Володимир Грибовський: краєзнавець Нікопольщини

Грибовський Володимир Григорович

  • 22 червня 1927–22 березня 2002 |
  • Місце народження: с. Владикінка, Казахстан |
  • педагог, краєзнавець, громадський діяч

Володимир Грибовський посідав вагоме місце у краєзнавстві та культурному житті Нікопольського краю з другої половини 60-х до кінця 90-х років.

У другій половині 1960-х – 1990-х роках Володимир Григорович Грибовський був помітною постаттю нікопольського краєзнавства, його ім’я залишилося в пам’яті людей, а результати його діяльності і сьогодні виховують краян у любові до рідної землі.

Володимир Грибовський народився 22 червня 1927 року в селі Владикінка Федорівського району Кустанайського краю в Казахстані. За батьківською лінією його родовід має польське коріння. Сім’ю його діда, Федора Грибовського, як стверджує родинний переказ, було заслано царським урядом до казахстанських степів за участь у польському національно-визвольному русі. Під час громадянської війни один із синів Федора, Григорій (батько Володимира Григоровича), став червоним партизаном, тоді як його рідний брат служив у колчаківській армії. Мати Володимира Грибовського, Мотря Юхимівна Сливна, походила з села Левадного (колишній поміщицький маєток Гейдіне), яке на той час перебувало в складі Катеринославської губернії, тепер – Олександрівського району Донецької області. Під час столипінської реформи вона, так само як і багато її земляків, виїхала з родиною на поселення до безлюдних кустанайських степів. Село Владикінка стало забудовуватися у 1909 році. Тут, як згадувала Мотря Юхимівна, доводилося щоразу робити нові землянки, бо їх постійно руйнували казахи, вороже налаштовані до переселенців. Узимку ж, коли землянки замітало снігом по верхній краєчок вікна, траплялося, приходили зі степу голодні вовки та шкреблися об шибку, за якою ледь жеврів каганець життя.

с. Левадне

Мати скоро стала єдиною годувальницею своїх чотирьох дітей: Григорія, Віри, Олександра та Володимира. Поранений батько, інвалід громадянської війни без обох ніг, мав єдиний спосіб рухатися – їздив верхи на коні, котрий і становив усе багатство сім’ї; його Григорій Федорович із гіркою іронією називав: «Мої ноги». Однак, коли почалася колективізація, того коника хотів було забрати до колгоспу дільничний міліціонер. Та Григорій Федорович, колишній червоний партизан і – дарма, що інвалід, – людина, не обділена фізичною силою, вдарив представника влади і виставив його геть за двері. Від стресу та гіркого усвідомлення несправедливості влади, за яку боровся, Григорій Федорович незабаром помер. У 1929 році Володимир залишився без батька.

На початку 1930-х років Мотря Юхимівна з чотирма дітьми повернулася до рідного Левадного. І знову лихо: страшний голод 1932–1933 років. Дивом вижили, перебивалися на лободі й «калачиках». Почалися шкільні роки. З вдячністю Володимир Григорович згадував свого вчителя Михайла Абрамовича Пакіна, до якого він, підліток, позбавлений батьківської опіки, прив’язався. Свої чотирнадцять років Володимир Грибовський відзначив у день, коли почалася війна. У перші місяці війни в боях під Смоленськом загинув його старший брат Григорій.

На початку 1942 року Червона Армія розгорнула Харківську наступальну операцію, тимчасово витіснивши німців із окремих районів східної України та звільнивши й села Олександрівського району тодішньої Сталінської області. 17 травня за дорученням своєї школи Володимир Грибовський виїхав на кінній підводі до сусіднього села по якесь навчальне приладдя. Та коли він повертався, лінія фронту вже пролягала між цими селами. Підводу забрали червоноармійці для перевезення поранених. То ж йому, підлітку, разом із пораненими солдатами довелося відступати з донецьких степів через Ростов-на-Дону аж до П’ятигорська. З вдячністю відгукувався Володимир Григорович про солдата Магро, котрий піклувався про нього. П’ятнадцятирічному «синові полку» хотілося мати таку ж військову форму, якою так хизувалися його сімнадцятирічні друзі (адже саме з такого віку записували добровольцями). Мрія здійснилася у лютому 1943 р., коли його ввели до складу 12-го окремого мінометного батальйону телефоністом. Прикметно, що перед тим його записали до польського військового підрозділу – Армії Людової, вірогідно зваживши на прізвище і свідчення про те, що його батько – поляк. 

Володимир Грибовський 1946

У П’ятигорську починалася солдатська служба Володимира Грибовського. Далі була Кубань, виходили на місця розриву телефонного дроту, які прострілювалися німецькими снайперами. Старші «товариші» вважаючи, що снайпер зглянеться над підлітком, посилали замість дорослих солдат саме його. Снайпер дійсно «зглядався» – прострілював то капелюха, то термос із гарячим борщем у наплічнику – грався. Далі був наступ, прорив німецької оборони на Кубані («Блакитної лінії»), втрати бойових друзів, поранення, малярія, контузія. У лютому 1944 році його, сімнадцятирічного, комісували за станом здоров’я. Він повернувся до рідного Левадного, нещодавно звільненого від німецької окупації. Влаштувався військовим керівником до Знаменівської початкової школи в Олександрівському районі – це був його перший педагогічний досвід. У травні 1944 року В.Г. Грибовського на загальних підставах призвали до діючої армії. Військова служба для нього закінчилася у квітні 1948 року, коли він перебував у складі 86-ї аерофотозйомочної авіаескадрильї, розташованої в Чернівцях.

Після демобілізації Володимир Григорович кілька місяців працював вихователем у Корубенському дитячому будинку в Чернівецькій області. Тоді для юнака, котрий встиг закінчити всього 7 класів, гостро постало питання про здобуття освіти; зважмо, що навчання у старших класах тоді було платним! Він переїхав до села Великодолинського Одеської області, де оселився його брат Олександр, і, заручившись рекомендаціями від військової частини з місця останнього відбування служби, спробував вступити до Одеського електротехнічного інституту інженерів зв’язку. Проте без успіху. Друзі порадили йому написати листа до С.А. Ковпака, котрий на той час був заступником голови Президії Верховної Ради УРСР і славився своїми неординарними рішеннями, якими часто допомагав демобілізованим, заведеним у безвихідь чиновницьким бюрократизмом. Володимир Грибовський повернувся до матері на Донеччину і одного щасливого дня отримав документ із резолюцією самого Сидора Артемовича, написаною червоним олівцем: «Зарахувати як виняток». І його зарахували до Костянтинівського педагогічного училища Сталінської області. Двома роками пізніше він закінчив Сталінський учительський інститут.

У 1953 році Володимира Грибовського відрядили на педагогічну роботу до Приамур’я, де він працював директором семирічної школи Озерянського радгоспу Амурської залізниці. У 1956 році він закінчив Благовіщенський педінститут за спеціальністю «вчитель російської мови та літератури». Про Амурський край Володимир Григорович лишив найкращі спогади: багатюще полювання, спілкування з військовополоненими японцями (один лікар-японець вилікував йому застарілу екзему – пам’ять по фронт), невтомними трудівниками-китайцями, а ще – з українцями Зеленого Клину та росіянами-старообрядцями, до поселень яких його відряджало товариство «Знання» з лекціями про науковий атеїзм. Етнографічні враження збуджували інтерес до історії, котрий розкрився пізніше, а досвід війни спонукав до поетичної творчості. Та все ж його тягнуло в Україну, до краю, «де родять яблуні й абрикоси», – як він пояснював двом своїм донькам, які там, у Приамур’ї, знали про таке диво тільки з розповідей батьків. То ж у серпні 1956 року В.Г. Грибовський із родиною повернувся на Донеччину, працював директором школи-інтернату в Макіївці. Тут він відвідував місцеві літературні об’єднання і вперше опублікував свої вірші в газеті «Макеевский рабочий» та в журналі «Донбасс».

У поетичних творах Володимира Грибовського того часу переважала тема Другої світової війни, до розкриття якої спонукав власний досвід фронтового життя. Хоч він і був переконаним атеїстом, однак релігійно-містичні мотиви іноді досить промовисто впліталися в поетичні рядки, як у вірші «Матери», присвяченому Мотрі Юхимівні, що був написаний на початку 1960-х, але виданий тільки у 2002 році.

Ночами часто просыпалась – 
Все видишь ты плохие сны.
И каждый раз тебе казалось, 
что не приду уже с войны.
А поутру бежишь к гадалке
еще не тронутой тропой.
Отдать ей ничего не жалко,
услышать только бы «Живой», –
«Живой сынок твой, невредимый», – 
на картах скажет вновь она.
Разделишь радость ты с другими, 
но только до другого сна.
А перед сном свою молитву
ты повторяешь на устах:
«Храни, Господь, в пути и в битве,
да отведи ты всякий страх…»
Судьбою в жизни не обижен,
хотя бывал в аду огня.
Я потому, наверно, выжил, 
что ты молилась за меня.

У 1965 році він переїхав до Нікополя, вчителював у Новоіванівській і Покровській середніх школах Нікопольського району. У 1976 році відбув стажування у Чернівецькому університеті, отримавши кваліфікацію викладача суспільних наук. З 1969 по 1980 роки викладав суспільні дисципліни у Нікопольському технікумі гідромеліорації та механізації сільського господарства, крім того – очолював районне товариство охорони пам’яток історії та культури. Саме в цей період стався яскравий сплеск його громадської діяльності та творчості на ниві історичного краєзнавства. У 1967 році він брав участь в організації перепоховання кошового отамана Івана Сірка, омріював плани створення музею просто неба біля нової могили Сірка (на кшталт Переяслав-Хмельницького музею-заповідника, з директором якого Михайлом Сікорським він був знайомий), готував кандидатську дисертацію за темою: «Економічні та культурні зв’язки запорозького козацтва з містами України та Росії». А ще було знайомство зі знаними дослідниками історії козацтва – Федором Шевченком і Володимиром Голобуцьким, археологом Борисом Мозолевським, письменником Павлом Загребельним, відомими запорозькими краєзнавцями Миколою Кіценком і Віктором Фоменком. Була також і участь у розкопках Товстої Могили, і одна з перших світлин знаменитої скіфської пекторалі – у його руках, так само як і перша публікація про цю знахідку в місцевій пресі була підготовлена власне ним.

 Володимир Грибовський з пектораллю, знайденою Б.М. Мозолевським під час розкопок Товстої Могили. 1971. Віце-президент АН УРСР І.К. Білодід, директор Інституту археології АН УРСР Ф.П. Шевченко, заступник голови Нікопольського райвиконкому М.В. Кікоть розглядають проект облаштування могили кошового отамана Івана Сірка. Вересень 1971.

Продовжувалась і поетична творчість, в якій на перший план вийшли теми історії та сучасності нікопольського краю.

Рядом море плещется Каховское,
Поступь далеко отозвалась, 
То к высотам сторона днепровская
Богатырским ростом поднялась.

Та добігала кінця «шелестівська відлига», за якої стрімко розвивалося українське краєзнавство; на початку 70-х ідеологічна «чистка» відбулася в Інституті історії України Академії наук УРСР. Якось Володимир Григорович завітав до відділу історії доби феодалізму, очолюваному Ф.П. Шевченком: кабінети були порожні, на долівці – безладно розкидані папери, теки, перев’язані грубим шнуром. Схоже він бачив тільки під час війни, коли евакуювалися адміністративні установи. Тоді багато істориків і краєзнавців зазнали репресій, зокрема й Микола Кіценко та Віктор Фоменко. Не уникнув переслідувань і Володимир Грибовський. Якось його викликали на нараду до Дніпропетровського обкому, де обговорювалося питання про створення козацького меморіалу біля могили Сірка, котрий у світлі нових ідеологічних віянь став, м’яко кажучи, небажаним. Перший секретар обкому на апаратній нараді гнівно збив зі столу макет меморіалу, розроблений у Дніпропетровському будівельному інституті групою під керівництвом І.Б. Мігая, і вигукнув: «Я вам покажу… такую мать, как ставить столбы, где начиналась Украина!» Як приклад «недосмотра» партії у боротьбі з «буржуазним націоналізмом», показав присутнім книжечку Володимира Грибовського «Біля моря Каховського» й пояснив, що зображені на її обкладинці вітрила несуть заразу націоналізму.

Наслідки були промовисті: виключення з партії, тимчасова заборона викладацької роботи та загроза звільнення, закриття теми дисертації, кінець сподіванням на створення музею козацтва в Капулівці. Дослідницькі пошуки зупинилися. Вдруге Володимир Грибовський впав у немилість всевладців наприкінці 1970-х. І автор цих рядків, хоча був у вельми юному віці, пам’ятає, як одного разу батько покликав: «Ходімо, розведемо вогнище». Пішли, розклали багаття і вкинули до нього поштові картки і конверти з листами, машинописні аркуші. Рукописи, виявляється, горять, як і душа може спопеліти…

Хоча від горіння певна дещиця вбереглася. Все ж, вдалося видати історико-краєзнавчий нарис «Біля моря Каховського», хоч і доволі обскубаний цензурою; гранки не були знищені тому, що заступник голови Нікопольського райвиконкому Михайло Кікоть, добрий товариш Володимира Грибовського, погодився стати співавтором книжки і тим порятував її, як, власне, й партквиток її автора. Незважаючи на свій невеликий обсяг, «Біля моря Каховського» була фактично першою окремою публікацією з історії Нікопольщини, яка з’явилася після майже сорокарічної перерви (з часу видання праці Г. Шапошникова «Як виникло місто Нікополь»). Володимир Грибовський ще встиг до того часу, як справа зі створенням козацького меморіалу біля могили Івана Сірка була наглухо закрита, спільно зі студентами Нікопольського сільськогосподарського технікуму перенести вітряк із села Улянівки Нікопольського району до могили Івана Сірка, в надії, що колись на Нікопольщині з’явиться музей просто неба. Цей вітряк ще «дожив» до того знаменного дня 1990 року, коли на могилі Сірка відзначалося 500-річчя українського козацтва; це була одна з тих яскравих подій, які мали своїм прямим наслідком проголошення незалежності України. Однак через кілька років цей вітряк був по-варварському спалений невідомими особами, причому безкарно і без жодних наслідків для винуватців – виявилося, що його навіть не внесли до реєстру пам’яток історії та культури Нікопольського району.

І ось пенсійний вік, час, коли здається, що найголовніше в житті – вже позаду. Однак творча натура Володимира Грибовського знову брала своє. У 1980 році він започаткував музей колгоспу імені Крейсера «Аврора» (с. Придніпровське), котрий очолював до 1993 року. За короткий час було зібрано величезну кількість експонатів і створено одну з кращих серед сільських музеїв області експозицію; зав’язалися контакти з керівництвом і командою музеєфікованого крейсера «Аврора», завдяки чому сільський музей отримав унікальні експонати з «крейсера революції». Завдяки активному пошуку встановлювалися імена тих, хто брав участь і загинув під час боїв за Нікопольщину. Власне, ця справа, зрушена здебільшого завдяки опрацюванню маси документів центральних архівів, копіткому листуванню чи не з сотнями приватних осіб і представниками різних відомств, відтіснила «високу науку» на другий план. Хоча були спроби продовжити роботу над дисертацією за новою темою, котра нічого спільного не мала з історією козацтва і, напевне, вже мало надихала на успішне завершення («Политическое воспитание рабочих Екатеринославщины в годы первой русской революции»).

Створення музею колгоспу ім. крейсера «Аврора». С. Придніпровське. 1981.Команда крейсера Аврора з делегацією колгоспу ім. Крейсера Аврора. Квітень 1981 р.

Наприкінці 1980-х процеси пробудження української національної самосвідомості сформували величезний суспільний інтерес до історії запорозького козацтва. Володимир Грибовський був одним із небагатьох нікопольських краєзнавців (слід також назвати Павла Михайловича Богуша, Мирослава Петровича Жуковського), котрі на той час виявилися готовими відносно фахово висвітлювати козацьку тему в нікопольській періодиці. В районній газеті «Південна зоря» вийшла серія коротких нарисів В.Г. Грибовського про козаччину, в яких були синтезовані колишні напрацювання. Відкрилося друге дихання і в поетичній творчості: протягом 1990-х вийшло шість збірок поезій 

В.Г. Грибовський у своєму музеї. Кінець 1980-х.

Володимира Григоровича. У збірці «З криниці пам’яті» (1996) було зібрано вірші, написані протягом останнього періоду творчості, а також п’єса «Вони не скорились» про діяльність радянських партизанів у дніпровських плавнях біля с. Покровського, створена здебільшого за наративами. Основна частина цієї п’єси була написана наприкінці 1960-х, однак тоді офіційно не було визнано «покровських партизанів», тому й п’єсу не рекомендували до друку й постановки. Поема «Козак Мамай та калга Мураз» подала іншу спробу освоєння історичного матеріалу – поетичними засобами, розкриваючи тему козацько-татарського зближення після ліквідації Січі й спільності історичної долі українського та кримськотатарського народів. А збірка «Відлуння душі» побачила світ уже після того, як не стало її автора... 22 березня 2002 року Володимир Григорович Грибовський помер від ішемічної хвороби серця.

Достоту всього життя жодна біографія не охопить, тим більше життя такої багатогранної та імпульсивної людини як Володимир Грибовський. Та навіть побіжного погляду на його нікопольський період життя та діяльності достатньо, аби переконатися, що він посідав вагоме місце у краєзнавстві та культурному житті Нікопольського краю з другої половини 60-х до кінця 90-х. Невтомний шукач, людина з надзвичайною енергією, фронтовик, позбавлений почуття ніяковіння перед «високим начальством», він сприймався з однаковою цікавістю і в колі вчених мужів, і серед школярів, і між колгоспниками, – скрізь викликав жвавий інтерес до історії ріднокраю, змушував поважати те, що наповнювало його життя змістом. Звісно, імпульсивність його непосидющої вдачі спричиняла до спонтанної організації наукової, краєзнавчої та літературної праці й перешкодила концентрації різнобічних інтересів в один продуктивний струмінь. Але оте розмаїття різнобарвних промінчиків його творчості засвідчує своєрідну єдність часу, місця та дії.

 

Фото з власного архіву автора

 

 

Створено: 08.02.2019.
Редакція від 27.02.2019.
Владислав Грибовський
Бібліографія:

Грибовский В. Солдатский котелок // Донбасс: литературно-художественный и общественно-политический двухмесячник. Вып. 3.– Донецк: Донбасс, 1965.– С. 4.
Матери // Грибовський В. Відлуння душі: Вірші.– Дніпропетровськ: Пороги, 2002.– С. 54.
Грибовский В. Посвящение болгарскому Никополю // Корнієнко О.С., Палкін М.А. Нікополь – Нікопол: нарис про міста-тезки Нікополь Української РСР, Нікопол Народної Республіки Болгарія.– Дніпропетровськ: Промінь, 1971.– С. 30.
Грибовський В., Кікоть М. Біля моря Каховського.– Дніпропетровськ: Промінь, 1973.– 56 с.
Цей музей відображений у публікаціях: «Силами общественников. Из практики пропагандистской работы историко-краеведческого музея колхоза имени крейсера «Аврора».– Днепропетровск: Облполиграфиздат, 1986. (буклет).» «Грибовський В.Г. До 70-річчя колгоспу імені крейсера «Аврора».– Нікополь, 1992.– 48 с. з іл.
Грибовський В. З криниці пам’яті: Вірші. П’єса.– Дніпропетровськ: Пороги, 1996.– 104 с.
Грибовський В. Козак Мамай і калга Мураз.– Нікополь: Колорит, 1997.– 62 с.
Грибовський В. Відлуння душі: Вірші.– Дніпропетровськ: Пороги, 2002.– 132 с.
***
Грибовський В. Творчество, оправданное жизнью: Отец оставил мне в наследство порядочность и глубокий интерес к истории: [Влад. Грибовский об отце В.Г. Грибовском] // Репортер.– 2007.– 12 июля.– С. 3.
Овчаренко А. Зерна любви к родному краю: [В Никопол. гос. краеведч. музее прошли литературные чтения, посвящ. творческому наследию Вл. Грибовского] // Проспект Трубников.– 2007.– 19 июля.– С. 9.