Лазуткін Володимир, Un Ryu
Un Ryu. Серце, як птиця

Коли я писала матеріал, було відчуття, що Un Ryu перебуває поруч, підказує й існуємо ми в єдиному просторовому співавторстві.

Підготовка до цього інтерв’ю, мабуть, була найскладнішою за час моїх багаторічних журналістських історій. Так, звучання сякухаті існує в мені природньо й тією ж мірою відгукується, але написати про музику поезії-тиші, наповнену вітром снігових вершин, звуками дзвіночка, змахами крил птахів, нереально складно. Тим більше, що концерт-практика-молитва, який відбувся 31 березня в Дніпрі, мав назву японської храмової п’єси «Коку 虚空», що в перекладі означає пустота.

Звісно, пустота — це не те, що розуміється нами в словниковому значенні, тим більше, коли мова йде про дзен. Для того, щоби відчути різницю, послухайте сякухаті Un Ryu. Водночас абсолютно не потрібно занурюватися в особливий стан, просто тримайте серце відкритим і запевняю, воно обернеться птахом.

Полная луна.
Учитель и ученик смотрят на луну.
Учитель берет флейту, и ученик берет флейту.
Один вдох и один выдох во Вселенную,
И звучит одна мелодия — это Koku 虚空 — Пустота.                                                               

Un Ryu

Промені сонця для дитячого серця

Восени й навесні він спостерігав своїм маленьким дитячим серцем за променями ранкового сонця. Йому подобалося слухати природу, підключатися до світу, відчувати його біль, велич, занепокоєння. Він пропускав усе це через себе, і тривога йшла, розчинялася, огортала радість. Водночас, у ньому постійно присутнє гостре відчуття моменту переходу від щастя до печалі. Років у 14–15 він почав писати вірші, які прийшли з першої закоханістю.

Закінчив технічне училище, потім коледж за спеціальністю «менеджмент», пізніше — Європейський університет фінансів, інформаційних систем, менеджменту й бізнесу, що в Києві, за спеціальністю «економічний менеджмент».
Цей час був наповнений безліччю цікавих зустрічей і пошуків себе.

Глибина, один звук, Всесвіт назустріч

«Якби Бог просив Вас: «Дай мені послухати одну ноту!», — яку б ноту ви зіграли?.."
(Алквін Рюдзо Рамос «Лекція Кацуя Йокояма в Мейдзіро»)

Він шукав камертон свого шляху, той самий, єдиний звук, здатний відгукнутися та повести за собою. Не маючи музичної освіти, грав на різних інструментах — дудук, алтайський камус, барабани, слухав максимально багато музики. Не будучи фанатом Сходу, практикував єдиноборства, змішані стилі, джиу-джітцу, за бажанням може викладати це й зараз. Але в єдиноборствах, як і в музиці, йому не вистачало глибини.

Одного разу на Андріївському узвозі в Києві він почув звук бамбукової флейти-сякухаті, на якій грав молодий хлопець. Спочатку звук здався негарним, неправильним, шорстким, але зачепив Володимира, і незабаром він придбав свою першу сякухаті. Вона, звісно, не була досконалою в істинному розумінні цього слова, на ній неможливо було грати «хонкьоку», а лише одну мелодію.

Але шлях уже позначився. Він почав пробувати видувати звук, шукати, вслухатися. Пам’ять повертала його до японських фільмів, які дивився колись, до відчуттів дитинства, дихання вітру, усіх глибоких полярних відчуттів, знайомих тоді ще його маленькому серцю.

Коли він напрактикувався й надихався самостійно, зрозумів — йому необхідний учитель. А вчитель, як відомо, з’являється в момент повної готовності до цього учня. Так і сталося.

Згодом, Володимиру зателефонував приятель і сказав, що до Києва приїхала людина з Японії, яка грає на сякухаті. Людина ця виконувала стародавню храмову музику, або музичну поезію, іменовану «хонкьоку», яка й до сьогодні є істинною сольною музикою Японії. Її називають ще «дмухаючою медитацією». Під час її виконання важлива не стільки техніка, скільки сам стан. От тоді Володимир і почув справжню сякухаті, перейнявся її історією, традиціями і знайшов учителя. Пазли склалися в єдине ціле.

Його звали Ejun Iechika. Він запитав свого нового учня, як той прийшов до сякухаті. Почувши розповідь, повідав і свою історію: він був молодим монахом у храмі й одного разу почув звук, що влучив у його серце, як стріла. Він вийшов із храму й побачив двох ченців Комусо, які грали Kyorei і Choshi. До речі, у ченців Комусо або Небуття та Пустоти (Ко: 虚 пустота, му: 無Ніщо/Небуття, со: 僧), практика сякухаті спирається на особливу техніку дихання «комі-букі» або «концентроване/щільне дихання». Відомо, що монахи ці були колишніми самураями, хоча колишніх самураїв, звісно ж, не буває. Просто, коли в Японії в період Едо-дзідай 江戸時代 на 250 років припинилися війни, вони присвятили себе іншим заняттям.

Отже, Ejun-san й захопився сякухаті, і вона увійшла в його життя істинним диханням. Один звук — і шлях назавжди. В Україні він затримався надовго. «Мені пощастило. Всесвіт йшов назустріч, ну і Японія, звичайно»☺, — говорить сьогодні Un Ryu.

«Міліметри спілкування» й геніальність як досвід

«Травы стелются ветрами-ветрами,
по земле, по дорогам.
Говорят они тихо и тайно,
говорят они много о многом.
В лунном свете они серебрятся,
на рассвете — росою покрыты.
Я останусь в дыхании этом,
разольюсь по листве свежим ветром…»

                                                                     Un Ryu

Чи можна навчити звуку, здатному проникати в серце? Un Ryu вважає, що так.

Спочатку він грав без нот, трохи пізніше почав вивчати ноти школи Myoan. Він уловлював дихання вчителя, вбирав кожен «міліметр» спілкування: розмови за чашкою чаю, мовчання, дзадзен. Учитель чудово володів англійською, Un Ryu — трохи англійською. Він продовжував вслухатися, вдивлятися, почав розуміти ноти. Вчитель міг сказати, не сказавши нічого, але взаємне відчуття було абсолютним. Він міг поправити його руку або палець на флейті, усе інше було невербальним. Це була мова серця плюс сякухаті. І коли Un Ryu сьогодні запитують, як же він навчився, він відповідає, що цей процес був найідеальнішим. «Якби я тоді ставив ті ж запитання, з якими сьогодні звертаються до мене мої студенти або слухачі після виступу, і намагався б спіймати звук розумом, я б вчився ще сто років».

Пізніше він став записувати свій процес пізнання. На питання, яку книгу можна прочитати по сякухаті перед початком практики, відповідає: «Всі книги про це в грубку, бо за рік, поки ти будеш читати, уже можна почати практикувати й дихати. Книги трохи пізніше, а зараз тільки практика».

Для Un Ryu сякухаті — це продовження життя, можливість передати у звуках флейти всю палітру емоцій і відчуттів.

«Геніальність — досвід усіх відчуттів, які ти можеш висловити на сякухаті. Коли я починав писати вірші, відчував політ, блаженство, а потім ставив крапку й через деякий час, ніби удар об землю. Це було специфічним і дуже болючим відчуттям. Вірші закінчувалися, і ніби, все обривалося, а в момент самого написання ти розчинявся в словах і емоціях». Пізніше він прочитав книгу Бориса Акуніна «Письменник і самогубство» і зрозумів, що подібний стан перерваного польоту з написанням останнього рядка, властивий усім справжнім майстрам. Але коли з’явилися сякухаті й «хонкьоку», віршовані паузи почали сприйматися спокійніше. «Народжуються або вірші, або «хонкьоку», або я можу практикувати дзен-дзен».

До речі, Un Ryu має і вже видану збірку віршів, але більш за все його цікавить те, що відбувається з ним Тут і Зараз. Доволі часто він тримає в руках фотокамеру, й осягання цих фрагментів життя дає змогу дізнатися про нього ще більше.

Багато свічок, «трохи не музика», смиренність

«В моём голосе тихая флейта
и молчанье цветка у дороги…"

                                                  Un Ryu

«Чим відрізняється практика для однієї людини від практики для багатьох? Якби я грав для себе, — це, ніби запалюєш одну свічку і вже тепло. Коли ж під час концертів мені потрібно зігріти багатьох, я диханням ніби намагаюся розпалити багато свічок. Я розпалюю своє серце до такого стану, щоби вистачило і для слухача, у якого поки що звук сякухаті до кінця не проникає. Я, ніби кидаю йому вогонь, навіть якщо розумію, що серце моє може не витримати й це буде останній твір, останній подих, але мені важливо віддати. Така специфіка служіння. Якщо людина відчуває, — добре. Ні — пройде день, місяць, рік і почуте відгукнеться. Так трапляється завжди.

Безумовно, я можу грати не тільки храмову музику. Мені цікаві експерименти, у разі, якщо в мені це відгукується. Але, навіть, якщо це стилістично чисто музичний проект, я намагаюся внести в нього традицію, «хонкьоку» й молитви. Адже те, чим я займаюся, це все одно трохи не та музика, у європейському розумінні цього слова.

Себе ж я можу висловити через сякухаті, і це добре відчувають японці. Одного разу я отримав листа від японки, яка займається керамікою й чайною церемонією. Вона писала, що її надихнула моя практика і їй хочеться почути мене в Японії. Мені приємно. Японці дуже сильно відчувають традицію, її передачу, а для сучасних жителів країни висхідного сонця це й зовсім таїнство, хоча традиції передаються і зберігаються в цій країні на генетичному рівні. Одного разу я виступав у Львівському музеї історії релігії, де є костел і органний зал. На концерті був присутній японець, який сказав мені, що ніколи до цього не чув сякухаті, це було цікаво. Я йду своїм шляхом, до речі, шлях сякухаті — велике смирення, і це дуже актуально сьогодні. А з Едзюн-сан у даний час ми листуємося й обмінюємося посилками, живе він у Кіото».

Тут, дихання, кожна крапелька

«Сердце бьётся в оправе телесной
но когда-то оно станет птицей,
улетающей в утреннем свете
над водою, где тени деревьев,
над цветами, где пьют нектар пчелы…»

                                                                        Un Ryu

«Я поки що не збираюся від’їжджати з України, мені подобається тут, тим більше, що від мене залежить підтримка близьких. Протягом усього місяця до виступу, я награвав п’єси, для того, щоби максимально віддати людям. Я не ходжу в офіси, не займаюся менеджментом і банківською справою. Так, прожити складно, але близькі це розуміють. І не буде ганебним, якщо, продовжуючи практикувати, ти йдеш випікати хліб або будувати будинки, це теж практика!».
 
— Коли граєш на сякухаті, з одного боку, необхідно прислухатися до відчуттів, а з іншого — тримати розум відкритим. Це можливо?

— Розум для того, щоб ти міг бачити ті ж ноти, але, безумовно, присутній момент відчуттів, які виникають від звуку, розчиняючись у диханні. Коли робиш чай, ти ж уважний, щоб не обпектися. І коли ллється вода, ти відчуваєш, як кожна крапелька тебе гармонізує. Так само й кожна «крапелька» звуку омиває тебе гармонією.
 
— Майстерність сякухаті — це заново дихати, слухати, сидіти рухатися. З чого складалося Ваше «заново»?

— Коли я тільки почав практикувати, то сідав і тут же схоплювався. Наскільки сильне в нас тіло і слабкий розум. «Хонкьоку» побудовані на вдиху й ще довших видихах, і сама позиція «сейдза», у якій перебуваєш, спочатку може викликати біль. На подолання витрачається не день, а місяці та роки. Практика полягає в тому, що чим більше ти нею займаєшся, тим більше все спочатку. Ось уже понад 15 років я відкриваю речі, що по-іншому розкривають усе в мені та навколо, і процесу цьому немає завершення, і це прекрасно.

Імена, тиша, учні

— Кажуть, що ім’я, а вірніше коан, зумовлюють долю людини, у традиції дзен особливо. Ви — Володимир, а зараз Un Ryu…

— Це духовне ім’я, дане мені в дзен-буддизмі. Коли я захотів заглибитися в практику, то отримав від учителя посвячення (ракусу). Un Ryu в перекладі — хмарний дракон, це дуже сильна японська містична духовна тварина, здатна перебувати й у воді, і в хмарах, розчиняючись у всьому. Для мене ж це ім’я — своєрідна підніжка, ефект вибитого з-під тебе стільця, мотивація для того, щоб не зупинявся на шляху пошуку своєї природи.

— Під час нашого спілкування Ви часто вживаєте слова «біль», «болісно»…

— Життя складається з цього. Хтось зараз невиліковно хворий, події на сході України, недавня трагедія в Кемерово… Тому я і включив у концерт твір «Реквієм Tamuke».

Я був на сході України — Костянтинівка, Слов’янськ, Святогірськ, давав «Концерти миру» для дітей завдяки спільному проекту Міжнародної організації з міграції (МОМ) і Ukraine-Japan Center за підтримки посольства Японії в Україні в межах програм сприяння стабілізації громад на Донбасі. Після закінчення виступу, люди підходили й говорили про те, що їм необхідна музика, там де зараз тиша. Чути це було радісно, адже сякухаті — інструмент, здатний передавати саме тишу.

І я зрозумів, що зміг повернути цим людям саме той стан, яким вони були наповнені до початку АТО, уже вкотре переконуючись, що перебуваю на вірному шляху.
 
Від Едзюн-сан Un Ryu, окрім таїнства дихання, отримав і особистий дозвіл — своєрідний диплом, написаний їм власноруч, для можливості передавати «поезії сякухаті» від серця до серця. І на запитання про учнів Un Ryu відповідає так:

«Напевно, треба в них запитати, наскільки я вчитель. Студентів багато — учнів мало. Учень з учителем — це єдине серце, тільки в цьому випадку передається щось більше, ніж музика. Не просто звук або техніка, адже людина може віртуозно грати, брати в мене уроки, але не бути моїм учнем, у тому самому «єдиносердному» розумінні».

Сякухаті для мера Кіото, Прага, дерева молоді

Нещодавно в Києві Un Ryu виступав на відкритті парку «Кіото». На церемонії був присутній мер цього японського міста — Дайсаку Кадокава. Організатори пропонували йому різні програми і виконавців, але той відповів, що хоче чути тільки сякухаті.

Un Ryu пишуть із різних міст і країн, запрошують виступити, але організувати гастролі здатний не кожен, та й сам він із роками став більш вимогливим. До речі, у Дніпрі в цьому сенсі йому дуже пощастило з Наталією Сазановою, яка не тільки бездоганно адмініструє, але і збирає в залі максимум людей, обізнаних із таємницями цього мистецтва.
Одного разу його, як майстра сякухаті в Україні запросили на Празький європейський фестиваль сякухаті. Він не поїхав. Того літа на ділянці, поруч зі своїм заміським додзьо, він посадив молоді дерева. Залишити їх без регулярного поливу було для нього неможливим. Ну майже, як у випадку із римським імператором Діоклетіаном ☺. Ось так! До того ж, він вирішив, що в Празі можуть обійтися й без його присутності: занадто багато майстрів, у тому числі з Японії, й ажіотажу. Для нього ж сякухаті — таїнство, а не шоу-програма. «Я хочу бути тією пташкою, що в листі тихенько співає свою нічну молитву».

Тут же в додзьо він майструє і свої флейти, практикує і просто слухає вітер. Багато інструментів полетіло за межі України: Америка, Іспанія, Гонконг, Китай…

Ісус і Будда п’ють чай…

«Одного разу мене запросили на семінар, де збираються різні діячі, у тому числі й політики, і напускається багато світського туману. Я запитав дозволу прийти зі своїм родичем. «Ну що ти! — відповіли мені. — Там усіх порахували, і будуть люди на рівні заступника міністра, міністра…». Я поклав слухавку, через декілька миттєвостей народився вірш-осмислення.

«Иисус и Будда пьют чай.
Настоятель храма подметает листву.
Над миром так тихо плывут облака…»

Незважаючи на відмінність релігій і всього іншого, вони п’ють чай, говорять про любов і не воюють. Хтось старший, хтось молодший, два брати зустрілися, обидва повні любові і співчуття. І немає ніякої політики й софістики. Так, світ дисгармонійний, але все в русі, як і хмари. І люди з цими хмарами, як пісочний годинник, залучаються до загального потоку. Внизу на землі суєта, але хмари пропливають над цією людською суєтою. А настоятель храму підмітає листя… Незважаючи на те, що він настоятель храму, він підмітає листя.

Сьогодні ти заступник міністра або міністр, президент… але, що буде завтра? Зовнішнє не має стосунку до суті, головне те, що у твоїй природі є. У той же вечір мені передзвонили й дозволили прийти вдвох».

«Быть деревом где-то на склоне скалы,
И чувствовать ветер.
Корнями в земле, а сердцем — везде,
И чувствовать ветер.
В тумане осеннем плыть в облаках
Бросая жёлтые листья.
Пить влагу дождей пробуждаясь в лучах
Омывая туманом ресницы.
Зимою в снегах до весны засыпать,
Ветвями цепляясь за ветер.
Но в холоде ветви кому-то отдать,
Чтоб согреть, но сгореть прямо в пепел.
Пить влагу снегов, что стекают в ручьях
В лучах пробуждаться рассветных.
Быть домом для птиц, зверей и людей,
И слушать дыхание ветра.
Весной ароматом к себе подозвать
Того, кто так ищет свободу.
И сердце его — ароматом обнять,
А листвою вытереть слёзы».

                                                                            Un Ryu

3 квітня, 2018 року, Київ

Вірші, фото та відео з архіву Un Ryu.
Фото: Максим Рисенко, Олена Ємельянова, Марина Шилкіна.
Автор висловлює подяку організатору концерту в Дніпрі Наталії Сазановій,

а також інформаційному партнеру концерту — Товариству японської культури «Fudoshinkan» — Aikido & Koryu та його керівнику Дмитру Маську