Сінокіс на острові Городище (Томаківка)

Практично все своє дитинство я провів у селищі Мар’ївка (Очеретькове) у бабусі Марії Василівни та дідуся Георгія Івановича. Це село розташоване всього за кілька кілометрів від острова Городище (Томаківка).

Як і у більшості односельців, у нас було домашнє господарство, ми тримали: курей, нутрій, свиней, а також кілька корів. Теля, що народилося у березні (март), ми назвали Марта, а Берізка отримала своє прізвисько завдяки чорно-білому забарвленню, яке нагадувало кору берези. Ще раніше були корова Зорька та бичок Мішка. Для корів завжди потрібно було завчасно заготовляти сіно. Упродовж тривалого часу в нас була ділянка на відомому острові, на якому, за думкою деяких істориків, розташовувалась Томаківська Січ. Там улітку дідусь косив сіно.

Квартальна селища Острів – Антоніна виділяла ділянки для сінокосу. Пам’ятаю, що з роками у нас було кілька таких ділянок на тому острові, і згодом я зміг пригадати, де саме вони розташовувались.

Окрім острова Городище (Томаківка), пізніше ми мали ділянки для сінокосу неподалік, наприклад, в урочищі Ракшине біля Братської могили загиблим воїнам. Ще один сінокіс був на узліссі плавневих дерев, ближче до центру Марганця, внизу вулиці Сагайдачного. Ми часто бували там з дідусем Георгієм Івановичем і бабусею Марією Василівною. Але найбільше й найясніше мені запам’ятався сінокіс саме на острові – його образ живе у моїх спогадах особливо яскраво.

Весною, влітку та восени корів виганяли на пасовище. У найкращі часи в Мар’ївській череді налічувалося до шістдесяти голів. Території для випасу було більш ніж достатньо – корів пасли в плавнях поблизу річок Річище та Ревун. Плавні розташовувалися зовсім поруч із селищем. Череду часто виганяли у балку Отченашівка – вельми гарне місце для випасу. Бували роки, коли для догляду за чередою наймали кількох пастухів. Однак частіше господарі, які тримали корів, самостійно їх пасли, змінюючи одне одного по черзі або залучали допомогу членів родини та друзів.

У зимовий період корови стояли в сараях і харчувалися сіном, яке потрібно було завжди встигнути заготовити завчасно. У Мар’ївці корів було чимало, тому майже кожна родина мала свою ділянку для сінокосу. В одних господарів ділянки розташовувалися просто на заливному лузі неподалік від дому, в інших – десь подалі, серед колишніх плавень, а у декого – й зовсім далеко.

Колись, коли худоби було багато, навколишні пейзажі мали інакший вигляд: трава не встигала переростати в непрохідні хащі, як це можна побачити сьогодні. Все активно використовували – косили, сушили, трамбували в копиці. Люди прагнули запасти якнайбільше сіна на зиму, адже від цього залежала доля худоби, а часто – і добробут родини. Околиці Мар’ївки та сусідніх сіл мали зовсім інший вигляд: поля були акуратно викошені, а навколо височіли копиці сіна, які заготовляли всією родиною.

Наша ділянка для заготівлі сіна розташовувалась на острові Городище (Томаківка). На той час, коли я вперше побував там, мені було приблизно десять років. До речі, острів Городище (Томаківка) ми, як і більшість місцевих мешканців, називали просто Острів, без жодних уточнень. Добре пам’ятаю той ранок: ми з дідусем Георгієм Івановичем, збиралися ще до світанку. Надворі тільки-но починало світати. Наш будинок із червоної цегли, накритий черепицею в тон, оточували старі дерева: висока груша, абрикоса та кущ бузку, що ріс біля високого дерев’яного паркану. Поряд стояла ручна дерев’яна коса, дідусь неспішно прикріпив її до рами свого велосипеда «Україна.

Попри те, що я не дуже виспався, мені дуже хотілося поїхати разом із дідусем на сінокіс – провести з ним час за спільною працею й нарешті побачити загадковий для мене острів, про який я так багато чув.

Часто на нашому подвір’ї я бачив, як дідусь сідав на низький дерев’яний стілець під старим абрикосом, брав тоненький молоточок із вигнутою бойкою, ставив на дерев’яну підставку – бабку, якою кріпиться лезо коси до колоди, – і починав клепати лезо на низесенькому пеньку. Він витягував метал, щоб зробити край тоншим і гострішим. Потім доводив його точильним бруском до блиску.

Коли дідусь бував на острові, іноді знаходив пір’я фазанів, куріпок та інших  птахів. Деякі з них  привозив мені та цікаво розповідав про птахів, яким вони належали. Для десятирічного хлопчика це було надзвичайно захопливо – розглядати різнокольорове пір’я та слухати змістовні дідусеві історії.

У свої шкільні роки дідусь писав справжнісіньким пером, за його словами, це було набагато складніше, ніж писати сучасною ручкою. Дивлячись на моє письмо, дідусь жартома казав: «Ти пишеш, як курка лапою». З роками мій почерк став трохи кращим, але до дідусевого мені ще далеко. Одне строкате пір’ячко, яке дідусь колись привіз з острова, я й досі дбайливо зберігаю. Коли дивлюся на нього, здається ніби Георгій Іванович передав його мені щойно вчора, хоча минуло вже понад двадцять років. Але що таке роки для людської пам’яті? Лише числа...

Дідусь розповідав, що, за словами місцевих мешканців, колись на острові розташовувалася Запорозька Січ. Проте з часом, після створення Каховського водосховища, значна частина острова була затоплена. Також розповідав, що на острові знаходився великий та відомий плодовий сад. Дідусь із захопленням розповідав про природу цих місць і згадував село Городище, розташоване неподалік від острова. Казав, що воно старовинне й значно більше за село Мар’ївка. Дідусеві завжди була цікава історія острова, хоча він і знав її досить поверхнево, адже мав справи, які для нього були важливішими. Багато років поспіль він працював начальником зміни у Грушівському кар’єрі, а на вихідних займався господарством у Мар’ївці: роботи на подвір’ї та в городі завжди вистачало.

Георгію Івановичу подобалася музика, особливо козацької тематики, та народні пісні. В Мар’ївці у нас був блокнот із текстами пісень, серед яких: «Розпрягайте, хлопці, коні», «Ой, чиє ж то жито, чиї ж то покоси», «Час рікою пливе», «Старовинна козацька пісня».

В дорогу на острів ми взяли простий сніданок – кілька варених картоплин, хліб, сало, яке дідусь засолив заздалегідь, і пляшку води. Про всяк випадок прихопили насос і набір ключів для ремонту велосипеда – вони завжди зберігалися в невеликому шкіряному бардачку, прикріпленому під сідлом. Зібравшись в дорогу дідусь сказав: «Ну що, по конях!»

Наш маршрут пролягав через Марганецький лісгосп, де починалися плавні. Коли ми в’їхали  до цієї місцевості, мені стало досить прохолодно – не звик ще тоді до вологого повітря ранкових плавнів. Хоча ці землі вже давно не заливаються так широко, як колись, адже притоки з місцевих річок майже зникли, вони все одно залишаються низинними й вологими. Тут і досі росте багато розлогих високих дерев, а навколо видніються старі зарослі русла річок. Однією з найбільших частин цих плавнів є урочище Ракшине.  Від острова Городище (Томаківка) плавні відокремлює річка Ревун. Але через неї вже давно збудовано кілька містків. Один із них – металевий, добре нам знайомий. Саме через нього ми з дідусем того ранку й переїхали на острів.

Через багато років я знову тут. Від металевого містка на острів пролягала вузька звивиста стежка, на якій виднілися сліди чобіт і протектори велосипедних шин. У ті часи в цьому районі росло набагато більше дерев. Уздовж берегів річки Ревун переважали в’язи, неподалік височів невеликий рукотворний сосновий гай, а подекуди траплялися й поодинокі маслинки.

Трохи далі, у бік Каховського водосховища, стояла щільна стіна з пірамідальних тополь. Проте того разу ми до них не доїхали, звернули ліворуч на стежку повз кілька невеликих будиночків. Там починалася єдина вулиця селища Острів. Її стежкою ми поволі піднімалися вгору – до вершини острова.

З кожним кроком перед нами відкривався дедалі ширший краєвид. Плавні, з яких ми щойно виїхали, залишалися позаду і були вже значно нижчими від рівня, на який ми піднялися. І ось, коли ми з дідусем Георгієм Івановичем дісталися самої вершини острова, нам відкрилася панорама, яку я запам’ятав на все життя.

Туман на світанку над плавнями та містом. Ми стояли біля одного з курганів, де нині встановлений металевий хрест. Звідси відкривався вид на Каховське водосховище – саме там до 1956 року простягався Великий Луг Запорозький і місто Енергодар. В іншому напрямку було видно центр міста Марганець, райони: Городище, Максимівка та Підгора. У низині лежали плавні – урочище Ракшине.

Ми довго розглядали навколишню природу та знайомі місця. Дідусь показав мені, де знаходиться магазин «Універмаг» і поштове відділення, в якому колись працювала бабуся Марія Василівна. Потім він загадково усміхнувся і запропонував мені знайти серед міського краєвиду мою школу. Також зауважив, що найвища точка в нашому місті – це район вежі. Тоді, двадцять п’ять років тому, вершина острова мала зовсім інший вигляд. Тут, як і на більшості території Городища, росло багато дерев – залишки старого плодового саду. Окрім яблунь і груш, тут були горіхи, в’язи, дуби та високі тополі. Поряд із курганом, де ми стояли, розташовувалося місцеве тирло – місце, куди в обідню пору мешканці села Острів приводили корів для доїння. Тирло було огороджене невисоким дерев’яним парканом, а всередині росли дерева, в затінку яких прив’язували худобу. Жінки сідали на маленькі дерев’яні стільчики й доїли корів просто під відкритим небом.

Від кургану, де ми стояли, до нашої сінокісної ділянки було їхати недалеко. Але я ще довго залишався під враженням від тієї величної панорами, що відкрилась із вершини острова. Ми з дідусем їхали старою асфальтованою дорогою – залишками інфраструктури колишнього колгоспу імені Орджонікідзе. Ймовірно, колись ця дорога вела до складських приміщень. Далі ми проїхали повз кладовище й звернули на ґрунтову стежку. Проїхали ще трохи і зупинились. Перед нами відкрилась доглянута природна ділянка, ландшафт якої лагідно спускався в бік плавнів, у напрямку села Городище. Уся площа була вкрита густою соковитою зеленню. Між високою травою виднілися плями кінського щавлю, а подекуди – барвисте різнотрав’я. У кінці ділянки росло кілька черешень – залишки старого саду.

Сонце піднімалося вище, зігріваючи землю. Дідусь зняв із велосипеда косу, розклав її, вийняв невеликий точильний брусок і почав нагострювати лезо. У повітрі залунав глухий, шорсткий шкребіт, що лунав від контакту каменю з металом. Нарешті дідусь сказав: «Ну що, поїхали».

Він почав косити, і висока трава слухняно лягала у рівні охайні рядки. При кожному русі коси лунав м’який шелест, що змішувався з ароматом щойно скошеної зеленої маси. Незабаром рядків ставало все більше, а запах покосів розлітався над лугом – свіжий, насичений, літній.

Під час косіння дідусь часто робив невеличкі перерви: сідав, трохи відпочивав, пив воду. Потім брав скошену траву в руку й обтирав нею лезо коси, після чого знову доводив його точильним бруском. Це була звична й досить часта процедура. Я ще не розумів, навіщо дідусь так робить. Пізніше дізнався: це потрібно, щоб знімати зі сталі стружку й металевий пил, а також щоб знизити тертя між лезом і травою. Спостерігаючи, з якою завзятістю працює Георгій Іванович, мимоволі згадуються ті, що свого часу започаткували тут «Садівник-городник» – сад, який згодом став частиною відомого колгоспу ім. Орджонікідзе.

Поки дідусь працював, я з цікавістю роздивлявся навколишню природу: дерева, що здіймались на горизонті, польових птахів, які співали десь у гіллі, і навіть равликів, які повзали по вологій траві. Особливо захоплено я спостерігав за тим, як Георгій Іванович вправно володіє косою. У кожному його русі відчувалася впевненість і злагодженість, вироблені роками. Можливо, саме тоді я вперше усвідомив, що людина, працюючи на землі, у гармонії з природою, стає її частиною.

Минули хвилини, а за ними й години. Дідусь завершував запланований обсяг роботи на день. Він зупинився, обпер косу об плече, витер піт із чола. Було видно, що він втомлений, але в його очах світилася тиха радість – задоволення від результату. «Хочеш спробувати покосити?» – спитав він. Мені, звісно ж, було цікаво. Але перші спроби виявилися непростими: коса була важкою, а трава чіпкою. Зрештою ми дістали ряднину, постелили на траву та влаштували смачний сніданок. Дідусь пригостив мене солоним салом, хлібом і запашною вареною картоплею, а потім – черешнею з дерева, що росло неподалік. Скуштувавши черешню, що росла на острові, а згодом і яблука, мені здалося, що саме в цьому і є смак острова. Коли куштуєш плоди, вирощені на цій землі, по-іншому сприймаєш і саму місцевість – вона ніби стає ближчою, живішою, наповненою змістом.

Після сніданку дідусь пояснив, що скошене сіно має кілька годин підсохнути на сонці. Потім – обов’язково приїхати та перевернути його вилами, щоб воно добре висохло з обох боків. «Якщо піде дощ, – сказав він, – треба буде все прикрити. Інакше може загнити».

Повертаючись з сінокосу до рідного селища Мар’ївка, нам згадався один козацький вислів – «козаки однією дорогою не ходять», який ми використали на практиці, бо їхали зовсім іншим шляхом. Повертались ми через дамбу №5 Каховського водосховища. Дорогою було чутно, як хвилі водосховища, що більшість називали морем, б’ються об бетонні плити та гранітне каміння, у небі кричали чайки та полювали на рибу, вода переливалась на сонці. На березі у деяких місцях у районі, як його прийнято називати «Лодочною», розташувалися рибалки, які уважно слідкували за своїми поплавками, щоб встигнути вчасно підсікти рибу. На той час, коли я дивився на цю дамбу, мені здавалось, що все це каміння знаходилось тут завжди, хоча й розумів, що раніше тут було не Каховське водосховище, а Великий Луг Запорозький. З дамби ми з’їхали дорогою вниз та проїхали декілька містків, що перетинають річки Ревун і Річище. Над цією дорогою по обидва боки довгий час росли старі верби, їхнє гілля сходилось десь посередині траси, утворюючи собою якраз на повороті невеличкий зелений тунель.

Неподалік було уже відоме для мене тирло, куди я часто з бабусею та дідусем приїздив доїти корів. Це місце знаходилось під великими старими вербами, які в обхваті сягали більше трьох-чотирьох метрів. Це було чудове місце. Здавалось, що ці велетні-верби завжди росли тут та будуть дедалі вічно стояти й шуміти своїм темно-зеленим листям.

Ми взагалі часто подорожували на велосипедах із бабусею та дідусем, коли був вільний час, а його завжди не вистачало. Тому кожна поїздка була святом! Ми відвідували місцеві плавні та сусідні околиці с. Червоногригорівки (Красногригорівка) та с. Грушівки (Гологрушівка). Дідусь спеціально для мене на рамі свого велосипеда приварив сидіння. Таким чином я сидів спереду і бачив всю дорогу, яка відкривалась перед нами. Одного разу, їдучи на тирло, дідусь заїхав до річки Ревун, яка була поруч. Стрімко на ходу під’їхав до самого краю кручі та зробив вигляд, що стрибає у воду разом зі мною на велосипеді. Стало неочікувано страшно! Але цікаво, то був гумор мого дідуся.

Повертаючись з острова, вже за тирлом уздовж дороги ми побачили старі липи, які саме тоді цвіли. Дідусь зупинився біля однієї з них, вибрав невеличку гілочку та відрізав її ножем. Я не зразу зрозумів для чого. Вже вдома через декілька днів із цієї гілочки дідусь вирізав для мене свисток. Він був, як зараз прийнято казати, екологічним та ще й гучним, в хаті зазвичай свистіти не можна, то й користуватись ним довелося надворі. Також Георгій Іванович для мене із деревини створював рогатки та луки, з яких ми потім влучно стріляли по мішенях (жоден із птахів при цьому не постраждав).

Коли сіно добре підсихало, ставало духмяним, хрумким на дотик і набувало золотистого кольору, це означало, що настав час збирати його в копиці. Так було зручніше: можна було приїхати з причепом і швидко завантажити все, поки не змінилася погода. «Везуть, везуть сіно!» – саме так я ще малим радісно біг до бабусі, коли бачив удалині, на початку нашої вулиці, трактор із причепом, повним сіна, або, ще цікавіше, – віз, запряжений конем. Забирати сіно дідусь зазвичай їздив із трактористом, якого замовляли через лісництво, або з чоловіком із нашого села Мар’ївка, у якого був кінь.

Коли сіно привозили до нашого двору, це була ціла подія. Усі мої друзі, сусідські діти, збігалися подивитися, як його вивантажують. Особливу цікавість викликала мить, коли трактор піднімав кузов, і сіно з шумом висипалося під паркан. Але ще колоритніше та мальовничіше було тоді, коли сіно привозили на возі, запряженому конем. Після розвантаження ми, діти, забиралися на паркан і стрибали прямо в купу сіна. Було нестримно весело – у хмарах пилу, сміху, запаху сухої трави. Ми поринали з головою в м’яке, свіже сіно, наче в літній океан. Щоправда, потім сухі соломинки, які повсюди забивалися під одяг, весь день поколювали все тіло немовби маленькими голками.

Після того як ми, діти, настрибалися досхочу в сіні, під вечір дідусь починав готуватися до перенесення його до сіновалу. Це була справжня господарська робота – і важка, і водночас звична для сільського життя. Виносили на подвір’я касетний магнітофон та вмикали музику і починали переносити сіно. Із колонок лунали пісні відомих виконавців і мабуть працювати завдяки музиці було легше. Дідусь казав, що музика – це життя!

Сіно переносили як могли: у старих килимах, корзинах або просто на вилах. Пам’ятаю, як дідусь наколював на гострі вила величезний, пухкий шар сіна і зосереджено, з певною гідністю, ніс його через усе подвір’я аж до сіновалу. Сіновал у нас був великий, високий, з міцними дерев’яними стінами. Там могло розміститися доволі багато сіна. Бувало, що за літо привозили декілька причепів – і кожен раз сіно дбайливо складали всередині. На сіновалі завжди витав особливий запах – теплий, духмяний, трохи прілий, але чарівний. Саме на тому сіні я часто лежав, дивився крізь щілини в даху на сонце чи небо, і мріяв про щось велике, далеке, ще не до кінця зрозуміле.

На острові Городище, де був наш сінокіс, я бував не так часто, як хотілося б. Зазвичай дідусь вставав удосвіта, коли всі ще спали, і їхав сам. Косити – справа нелегка, важча, ніж здається збоку. І, можливо, хтось скаже, що не варто її романтизувати, мовляв, труд – то не поезія. Але для мене робота дідуся Георгія Івановича була саме такою: поетичною в своїй тиші, гідності й природності.

Бо навіть після важкого дня в спеку, з вилами в руках і потом на лобі, він знаходив сили дивитися на небо, помічати птахів, розповідати мені про дерева, степи, історію нашої землі. У ньому поєднувалися праця й споглядання, сила і турбота. І саме в такі моменти я навчався бачити в простому велике.

Минуло чимало років, не стало Георгія Івановича у 2006 році, через деякий час і – бабусі Марії Василівни (2014 р.). Будинок у Мар’ївці довелося продати іншим господарям. Острів Городище я продовжував періодично відвідувати. Починаючи з 2012 року почав більш поглиблено вивчати історію та природу острова. Щороку я неодноразово приходив до цієї місцевості, а згодом ці подорожі перетворились у краєзнавчі експедиції. Не так давно мені вдалося згадати, де саме на острові знаходився наш сінокіс. Зробити це було не дуже легко, бо вже минуло чверть століття. Знайти ту саму місцевість вийшло завдяки тому, що під час краєзнавчих експедицій робив світлини острова з різних ракурсів. До речі, на острові у нас був ще один сінокіс, куди ми їздили разом з дідусем і бабусею.

У 2021 р. учасники товариства «Марганець Туристичний» у с. Мар’ївка відкрили «Музей українських старожитностей». Він знаходиться на околиці селища поблизу плавнів, тому траву доводилось здебільше самотужки косити. Велика подяка працівникам комунального підприємства, які виконували основну частину роботи. Вони приїздили із бензокосарками та все старанно викошували, коли у них був час. В одного з учасників нашого товариства Сергія Ігнатенка був дідусь, який жив у місті Марганець, на вулиці поблизу плавень, в урочищі Ракшене. Його родина тримала коня, тому його дідусь частенько заготовлював сіно. Крім того, він викошував траву біля свого будинку та поблизу сусідських.

До косовиці за допомогою ручних кіс ми підійшли з розумінням того, що ми це робимо не тільки для подолання високої трави, а й для вшанування пам’яті попередніх поколінь. Незважаючи на те, що було доволі непросто без належної підготовки косити ручною косою, наше завзяття не згасало. Особливо важливо було викосити велику ділянку перед офіційним відкриттям музею. Для нас косити вручну скоріш було цікавим квестом та збереженням традицій, а для наших дідусів уже одним із прикладних особливостей сільського життя без якого вони не могли обійтись під час заготівлі сіна для худоби або скошування високої трави у дворі свого будинку. Дуже хотілось би зберегти традицію косити ручною косою, адже це не тільки екологічно, але ще й корисно для здоров’я!

Ще з дитинства в мене виник інтерес до історії, який поступово могутнішав від розповідей мого дідуся та спільних сімейних подорожей рідним краєм, що, напевно, стало для мене фундаментом туристичної діяльності та захоплення краєзнавством, започаткувало проведення експедицій та екскурсій.

Починаючи с 2017 року, я почав організовувати краєзнавчі екскурсії. З часом потроху почала з’являтися історична література, де згадувався острів та весь наш край. На теперішній час організовано та проведено чимало цікавих різноманітних екскурсій, серед гостей були як місцеві мешканці, так і з сусідніх міст: Нікополя, Дніпра, Запоріжжя, навіть з далекого зарубіжжя завітали американець і бельгієць.

І перша така екскурсія відбулася саме на острові!

Фото надані автором