Петро Капшученко: легенди з глини

Капшученко Петро Савич

Україна, Дніпропетровська область

  • 27 вересня 1915 – 17 листопада 2006 |
  • Місце народження: с. Сухачівка Катеринославської губ. (нині м. Дніпро) |
  • Український скульптор, графік, декоратор, педагог, громадський діяч.

У творчих роботах митця відображене життя багатьох народів і країн. Особливістю його скульптур є тонка передача характеру та людських емоцій.

Скульптор Петро Капшученко в силу життєвих обставин опинився за кордоном, але свою любов до рідної землі втілив у понад семи тисячах скульптурних робіт. Він проживав у декількох державах, але скрізь його талант ставав відомим на всю країну. Митець з успіхом виставляв свої твори в багатьох галереях світу. У 1968 році отримав першу нагороду на «Mall Show» (Мурестаун), 1969 року – третю нагороду на «Summer Show» (Атлантик-Сіті). За вагомий особистий внесок у зміцнення міжнародного авторитету України, популяризацію історичних і сучасних надбань українського народу, активну участь у житті закордонної української громади був нагороджений президентом України Орденом «За заслуги».

Сільський хлопець з Сухачівки

Земле рідна! Мозок мій світліє,
І душа ніжнішою стає,
Як твої сподіванки і мрії
У життя вливаються моє.
Я живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду.

Василь Симоненко

Петро Капшученко народився в селі Сухачівці, яке давно вже стало мікрорайоном міста Дніпро. Саме у козацьку селі біля річок Річиця та Дніпро промайнули його дитячі роки. Петро був наймолодшою дитиною у родині та зростав разом із двома братами і сестрою. Батько працював сталеваром на Дніпропетровському трубопрокатному заводі, а мати була вправна господиня, на якій трималися хатні справи. На долю маленького Петра припали тяжкі випробування: два голодомори – у двадцяті та тридцяти роки. Ці незабутні спогади і біль він проніс через все життя та відобразив у своєї творчості. Суцільне лихо, горе в кожній хаті, батько, який намагався постійними підробітками врятувати близьких від неминучої смерті та сумні очі матері, яка варила юшку з буряків – назавжди закарбувалися в пам’яті хлопця.

Малювати Петро любив ще з дитинства, особливо йому вдавалися образи мужніх козаків, які були вдягнені в широкі шаровари та випромінювали героїзм. За будь-якої нагоди хлопчик брав олівці та малював славетних українських воїнів із шаблями і мушкетами, на вороних конях, навіть партійного діяча Станіслава Косіора він перетворив на козака, домалював йому у своєму підручнику козацького оселедця. Творчі роботи Петра отримували визнання глядачів і нагороди від критиків. І коли постало питання продовжувати навчання, хлопець впевнено обрав Дніпропетровське художнє училище.

На той час у навчальному закладі викладали відомі педагоги С. Жерадков, І. Василевич, П. Нечитайло та інші. На їхніх заняттях студенти вивчали теорію й історію мистецтва, набували навичок конструювання та проєктування, здобували досвід роботи використання в роботі спеціального інструменту. Особливо улюбленим викладачем у Петра був Микола Погребняк, який збирав на своїх практиках велику кількість студентів і надихав їх на пошуки індивідуальних шляхів у мистецтві. Досвідчені викладачі вимагали від студентів спочатку навчитися створювати начерки для своїх майбутніх скульптур. Тож молодий скульптор поспішав на вулиці та ринки, щоб там, спостерігаючи за колоритними образами, шукати та малювати цікаві начерки. Ця вправа вчила майбутнього фахівця лаконічно віддзеркалювати головні, найістотніші характеристики об'єктів. Зазвичай Петро швидко виконував декілька начерків того самого об'єкту та потім експериментував із творчими роботами у подальшому навчанні. Такі спостереження за звичайними людьми розвивали у хлопця вміння гостро і точно схоплювати найголовніше в натурі й відкидати другорядне та несуттєве. Ця навичка стала йому в нагоді в подальшому творчому розвитку.

У той час фонди училища мали музейну цінність, тож студенти вчилися на рисунках і художніх композиціях видатних митців. Цікаві та пізнавальні були екскурсії студентської молоді до музеїв як міста, так і країни. Запам’яталася юнакові зустріч із Дмитром Яворницьким, дослідник запорозької старовини допоміг зрозуміти та усвідомити національну ідентичність, дав поштовх працювати на користь національного розвитку рідної України.

Петро Капшученко уже під час навчання виявив неабиякий мистецький хист, мав багато замовлень від міських парків і місцевих музеїв і театрів. Якось сценограф Дніпропетровського оперного театру замовив молодому скульпторові зробити декорації для опери Дж. Верді «Бал-маскарад». Мальовничі декорації палацових інтер'єрів і романтичних ландшафтів мали великий успіх у глядача, Петро вдало візуалізував задум і режисера, і драматурга, перетворюючи слово та образи на декорації. Це була справжня дієва сценографія, яка давала можливість акторам по-різному обігравати простір, включаючи різні елементи в гру. Про молодого та працьовитого художника колеги згадували, що він опанував театральну магію сценографа, прагнув допомогти глядачеві побачити середовище, в якому живуть і діють персонажі вистав. 

Маючи широку палітру образних виявів і величезну працездатність, Петро Капшученко виконував станкові та монументальні твори, ліпив тематичні фігури з пап’є-маше, коней із глини, величні об’ємні колони та іншу театральну бутафорію. Він робив свою справу з великим задоволенням, із відчуттям внутрішньо вільної людини, яка може змішувати кольори та образи, черпаючи їх із вулиці та найкращих зразків класичного мистецтва. І ось, коли невгамовна фантазія художника прокладала нові шляхи у театральному мистецтві, почалася Друга світова війна. Петро Савич завжди з болем згадував допити в гестапо, примусову працю у Німеччині, табір Ді-Пістів в Регенсбурзі. Саме в цьому баварському містечку на березі Дунаю художник серйозно зайнявся скульптурою.

Попри повоєнне сум’яття, життя продовжувалося у всіх його природних проявах. Після років воєнних лихоліть, перебування в концентраційних таборах чи виконання примусових робіт у переміщених осіб особливо виявлялася жага до життя, бажання творити та виявляти себе у мистецтві. Енергійний і цілеспрямований Петро долучився до активного мистецького процесу еміграційного життя, брав участь у художніх виставках, де презентував свої творчі роботи. У 1947 році була організована мистецька виставка український митців, де критика відзначила роботи молодого Петра Капшученка «За волю України» та «Або волю здобути, або дома не бути». Перша композиція була присвячена героїзму молодих патріотів, де постать дівчини та хлопця поряд із маленьким деревцем складає цілісну монументальну картину. А ось у другій скульптор використав слова видатного кошового отамана Запорозької Січі Костя Гордієнка. Глядач бачить нескореного козака в розстебнутій сорочці, з хрестом на грудях а шаблею в руці. Автор вдало показав легендарного героя історичних дум Івана Сірка.

Творчі ініціативи Петра Капшученка виявилися також у перших друкованих книжках, які він оформляв для українських емігрантів. У реалістичній формі він художньо оформлював обкладинки історичних оповідань Павла Савчука та Адріана Кащенка, Михайла Старицького та Івана Нечуя-Левицького. В умовах табірного життя ці книги мали велике значення, вони заряджали оптимізмом, підіймали національний дух і були джерелом віри та надії. Молодий художник намагався знайти своє творче обличчя й осмислити місце в мистецькому потоці. Його композиції мали потужну фольклорну основу та великий артистизм. Молодий скульптор виконує такі роботи: «Останні новини», «Свистуни», «Хвалько», «Єврейський танок», де виробив свою власну модель форми, повну життя та динаміки. Український мистецький рух, сформований у повоєнній Німеччині не міг бути тривалим, тож у 1948 році більшість митців почали шукати собі шляхи для виїзду в інші країни. Петро Капшученко разом із дружиною та дитиною теж вирушив у нову незнану дорогу до Аргентини.

Пластика Педро Енка

В далекій чужині 
я сили наберусь
служити країні,
або не вернусь 

Леся Українка

Аргентинський період життя Петра Капшученка мав велике значення для розвитку його творчості. Аби забезпечити сім'ю, художник багато працював, спочатку у порту, а потім відливав у металі оригінальні моделі на кришталевій фабриці. Але попри ці випробування долі, майстер продовжував творити глиняні скульптури й вже зовсім скоро став відомим в Аргентині під псевдонімом Педро Енко. Молодому художникові цікаво було спілкування з аргентинськими творцями, які запрошували його на різноманітні мистецькі акції. Петро Капшученко активно вписався в тогочасне мистецьке життя Буенос-Айреса, завів необхідні знайомства, мав добрих друзів і темпераментних  іспаномовних прихильників.

Головною темою його робіт залишалися герої придніпровських степів, бандуристи та гармоністи. Згодом до них приєдналися аргентинські вершники на конях, артисти, танцівники фламенко, музиканти. Окремо можна виділити образи дотепних і сильних аргентинських селян, які були для скульптора втіленням волелюбності країни, її добробуту й економічного піднесення. Їхні реалістичні фігурки з глини, дерева та бронзи були наповненні життям, любов’ю і духовністю. Техніка та пластика творчих робіт скульптора сповненні тепла, мали чудову силу мистецького виразу, і, як Тарас Шевченко у віршах, так Петро Савич у своїх теракотах передавав людські гідність і честь. Деякі критики порівнювали композиції митця з роботами Родена, вони такі ж експресивні та детальні, їм повною мірою притаманні філософська глибина задуму, гостра життєвість й енергійне моделювання об'єму.

Роботи Петра Капшученка присвячені позачасовим, загальнолюдським сюжетам, передають всю гаму людських почуттів, від страждання до тривоги, від радості до захоплення. Митець завжди прагнув зрозуміти людську сутність, оскільки людина для художника мала величезне значення. У скульптурних портретах він намагався досконально передати індивідуальні риси особистості, застиглі в миті. Його портрети – це показ характеру через психологічний підхід. Скульптури майстра вирізняються чистотою, плинністю форм і музикальністю, вони наче рухаються, переходячи  від однієї пози до іншої, розкриваються з нових боків при їх обході навколо глядачем. Його композиції «Вечірній танок», «Іспанські розваги», «Музикант», «Мексиканські мелодії», «Вправи» найрізноманітніші за пластикою та настроєм, головні герої зображені у такі моменти, коли відбувається танець. Майстер фіксує внутрішнє зосередження перед рухом чи навпаки, у мить хвилинного відпочинку, але такого, коли танець тільки завершився й енергія руху ще створює певний ритм. Його стрункі, вишукані фігури дивують глядача справжньою гармонією форм, делікатністю об’ємів і чистотою ліній. Стає очевидно, що пісня і танець є неодмінними компонентами життя митця. Саме слово «танець» для Петра Савича означало – дійство, стихію, магію творення настрою.

Роботи Педро Енка з честю були представлені на художніх виставках в Уругваї, публікувалися в місцевих періодичних виданнях та мали високу оцінку аргентинських критиків. Гіпсові статуетки майстра охоче продавали у салонах і престижних мистецьких галереях. Петро Каптушенко завжди мріяв про затишну домівку, де навесні розквітали б квіти. Він доклав багато зусиль, щоб самостійно збудувати справжню українську хату на аргентинській землі, посадити там фруктовий сад і город зі свіжою зеленню та помідорами. Також він власноруч змайстрував і збудував піч для опалу теракоти з використанням новітніх технологій. Це давало йому можливість випалювати скульптури у себе вдома. 

Педро Енка намагався зберегти свою індивідуальність і автентичність. Неповторні твори художника в бронзі, дереві й теракоті поповнювали приватні колекції його шанувальників. Найпопулярнішими були символічні композиції «Невизнаний», «Велике розчарування», «Незнайомі стежки», де митець виявив виразність експресії та багатство техніки. Наприклад, образ скрипаля у скульптурі «Невизнаний» несе у собі реалістичні портретні риси. Під пахвою у нього скрипка, яку він легко підтримує рукою, а друга рука у кишені. Піднятий комір плаща, насунутий на лоб капелюх, опущена голова, непевний крок, глядач відчуває сум та гіркоту непорозуміння, яку пізнав музикант. Цей образ уособлює у собі трагічну долю для кожної обдарованої та творчої людини, її душевні переживання.

Теракотові композиції «Ідилія», «Правди слово», «Бездомний» та інші ожили перед глядачами у багатстві своїх пристрастей, бажань, мрій. Образ поетичного та розкутого індіанця з тематичної роботи «Чаранго» уособлює ментальність вихідця з Андесу. Це дотепний чоловік у сомбреро та з усмішкою на вустах, який грає на народному інструменті. Сомбреро зсунуте на потилицю, обличчя відкрите, очі прямі, відверті, голова гордо піднята. Це символ справжнього гірського мешканця, який не звик схиляти голови перед лихими ударами долі.

Заохочений визнанням публіки, Енко-Капшученко в Буенос-Айресі розвивав свої найважливіші якості – працьовитість і душевний спокій. Перше приносило нові знання та досвід, друге – давало рівновагу і життєву стійкість. Це були щасливі плідні роки для скульптора, це проявлялося у розмаїтті тематики, формальній новизні художніх образів і майстерності технічного виконання. У Латинській Америці Петро Капшученко перебував 14 років. У 1961 році Вища рада Вільного університету гуманізму в Буенос-Айресі нагородила Педро Енка дипломом почесного члена університету, в документі офіційно визнавалися його заслуги у розвитку культури Республіки Аргентина. Але життєві дороги вже вели митця далі. 

Майстер духу

Кожний мистецький твір – це відображення баченого або уявного артистом світу. Світу, перевтіленого ним у свій реальний стан насвітлення. Перенісши в мову мистецьку. В мову краси, і гарного, естетичного. 

Петро Капшученко

У 1963-го році на запрошення професора Петра Мегика, засновника та керівника Української Мистецької Студії, родина скульптора переїздить до Сполучених Штатів. Українці у Філадельфії жили динамічним, активним і родинним життям, підіймали українську ідею та культуру. Дуже показовим було те, що у родині скульптора завжди шанували українську мову, її вивчала донька художника, нею розмовляли у побуті. Петро Савич відразу з головою пірнув у мистецьке життя місцевої громади, залишивши для себе авторські пріоритети «аргентинської теми». Культура ліплення у митця бездоганна і гіперболізує деталі, кожне обличчя індивідуальне та людяне. Пластика Петра Капшученка являла собою взаємопроникнення «народного горшкового ліплення» і професійного пластичного творення, як переплетіння баченого на Придніпров’ї та відчутого в інших країнах. Головна мета його творчості була – передати різноманітні відтінки людської душі без зайвої повчальності та осуду. 

Перед глядачами розкривається життєва галерея образів, які символізують і духовне кохання, і національно-родинну силу, і зворушливий дитячій світ, і трагічний шлях скитальщини. Усі творчі роботи скульптора завжди були пов’язані з духовним світом, думками та лірично-емоційною душею їхнього автора, в яких багато життєствердного та живильного і в яких залишилося немало місця для гумору та добрих жартів. Завдяки професійній майстерності Петра Савича типові герої композицій перетворюються на романтичні й близькі кожному глядачеві. Чи не кожний другий-третій твір розкриває в лоні образності доторки добродушного народного дотепу, бурлеску. Герої його мініатюр – люди веселої вдачі, говіркі, відкриті. Нерідко це просто діти та підлітки з народу, їхній зовнішній світ осяяний усмішками, а очі розкриті до життєлюбного споглядання. 

Митець кипів у вирі творчого життя Філадельфії, викладав скульптуру та кераміку у місцевій українській мистецькій студії, брав участь у міжнародних виставках і кожну вільну годину проводив у своїй майстерні за працею. Петро Савич не шукав слави, не ставив за мету бути популярним на ринку мистецтв. Він просто шукав нових форм, експериментував із матеріалом і ділився з глядачем своїми емоціями.

Зрілим досвідченим майстром Петро Капшученко заявив про себе в монументалістиці, взявшись за почесні та відповідальні замовлення. Працюючи над пам’ятником митрополитові Василю Липківському, скульптор дотримувався іконографічної подібності, йдучи від реального конкретного до загального. Монумент органічно вписався в середовище українського Пантеону в Бавнд Бруці та став найвідомішим здобутком мистецтва українців у Сполучених Штатах Америки. Скульптор у цьому творі виявив міць і силу таланту, великий хист пластичного мислення значними масштабними ідеями. Задуманий як пам’ятник видатній постаті Української православної церкви, він набув глибшого змісту, став знаковим чинником українського духу, трансформуючи найвищі досягнення нації. 

Вагомою сторінкою у творчості Петра Капшученка постала праця над пам’ятником княгині Ользі, де майстер не намагався спиратися на факти правдивої зовнішності, його уява була націлена на масштабність мислення, відтворення епохи, проєкцію її на плин сучасних сторінок життя у драмі, величчі її буття. За композиційним задумом, автор посадив постать княгині на трон, аби показати її могутньою володаркою, що своєю поставою, характером обличчя, піднесеної голови створює переконливу ситуацію сили та несхитної волі. Правою рукою княгиня тримається за трон, який їй належить беззаперечно, а лівою торкається хреста на грудях. Цим жестом скульптор показує глядачеві, що княгиня Ольга з Богом у душі будує державу, через це рух до хрестика символізує шлях, який чекає її саму та її підданих. 

Попри еміграцію Петро Капшученко проніс  у серці любов до своєї рідної землі, у власній творчості він назавжди залишався співцем села, поетом знедолених селян, звертався до українських мотивів і символів. Тільки 1996 року його ім’я, його слава повернулися на Батьківщину. На сьогодні роботи Петра Капшученка можна побачити не лише в галереї Острозької академії. Численні скульптури експонує Музей Тараса Шевченка в Каневі, Музей історії Києва, Музей гетьманства, Національний експоцентр України.

Створено: 24.05.2021
Редакція від 24.05.2021
Оксана Шевченко
Бібліографія:

Федорук О. К. Пластика Петра Капшученка.– К., 2004.– 275 с.
***
Журба А. Українське тепло з берегів Америки // Вісті Придніпров'я.– 2001.– 27 верес.
Стех Я. З шаною відзначено 100-річчя уродин видатного скульптора Петра Капшученка // Бористен.– 2016.– № 3.– С. 20–22: фот.
Чабан М. Повернення Петра Капшученка // Зоря.– 2005.– 16 лип.– С. 4.