Василь Мисик: літературні острови

Мисик Василь Олександрович

Україна, Дніпропетровська область

  • 24 липня 1907 – 3 березня 1983 |
  • Місце народження: с. Новопалівка, Межівського району, Дніпропетровської області |
  • поет, прозаїк, перекладач, публіцист, лауреат Республіканської премії імені М. Рильського (1977 р.) за поетичні переклади

Мандруємо незвіданими літературними островами оригінального поета, прозаїка, перекладача, інтелектуала свого часу Василя Мисика.

Василь Мисик є визначним представником українського письменства 20–30-х років ХХ ст., яке творило нову літературу. Драматична доля видатного оригінального поета, чудового перекладача і знавця Сходу, поліглота, інтелектуала свого часу сьогодні на часі. Перед нами незвідані острови модернової поезії зі своїм оригінальним світобаченням, недосліджена проза, публіцистика інтелектуала і, звісно, перекладацька діяльність, яка донесла до українського читача кращі літературні традиції Сходу та Заходу.

«Народжений селом та сформований містом»: дві біографії поета

Василь Мисик і Аркадій Казка. Фото: https://www.facebook.com/HitListUkr/photos/pcb.245013979175429/245013602508800

Біографія Василя Мисика поділилася на зовнішню та внутрішню. Життя відміряло йому 75 років, і зовні наче все добре, доля для Мисика була, з одного боку, ласкава, а з другого – жорстока. Некваплива творчість, насичені подорожі, спокійна старість. Але внутрішня, можна тільки здогадуватися, була сповнена драматизму, втрата коханої дружини, лещата війни і Соловків, творчість під пильним оком КДБ, вічний пощук вічних цінностей. Проте до кінця своїх днів він залишився незлобливим, врівноваженим і умиротвореним. Життєва філософія Мисика, за спогадами Г.О. Костюка, полягала в його словах: «Вони не розуміють, що найкращий спосіб «сховатися» від суворої дійсности – це активно включитися в її процес». Можливо, це і рятувало поета від суворої дійсності.

Василь Олександрович Мисик народився 24 липня 1907 року у селі Новопавлівка Межівського повіту на Катеринославщині в сім'ї хлібороба-священника Олександра Яковича, доля якого була трагічною. Василь був восьмою дитиною. 1922 року закінчив семирічку, навчаючись мови й літератури у талановитого педагога Аркадія Казки. Він надіслав своєму другові Павлу Тичині зшиток віршів Василя, той, у свою чергу, показав поезії М. Зерову, М. Рильському, П. Филиповичу, які, за словами Анатолія Перерви,: «Були подивовані зваженості і природності поезій сільського хлопчини, які ніби дилахи степом, випромінювали світло людяності і простоти, дарували неабияку насолоду».Так почалася літературна творчість Мисика. 

Перший вірш автор надрукував, за власною згадкою, «в окружній газеті у Павлограді» восени 1922 року. У 1923 році публікуються поетичні твори у журналі «Червоний шлях», зокрема сонет «Зона».

Ще з дитинства у Василя розвинувся інтерес до української народної творчості від матері Феодори Мефодіївни, яка любила співати, та від батька, який грав на скрипці, дириґував церковним хором. Харківська поетеса і перекладачка О. Ковальова згадувала: «В. Мисик завжди з особливим теплом згадував про свою матір, говорив, що в неї було дивовижне відчуття слова, що саме від матері він привозив багато виразних народних слів для своїх друзів-прозаїків».

Юнака вирізняла скромність, індивідуалізм, скептицизм і пасивність у громадських справах. «Пасивність в громадському житті, якою я завжди вирізнявся (частково причиною тому була хвороблива сором'язливість, на яку я завжди страждав) у цей час були моєю характерною рисою», – свідчив Мисик.

Мисик прекрасно малював пейзажі та портрети, мав хист до вивчення іноземних мов. В дитинстві потоварищував з сином німця, у якого працював батько, і вивчив німецьку, читав французською. За життя знав і перекладав твори з шістнадцятьох мов. У 1924 році П. Тичина разом з І. Дніпровським запросили Василя до Харкова. У 1926 році він переїхав до міста та влаштувався коректором у друкарні, а згодом став бібліотекарем у Будинку літератури імені В. Блакитного (1927–1934 рр.). Дружив із Теренем Масенком, Василем Минком, Іваном Багмутом, Павлом Тичиною, Миколою Львівським, Левом Квіткою, був знайомий із майже всіма харківськими письменниками.

Павло Тичина та Василь Мисик у колі вірменських письменників. Єреван, 1929 р. Фото: https://www.facebook.com/litme.ua/photos/a.275460626125692/1351997888471955

1927 року побачила світ його перша збірка «Трави». 1929 року Мисик разом із Тичиною подорожував Вірменією, був в Таджикістані й Узбекистані і захопився східною культурою. В Харкові почав відвідувати курси англійської, згодом у різні часи закінчив таджицький відділ технікуму сходознавства (1933 рік). Заочно закінчив фізико-матиматичний відділ Харківського університету (1957 рік). Мисик перекладав з російської, білоруської, єврейської, польської, німецької, французької, а найбільше – з англійської, перської і таджицької.

Він належав до літературної організації «Плуг», але за своєю творчою позицією був близьким до групи неокласиків. Згодом у літературних організаціях Політфронт, ВУСПП, один із перших членів Спілки радянських письменників України (1934 р.). На час утворення Спілки В. Мисик уже був автором поетичних збірок «Трави», «Блакитний міст», «Чотири вітри», «Будівники», збірки оповідань «Ґалаґанів сон», двох книжок нарисів про Схід, численних перекладів.

Г.О. Костюк писав про Мисика: «Зовні тихий і скромний молодий поет – далеко складніша творча індивідуальність, ніж то збоку здавалося. Вище середнього зросту, стрункий, патриціянської постави, з гарним мужнім продовгастим обличчям, темний шатен, з високим чолом, прямим носом і великими, розумними карими очима. Мовчазний, зосереджений на слуханні й спостереженні, не квапливий, з повільними рухами, але завжди уважний і дружньо усміхнений, – він справляв враження вихідця з високої традиційно-інтеліґентської родини. А насправді було це в нього вроджене. Бо ж не міг син багатодітної селянської родини (він був восьмою дитиною в батьків) дістати в ній таке виховання. Не міг він його дістати і за п’ять років свого перебування в Харкові. Зрештою, від кого, від якого оточення він міг перейняти таку поставу? Хоч був він у постійному контакті з таким рафінованим інтелігентом, як П. Тичина, але, як на моє розуміння, від завжди боязливого, схованого в собі, шамотливого, часто або штучно-офіційного, або підкреслено-ввічливого Павла Григоровича Мисик зовні нічого не запозичив, хоч глибоко шанував його як поета й учителя. Постійні гості Будинку літератури ім. Блакитного, де Мисик працював бібліотекарем, – зумисно анархізовані, опростачені та обогемлені поети, актори, мистці, – теж не могли правити за зразок. Отже, це в Мисика було вроджене і, можливо, частково вичитане з книжок, яких він на той час прочитав гори».

Поет активно друкувався у журналах «Знання», «Всесвіт», «Плужанин», «Життя й революція», «Молодняк», «Червоні квіти», «Плуг», «Пролітфронт», «Літературний ярмарок», газетах «Культура і побут», «Зоря» та інших.

Вночі 4 листопада 1934 року Мисика заарештували працівники НКВС УРСР. Одна з версій – за свідченням Василя Минка, який жив у тому ж будинку на поверх вище, Мисика заарештували замість нього. Друга – донос, близкість з М. Хвильовим і С. Пилипенком.

Мисика направили в Київ, де було сконцентроване слідство у справі «харківської терористичної групи». 28 звинувачуваних у цій справі засудили до розстрілу. Мисик категорично відмовився визнати себе винним, його справу направили на додаткове розслідування. 19 липня 1935 року особлива нарада при НКВС СРСР засудила його на 5 років виправно-трудових таборів. Незаслужене покарання Мисик відбував на Соловках.

Ніна Неєлова і Василь Мисик під час одруження, 9 березня 1941 р. Фото: https://kharkiv-nspu.org.ua/wp-content/uploads/2016/05/%d0%a4%d0%9e%d0%a2%d0%9e-5.jpgМикола Васильович, син письменника, інженер. Харків, 1962 р. Світлина В. Мисика. Фото: https://kharkiv-nspu.org.ua/wp-content/uploads/2016/05/%d0%a4%d0%9e%d0%a2%d0%9e-4.jpg

 

Окрема тема – особиста драма Василя Мисика. Народження сина Миколи у цивільному шлюбі з Пімою Гросберг під час перебування Мисика на Соловках.

Сині майки, сині піжами,ешелони, хмарні мости.
Пряжа праведниці Піами –
ще для неї льону рости.
Сині блузи, сині петлиці.
Полум’яний серця мотор.
Перистальтикою столиці
задоволений слідчих хор.
Дивна пара «Василь – Піама».
Десь тут звозили хліб на тік.
Вікна Токової в бік храму.
З кров’ю вірш у чорнило стік.
«І сині хмарні мости»

Поету забороняють жити в Харкові, він оселяється в рідному селі. У вердикті, за яким його ув’язнювали, наголошено: «Беручи до уваги, що Мисик виходець з попівської родини і був зв’язаний з українськими націоналістичними елементами, а тому є особою соціально небезпечною і його перебування на Україні в нинішній час небажане». Та попри заборону відвідує хлопчика, пише в 1940 році російською мовою казку «Птичья газета» (вперше друкується у книжці Олександра Шугая «Цвіт вишні»). Перед війною Мисик одружується з Ніною Неєловою. Вони були студентами єдиного в СРСР Харківського технікуму сходознавства, сімнадцятирічна Ніна закохалася у Василя. Були спільні інтереси до Сходу, листування. Її листи збереглися в рідних Мисика, його – зникли. Під час війни важка хвороба обірвала життя тридцятирічної жінки:

Штука підступна – любов у листах.
В неї – розлогі відверті зізнання.
В нього попереду – шлях у хрестах.
В неї – з життям передчасне прощання.

Меморіальна дошка В. Мисику. Автор М. Шакін, скульптор О. Демченко, 2014 р. Фото: https://kharkiv-nspu.org.ua/wp-content/uploads/2014/03/IMG_8175.jpg

З болісною втратою коханої дружини поет не міг змиритися аж до останніх своїх днів. Делікатно й тактовно пише про це Шугай у книзі «Цвіт вишні, або Втрачене кохання Василя Мисика» – путівник по біографіїї поета, дослідження  його феномена. Олександрові Шугаю вдалося віднайти маловідомі епізоди з життя поета, зворушливо торкнутися заповітних струн його серця, розповісти про приватне, побутове особисте життя поета на основі першоджерел, щоденникових записів, нотаток,  листування Василя Мисика та Ніни Неєлової. 

Далі був грізний сорок перший, фронт, полон, втеча з фашистського табору для військовополонених (Житомир, Сянок, Заґан; 1942–45), навесні 1945 року разом із групою виведених на розстріл бранців. Уцілів у пеклі двох концтаборів. Мисик пише в листі до Тичини: «…Тепер все в минулому, але лишається свідомість того, що, не зважаючи на крайню жорстокість умов і на щоденну можливість потрапити живим у крематорій, зберіг душу чистою і зробив усе, що міг. Хочеться додому, до роботи, сняться книги і аркуші. …Виїхати з розбитої Німеччини не легко: для нас усе в другу чергу. І поворот додому трохи лякає: бо дому немає…». Повернувся у рідне село, згодом влаштувався бухгалтером підшипникового заводу в Харкові (1946–1956 рр.). В 1949 році приходить друге кохання Мисика, яке супроводжує його подальше життя.

16 жовтня 1956 року ухвалою військового трибуналу Київського військового округу він був реабілітований, поновлений у Спілкці радянських письменників України, однак до кінця свого життя перебував під наглядом спецслужб.

Після майже двадцятирічного літературного забуття почалося поступове творче відродження поета. Попри цензурні та інші перешкоди, періодично з 1958 року виходять поетичні книжки В.І. Мисика «Вибране», «Борозни», «Верховіття», «Чернотроп», «Біля криниці», «Лан», «Берег», «Планета», збірка оповідань «Брянський ліс», а також окремі видання перекладів із Бернса, Кітса, Хайяма, Рудакі, Гафіза. Останні роки життя він рідко згоджувався на інтерв’ю або, щоб актори читали його вірші. Письменник залишив багато нотаток, які писав, їдучи автобусами, поїздами. Скільки дозволяло здоров’я, бував і фотографував Середню Азію, віддалені села Слобожанщини. 1977 року за вагомий внесок у скарбницю мистецтва поетичного перекладу він був удостоєний Республіканської премії імені М. Рильського. Василь Мисик помер 3 березня 1983 року в Харкові.

Меморіальна дошка пам’яті поета і перекладача Василя Мисика була відкрита 11 березня 2014 р. на фасаді письменницького клубу (Харків, вул. Чернишевська, 59). На ній напис: «У цьому будинку з 1956 по 1983 році працював український поет і перекладач Василь Мисик»

Літературознавці вивчають його творчість, Харківський літмузей оцифровує прижиттєві видання автора та його архіви, в тому числі епістолярну спадщину, написана дисертація про перекладацьку діяльність, публікуються книги спогадів, інтерв’ю, роздумів. Творчість В. Мисика досліджували в Україні В. Іванисенко, О. Тимченко, Б. Корсунська, І. Драч, О. Лупій, В. Хитрук, О. Шугай, В. Гриценко та інші. Ряд творів поета перекладено російською, білоруською, чеською, болгарською та іншими мовами. Бібліографія творчого ужинку Василя Мисика повна, сам автор зберігав списки своїх публікацій в пресі та окремими виданнями. Три материки Василя Мисика: поетичний, прозовий, перекладацький – це неперервність традицій і справжніх художніх цінностей.

 

Поетичний острів Василя Мисика. «У моїх віршах шукайте мене самого»

Я б краще вороном копався у ріллі,
Ніж у негідника живився при столі.
Омар Хаям

За скупими фрагментами зовнішньої біографії поета ховається його біографія внутрішня, духовна, і вона у його поезії. (вставка вордовського файлу «вірші») Писати за потребою душі чи «потребою епохи»? Рядки Омара Хайяма, ніби особистий життєвий принцип Мисика, незгодного писати партійні оди, цього поет уникав, хоча і прославляв велич соцбудівництва, дружбу народів. Мисик завжди залишався собою, його стилістика, починаючи ще від часу дебюту й до кінця його творчого життя, майже не змінювалася.

Перші вірші поета публікувалися в 1922 році в газеті «Змичка», у 1923 році в журналі «Червоний шлях» виходить вірш «Зона». Мисик не був пролетарським письменником, навпаки, творчо спілкувався з неокласиками, «хвильовистами», був прибічником вітаїзму, неоромантизму, неокласицизму. Перебував у тісних літературних зв’язках із А. Казкою, М. Зеровим, Ю. Меженком, П. Тичиною, тобто в середовищі української літературної еліти. Народна творчість, філософія (насамперед, Г. Сковороди), були основними джерелами формування філософського, естетичного і морального світогляду В. Мисика.

Збірка поезій «Трави» (1927 р.) – класична поетика, де вже формується власне поетичне обличчя автора. Критики того часу відгукувалися про молодого поета, як поета Тичинівської школи, пророкуючи, що учень перевершить свого вчителя.

Вірші дихають степовим краєм, рідною домівкою, красою природи. Відчувається мудра розважливість від східної поетичної творчості Омара Хаяма, Сааді, Рудакі, яких перекладав поет. І в цьому сам поет, скромний, мудрий, інтелектуально обдарований, з цікавістю до мистецьких традицій Сходу. Глибинне сприйняття життя, єдність природи і людського буття, одвічна праця селянина:

В. Чапля про творчість В. Мисика у журналі «Плужанин», №4. – С. 25–26  З фонду Електронна бібліотека «Культура України». Фото: https://www.facebook.com/culture.of.ukraine/photos/a.516836071674799/3161036233921423/ http://elib.nplu.org/view.html?id=8622Відгук М. Рильського на поему Василя Мисика «Степ». Київ, 1941 р. З колекції Харківського ЛітМузею. Фото: https://www.facebook.com/litme.ua/photos/a.275460626125692/1271599656511779

Простягнеться степ у далечі відкриті,
За рівний обрій, в невідомий дим,
І висне небо, сповнене блакиті,
Шатром ясним.

Де жовтий цвіт плямує межі сонні,
Де схил у балку й вітру дикий пах,
Там зрідка ходять серед паші коні,
Подібні до комах.

А далі ще, на самім видноколі,
Старий чабан іде, за кроком крок,
За ним отара міниться поволі.
Мов хмарки холодок.

Напнеться тінь, дві-три краплини зронить,
То тут, то там приб’є до стежки пух,
І знову з куреня виходить, дзвонить
Вуздечкою пастух.

Як же
Всім дощі ці увірились! Стерні давно потонули
В буйній отаві. Над шандрою бджоли дзвенять на осонні.
Копи давно посіріли й приплюскли, зерно проростає –
Важко й навильник тепер од землі одірвати! …
….В кого
Змалечку син тракторист? Авжеж, не у тебе, Трохиме!
Їдуть. Люшні порипують Трудно ступають корови.
Знову спускається дощ...
«Хоч ти плач!»
І так само минають
Дні й роботи, як за часів Гесіода.

Не бачив я на тебе схожих,
Земля моя, добро моє!
У пагорбах твоїх погожих
Якась глибока ласка є...

Все, що дарується людині,
Даруєш ти, і тільки ти
Нам дозволяєш, як зернині,
Все перемогти!

***

Одживають печальні, сірі  –
Й безконечно буйна, жива
Над усім в голубім безмір'ї
         Проростає трава.

….О степе, я серцем вітаю
Твою тишу смутну.

Бо  крізь  неї  з  горбів  похилих
Бачу  й  чую  сили  нові.
Бо  минуле  твоє  в  могилах,
         А  майбутнє  в  траві.

Така єдність природи і людської праці:

Скажи мені, старий полин,
Чом серед зілля ти один
Такий гіркий удався?
Чи весняних солодких злив
Ніколи вдосталь ти не пив,
Чи в росах не купався?
Чи від гірких далеких літ
Далеких предків кров і піт,
Ввібравши по краплині,
Ти бережеш донині?
Ти полюбив долини ці,
Балки і кручі наші,
Твій смак щодня у молоці
Несли корови з паші.
Ти забирався у жита,
Вплітався у солому,
Щоб чулась вічна гіркота
У хлібі степовому…

У центрі його поезії – людина, її внутрішній світ. Мистецьке світобачення, глибоке соціальне сприйняття життя, філософські роздуми над «вічними» темами. Справжі перлини філософської лірики вірші «Гора», «Художник», «З книги царств», «Чорнотроп», «Щастя». Висока народна мораль і краса душі «маленької» людини:

…Можна жити в маленькім садочку,
В затинні –
І думати тільки про хатнє.
Та от – невідомо для чого дано
Маленькій людині
Серце велике, що в груди
Б’є безнастанно.

***

Та тільки серцю спробуй доведи!
Закохане в розмай,
Воно говорить: спершу посади.
А потім – оспівай.

***

Глухе  падіння  яблук,  мовби  крок
Годин  нічних,  коли  з  німого  глибу,
Як  сім'я  всесвіту,  струмки  зірок
Спадають  на  земну  родючу  скибу.

Тут звучить філософський зміст космосу, як зв'язок людини з часом і безмежним простором, вічним оновленням життя, природи, людини. Мисик бачить в усьому гармонію, усе повязане отою ниточкою у вірші «В дорозі»:

…Далеко навкруги
Біжать тонким димком підсинені луги,
Під насипом — бур’ян, полин сухий, ромашки,
Там соняшшя дрібне, забуте на стеблі
Вже стятому, спішить в останньому теплі
Ще квітку викинуть. Синяк терпкий, що літом
Заяр’я заливав сіряво-синім цвітом,
Підсох і спопелів — і рідко де між ним
Півсонна вже бджола дзвенить крильцем ясним.
Поблідлі по дощах, стоять хмарки жовтила,
А там, де край стерні дорога пилом вкрила,
Рудіє цілий лан сухого буркуну.
Баштанів рівний гін — і пильно в далину
Курінь поставлений на згірку одиноко,
Зорить, примруживши своє старече око,
І диму ниточка висить над ним…
…Якби тобі отак цвісти із року в рік,
Ні хмар не знаючи, ні холоду повік!

Кожний прояв життя, емоційний стан поет підносить на висоту космічного філософського змісту, уособлюючи зерниму з полем, краплю зі Всесвітом:

В кімнаті темно від полиць угнутих,
Мелодій непочутих,
Од весен страчених,
Лиць непобачених,
Од вічної незвершень тяготи,
Од спраги неосяжне осягти.
А за вікном, без тіні заклопоту,
Маленька крапля, що їй жити мить,
Кругліє, знизується з дроту
І – поки до землі летить –
Встигає всесвіт у собі вмістять.

Майстерність Мисика в реалістичності побутових і пейзажних подробиць. Міркування ліричного «я», які набувають філософських масштабів, легко прокладають місток між минулим і сучасністю,  відображені в поемі «Хата»:

В житньому брилі,
Ледве-ледве мріла
На краю землі.

Словами «Ти тут проти сонця стояла, Та сонця не бачила ти!» В. Мисик підкреслює історичну ретроспективу тяжкого минулого українського села. Поема стирає кордони між минулим і сучасним поетові. В. Мисик змальовує, що було, що є, і свої сподівання на майбутнє. Перетин часів у поемі виражає глобальну ідею перевірки теперішнього часу в контексті вічності.

«З півдня темніє обрій» – образ українського південного степу і бурі – всеосяжний образ доби – точне схоплення суспільної і духової ситуації людини. Життєлюбство і гуманізм у віршах «Біля хвіртки», «Щастя», «Чорнотроп», «В лікарні», «Серце Бернса», поема «Гетьманівна».

…Невігласи! Лише поет з великим
І щедрим серцем
Уміє під сільським убогим пледом
Прекрасне бачить.

А як любив їх Бернс і як він знав їх
Як оспівав їх!
І що ви знаєте, кроти, про сонце?
Про серце Бернса?

Радість життя за Мисиком – в подиві, який спонукає творити. Поет утверджував тезу, що добро, набуте чужою, а не своєю працею, не можна вважати щастям. Головне бути Людиною. Тільки мужній і справжній поет міг сказати своєму поколінню слова:

Або здобуть, або в огні згоріть!
Не даром, ні, ми трупами впадем біля порогу,
Ви, що за нами ідете, ідіть,
Ми прокладаєм вам ясну дорогу.

Якщо перша збірка «Трави» – це бентежна лірика, пройнята філософією українського села і степу, то наступні – «Блакитний міст», «Чотири вітри», «Будівники», «Турксиб» – це «перебудова» Мисика, який стає все залежнішим від радянської політики колективізації сільського господарства та індустріальної гігантоманії. Тема природи і людини, гармонії та прогресу, сучасності й вічності наявні як у ранньому, так і зрілому періодах творчості В. Мисика. «У творчому доробку поета не було творів гострополітичного змісту. Він не закликав до повалення політичного ладу, за панування якого зазнав стільки поневірянь… Він писав здебільшого філософську та пейзажну лірику, але для тодішнього режиму  несприйнятним і небезпечним був сам тип людини, що його втілював поет, його бездоганність і шляхетність, багатьох дратував цей аристократизм жестів, ця зовнішня стриманість, вимогливість до себе», – писала Н. Гриців. Мисик був співцем душевного просвітлення у найпохмуріші часи. У поезії «Треба пройти півсвіту…» прихована поетова біографія. Чимало поезій на східні мотиви, серед них поеми «Камболет» і «Завойовник» та інші.

Попри цензурні та інші перешкоди, видавалися поетичні збірки «Вибране» (К., 1958), «Борозни» (Х., 1962), «Верховіття» (1963), «Чорнотроп» (1966), «Біля криниці» (1967), «Лан» (1970), «Береги» (1972), «Планета» (1977; усі – Київ), Твори в 2-х томах. Словами О. Ольжича про поезію Мисика можемо сказати, що він був «Свіжий і запашний, як степові трави». Поезія Мисика не така вже легка для першого сприймання, зовні проста, але глибока, філософська і в цьому її оригінальність. Через поезію та переклади В. Мисик намагається збагнути призначення людини; особливу увагу приділяє тривалості життя, пошуку щастя, вічним цінностям, таким як дім, сім’я, душевний затишок, людське буття. Як і в поезії, в перекладацькому доробку перевагу віддано романтичній ліриці, ліриці громадянського звучання і полотнам філософського характеру.

Мисик – перекладач з шістнадцяти мов, орієнталіст, літературознавець, критик, редактор, рецензент. Він переклав твори 80 письменників без належної філологічної освіти і посів визначне місце серед перекладачів ХХ ст. Перекладацьку творчість Мисика змістовно дослідила Н. Гриців.

Перекладацький острів Мисика

Він був народжений для високого
і широкопростірного лету
Г. Костюк

В. Мисик. Фото: https://uk.wikipedia.org/wiki/Мисик_Василь_ОлександровичМисик дебютував як перекладач ще наприкінці 1920-х, перші перекладацькі спроби – переклади з німецької мови. Зокрема у літературно-художньому часописі «Плуг» 1928 р. вміщено переклад німецької народної пісні «Спізнилась». Його перекладацька манера формувалася під впливом Зерова й неокласиків. У другому виданні вибраних поезій Пушкіна за редакцією Павла Филиповича (1930) Мисику належать переклади віршів «Жив на світі лицар бідний», «Біси» та «Зимовий вечір».

25-річним видав зрілу книжку перекладів з Роберта Бернса (Автографи перекладів Мисика Роберта Бернса у бібліотеці Павла Тичини), де шотландський класик зазвучав по новому, ніж у тодішніх російських перекладах С. Маршака («І хоч Бернсові образи, назви, ідеї, але нема його поетичної душі», – пише В. Мисик). Переклад більш розмовний ніж літературний. Виконав найкращий на сьогодні переклад «Ромео і Джульєтти» Шекспіра (втім, надруковано його було вже наприкінці 1980-х, для Мисика вже посмертно).

Перекладацька справа 20–30-х рр. тоді ще була не на високому рівні. Добрі початки дали в поезії Зеров, Рильський, Драй-Хмара – з латинської, французької і дещо зі слов’янських мов. З французької прози почав перекладати Підмогильний, з німецької дав дещо О. Бурґгардт. Англійська мова була ще мало зачеплена.

На початку 1930-х рр. В. Мисик здійснює переклади з англійської мови, а саме твір американського прозаїка Дж. Дос Пассоса «1919», «42-паралель». У 1931 р. у «Червоному шляху» була надрукована Пісня з поеми «Веселі бригади» Р. Бернса, а вже в наступному році вийшла збірка «Пісні та поеми» Роберта Бернса. До арешту він устиг видати в своїй інтерпретації «Пісні та поеми» Р. Бернса (Х.; К., 1932), а вже його переклади з Дж. Дос Пассоса («1919» // «Дж. Дос Пассос. Твори», т. 4, Х.; К., 1935) і Д. Дефо («Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим», К., 1938) вийшли анонімно.

Мисик був депортований із літературного процесу 30-х на два з половиною десятиріччя. В 50-ті в українському перекладацтві працюють Микола Лукаш, Максим Рильський, Григорій Кочур, Борис Тен, Євген Дроб’язко, Микола Терещенко, Юрій Лісняк, Дмитро Паламарчук, Дмитро Павличко, Євген Попович, Ольга Сенюк, Ростислав Доценко, Анатоль Перепадя. Вони перекладають світові літературні шедаври українською і зазнають безжальних утисків і критики. Щоправда, ця кампанія обійшла стороною Мисика, який в цей час у Харкові  перекладав із давньоарабської Аль Харіса ібн Хілліза й Імру Уль Кайса, з перської Абу Абдаллаха Джафара Рудакі,  Шамсіддіна Розі Абу Шакіра Балхі, Абу Мансура Дакікі та Абу Касима Фірдоус, Абульфатті Бусті, Абу Алі Хусейна ібн Сіну, Насіра Хосрова, Омара Хайяма, Нізамі Гянджеві, Мусліхіддіна Сааді, Шамседдіна Гафіза та Абдурахмана Джамі. Мисик неодмінно перекладав з оригіналу, безпосередньо з персько-таджицьких оригіналів. У листі до друга, поета Тереня Масенка від 14 грудня 1958 року писав: «Працюю зараз над перекладами з Рудакі. Заліз з головою в стару мову. Яка це сила, яке багатство. Російські переклади традиційно-умовні: всі східні поети звучать традиційно-однаково, мабуть, через трикляті підрядники».

Ось як відтворив Василь Мисик геніального Омара Хайяма:

І юних і старих – всіх поглинає час,
І невеликий нам дається днів запас.
Ніщо не вічне тут: ми підемо так само,
Як ті, що вже пішли й що прийдуть після нас.

Твій ворог – небеса коловоротні.
Без друзів ти, всі дні твої самотні.
Будь сам собою, не гадай про завтра,
В минуле не дивись, живи сьогодні!

Що знаєш ти? Адже ти сам – ніщо!
Ти вітер, дим, і весь твій крам – ніщо!
З обох боків у тебе небуття,
Ти весь в ньому, ти й тут і там – ніщо.

На такому ж високому рівні він перекладав практично всіх східних класиків. Побачили світ перекладені Мисиком твори Рудакі («Вибране», 1962), О. Хайяма («Рубаї», 1965), Гафіза («Лірика», 1971), «Поезії» Р. Бернса (1965; разом з М. Лукашем) та «Поезії» Дж. Кітса (1968). Він переклав також роман О’Генрі «Королі і капуста» (К., 1962), трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта», «Тимон Афінський». Він збагатив українську літературу ще перекладами: «Вибрані поезії» Дж. Кітса, «Тимон Афінський» В. Шекспіра, «Королі і капуста» О’Генрі, поезії: Байрона, Мілтона, Гельдерліна, Беранже, Жака Превера, Лонгфелло, Р. Тагора, Шеллі, Вітмена, Ґете, Геббеля та інших поетів. Поет супроводжував свої переклади ґрунтовними поясненнями, коментарями та вступними статтями. Також він увів у нашу літературу нові та вдосконалив уже наявні віршові форми: елегії, бейти, епіграми, ідилії, газелі, рубаї, касиди та дастани. В. Мисик – єдиний, крім І. Франка, перекладач ХХ ст., який якісно і кількісно представив українському читачеві дві цілком відмінні у різних культурних вимірах традиції – східну та західну, у його перекладах поєднується «особисте» й «національне», він продовжував традиції неокласичної школи перекладу.

Зазначимо В. Мисика як популяризатора румейської поезії Л. Кир’якова в Україні, він – перший перекладач з есперанто українською мовою («Колискова»  Євгена Михальського, 1929).

Мисик писав передмови до творів перекладених ним класиків і до збірок сучасників, рецензії (на книги О. Ведміцького, М. Рильського, В. Сосюри, М. Йогансена, В. Поліщука, Є. Григорука, С. Бена), спогадів (про М. Зерова, В. Свідзинського). Рецензії писав під псевдонімом «В. Норд», наприклад рецензія на видання О. Ведміцького «Покоси» під заголовком «Войовничий провінціалізм».

Окремі твори Мисика перекладені російською, білоруською, чеською, болгарською, словацькою та іншими мовами.

У 1995 році Національна спілка письменників України заснувала Літературну премію імені Василя Мисика, яку присуджують за оригінальні поетичні збірки та віршові переклади.

Прозовий острів Мисика

У нас нема зерна неправди за собою.
Т. Шевченко

У прозі Василь Мисик дебютував у 1930 році оповіданням «Ґалаґанів сон», в якому висвітлював період колективізації в Україні, описуючи, як «революцію робили» у маленькому хуторі на одинадцять дворів. Зображує не лише бідних селян, куркуля, агітатора, а й нетипові для літератури 1930-х років образи бідних жінок, що не бажають вступати до комуни. У 1931–32 рр. виходять нариси «Тисячі кілометрів»  і  «Казахстанська магістраля».

Ця книжка є збіркою мандрівних нарисів із подорожів автора по Середній Азії наприкінці 1920-х років. На початку перший цікавий репортаж «Самарканд» – Василь Мисик у складі невеличкої експедиції відвідує Туркменістан, де будується маштабна зрошувальна система Равабуд – сільськогосподарський інженерний проєкт. Твір подає незвичний побут Туркменії – місто Самарканд, збудоване з необпаленої глини, східні звичаї, зневажений стан місцевого жіноцтва у запиналах тощо.

Великий репортаж «Казакстанська маґістраля» присвячений Туркестано-Сибірській маґістралі – залізниці, що була побудована у 1926–1931 роках і з’єднала Середню Азію із Сибіром. Зі справжнім мистецьким хистом відтворена подоріж залізницею Казахстаном. Моторошні картини «спустошених земель», де можна їхати по декілька днів і бачити лише одноманітні сірі краєвиди. Загалом це найцікавіший твір у збірці. Текст нарису супроводжується віршами В. Мисика, зокрема опубліковано переспів місцевої балади про Аральське море. Завершує збірку репортаж «День у старій Бухарі». Цього разу учасники експедиції опиняються у стародавньому місті сучасного Узбекистану. Знову екзотика –  колосальні напівзруйновані стіни старого міста, метушня східнього базару, буяння фарб туркезової майоліки. Але й страшенний бруд і вкрай антисанітарні умови життя тубільців. Слід сказати – у складі усієї експедиції були й іноземці (зокрема англійці). У цьому третьому нарисі з цими англійцями провадиться найбільше дискусій з приводу загарбницької колонізаторської політики Англії і м’яко оминається роль «повстанської армії Фрунзе» (яка захопила для більшовиків усі ці східні країни). На фоні ейфорії соціалістичного будівництва відчувається цікавість письменника до історії, культури Сходу. Мисик пише:

«З таджицьких записів. Стара Бухара. Уперше я побачив це місто в 1930 році. Все в ньому вражало тоді своєю неправдоподібністю, незайманою старосвітщиною. Вузькі покручені вулички, тісно скупчені сліпі глиняні будиночки, барвисті бані мечетей, шпилі мінаретів, мальовниче багатолюддя базарів, клекіт лелек на всіх виступах і склепіннях, де тулилися їхні кострубаті, недоладні гнізда… Її вузькими вуличками ходив Рудакі, на її базарах Ібн Сінна (Авіценна) купував рукописи у букіністів, бачила вона Омара Хайяма…»

Прозовий острів Мисика – це зо два десятки оповідань, нариси і статті, які ввійщли до збірок «Брянський ліс» (1978 рік), «Зустрічі» (1982) і публікувалися в періодичних виданнях «Червоний шлях», «Гарт», «Прапор» та інших. А також інтервю, нариси і рецензії. Для дітей написана казка на корейські мотиви «Знайко» (1960). Повоєнна проза – переважно про війну: оповідання «Страх», «Вовки», «На станції», «Комбат», «Сержант Шевченко», повість «Тривога». А ще залишилася купа неопублікованих архівів автора: епістолярна спадщина, начерки, мініатюри, уривки. Окремі публікуються в спогадах друзів і дослідників творчості Мисика. Наприклад, із книги О. Шугая «Цвіт вишні». Мисик пише:

Життя – рання осінь. Потім – пізня. Про весну і літо не відомо.

***

Пізня осінь. Сонце зазирає в димарі, як сажотрус.

***

Десь півень вигнув райдужну дугу і застромив її у скирту гною.

***

Слабенький літератор ходить строго по дорогах, а талановитий ріже вугли.

***

Параска Черевчиха. Живе сама. Їй уже за 50. Худа, жилава, робоча, скупа. Чоловік кілька разів повертався до неї, знов покидав, вичерпавши свій кредит у неї. Коли заходить у двір у її відсутність, бере з-під стріхи ключ, випиває приготовлену для нього горілку, закушує. Одпускає собаку Рекса, якого любить. Параска на полі запитує тих, хто приходить з хутора: «Не бачили, собака мій одпущений?»

***

Стремління до публічних виступів, уміння читати веде до того, що коли залишаєшся сам з собою, з роботою, почуваєшся в сто разів біднішим: там витратився!

Літературні острови Василя Мисика не сплутаєш ні з якими іншими, вони тільки мисикові, яскраві, переконливі, глибинно-філософські і сучасні бо не втратився зв'язок минулого і сьогоднішнього. В цьому суть естетичного кредо автора:

Все, як тоді. А де ж вона, сучасність?
Вона – в найголовнішому: в тобі.

 

Створено: 19.08.2021
Редакція від 30.08.2021
Світлана Сухіна
Бібліографія:

Гриців Н.М. Василь Мисик: Різногранний діамант українського художнього перекладу: монографія / Н.М. Гриців.– Вінниця: Нова Книга, 2017.– 296 с.
«… І цілий всесвіт допоміг нести» / Упорядник О. Ковальова.– Харків, Майдан, 2021.– 376 с.
Славетні постаті Придніпров'я: імена, повернені з минулого: спогади. Листи у 5-ти т.– (Реабілітовані історією). Т. 1: Син українського степу / уклад. Ю.В. Пшеничний; ред.: Д.І. Батура, Н.Г. Першина, Н.М. Тітова та ін.– Дніпро: Монолит, 2019.– 272 с.
Костиря І.С. Межівська сторона: ліричні сповіді, есеї, бібліографічні довідки, твори, статті, спогади, листи.– Донецьк: Каштан, 2003.– 580 с. (Про Мисика В.– 15–16, 57, 69, 70, 71, 72, 73, 74, 45, 90–96, 97, 103, 412–469).
Мазуренко І. «Я оживаю і живу...»: [Про В. Мисика] / І. Мазуренко // Моє Придніпров'я: Календар пам'ятних дат Дніпропетровської області на 2012 рік: у 2-х ч. / Упоряд. І. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2011.– Ч. 2: II півріччя.– С. 22–25.
Під знаком Мисика: Антологія сучасної української поезії / Переднє слово А. Стожука.– Х.: Майдан, 2015.— 168 с.
Шугай О. Цвіт вишні, або Втрачене кохання Василя Мисика.– Київ: Ярославів Вал, 2016.– 656 с.
***
Мисик В. Листи В. Мисика до М. Зерова // Українське літературознавство: Респ. міжвід. зб.– Львів, 1993.– С. 143-147.
Драч І. Прекрасне слово від серця // Мисик В. Планета: Вибране.– К.: Дніпро, 1977.– С. 5–10.
Лупій О. Ще одна барва української поезії // Мисик В. Серед сонячної повені: Поезії, переклади, прозові твори.– К.: Рад. письменник, 1987.– С. 5-16.
***
Мисик Василь Олександрович: [Про нього] // УРЕС.– Т. 2.– Вид. 2-е.– К.: УРЕ, 1987.– С. 397.
Історія української літератури у восьми томах. Т. 6. Література періоду боротьби за перемогу соціалізму (1917–1932).– К.: Наук. думка, 1970.– 515 с. (Про В.Мисика – С. 34, 67, 68, 72, 74, 76, 78, 79, 81–83, 136, 146, 169–171, 174).