Володимир Положій: архітектор, який прикрашав наше місто

Положій Володимир Степанович

Україна, Дніпропетровська область

  • 18 липня 1940 – 2016 |
  • Місце народження: м. Пологи Запорізької обл. |
  • художник-архітектор, Заслужений архітектор України.

Його талант архітектора особливо розкрився при створенні пам’ятників, які додали неповторності мистецькому обличчю міста.

Перші сходинки

Володимир народився у містечку Пологи Запорізької області в родині ветеринарного лікаря Степана Митрофановича Положія та домогосподарки Катерини Тимофіївни (Кашуби). Після закінчення середньої школи проходив строкову армійську службу у м. Плісецьку. Після демобілізації успішно склав іспити на архітектурний факультет Київського державного художнього інституту.

Йому поталанило з викладачами. Вивчення архітектури здобував у майстерні відомого професора, доктора архітектури Є.І. Катоніна, який сам пройшов блискучу підготовку у Всеросійській академії мистецтв (Петроград, 1918 р.) і мав багатий практичний досвід як в Україні, так і в інших містах радянських республік. З вдячністю згадував Володимир Степанович педагогів із фахових дисциплін – доцента І.Г. Шемсідінова та професора М.Т. Катернога, які свої різнобічні знання щедро віддавали студентам. Досвідчені художники Ю. Ятченко й І. Красний навчали спостережливості, терпінню, копіткій щоденній праці, в якій формувалась майстерність майбутнього архітектора.

Надавав натхнення та додаткових уроків і сам Київ зі своєю величною старовинною архітектурою, історією, мальовничими куточками та краєвидами. У цю пору Володимир не розлучався з олівцем і альбомом, весь вільний час подорожував містом і віддавався малюванню, начеркам. Його приваблювали тихі вулички, будинки, собори столиці, захоплювали люди, їхні характери. Під час таких творчих мандрівок Володимир відточував свою майстерність художника, живописця, графіка, тренував «гостре око» майстра перспективи. Його студентські роботи привернули увагу педагогів, товаришів по навчанню, усі відзначали талант і обдарованість автора, висловлювали думки про широкі перспективи молодого художника.

Підтвердженням сподівань педагогів став дипломний проєкт (1968 р.) Володимира Положія – споруда для українського спортивного ансамблю «Балет на льоду» в Києві (величезну споруду ковзанки планували збудувати біля станції метро «Дарниця»). Пошук ідеї зовнішнього вигляду був довготривалим. Довелося зробити десятки варіантів, поки знайшов єдиний, який сподобався самому молодому вимогливому архітектору. Пластичний об’єм будови створено рамними конструкціями з вантовим покриттям. Багато сил Володимир доклав і до проєктування інтер’єру комплексу. Цим проєктом автор вдало втілив архітектурний образ споруди, довів свою винахідливість і уміння. 
 

Макет споруди для зимових видів спорту. З журн.: Архитектура СССР, 1969, №12

За підсумками Всесоюзного конкурсу творів молодих архітекторів проєкт В. Положія було відзначено дипломом ІІ ступеню. Публікації про проєкт «Ковзанки на льоду» в журналах і газетах викликали жваве обговорення та визнання серед фахівців. Відомий архітектор Б. Бархін писав: «В. Положій у проєкті критого стадіону для зимових видів спорту вдало вирішив взаємозв’язок глядацьких місць, арени і форм конструктивного покриття». Старт відбувся вдало! Невдовзі Володимира Положія як найобдарованішого випускника рекомендували на посаду архітектора в місто Дніпропетровськ.

Головний художник міста

Дніпропетровськ на початку 70-х років був промисловим гігантом із потужним потенціалом, але культурне середовище, благоустрій мали ознаки типового периферійного міста. Керівники міста й області, архітектори виношували амбітні плани з розбудови мегаполісу як сучасного комфортного міста. Головні сили архітектурних фахівців було сконцентровано в інституті «Дніпроцивільпроєкт». Тут панувала атмосфера здорової конкуренції, боротьба ідей і розробок, багато з яких у майбутньому стануть візитівками міста на Дніпрі.

Ось у таке середовище потрапив молодий архітектор Володимир Положій. Першим проєктом, над яким довелося працювати – готель «Дніпропетровськ» під керівництвом О.С. Чмона (докладніше: https://www.dnipro.libr.dp.ua/Oleh_Chmona). Володимирові довелось багато трудитися над розробкою інтер’єру готелю.

Але в побуті молодий фахівець зіткнувся з проблемами матеріального характеру: йому відмовляли у прописці в «закритому» на той час місті, не надавали житла. Після завершення роботи над готелем він змушений був повернутися до Києва і просити про нове призначення.

Та, за клопотанням дніпропетровського керівництва, вже за наказом по Держбуду УРСР молодого зодчого переводять у розпорядження головного архітектора на посаду головного художника міста. Перш ніж зустрітися з керівництвом, Володимир Степанович оглянув головну магістраль – проспект К. Маркса (нині Д. Яворницького). Молодому фахівцю «впали в очі безсистемність, антихудожність і примітивізм реклами в кінотеатрах і магазинах». Наступного дня головний архітектор міста С.Є. Зубарєв, заступниця голови міськвиконкому З.Г. Суміна представили В.С. Положія голові Дніпропетровської міської ради Є.В. Качаловському. Євген Вікторович уважно вислухав молодого архітектора і надав йому широкі адміністративні повноваження в «наведенні естетичного порядку в місті».

Новопризначений головний художник рішуче взявся до справи: бесідував з адміністраторами і художниками, роз’яснював елементарні норми естетики в рекламі, наполягав… «Поволі місто почало набувати нових естетичних обрисів, поступово почали зникати з вікон магазинів бутафорські сардельки і антихудожня реклама».

Архітектор невтомно працював над облаштуванням зон відпочинку. До прикладу, в парку ім. Л. Глоби створив дитячий куточок, проводив значну роботу з впорядкування міста та окремих парків і будинків: створив екстер’єри міської публічної бібліотеки, Будинку преси (на пр. К. Маркса, нині у цих будівлях інші заклади), театру ляльок (на вул. Московській, нині вул. В. Мономаха) та інших. За його пропозиції встановили світлову рекламу на будівлях центрального універмагу та Будинку культури ім. Ілліча. Він був постійним учасником міської й обласної художньої ради, протягом багатьох років творчо працював у секції дизайну. Відстоював свої погляди стосовно важливості естетизації виробництва, стверджував, що вдалий дизайн, комфортні умови викликають позитивні емоції у робітників, сприяють підвищенню якості праці. Шкодував: «як нам сьогодні бракує нових технологій, дизайну готової продукції – всього того, що допомагає вистояти в жорстокій конкуренції з іноземними виробниками… До цього ми ще прийдемо, але з гірким запізненням…». Своїми поглядами й ідеями у цій галузі він обігнав час. На жаль, з плином часу, у вирі приватизації, доробки художника було втрачено.

У 1974 році в Дніпропетровську велися завершальні роботи з будівництва театру опери і балету, в яких брав активну участь у розробці інтер’єрів Володимир Степанович. І нині мешканці міста, відвідуючи музичні вистави, можуть бачити плоди його творчої думки.

Інтер’єр театру опери та балету (https://gorod.dp.ua/news/172795)

«В.С. Положій на посаді головного художника міста був авторитетним, компетентним і вимогливим керівником, тонко відчував специфіку індустріального центру, композицію і пластичне вирішення монументів, пам’ятних знаків і меморіальних дощок. Під його керівництвом розроблялось освітлення майданів, пам’ятників, будівель». Його колега, скульптор, народний художник України Володимир Небоженко стверджував ще у 2000 р.: «Володимир Степанович, перебуваючи на цій посаді, стежив за фасадами будинків, їх кольором, вечірнім освітленням, чистотою вітрин і меморіальних дощок. Місто мало своє неповторне обличчя. З його думкою рахувалися і фахівці цієї галузі, і керівники міста».

У бронзі та граніті

Працюючи на відповідальній посаді, Володимир Степанович знайомиться з провідними скульпторами Костянтином Чеканьовим, Валентиною Щедровою, Олександром Ситником та іншими художниками. Іхнє творче спілкування і співпраця подарували місту багато знакових пам’ятників і меморіальних знаків.

Чому в роботі над пам’ятником беруть участь і скульптор, і архітектор? Яка роль архітектора у проєкті пам’ятника? Якщо коротко – головне завдання скульптора – робота над скульптурною складовою пам’ятника, а архітектора – робота над постаментом і органічним вписуванням монумента у навколишнє середовище. Але тут є багато тонкощів і нюансів.
Пам’ятник потрібно розглядати цілком, як єдиний організм, що складається зі скульптури та архітектури. Звичайно ж, вирішальне значення має скульптура. Але, вкрай необхідно знайти правильний масштаб, точне співвідношення пам’ятника з оточенням, вдало «вписати» їх у середовище. П’єдестал і підходи до пам'ятника повинні працювати на скульптуру, не забивати її та не суперечити їй. Найважливіша передумова успіху під час створення пам’ятника – співдружність скульптора й архітектора. Між обома майстрами має бути повне порозуміння та спільність поглядів на мистецтво. У цьому сенсі усім пощастило. Володимир Степанович про усіх свої співавторів згадував з теплотою і повагою. Особливо дружні стосунки склалися з Володимиром Небоженком (більше: https://www.dnipro.libr.dp.ua/Nebojenko_skulptor)

Одним із перших цікавих монументальних проєктів, у якому брав участь В. Положій став пам’ятник Михайлу Ломоносову. У студентському районі міста біля гірничого інституту давно височів пусткою постамент, виконаний у стилі бароко. Мешканці міста знали, що на цьому місті до 1917 року «володарювала» скульптура Катерини ІІ. Лише на початку 70-тих керівництво міста прийняло рішення встановити на цьому п’єдесталі пам’ятник академіку М. Ломоносову, великому просвітителю свого часу й одному з основоположників гірничої справи Російської імперії. Здійснити проєкт запропонували архітекторові Володимиру Положію та скульпторові Олександру Ситнику. Володимир Степанович створює архітектурний ансамбль пам’ятника, делікатно корегуючи свого попередника архітектора Георгія Панафутіна (1866–1921). Навколо монумента пропонує встановити лави, відлиті із металу в класичному стилі, вдало визначивши масштаб бронзової скульптури. Монумент сягає у вишину на 11 метрів, видатний учений гордовито стоїть на постаменті, простягнувши праву руку в бік університету. 25 червня 1971 року відбулося урочисте відкриття пам’ятника, який став окрасою проспекту й улюбленим місцем для студентства. Багатьом поколінням «мучеників науки» знайомі прикмети, забобони, веселі традиції, пов’язані з цим пам’ятником.

Пам’ятник М. Ломоносову (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82_ %D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%96_%D0%9B%D0%BE%D0 %BC%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D1%81%D0%BE%D0%B2%D1%83_(%D0%94%D0%BD%D1%96%D0%BF %D1%80%D0%BE )

Значною подією міста в 1981 році стало відкриття пам’ятника відомому льотчику Валерію Чкалову у межах парку ім. Глоби. З 1939 по 1992 роки парк Глоби мав ім’я В.П. Чкалова, цим і пояснюється вибір місця для пам’ятника. Валерій Чкалов (1904–1938) – льотчик, Герой Радянського Союзу, відомий випробуванням новітніх літаків-винищувачів 1930-х років.

На будівництві цієї споруди працювали десятки установ: міський ремонтно-будівельний трест, ремонтно-будівельне управління з благоустрою міста, міськсвітло та інші. Над спорудженням пам’ятника трудилися Володимир Небоженко і Володимир Положій. П’ятиметрова фігура виконана з бронзи. Валерій Чкалов зображений у льотній формі 30-х років, у лівій руці тримає шолом, а правою ніби окреслює коло. Здається, що відважний льотчик збирається у політ і зупинився на краю льотного поля. «Пам’ятник органічно вписався в існуючу планову структуру парку ім. П. Глоби і вулиці Нової, створивши ілюзію аеродрому, з якого немов би злетить у вічність відважний льотчик-випробувач». Творіння рук двох талановитих митців дніпропетровці побачили 18 серпня. На урочистості звучало багато схвальних відгуків на адресу художників і усіх, причетних до створення монументу.
Присутніми були фронтовики, серед яких і генерал у відставці Г.М. Куликов, Герої Радянського Союзу А.Ф. Фролов, Я.І. Штанєв. 

Пам’ятник В. Чкалову (https://topgid.net/6947-pamjatnik-valeriju-chkalovu-v-dnepre.html )

Мало хто вірив, що в місті, де вже був найбільший у світі пам’ятник Кобзареві, на Монастирському острові серед Дніпра, спорудять ще один. І все ж, таку «зухвалу» ідею висунули активісти «Просвіти», Руху, інших громадських організацій. Ініціативна група на чолі з Іваном Шуликом, художником, одним із керівників крайового Народного руху, звернулась до скульптора В. Небоженка, а той запросив до створення проєкту В. Положія. Планували здійснити споруду за народні кошти, але згодом допомогу надали з бюджету міста. Місцева влада підтримала проєкт, який окрім пам’ятника поету включав пантеон бюстів відомих митців слова: Григорія Сковороди, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Винниченка, Василя Стуса.

Після довгих пошуків, місце для майбутнього пам’ятника обрали в сквері біля театру ім. Т.Г. Шевченка (нині на вул. Воскресенській). Вирішено було будувати скульптурне зображення у незвичному образі: поет мав постати молодим, в тім часі, коли його було викуплено з кріпацтва. Одягнений у легкий плащ, у руці пензлик, який в остаточному варіанті було замінено рукописом. Робота двох митців просувалась паралельно. Володимир Степанович досконально продумав орієнтацію пам’ятника. «Кобзар дивиться чітко на схід, на сонце, зустрічаючи поглядом людей, що йдуть з проспекту... Тож завжди освітлений». Також підготував цікаву ідею стосовно постаменту для скульптури – у вигляді тризуба, щоб зверху проглядався символ України. На той час це був сміливий крок: до проголошення Незалежності зоставалося ще кілька місяців. Державні символи тільки стверджувались, торували шлях у суспільстві.

Для постаменту архітектор вибрав граніт червоного кольору, який, за задумом, мав поєднуватись з облицюванням ніш за фігурами класиків на боковій стіні театру української драми ім. Т.Г Шевченка. Важкі моноліти привезли з токівського кар’єру, над якими працював майстер з обробки граніту Іван Домашенко. Алея з орнаментом у народному стилі мала обрамляти пам’ятник і продовжуватись до будівлі театру. Таким чином поєднуючи монумент і театр в один комплекс. На жаль, не все задумане вдалося втілити: частину алеї зрізали, а ніші лише пофарбували (причина одвічна – брак коштів).

Роботи тривали два роки. 24 серпня 1992 пам’ятник було відкрито, що стало значною подією в суспільстві і мистецькому світі. Це був перший пам’ятник у незалежній України і перший образ молодого Кобзаря в монументальній скульптурі. На відкритті був присутнім перший Президент України Леонід Кравчук, який, зачарований творіння дніпропетровських митців, залишив схвальні відгуки.

Пам’ятник молодому Т. Шевченку (http://wikimapia.org/4886405/uk/%D0%9F%D0%B0%D0%BC- %D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA- %D0%BC%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D1%83-%D0%A2-%D0%93- %D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D1%83 )

Подія широко висвітлювалась у ЗМІ. До прикладу, у пресі того року писали: «Роки лише піднімуть ще вище цінність архітектурно-скульптурного комплексу, створеного в Дніпропетровську, дякуючи сотням і тисячам наших земляків-сучасників, таланту архітектора Володимира Положія та скульптора Володимира Небоженка». Слова стали пророчими – місце розташування скульптурного ансамблю стало улюбленим серед дніпрян. Тут відбуваються урочистості до Шевченківських свят, літературні читання, в цьому затишному куточку приємно відпочити у спекотні дні, зачекати початку вистав у театрі чи філармонії, які розташовані поряд.

Ще однією знаковою спорудою став пам’ятник Олександру Полю, авторами якого стали знову В. Положій і В. Небоженко (саме їхній проєкт переміг у мистецькому конкурсі 1998 року).

Олександр Миколайович Поль (1832–1890) – видатний земляк-меценат, людина різнобічних обдарувань. Саме його невтомна діяльність зіграла вирішальну роль в економічному та культурному розвитку Катеринославщини (читати: https://www.dnipro.libr.dp.ua/index.php?route=information/project&prj_id=108) Ще при житті його увінчали званням Почесного громадянина міста, а вдячні мешканці мріяли спорудити пам’ятник у бронзі на його честь. Але здійсненню ідеї завадила Перша світова війна. Потім, за часів радянської влади, ім’я Олександра Поля всіляко замовчувалось. Та й у незалежній Україні справа просувалася повільно, на запити краєзнавців і суспільних організацій владні структури посилались на брак коштів. Все ж у 2000 році роботи розпочалися.

Місце для встановлення монументу було обрано дуже вдало – у невеликому сквері на головному проспекті міста, в безпосередній близькості від будівлі міської ради.

Пам’ятник О. Полю


«Мій задум, – згадував архітектор, – полягав в тому, щоб майданчик навколо пам’ятника, виготовлений з мармуру, граніту та інших матеріалів, нагадував стулку раковини, а сам пам’ятник із гранітним пагорбом виглядав би в ній перлиною». Особливо ретельно автор проєкту добирав архітектурне обрамлення для скульптури – гранітні лави, сходи, бордюри та кулі з п’єдесталами. Скульптурна композиція розташована на стилізованому розкопаному кургані, праворуч лежить брила залізної руди (привезена із Кривого Рогу). На постаменті циліндричної форми стоїть динамічна фігура Олександра Поля. Погляд замислений, зосереджений і рішучий. На п’єдесталі напис: «Почесному громадянину міста О.М. Полю від вдячних дніпропетровців».

14 вересня 2002 року у День міста пам’ятник було відкрито. С тих часів це одне з головних місць громадських зібрань. Саме біля монументу Олександру Миколайовичу розпочинаються головні свята міста та громадянські акції.

Тим, хто пішов у безсмертя

Багато творчих проєктів Володимира Положія пов’язано з темою Другої світової війни. В суспільстві надзвичайно поважно ставилися до вшанування пам’яті тих, котрі боролися з нацизмом і перемогли, хто загинув у тяжких боях. У художників і архітекторів була велика кількість замовлень від державних установ, керівників міст і селищних рад, окремих підприємств. Скульптори зверталися до Володимира Степановича з пропозиціями, і він не відмовляв, охоче брався до роботи, бо ця тема йому була «близькою і завжди боліла». Майже неможливо перелічити усі монументи, над якими він працював (понад ста робіт). Більшість з них збережено, але деякі не витримали плину часу, або не були втілені з різних обставин, інші підпали під закон про декомунізацію. Йому самому особливо запам’ятався перший – пам’ятник студентам-медикам на території Дніпропетровського медичного інституту. Тоді, у 1969 році, він, молодий архітектор, отримав запрошення від провідного скульптора Костянтина Чеканьова взяти участь у створенні цього пам’ятника. Працював над проєктом наполегливо, з цікавістю і отримав затвердження від вченої ради. «Поступово, крок за кроком, з під вмілих рук К. Чеканьова, і В. Щедрової «ожила» скульптура мужньої медсестри, яка, перемагаючи смертельну небезпеку, рятує пораненого бійця». Через кілька місяців напруженої праці архітектора, скульпторів, будівельників монумент було відкрито (1970 р.). Його фото обійшло майже всі газети – від інститутської малотиражки до центральних видань. Велику вдячність творцям засвідчили керівники вишу, зазначивши, «що пам’ятник став не лише окрасою медичного інституту, але й символом мужності та самопожертви, людей у білих халатах». Це був успіх!

Пам’ятник студентам-медикам

Усі проєкти В. Положія завжди вирізнялися динамікою композиції, оригінальністю та винахідливістю. До прикладу: пам’ятник воїнам-автомобілістам (скульптор В. Щедрова, вул. Берегова, 1977 р. ), – «Літак-МІГ-19ПМ» – пам’ятник льотчикам 17-тої Повітряної армії (на ж/м «Сонячний» по вул. Малиновського, 1985 р.), військовий меморіальний комплекс (скульптор В. Щедрова, вул. Янтарна, 1983 р.), пам’ятник загиблим хімікам (архітектор І. Власенко, м. Кам’янське, 1987 р.), пам’ятник Матері (скульптор К. Чеканьов, с. Броваха, Черкаська обл.), меморіали у селах області – Поливанівці, Миколаївці, Орлівщині та багато інших.

Пам’ятник загиблим льотчикам (https://dnepr.info/news/pamyatniki-letatelnoj-tehnike-v-dnepropetrovske-foto/)Пам’ятник Матері, Черкаська обл. (https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/69462_pamyatnik-materi-v-brovahah.htm)

Літопис міста

«Меморіальні дошки відомих особистостей, стели, пам’ятні знаки, присвячені історичним подіям – все то літопис часу, виражений засобами архітектурно-монументального мистецтва». За ними можна вивчати історію і культуру краю, вони можуть розповісти багато цікавого про вулиці, будинки, мешканців. У творчому доробку Володимира Степановича величезна кількість (усіх, напевно, неможливо перелічити) проєктів із виготовлення та встановлення таких пам’ятних знаків. Художник зізнавався, що особливо натхненно працювалося над роботами такого жанру, де була можливість створити алегоричні образи. Сам архітектор із гордістю згадував про меморіальні дошки відомому скульпторові, нашому земляку Є.В. Вучетичу (встановлено за ініціативи В. Положія), відомому дніпропетровському архітектору О.Л. Красносельському, видатному українському режисеру Лесю Курбасу у Відні (1998). Остання робота мала міжнародний резонанс, широкий розголос у пресі, вдячність від посольства України в Австрії. «На слова щирої подяки заслуговують: заслужений художник України В.П. Небоженко, член Спілки архітекторів України В.С. Положій, виконавча майстерність яких отримала високу оцінку з боку австрійських урядовців та мистецьких кіл…» (з листа посла України в Австрії М. Макаревича)

Меморіальна дошка Лесеві Курбасу, Відень (https://storinka.at/blogy/malenki-znaky-prysutnosti-velykyh-ukrayintsiv-u-vidni-2/)

Натхнення для душі

Володимир Степанович був людиною тонкої емоційної генерації. Любив музику, мав приємний голос і часто виконував пісні у дружньому колі. Добре знав і поціновував поезію. Та справжнім захопленням стала акварель, любов до якої відчував ще зі студентських років. На яких би посадах не працював, якими проєктами не переймався би, завжди знаходив час для живопису. Техніка акварелі надзвичайно витончена, майже ювелірна. Малюнок створюється «начисто», майже одномоментно. У ньому нічого не можна ні виправити, ні змінити, ні перемалювати.

З роками набувався досвід. Колеги художники відзначали акварельні роботи «Пристань», «Стежка над Дніпром», «Батьківська хата», «Дощ в Гаграх». «Слід відзначити, що цим творчим роботам притаманна світла прозорість, ювелірне відпрацювання окремих деталей, композиційна чіткість і багатогранна гамма фарб…»

«Натюрморт», акварель, 1979. З кн.: Левенець С. «Володимир Положій»«Батьківська хата», акварель, 1983. З кн.: Левенець С. «Володимир Положій»

Згодом, у середині 80-х років, художник звернувся до написання портретів. Він створив цілу галерею зображень земляків-фахівців – відомих інженерів Ф. Розенталя та В. Колесникова, журналіста М. Нечипоренка, плеяду цікавих жіночих портретів. У всіх роботах відчувалась індивідуальність характерів, роботи сповнені людяності, милосердя і надзвичайної доброзичливості.

«Портрет Вікторії», 1997. З кн.: Левенець С. «Володимир Положій»«Портрет Маринки», 1985. З кн.: Левенець С. «Володимир Положій»

У 2000 році у відділі мистецтв обласної наукової бібліотеки відбулася персональна виставка живопису Володимира Положія. Пригадую, що роботи надавали позитивного настрою відвідувачам: мальовничі пейзажі передавали колорит природи, навіювали спокій, ніжність, душевне тепло, а у портретах особливо вражали очі – ніби живі.

Швидкоплинність часу, зміни у суспільстві формують нові погляди, смаки, символи, уподобання, вносять корективи і запити в усі сфери діяльності, і в мистецтво теж. Спостерігаємо, як швидко змінюється мистецьке обличчя нашого міста (радіємо, якщо на краще!). Замість величних монументів з’являються міські скульптури, споруди малих архітектурних форм, сучасні арт-об’єкти. Це вже нова історія…

Творча діяльність Володимира Степановича Положія минула в умовах, коли мистецтво й архітектура зокрема, були дуже заполітизовані, перебували у межах ідеологічного тиску. Але Майстер намагався завжди бути чесним і фаховим у творчості. Обравши за покликанням свій шлях у монументальній архітектурі, він творив понад сорока років, прикрашаючи наше місто «завдяки своїм здібностям, цілеспрямованості, наполегливій праці і внутрішній культурі».

 

Світлана Пономаренко
Бібліографія:

Днепропетровск: архитекторы / Под ред. Н.Н. Кондель-Перминовой.– К.: Издат. Дом А+С, 2006.– С. 230.
Левенець С.Я. Володимир Положій: нарис.– Дніпропетровськ: Січ, 2000.– 64 с.
Памятники истории и культуры Украинской ССР: каталог-справочник.– К.: Наук. думка, 1987.– 736 с.
Фоменко А. «Не забудьте пом’янути…» // Дніпропетровськ: Минуле і сучасне: оповіді про пам’ятки культури Катеринослава-Дніпропетровська, їх творців і художників.–
Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– С. 146.
***
Шаповал В. Легендарному льотчику // Днепр вечерний.– 1981.– 15 серп.– С. 1.
Материнський подвиг // Образотворче мистецтво.– 1985.– №2.– С. 3–8.
Кальченко Ю. І ожила добра слава, слава України // Днепр вечерний.– 1992.– 26 серп.– С. 1.
Абрамова Т. Курбаса вшанували у Відні // Наше місто.– 1998.– 18 лист.– С. 4.
Нечипоренко М. З погляду вічності // Голос України.– 2000.– 14 квіт.– С. 4.
Створено: 21.02.2022
Редакція від 22.02.2022