Дмитро Масько. Ієрогліф щастя

Масько Дмитро Ілліч

  • 21 жовтня 1974 |
  • Місце народження: Миколаїв |
  • керівник товариства японської культури «Фудошінкан» (Дніпро)

Він зміг почути власну долю і, осягнувши майстерність східних єдиноборств, відкрив для нас і себе загадкову «країну висхідного Сонця».

Люблю рудих, вони осяюють і наповнюють добром, радістю та енергією. Моє знайомство з керівником Товариства японської культури «Фудошінкан» (Дніпро) Дмитром Маськом сталося, коли він виявив бажання послухати мультимедійну лекцію з історії японської літератури, підготовлену в межах проекту ДОУНБ «Українське вікно до японської душі». Я хвилювалася, тому що розуміла, людина, яка буває в Японії та глибоко вивчає її культуру і традиції, «цензор» серйозний. Але, Дмитро виявився людиною доброзичливою і гармонійною, яка з повагою та інтересом, слухала наші трактування японських особливостей. А його розповіді про дивовижну «країну висхідного сонця» і маршрути життєвого шляху переконали, що цілковито щасливі люди існують.

10 ієн, свобода і східні єдиноборства

Він народився в місті кораблебудівників, Миколаєві, і років із десяти займався карате та різними видами бойових мистецтв. Східні єдиноборства, в такому розмаїтті і кількості, виникли у його житті завдяки однокласнику, який їх і презентував. Крім цього він «ощасливив» плавальнийбасейн, гурток радиста у «школі юних моряків», народні танці, а також клуб, де заняття з рукопашного бою проводили співробітники МВС і КДБ. Дядько його був військовим, і хлопчик часто приміряв на себе його форму, багато читав про Другу світову. До слова, силові структури і військова тематика будуть присутні в його житті зримо-незримим тлом завжди і багато чого зумовлять.

А ще, Дмитрик монети збирав, а  його улюбленою була – 10 японських ієн.

Його мудрі чудові батьки, робітники за фахом, не завжди поділяли подібну «всеїдність» сина, але ніколи і ніяким заняттям не перешкоджали. Після класу п’ятого-шостого вони відпустили дитину, як то кажуть, у вільне плавання, сказавши, що він сам повинен відповідати за власне бажання вчитися і за якість навчання. Тобто моделювати своє життя і приймати рішення він навчився самостійно ще в дитинстві.

Вогонь, вода і «не мідні труби»

Мрія батьків про вступ сина до сільгоспінституту не виправдалася, він обрав Черкаське пожежно-технічне училище МВС України ім. М. Урицького (нині Черкаський інститут пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля Національного університету цивільного захисту України). Шансів на вступ було нуль, тому що училище перебувало в підпорядкуванні МВС, і всі абітурієнти мали зв’язок із родичами, які працювали в сферах міліції або пожежної справи. Всі, окрім Маська. Йому допомогли любов до комп’ютерів і шкільний поглиблений клас із фізики та інформатики, помічені і затребувані педагогами. Хоча загальне враження від навчання було гнітючим. Хлопчиком він був домашнім, а казарма, де мешкав взвод у  кількості 30 чоловік, натхненню не сприяла.

В училищі він продовжив заняття рукопашним боєм. Оскільки студенти були резервістами, то їх навчали і техніці затримання злочинців, розгону масових демонстрацій, військовій справі та патрулюванню. Тренажерний зал у закладі був маленьким, народу тьма і тренувалися вони безпосередньо у казармі, замість штанги використовуючи ліжко, гантелі і декілька гирь. По закінченню він отримав червоний диплом, і його залишали на викладацькій роботі. Але пропозиція «не гріла», і молодший фахівець із пожежної безпеки, лейтенант Масько повернувся до Миколаєва.

Робота на різних «пожежних посадах» і кар’єрне зростання на заводах і підприємствах міста дали колосальний досвід, вміння спілкуватися з людьми і знаходити вихід зі складних ситуацій, в яких доводилося бувати не раз. До цього часу він уже закінчив Харківський інститут пожежної безпеки МВС України, отримав звання капітана і на цьому його кар’єра працівника пожежної охорони закінчилася.

Занять у тренажерних залах Дмитро не припиняв, але, як сам уточнює, системи в цьому не було. Одного разу, як і в першому випадку з карате, він зустрів однокласника, який розповів йому про секцію айкідо. Айкідо, яке вважалося вершиною бойових мистецтв, його дуже цікавило, перш за все, з точки зору філософської. Він намагався самотужки осягнути його суть, яка полягала у використанні сили супротивника проти нього самого, але книги пропонували лише теорію знань.

Сенсей, Дніпро і бабуся послушниця

Однокласника на тренуваннях з айкідо Діма так і не побачив, а ось його життя з тих пір стрімко рушило в іншому напрямку. Його наставником, або сенсеєм, став на той час військовий лікар (як бачимо, знову військові – прим. автора) підполковник Юрій Анатолійович Садовничий, який у 1998 році володів 3 кю, «зеленим поясом», що було градацією досить високою (зараз Юрій Анатолійович отримав вже 5 дан Айкідо айкікай). До речі, «сенсей» із японської перекладається завдяки двом ієрогліфам, дослівно означає «раніше» і «народитися». Так називають будь-яку людину, яка допомагає, незалежно від своєї професійної діяльності, чи то лікар, юрист, викладач.

У 2003 році Дмитро познайомився з майбутньою дружиною і переїхав до  Дніпра. Тут була робота айтішника в банківській сфері, але головне – вивчення айкідо. Заняття у керівника Дніпропетровської міжрегіональної федерації Айкідо Володимира Володимировича Басараба в старшій групі (2003–2008 р.р.), були дуже корисні і дали можливість подальшого професійного зростання. Дмитро Масько був атестований на перший дан, чорний пояс у Ігоря Юрійовича Шмигіна, крім того, як інструктор федерації, мав свою групу учнів.

У ці ж роки, у його житті з’явилася людина, що наповнила свідомість новими, і не тільки, японськими смислами. Його називають «Батюшкою», а в миру він – Геннадій Ігорович Марков із Дніпродзержинська (тепер – Кам’янського). Свого часу Марков працював в органах МВС, брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС, був майстром спорту з самбо, дзюдо, карате, а також вивчав в’єтнамські бойові мистецтва. Парадокс часу полягав у тому, що з одного боку він контролював заборону цих бойових мистецтв, а з іншого – посилено ними займався. У лихі 90-ті Марков залишив службу в міліції та скоїв чимало необачних і різких вчинків.

Все змінилося після того, як одного разу уві сні він побачив джерело, розташоване на території монастиря. Марков не став трактувати, а почав шукати і дійсно виявив його у реальності, коли опинився у жіночому Свято-Вознесенському Флорівському монастирі (http://florovsky-mon.church.ua/). Місце було дизайнерські облагороджене, але стовідсотково впізнаванне. Після благословення старої черниці Геннадій Марков вступив до духовної семінарії і став священиком.

«Родзинка» ситуації в тому, що сам Дмитро бував у цьому монастирі ще до того, як там вперше з’явився Марков. А на початку XX століття його бабуся по материнській лінії стала тут послушницею. Дівча було непокірним і відчайдушним, надовго у монастирі не затрималося, але всі ці перехресні лінії доль наставника і учня, звичайно, випадковими не були.

Дмитро став займатися у Дніпродзержинській секції Маркова, вивчаючи карате, джиу-джитсу та кобудо. Саме Марков і порекомендував йому подивитися відео з Айкідо Сенсея Сугавара, що і надихнуло Маська на знайомство з ним.

 

Сугавара й «інше айкідо»

Це трапилося в 2008 році у Москві, куди він сміливо вирушив на семінар, який передбачав тренування з айкідо та японського традиційного фехтування Каторі Синто рю. «Сугавара Тецутака настільки «завантажив» мене новими знаннями, – згадує Масько, – що я зрозумів – всі ці роки займався зовсім іншим айкідо. Це був абсолютний «вибух мозку», абсолютно інше сприйняття, але все це складалося в загальну картину з тим, у що посвячував мене Марков.

Тецутака Сугавара – учень засновника айкідо Уесіба Моріхей. Його пристрастю також є і японське фехтування Каторі Синто рю і карате. Йому вже 75 років, але він продовжує постійно вчитися, займається китайськими бойовими мистецтвами. М’якість, плавність і швидкість його рухів – вражають. Щоразу після спілкування з ним хочеться вигукнути: «Уууухххх ти, ще й про це я дізнався ... і про це!!!».

Наприкінці семінару Сугавара Сенсей попросив електронну адресу Дмитра і незабаром написав, запросивши до Японії, де проводить фестивалі японсько-китайських бойових мистецтв, збираючи учнів із усього світу. Масько виявився першим серед тих українців, хто потрапив до Японії на такий престижний захід як учасник.

На питання: «Чому щастя таке випало саме йому?» – Дмитро відповіді не має. Хоча, «рудуватість» його вигляду, навчання у «вогненних» навчальних закладах і легендарний зв’язок Японії з Сонцем виявляють цілковиту риторичність питання. Звичайно, доля.

«Якщо намалювати кульку, то японці бачать її не зовні, а зсередини»

Історія навчила японців нічого не втрачати. Які б катаклізми не відбувалися, генетика і традиції неймовірно сильні. В пізнанні всього і східних єдиноборств, зокрема, вони ніколи не задовольняються лише технікою, глибоко занурюючись у сутність. Вони мають свій стержень, особливості незалежні від впливу Європи та Америки, хоча вплив цей, безумовно, відчувають. Сутність їх залишилася цілісною і сильною, а з поправкою на Хіросіму, цунамі, окупації, землетруси, ще й дуже чутливою.

«Сугавара у всьому шукає коріння, – каже Дмитро. – Те саме «насіннячко», яке потрібно посадити в землю, щоб воно зійшло. Він займався карате, і це привело його в Китай до майстрів бойових мистецтв, тому що коріння карате саме там. Якщо намалювати кульку, то японці бачать її  не зовні, а зсередини. Розумієш?». Розумію :)

Перші його враження від Японії, датовані 2009-м роком, шокували. Він уперше виїхав за кордон і занурився в зовсім інший світ. Січень, а там тепло. Найсильнішою емоцією була «космічна» чистота, здавалося, що можна ходити босоніж. Сухі дороги при проливному дощі дивували якістю зливок.

Виступи, ранкові та вечірні тренування, вступ до школи кендзюцу, до інституту бойових мистецтв Сугавара, де вивчають китайські та японські їх види – все це, в черговий раз, додало життю Маська нове прискорення і густину знань.

«Коли я повернувся в Україну, я зрозумів, що хочу займатися тим айкідо, яке викладає Сенсей Сугавара, мені це неймовірно цікаво», – згадує він.

«Фудошінкан» і «світ у себе в голові»

У 2009 році в Дніпрі, спільно з Геннадієм Марковим, Дмитро Масько організував товариство японської культури «Фудошінкан». «Фудошінкан »є офіційним представництвом Сенсея Тецутака Сугавара в Україні, і підтримує стосунки з Хомбу Додзьо Айкідо Айкикай (Токіо, Японія) через взаємодію з Інститутом Бойових Мистецтв Сугавара.

Крім тренувань у групах, індивідуальних заняттях і семінарах із Айкідо і Каторі Синто Рю, в програмі є й інші напрямки, що допомагають пізнавати, глибоко досліджувати і ретранслювати культуру та традиції Японії. Один із проектів, спільний із ДОУНБ, існує вже другий рік поспіль і в цьому році отримав «ім’я» «Українське вікно до японської душі».

«Нам хочеться передати дітям і дорослим вміння, бачення і відчуття того, наскільки важлива увага до того, що тебе оточує. Методи і прийоми айкідо  та фехтування – це своєрідні інструменти, які прищеплюють дітям і дорослим талант, звернений до себе, світу, до свого тіла, – каже Дмитро. – Діти не концентруються на своїх діях, вони лише повторюють, але на етапі дорослішання і це важливо. Так само, як і ставлення до свого партнера на тренуванні, адже це не ворог і не суперник, а твій друг, який допомагає пізнати самого себе і ступінь уваги. Тому в айкідо суперництва не існує, там є товариші, друзі і помічники.

Якщо коротко, то айкідо – це можливість знайти самого себе. Наше ставлення до того, що навколо і до того, що ми бачимо і чуємо – це і є ми. Не існує поділу між світом зовнішнім і внутрішнім, тому що ми є ретрансляторами і створюємо цей світ у себе в голові. Це основне, чого необхідно прагнути, а вже за допомогою яких видів єдиноборств досягати –питання інше. Обрати може тільки сама дитина, коли потрапить на тренування. Хоча, діти часто змінюють свої смаки і найчастіше самі батьки проектують на них свої мрії, бажаючи, щоб їх чадо, перш за все, було сильним і спритним. Іноді їм і цього досить. Влітку ми займаємося з дітьми на базі дитячого тренувального табору «Фудошінкан» . До недавнього часу в Криму, а також в Лазурному , а в цьому році сподіваємося поїхати у Карпати».

Манекі-неко, японські  слива і сакура

Осягнути глибину східної культури без знання мови неможливо, тому Дмитро почав вивчати японську відразу після закінчення училища. Кумедним було те, що у самовчителі японські літери були написані російською. Пізніше, вже у Дніпрі, він відвідував курси японської мови, але часу катастрофічно не вистачало. Зараз він бере уроки у Ісіда Асака – корінної японки, яку заміжжя оселило у Дніпрі. «Вивчаючи японський, ти максимально наближаєшся до ментальності нації, – каже Масько, – до розуміння речей, про які не пишуть у підручниках зі сходознавства».

Він дуже любить кішок і для нього, як і для японців, – це рідні та близькі істоти. Вдома у нього п’ять шотландських. До речі, в Японії існує спеціальна котяча порода бобтейл – безхвості. Але, головне, у країні існує легенда про кішку Манекі-неко, яка приносить удачу. Суть її така: під дощем сиділа тваринка з піднятою лапкою і на неї звернула увагу бідна людина. Справа була біля храму, і чоловік вирішив зайти туди помолитися і переночувати. А вже з наступного дня життя його стрімко почало змінюватися на краще.

Перше «квітуче» враження Масько отримав не від сакури, а від японської сливи уме, тому, що приїжджав до Японії, переважно у січні, коли сакура ще не цвіте. І тільки у 2017 році в парку Уено, де її дуже багато, він побачив цю красу. До речі, сакуру японці з весною не уособлюють. У період милування квітами – «ханамі», під японською вишнею збирається дуже багато людей. Вони п’ють, їдять, дивляться, як облітає вишневий цвіт і відчувають усю пронизливу швидкоплинності буття. Ефект «моно-аваре» або радості-страждання, виник у японській літературі і продиктований віруваннями ще на зорі народження країни. Він міцно оселився у східній свідомості і пов’язаний із сакурою у тому числі.

«Японія – любов моя»

У цій країні Дмитро Масько відчуває себе як удома. Телекомпанія Ен Ейч Кей, яка проводить безкоштовно уроки японської мови, одну з перших своїх програм присвятила голландцю, який приїхав у країну вивчати айкідо, і назвала її «Японія, любов моя».   Дмитро може підписатися під цим емоційним визнанням безумовно.

Дмитро Масько  з Юріем Скрипнюком (у центрі нижній ряд і крайня праворуч Ісіда Асако)Сьогодні керівник товариства японської культури «Фудошінкан» Дмитро Ілліч Масько має 3-й дан Айкідо Айкікай, а з 2015 року освоює ще один напрямок східних єдиноборств – Аракідо. Ця система містить у собі навчання в двох традиційних комплексних школах японських бойових мистецтв – Ягю сінган рю тайдзюцу і Ягю сінкаге рю хейхо. Вивчення відбувається під наставництвом криворожанина Володимира Павловича Скрипнюка – керівника Дніпропетровської обласної федерації джіу-джітсу. Завдяки Скрипнюку він знайшов ще одного японського наставника Соке школи – Казіцука Ясуші. І в останні роки, коли Масько приїжджає до Японії, він навчається відразу у двох сенсеїв, продовжуючи освоювати нові та давні школи.

Як бачите, в його випадку, межі пізнання і вдосконалення, немає.

«Український японець»

Японці пишуть іноземні імена і прізвища, використовуючи японську абетку Катакана. І «Масько» японською звучить без м’якого знаку «Масуко». Казіцука Сенсей і Сугавара Сенсей розповіли йому, що знайомі, дізнавшись про українського учня, вирішили, що він японець, тому що на їхній батьківщині це прізвище має безліч господарів.

Нещодавно Діма вирішив зробити власну печатку. Викладачка японської мови Ісіда Асака, підтвердивши, що його прізвище може бути записане декількома ієрогліфами, розповіла, що японські фірми, при візуальної розробці абревіатури компілюють кілька авторських знаків. Так ось, ієрогліф «щастя» читається, як «коо», а «масу» – це «квадратна коробочка», або «міра». Виходить – «Масуко», тобто Дмитро Масько, – міра щастя. Сонячна. Безмірна

.

 

Фото з архіву Дмитра Маська

                                                                                                                                                                   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Опубліковано: 10.10.2018
Олена Ємельянова