Васюта. Династія гідності

Васюта Сергій Володимирович
Васюта. Династія гідності

Україна, Дніпропетровська область

  • 24 лютого 1976 – 18 червня 2022 |
  • Місце народження: м. Дніпро |
  • Український військовослужбовець, вчитель предмету «Захист України».

Чотири покоління цієї родини ставали на захист нашої Батьківщини, благословенні відданою хоробрістю та внутрішнім чуттям власної необхідної правди.

Є люди, котрих зовсім небагато, але за присутність їх в моєму житті я по-справжньому завдячую долі.  Вони настільки осявають та зігрівають вчинками, їством, історіями, не припиняють бути справжнім Світом, що від того й власний шлях стає більш освяченим та змістовним. 

На перший погляд, звичайна родина, але генетика вражаючої гідності в усьому. Із щастям, трагедіями та болем, нескінченним гумором, винахідливістю, відповідальністю та потребою рятувати, що присутня як щоденний сенс – бути там, де потрібні. 

Родинна гілочка Васют зростала та поширювалась саме в Дніпропетровській області. Євген Гнатович, уродженець Царичанського району, учасник Другої світової, мав нагороди, отримав поранення. Під шквальним вогнем противника, ліквідувавши два десятки мін на полі, забезпечив прохід танків та артилерії без єдиного підриву. 

Характер мав суворий, стрижневий, особливо після смерті дружини. Чотирьох синів, Володимир не виняток, виховував жорстко, в справжніх їжакових рукавицях. До онуків ставився вибірково – лагідно до дівчат.

Чотири покоління чоловіків Васют ставали на захист нашої Батьківщини, немов благословенні його відданою хоробрістю. І ще якимось внутрішнім чуттям власної необхідної правди, що по великому рахунку лише й має значення. 

По лінії бабусі Євгена Гнатовича, яка дожила до ста чотирьох, присутня циганська кров. Всі інші подробиці з цього приводу в родині не обговорюється й досі. Але імпульси пророчі особливо передалися праонуці Любі. А ще – віддзеркалені в очах нащадків тим самим «кольором» ромівської магії.

Володимир Євгенович спеціальність мав робочу, працював на провідних підприємствах міста: на ДМЗ, Південмаші – фрезерувальником, в обленерго – електрослюсарем. Майбутня дружина Валентина – уродженка смт. Васильківка – була сестрою-господаркою, спочатку в дитячому садочку, потім у лікарнях. Профіль закладів онко максимально проявив та посилив її людяність, увагу та турботу. Водночас і характер.

Валентина та Володимир познайомились на дні народження друзів, кохання з першого погляду. Весела, яскрава дівчина одразу привернула увагу. Швидко одружились. Листи у віршах з армії надсилав чи не щодня. Спільний шлях більше 50 років. Вони завжди були впевнені одне в одному та передали здатність цю дітям. Міцно «прошиваючи» в родині речі головні, єдино важливі, безцінні.  

 Валентина Васюта, 1967Володимир під час служби в армії

У 1976 з'явився Сергій. Світлоокий з кучерявим сонячним волоссям. Справжня золота дитина. Слухняний ініціативний, абсолютний інтроверт на відміну від дівчат, які й дибати почали в місяців сім. Суцільні вода та вогонь. 

Його називали «професор», бо любив розповідати про таємничий космос. Вигадував віртуозно, його слухали захоплено та він і сам насправді вірив в те, про що образно та красномовно розповідав. Бажання захоплювати та розповідати сублімувалось в подальшому в педагогічну практику та цілковиту реальність. Він дуже цим окрилювався, надихався, вихованці – навзаєм. 

Як жартують сестри, дитинство брата скінчилось з їхньою появою, тобто в п'ять Сергієвих рочків. Ім'я донькам дав батько, вересневе свято Віри, Надії та Любові відіграло роль. 

 

Коли близнят Надію та Любу принесли додому «з магазину» Сергій подивився на подвійний пакунок і промовив: «Я хотів одну сестру. Навіщо так багато?». Дівчат відрізняв безпомилково, коли спитали як: «За царапкою». Люба була з цією позначкою, яку креслив. З появою сестер Сергій, якого називали лагідним ім'ям Сьорік, дорослішав на очах. Опікувався. Був справжнім помічником, батьки завжди могли на нього покластись. Він годував сестер, гуляв, завжди знав чим зайняти, читав казки, вигадував ігри. З ним вони мали стовідсотковий захист, лише просив, щоб не вдягались однаково, бо в школі постійно траплялись кумедні ситуації. По маківці гладив не завжди, якщо не мали рації, розмовляв, доводив. Коли батько привозив смаколики, трійця брала лінійку та чітко вимірювала кожному по шматочку. Все за справедливістю. Все порівну: щастя та болі. Справжня братерсько-сестринська любов.

У школі був міцним «хорошистом», полюбляв тварин, особливо вівчарок. В родині завжди були собаки різних порід, але однаково улюблені. «Граф» з абсолютно людяним породистим писком був справжнім другом всієї сім'ї.

Ще підлітком Сергій почав займатись дзюдо. Спокійна, абсолютно не конфліктна дитина при переході до іншої школи була сприйнята однокласниками, як слухняна мішень. Помилились. Сергій вирішив, що повинен захистити себе та тих, хто потребує. Пізніше деякий час тренував сам. 

Після школи мріяв про Академію тоді ще міліції, з першого разу не вступив, рік працював, потім було знайомство з майбутньою дружиною Іриною.

Сестри пам'ятають спільні прогулянки теперішнім парком Глоби, ніжне турботливе ставлення юнаків одне до одного, гойдалки-човни. Все це вростало в життя щільною незабутньою пам'яттю. Віддзеркаленням того, як повинно бути. Ірину родина прийняла одразу, не йшлося про юний вік та навіщо рано одружуватись. Син немов повторив долю батька, Ірина чекала на нього з армії, де служив у ВДВ.

Після служби Сергій отримав середню-спеціальну освіту, бажання про міліцію згодом відпустив і влаштувався на роботу до податкової. Невдовзі народився син Максим. Люба з Надією охоче приєднувались до виховання, поки Ірина з Сергієм працювали та навчались, допомагали в чотири руки та два серця. Через чотирнадцять років з'явився Степан.

Ірина Васюта з синами Максимом та Степаном, 2015 

По закінченні школи сестри, бажання про подальшій шлях мали відмінні так, сфера обслуговування, але Надія збиралась до торговельного, сестру ж цікавила справа швачки. Вирішили разом шити. 

Дитинство з прекрасними польотними відчуттями, улюбленими піснями, мотоцикл батька, який робив з дівчатами у візку ластівку на одному колесі – до перехоплення подиху – лишались позаду. 

У 2014-му брат отримав повістку, повідомив родині про це після 6 серпня, не хотів хвилювати батька напередодні 60-річчя. Додав, що рішення обговоренню не підлягає. Воював на Донеччині та Харківщині. Мав із батьком однакові карти місцевості, за літерами та цифрами, які повідомляв, родина дізнавалась, де саме перебуває. Здавалось, що саме так вони трохи зменшували напругу та хвилювання, супроводжували його видимими та невидимими шляхами оберегів.

В історії родини невдовзі пам'яттю брата та загиблих героїв відіб'ється мапа не лише України. Мова про сестринський проєкт «Пошук з Любов'ю та Надією», де літерами стануть імена загиблих воїнів з відповідними цифрами. 

Сергій мав позивний «Кузнец». Сильні контузії перешкоджали спати вночі, тому заступав в цей час на позицію кулеметника. Коли повертався, одразу лягав спати. Одного разу галасливий колега, який порушив «сухий закон», почав заводитися та й отримав від Сергія на горіхи. «Це я тебе закодував, – уточнив він, – більше пити не будеш». Саме з тих пір, за влучний справедливий кулак його й стали звати «Кузнец», «кодування» ж спрацювало на відмінно. 

Як мінімум двічі рятував його Ангел Охоронець. Вперше, коли ніж дєергешника глибоко пошкодив броник. Друга історія пов'язана з рудим котом Дембелем, який прибився під час кулеметних чергувань. Однієї ночі рудий почав майже кричати, вимагаючи уваги. «Кузнец» зняв захисний шолом, поклав на бліндажне віконце, запалив та нахилився до чотирилапого – на вогник пролунав постріл, саме в те місце від якого щойно відхилився...

Під час відпустки Сергія, сталась термінова зміна дислокації, кіт ні з ким їхати не схотів. «Кузнец» з батьком повернувся за ним, відшукав, не зміг розстатись зі своїм рятівником. Одноокий Дембель, улюбленець всієї родини, мешкав у Сергія вдома до своїх останніх днів.  

Після АТО «Кузнец» пішов працювати вчителем дисципліни «Захист України» до навчально-виховних комплексів № 4 і № 36, до середньої школи № 84, які зараз мають статус гімназій і ліцею Дніпра. Кожен його урок був відмінним, насиченим власним практичним досвідом. На заняття приносив багато навчальних експонатів: макети гранат, мін, інші зразки військового спорядження. Діти мали можливість не просто почути, а побачити зблизька, потримати в руках, роздивитися будову спорядження, бути готовими до будь якої ситуації. Це, звісно, робило уроки цікавішими, допомагало краще засвоювати матеріал. Якось, уже після загибелі чоловіка, Ірина поверталась з поїздки, сусідка по купе розповіла, як зберігають вони з сином пам'ять про неймовірного вчителя, який загинув, але максимально вплинув, прокреслив, посприяв... Йшлося саме про Сергія Васюту. 

Ще одна любов та натхнення, створений та очолюваний клуб Laserfront з обладнанням для лазертагу з переобладнаною для гри справжньою зброєю. Це теж було додатковою барвою викладання, команда Дніпра під його керівництвом брала призові місця у столиці. 

Сьорік з Іриною, 2020 Команда клубу Laserfront

Він був вчителем за сутністю та покликом, немов поспішав передати, поділитися, захистити досвідом та знаннями. 

24 лютого 2022 року, коли близькі телефонували з вітаннями з нагоди дня народження, вже їхав на місце дислокації. Батько почав збиратися теж, а в паспорті – 67. «Мене не було там в 2014, зараз – не обговорюється, прикрию собою молодих хлопців». Доєднався й чоловік Надії – Андрій, який вирішив для себе неможливим лишатися вдома. Опікуватися жінками лишився чоловік Люби – Валерій (зараз служить). 

У Дніпрі військкомати не брали, за підказкою Сергія поїхали до Кам'янського. Звичайно, батько за віком не підходив, зробили його на десять років молодшим. Всією родиною збирали по всьому світові кошти на гідне обладнання. 28 лютого чоловіки вирушили на передову. Підготовку проходили в Донецькій області. Сергій їх навчав та виїздив на розвідувальні завдання. Потім риття окопів, потім на другій лінії фронту спини хлопцям прикривали. Коли формували загін добровольців на перший штурм, визвалися чотирнадцять воїнів, серед них і наші герої. 

Справа наліво «Кузнец, «Дед» (Володимир Васюта), Андрій («Бубончик»), березень 2022

17 червня вийшли на завдання, матуся отримала від сина останнє повідомлення: «Люблю, цілую, до зв'язку». Андрій написав, що вимикають телефон. 

18 червня вранці Надія поїхала до Храму Різдва Пресвятої Богородиці ставити свічки «за здоров'я», дружина ж Сергія Ірина місця собі не находила, не могла зупинити сліз, передчувала. 

Біль втрати не має терміну давнини, ще раз в цьому переконалась, коли чула цю розповідь. Пам'ять зберігає все до мікроскопічних дрібниць, немов свічка на краю темряви, обпалює серце болем та світом від того, які щирі прекрасні люди діляться з тобою найважливішими моментами свого життя, гідно наслідують та зберігають. 

У ніч з 17 на 18 червня Сергій, батько на позивний «Дед» та Андрій вийшли до місця призначення та чекали наказу починати штурмові дії. В якусь мить «Кузнец» сказав Андрію: «Ти не підеш зі мною як другий кулеметник, бо ще не готовий». Андрій навіть образився, як так! Лише потім зрозумів Сьорік, який за родовим ромським наповненням все відчував, фактично врятував йому життя. І не лише йому. 

На шостій годині бою, Сергія Васюту зняв снайпер, зрозумів хто найбільш досвідчений, хто керує. По рації передали: «"Кузнец" 300-й». ...намагались реанімувати, здавалось пульс є... Андрій, який виносив з під вогню, до останнього кричав: «Він дихає!..». Як потім з'ясувалось, якщо б Сергій не загинув і побратими не почали відступати, загинули б усі. Плацдарм, який розташовувався в низині, почали зверху щільно прострілювати, невдовзі мала бути й танкова атака...

Батько був черговим на зв'язку, почув: «"Кузнеця" завантажили, відступаємо», була надія, що живий. Коли приїхала машина з якої вийшли бійці з нахиленими головами, Володимир Євгенович все зрозумів... кинувся до бліндажа закрив обличчя та почав голосно кричати від нестерпного болю... зброю відібрали… Кричали від горя всі – лікарі та побратими: «Як так!?...». Матуся, побачивши сльози доньок промовила єдине: «Хто?».

Коли Володимир Євгенович з Андрієм вночі повернулись додому, зі сльозами просили пробачення, що не вберегли... Це відчуття провини невідступне оселиться в душі батька, трагічно та важко позначиться на здоров'ї... Відспівували Сергія в дерев'яному Храмі Різдва Пресвятої Богородиці.

Андрій після дев'яти днів повернувся до військової частини. Восени 2025 був комісований. Син Сергія Максим, після лютого 2022 ніс службу в військкоматі, списаний після смерті батька. 

Володимир Євгенович гаряче бажав помститися, просився на другий штурм, не взяли. Невдовзі списали за віком. Тоді продовжилась найактивніша волонтерська діяльність, дуже допомагали ті, хто емігрував. Згуртованість неймовірна.

Коли на Краснопільському кладовищі сестри відвідували Сьоріка, бачили поруч неприбрані могили. Почали доглядати, виклали декілька відео й отримали звернення від родичів загиблих. Писали з окупації, тимчасово переміщені або в еміграції, або ті, хто просто не в змозі приїхати до Дніпра з Херсонщини, Луганщини, Миколаєва, Маріуполя... З Європи… Люди зверталися з проханням відшукати за прізвищами, іменами, позивними своїх близьких, доглянути за могилами, принести прапори, квіти. Надія та Люба оновлювали фото, приносили улюблені речі та смаколики для хлопців, співали, за проханням родичів улюблені загиблими пісні. Кожне відвідування починали словами: «Царство небесне, почивайте з миром, дякуємо Вам за захист». А ще, обов'язкові служби в Храмі.

«Це найменше, що можемо зробити, це наша повага, бо, на жаль, не встигли полеглим воїнам сказати дякую за життя, а потрібно щоб вони знали їхня загибель недаремна», – каже Люба, якій наснився Сергій і передав, що хлопці задоволені діями сестер.

Під час існування проєкту в 2023 році дівчат запросив на особисту зустріч тодішній голова військової адміністрації Дніпропетровщини Сергій Лисак. Квіти, камери, мікрофони, але Сергій Петрович попросив пресу залишити його кабінет та майже сорок хвилин дякував, пишався, розпитував віч на віч про брата та проєкт... Дівчата отримали від нього іменні годинники, а навзаєм подарували рукотворний оберіг – ляльку-мотанку. 

Зараз, коли проєкт закрився, бо вся увага та час присвячені хворому батьку, який цього потребує, дівчата не припиняють його рятувати. Волонтерська діяльність – так, а ще вони – швидка допомога для кішок та собак – покинутих, загублених, тих, що потрапили у пастки. Історій таких безліч, навіть цифр таких не існує. Варто Надії ввечері вийти з дому, чергове спасіння чотирилапих стовідсотково гарантоване. Любі теж в цьому сенсі щастить в будь-який час доби:)

На моє традиційне питання про щастя сестри відповідають майже однаково. Любов: «Щастя – це коли не просиш у житті багато, а просто боїшся втратити те що є! Коли всі, кого любиш, живі й здорові. Коли є куди повертатися, кому телефонувати, з ким розділити вечерю… Коли попереду є завтрашній день». Надія: «Коли всі твої рідні живі, нікого нічого не турбує та ні за кого не болить серце. Щастя – це спокій. Все інше можна заробити та придбати».

Люба з сином Дмитром, 2026Щаслива бабуся в ювілейний день з онуками, зліва праворуч Степан, Олександр, МаксимНадія з чоловіком Андрієм та сином Олександром, 2026

Уперше за всю багаторічну історію моїх журналістських зустрічей та інтерв'ю не знаю, чим завершити текст, бо насправді завершення того немає. Можливо, тому, що історія цієї родини в постійному активному русі теперішніх і прийдешніх поколінь, в щасті простих речей, у сприйнятті життя, як шансу, якому неможливо зрадити, перш за все, перед собою. Задля того щоб максимально відчути багатомірність і незворотність кожної хвилини і завжди опинятися там, де найбільше потрібен. Стовідсотково зберігаючи ту саму родову константу особистої гідності, споріднену з серцем.


Фото з родинного архіву Надії, Любові, Ірини Васют 

 

Документальний проєкт «Сестри» про історії втрат, допомоги та нестерпний біль, який знайомий кожному із нас. (Телеканал ДІМ).– https://www.youtube.com/watch?v=CQFlh5K4880

 

Олена Ємельянова
Створено: 16.11.2026
Редакція від 17.11.2026