Павловський Віталій Андрійович
Віталій Павловський. Український поет із «гірничним геном»

Віталій Андрійович Павловський – український поет Придніпров’я «із технічною душею», оскільки він зміг поєднати точні технічні науки та тонку ліричну поезію. Рідному краю він присвятив окрему книгу. Науковець, кандидат технічних наук, доцент кафедри збагачення корисних копалин ДонНТУ. Автор понад 50 наукових праць і винаходів у сфері гірництва, зміг науку поєднати з поетичною творчістю – випустив 17 поетичних книжок, присвячених рідній землі, новітній історії України, філософським роздумам та коханню. Він створив інтелектуальну поезію науковця. Той «гірничний ген» і був стержнем його творчості. І дуже важливо сьогодні зберегти літературний спадок із випалених війною територій – Межівщини і Донеччини. Чимало людських доль переплелося на цій межі – народився на Межівщині – згодився на Донеччині. Пам’ятаємо: Сава Божко, Василь Мисик, Володимир Вільний, Іван Костиря, Андрій Ковтун, Віктор Харламов, Людмила Яцура, Олексій та Ігор Зоц, Віталій Павловський та інші творчі люди багатостраждальної Межівщини.

Витоки

Спливло – вже майже сорок літ.
Перемінився білий світ,
А я вертаюся туди,
Де юності мої сліди...

Віталій Павловський

Віталій Андрійович Павловський народився 10 червня 1938 року в селі Новоселівка Петропавлівського району (нині Синельніковського) Дніпропетровської області у сім'ї службовців. Батько – агроном, мати – вчителька. Закінчив середню школу в місті Кривий Ріг, а у 1951 р. – Новочеркаський політехнічний інститут.

Три роки працював на Уралі за фахом; енергетиком ліспромгоспу та на електростанції – на посаді інженера-електрика. З 1964 року по 2014 рік працював у Донецькому державному технічному університеті викладачем. Кандидат технічних наук з 1972 року, доцент кафедри «Електричні станції». Автор понад 50 наукових праць.

Дебютував у 1980-му з віршами в обласних і республіканських газетах. Виступав у періодичних виданнях літературного характеру. Твори друкував у журналах «Київ», «Донбас», «Кур’єр Кривбасу», «Бористен». Першу офіційну збірку видав у 1995 році – «Три дороги». У 2000 році став членом НСПУ, лауреатом премії ім. В. Сосюри (2008).

Після окупації Донецька змушений був покинути місто, оселився в Києві, продовжував творчу діяльність. Палкий патріот, дослідник і шанувальник українського козацтва, добра, талановита, щедра людина. Люблячий чоловік, батько, дідусь, брат. Таким він залишиться в серці кожного з родини та письменницької спільноти. Залишив цей світ 1 квітня 2025 року.

Літературний шлях

Навкруги, ген та ген степ та степ.
Небеса білим пухом покриті.
Серед степу один я, мов перст:
Чорна крапочка в білому світі»

Віталій Павловський

Писати вірші почав ще в юності, але першу офіційну збірку видав у 1995 році. Дебютна збірка поезій «Три дороги» українського автора Валерія Павловського містить ліричні та філософські роздуми про життєвий вибір і долю. Образ трьох доріг також є традиційним символом роздоріжжя в українському фольклорі та літературі.

Тематика творчості Павловського – рідна земля, її слава і воля, віра в людину, її доброту і красу, почуття кохання, роздуми про життя і завдання поезії, відгомін війни та події української новітньої історії.

Літературний аналіз мотивів поезії Віталія Павловського дозволяє розкрити його унікальний художній світ, де раціональне мислення науковця (кандидата технічних наук) гармонійно поєднується з тонким, глибоко емоційним сприйняттям дійсності.

На відстані мені ясніш
Просвітлює минуле,
І час жорстокий все гостріш
Ляга на серце чуле.
Я бачу молодість свою,
Воєнне лихоліття –
Тривкого спокою молю
Нове тисячоліття!
Один Господь, напевно, зна,
Як далі будем жити;
Та що порадити синам –
Яким богам служити?

Увесь його шлях – від дебютної збірки «Три дороги» (1995) до фундаментального «Вибраного» (2022) – пронизаний кількома наскрізними тематичними лініями: екзистенційний мотив життєвого вибору (вже сама назва першої книги – «Три дороги» – є глибоким символом-архетипом. Символізм – це число «три» відсилає до фольклорних джерел (вибір долі на роздоріжжі) та філософських пошуків людини. Мотив реалізації розгортається як постійне самоосмислення. Ліричний герой не шукає легких шляхів, його дороги – це пошук істини, боротьба зі сумнівами та відповідальність за кожен свій крок:

Зійду на курган – бачу гори Карпатські
І чую ридання степів...
Могили сарматські, могили козацькі –
Твоїх, Україно, синів!..
І знов обійма мене сум і досада,
Що ми воювали не так,
Що кидала в пекло безжалісна влада
Нещасних, селян в сіряках...
Горби і висоти могилами стали
На всіх європейських вітрах,
Бо тільки й робили, що їх штурмували
Із вірою в праведний шлях!...

Важливе місце у творчості посідає образ рідного краю. Це яскраво простежується в поезіях, присвячених його селищу Межова (збірка «Станція надії – Межова», 1999). Для поета Земля дитинства постає не просто географічною точкою, а сакральним місцем сили, моральним орієнтиром і джерелом душевного спокою. Дорога до дому, залізнична станція як символ життєвих перехресть, степові краєвиди та образи земляків:

Видно крізь тополі крутобокі
Скирти золотаві. Чорний степ…
Тихо. Чую тільки кроки,
І душа тривогою росте.

Розгулялась осінь при дорозі,
Вітер поганяє кураї.
А мені здається: там на розі
Молодість моя сумна стоїть.

Все мене гукає з виднокраю,
З лісосмуги тої, де Божко,
Звідавши сніги, «Гулагські раї»,
Все ж до Крутоярівки прийшов…

Поспішаю, бачу, не встигаю –
Кинути б тягар, що стільки ніс!
Ох, неначе ящірка зникає
За туманом електрички хвіст!

Я один серед степів лишився.
На пероні долі я стою.
Може, чимсь у Бога провинився,
Молодість проґавивши свою?

Де й коли тепер її спіймаю,
Як оті загублені слова?
Знову Межова мене вітає,
Станція надії – Межова.

І про станцію Чаплине:

Електрички прямують швидкі.
Крізь посадок зелені отари,
І вітають протяжне гудки
Привокзальні строкаті базари.
Що мені, козаку, до їх чар –
У вікно сонце бризками кепнуло ...
Головний є для мене базар,
Що добовий на станції Чаплине…

«Коли український поет і доцент Донецького політехнічного університету Віталій Павловський (1938–2025) наприкінці минулого віку написав вірша «Станція Межова», присвяченого пам’яті свого земляка, репресованого радянським режимом письменника Сави Божка (1901–1947), він не думав і гадав, що війна зі Сходу в 2014 р. вижене його з донецької квартири, а в 2025 р. перетворить селище його дитинства і юності Межову в руїни. Між тим, як на мій погляд, у цій поезії автору вдалося передати як стриману любов до рідного степового краю, так і велику пророчу тривогу за нашу українську долю, що завжди була під загрозою володарів «Гулагських раїв», – писав Ігор Зоц.

Натурфілософський мотив і космізм – бачення як людини науки, Павловський бачить природу не просто як декорацію для переживань, а як складний, гармонійний і живий всесвіт.

…Коли потоками спливли
Сніги безповоротні,
Тюльпани в балці зацвіли
Дитинно безтурботні.
Бринів їх радо-сяний спів,
Як золота прикраса,
Їх розсипала для степів
Красуня Агрімпаса.

Збірка «Зоря на склі» (1997) демонструє поєднання земного та космічного. Скло в його метафориці – це тонка межа між внутрішнім світом людини та неосяжним космосом.

Світло зірок, промені прозріння (збірка «В години прозрінь», 2002) символізують інтелектуальний і духовний пошук, прагнення вийти за межі буденності. Мотиви збірки: війна у різних її вимірах, рвійність дня, тривожність душі, співпережиття побаченого, почутого, відчутого, зболілого і переболілого. Прозріння по-різному і не в однаковий спосіб приходить до нас, але завжди його коріння таїться у глибині пройденого. Збірка поезій «В години прозрінь» складається з двох циклів і двох поем. Перший «Пульс часу» – сучасне світосприймання автора: проблеми екології, взаємини міста і села, проблеми творчості, інтимна лірика. Другий цикл «Відгомін війни» переносить читача в повоєнне дитинство ліричного героя…

Інтимна та лірико-психологічна домінанта – кохання у поета – це завжди світле, витончене, іноді драматичне, але завжди очищуюче почуття.

У літні присмерки по стежці буду йти,
Через жита, босоніж, по травиці.
Відчую свіжу прохолоду чистоти,
Вітрець до голови буде пеститься.
Думки всі ні про що, ані словечка з губ,
Любов безкрайня буде лиш зі мною.
Овіяний степами, побреду.
Щасливий, – наче з жінкою земною.

Поезія позбавлена штучного пафосу. Ліричний герой Павловського постає вразливим, щирим і здатним на глибоку самопожертву та вірність. Своєрідна сповідальність віршів зближує автора з традиціями українського романтизму і неоромантику. Звучить мотив громадянського обов'язку та долі України.

Будучи представником інтелігенції, яка творила в індустріальному Донецькому регіоні, Павловський гостро відчував виклики епохи (рубіж XX–XXI століть). Мотиви національного відродження, тривоги за майбутнє культури, болю за історичні втрати України звучать стримано, але твердо. Його патріотична лірика – це не гучні гасла, а глибоке, усвідомлене служіння українському Слову.

Вірші мають чітку ритмомелодику, класичне римування, що робить їх наближеними до романсу чи пісні. Відчутне поєднання образів технічного, раціонального світу з фольклорними та природними елементами. Автор уникає надмірної словесної орнаментики, фокусуючись на точності вислову та глибині думки.

Зразок зрілої філософської лірики поета у вірші «Передчуття гіркі, розбурхані тривоги…»:

Передчуття гіркі, розбурхані тривоги
За мною тінню бродять день у день.
Весна до мене шле свої перестороги –
Який безрадний світ навкруг лишень!
Він тоне у брехні він тоне у розпусті..
Сади, що нам садили, не цвітуть.
Все менше діточок знаходимо в капусті,
А цвинтар, немов гриби, ростуть.
Ми – наче жебраки, що скиглять поодинці.
Невже козацький дух наш гордий вкляк?
Нащадки русичів, нещасні українці
Чи знайдемо загублений свій шлях?
І де пророк, що поведе в краї незнанні,
Відкриє рай, омріяні світи?
Ми тільки й тішимось в безплідному чеканні...
Прости нас грішних, Господи, прости!

Тут роздуми ліричного героя про плинність часу, невідворотність життєвих випробувань і пошук внутрішньої опори в часи душевних криз. Віра в те, що крізь будь-які «гіркі передчуття» та життєві шторми людина має пройти з гідністю, зберігши чистоту душі. Звучить мотив «духовного прозріння» й очищення через страждання.

Поетичне слово Віталія Павловського має природний, витончений ритм, внутрішня мелодика, подібна до романсу.

Низка ліричних творів Павловського, особливо присвячених коханню та рідній Межовій, була покладена на музику донецькими композиторами (зокрема, місцевими бардівськими виконавцями й авторами пісень для хорових колективів).

Світ очей моїх, Світлано,
Мріє диво – снів.
І далека, і жадана,
Як Сирени спів!
Роз'єднали невблаганні
Океани нас...
Я живу, як у тумані,
Як без крил – Пегас.

Специфічність культурного простору Донеччини, де українське слово завжди виборювало своє право на існування, позначилась на творчості поета.

Павловський став лауреатом премії ім. В. Сосюри не випадково. Його поезія – це продовження сосюринського степового романтизму. Відчувається безкомпромісна громадянська позиція Павловського. В умовах русифікації регіону кінця XX століття, у стінах Донецького національного технічного університету він залишався носієм високої української культури.

Павловський створив унікальний сплав – «інтелектуальну лірику науковця». Він доводив, що технічна еліта Донбасу може розмовляти та мислити високою вишуканою українською поетичною мовою, має «власний донбаський ген». Віталій Андрійович був послідовним у непохитним поборником української мови. Він завжди наполягав на використанні рідної мови як у побуті, так і в літературній діяльності.

Останні 10 років мешкав у Києві, займався поетичною творчістю, вірив, що дочекається закінчення війни і повернеться до звільненого рідного Донецька:

Хто відповість, скажіть, мені,
За що вмирають на війні?
Чом люди йдуть в чужі краї,
Родини кинувши свої?

Жадоба вкрасти, захопити
І славу грізну прикопити,
Щоби жили - їх лиш ідеї,
Вожді, закони, архиреї!

Сказати мушу твердо: – Ні,
Розбійній блискавці – війні!
У світі Божому святому
Кривавому не місце грому!

Остання книга «Київський зошит» – вірші та поеми вийшла з друку у видавництві Українського державного університету імені Михайла Драгоманова влітку 2024 року.