
Чи й не був той успіх чи гріх,
Одесную припавши до Бога,
Ти, голубонько, молиш за всіх.

Лідія Яценко створила «з натури» сумний цикл про життя своє та інших злидарів із «Лагерки»:

На вулиці заблудлі дітлахи,
стрибають зайченята-циганчата.
А доля мчить на чорних коліщатах,
не розбирає, де чиї гріхи.
Ні сліз, ні слів нема,
зате – є лицемір’я.
І тільки розмах крил, неначе начерк рук,
і на асфальті – наче жменька пір’я
Чи то хустинка, скинута на брук, –
хто сміє стверджувать: мовляв, не убоюся?
Піти завчасно, не загрузнувши у злі.
Ось казочка уся. Онука та бабуся
в могилі братській. Всі в одній землі.
А може, і не зовсім помремо ми
і є той світ, душі прекрасна мрія?
Побачимось, моя маленька Рома,
що на ім’я святе назвалася – Марія.

Синові «Олесю УНСО – до Штурму» присвячувала:

Я присягаю тобі,
Моя остання незрадо,
Та, що дарує двобій
В останній час зорепаду.
Єдина й невгасима
Жага змагання і герця,
Як поривання до сина
Останнім подихом серця.
Коли здогнала задуха
І мряка виїла тіло,
Хай стане явлення Духа,
Вогненне – очі та крила…

У 1974 р. вона присвятила вірш Іванові Сокульському, з яким познайомилася значно пізніше. Її поезії ходили по руках, їх декламували на радіо «Свобода». Втім, за словами самої Яценко, вона ніколи не «дихала вільно» – весь час була під пресом. Свої вірші ховала в коробочку з пральним порошком, деякі зовсім не записувала, вчила на напам’ять.

А сьогодні актуальні рядки Яценко того далекого 1995 року:

Зламали жезла і розбита митра.
І відступились воїнства Христові.
Точиться дощ, мов падає молитва,
Не долетів Того, Хто на престолі.
І знову рід на рід і брат на брата
Під гаслами братерства і любові.
Гнівливий візантійський Пантократор
У куполі суворо супить брови.
Відкинув плуг слов’янський Бог – оратай,
Горлає галич, і кружляють круки.
Заступниця беззахисна – Оранта –
Над мертвими здійма безсилі руки….
…І церкву прокляту посіли поторочі.
Той срам, той смрад, той сморід їх московій
І руки довгоруких загребущі.
І храми їх поставлені на крові,
І гради їх занурені у пущі….
….І місяць зблід, мов лик митрополита,
Розстріляного на Луб’янці.
Зламали жезл, а він розвився крином,
Зірвали ризи, а взяли ганчірки,
І благодать витає в височіння.
Єдиний край, що зветься Україна,
Все осяває сяйвом невечірнім.

Була активним учасником помаранчевих мітингів, завжди боліла за правду:

Шістдесятих марево років.
Мойсей уже би вийшов із пустелі,
а ми не вилізли із жебраків,
і досі в нас спустошені оселі.
Сторінки сліз вже морем натекли б,
і хвиля вже накрила б фараона,
а ми з неволі так і не втекли.
У рабстві залишилися до скону.
Герої вже загинули в борні,
а ми лишились – голі та німі,
зістарились в ярмі й померли у багні.
Амінь!

***
Тисячоліття сліз.
То гунни, то хазари,
То ляхи, то Москва.
Глуха і глупа ніч.
І списує Тарас колядочку на нарах
І на полях малює кручений панич.
Заходить знов Різдво.
Знов кличе вбивць маньяк.
І голову кому стинають яничари?
Та мріє крізь туман зорі Святий маяк,
І на шляху «Три царіє со дари».

Бібліографічною рідкістю є збірочка поезій Л. Яценко «Рокові Свята», ілюстрована Сергієм Алієвим-Ковикою:

Вись незбагненна та блискавиця,
Душа страшиться не оступитись
На сходах горніх.
Світів огроми.
Господь наш сходить
В небеснім громі.

Сергію Алієву-Ковиці у 1997 році присвятила вірш «Українська ікона»:

Святі образи Придніпров’я.
І однаково мила зблизу і здаля.
І пропечена сонцем, й просякнута кров’ю,
І сльозами до сяйва відмита земля.
Де той автор? Пропав у безвісті.
Не шукайте, гортаючи знов.
Тільки крапкою крапнула кров,
Наче квіт на зеленому листі.
Як в степу пішаниця поліг,
Як вояк безіменний лежить.
Засинає, як падає сніг,
Прокидається з квітненням жит.
На полях безіменних рядків
Ярим спалахом райського крину
Хай святиться твоє, Україно,
Нині, прісно й вовіки віків.

Закличні рядки Лідії Яценко:

Де шлях Чумацький громами зорані,
Де йдуть понуро кудлаті хмари,
Засіймо зорі, засвітімо зорі,
Засяймо зорі, старий кобзарю!
А що талан той?
Блакить безкрая.
А що та вдача? Синь неозора.
На видноколі стану й заграю.
Засвітімо зорі!

Лідія Яценко була справжньою українкою, а це означало нести свій тяжкий хрест. Вона відчувала за собою підтримку свого роду, свій світогляд не змінювала з дня свого усвідомлення, мала свій внутрішній острівець, власну силу волі, дух предків, віру в Бога – і це тримали її по життю:

Не зустрічали хлібом-сіллю,
Ані вінчання, ані весілля.
Кохання, мов таємний злочин,
Лиш очі в очі.
А те, що виплакала в Бога,
Те зберегти – не зберегла.
І пилом зайнялась дорога.
Нікому не допомогла
Й не врятувала я нікого,
Як не старалась, не змогла.
І так жила, – як не жила…
А все-таки, хвалити Бога,
І в мене є свій милий спогад.
Дніпро, той острів, сад та дім,
І на подвір’ї ріс барвінок.
Пресвітлим іменем твоїм
І я втішалась, Україно.

Виступи Лідії Яценко з мистецьких і конфесійних питань, її поезії та виступи  її  однодумців залишилися у запису на Ютубі тих далеких 1990-х.