Острів Городище. Урочища

Першу згадку про урочище Ракшине знаходимо у 1908 році в роботі С.Ю. Доброжинського, який досліджував родовища марганцевої руди та способи її видобутку. У своїй роботі він згадує урочище Ракшине як казенну лісову дачу. У 1983 році в урочищі Ракшине Л.М. Голубчик, археолог Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького виявив поодинокий курган III–II тис. до н. е. Висота кургану становить 4 метри, діаметр – 50 метрів. Пам’ятку було включено до реєстру історичних визначних пам’яток Дніпропетровської області.

Поряд із курганом розташована братська могила мирних жителів – жертв фашизму, розстріляних під час окупації міста Марганець (серпень 1941 р. – лютий 1944 р.). Урочище Ракшине – це лісовий масив, що оточує річки Ревун, Ревунча, Русло, Томаківка, Прогній та Обиток. Уся ця місцевість розташована в котловині, яка сформувалась завдяки балковій системі, що з’єднується з Великим Лугом Запорозьким. Неподалік, біля острова Городище (Томаківка), також розташовані інші водні об’єкти з давніми назвами. Завдяки старим картам і аерофотозйомці сьогодні можна дізнатися, де саме протікала та чи інша річка.

В одного з краєзнавців села Красногригорівки (Чернишівка) зберігся фотоальбом «Види Дніпровських плавень с. Червоногригорівка» 1953 року, на якому зображено плавні ще до затоплення. Ці знімки демонструють природу Великого Лугу до її знищення водами, що робить їх безцінними з історичної точки зору для дослідження цього регіону.

Кожна з цих фотографій підписана зі вказанням назв річок і озер. Серед них видно: «Речище», «Роздьори», «Буздиган», «Бейкуш», «Цимбал», «Паламар», «Яголовські», «Крута Засіч», «Бугай», «Осинське». В тому ж альбомі є фотографія, на якій у далечині видно частину острова Городище (Томаківка). Майже всі ці річки позначені на карті Генерального штабу Червоної армії 1941 року, а також на карті, прикріпленій вище.

З-поміж перелічених назв річок, озер і урочищ особливої уваги заслуговує «Крута Засіч». Можна припустити, що це урочище отримало свою назву через розташування «за Січчю», можливо, за островом Городище (Томаківка).

Сірківка і Гаркушивщина

«Есть ещё одно замечательное место, носящее название Сирковки со времён запорожских казаков. Оно расположено у реки Речища за кладбищем владельца Гологрушевки Д.П. Шишкина, и заключает в себе до сорока десятин земли.

В весеннее время это урочище надолго затопляется водой, почему всегда остается свободным от посева и служит постоянным местом для пасеки ещё с прадедовских времен. Как само название урочища «Сирковка», так и то обстоятельство, что это урочище издавна служит местом пасеки, дают повод думать, что именно на этом месте и в этой самой Грушевке окончил свое земное существование знаменитый в истории запорожских козаков кошевой атаман Иван Дмитриевич Сирко. Об этом же урочище «Сирковка» сведения находим в журнале «Киевская старина» 1893 г. в статье Л.В. Падалка «Была ли Томаковская Сечь на острове Томаковка?».

Урочище «Сиркивка» связано с именем знаменитого запорожского кошевого Ивана Дмитриевича Сирко, устроителя старой или Сирковой Сечи, жившего в своем зимовнике, в 7 верстах от Томаковского острова, свои последние дни, здесь же и умершего, как свидетельствует летописец Самуил Величко. «Сиркивка» тянется над протоком Днепра, широкою и глубокою речкою Бугаем. «Сиркивка» занимает довольно возвышенный «риг» (мыс), выдавшийся в Бугай, и соседнюю небольшую плавню.

Мало чем отличающееся соседнее урочище по другую сторону речки Грушевки называется «Гаркушивщиною». «Тут Сірко, а там Гаркуша якийсь, Бог його знає, сидів зимівником. Через те люди й звуть це місто Сірківкою, а те – Гаркушивщиною», – говорил Андрей Печерица».

У якій саме Грушівці знаходилася пасіка славетного кошового отамана Івана Сірка, а також де саме він завершив свій земний шлях – це окрема тема для дослідження. Існує щонайменше ще одна версія, що пасіка Івана Сірка була в іншій Грушівці Криворізького району. Із 2016 року село Грушівка перейменували на Ленінське. Саме Грушівка (Ленінське) була хутором кошового отамана, де він і помер у 1680 році.

Щодо іншого урочища під назвою «Гаркушивщина», про яке згадує місцевий житель Андрій Печериця, то ця розповідь викликає певні сумніви, особливо стосовно невстановленої особи Гаркуші.

Заломи

На відстані приблизно тридцяти кілометрів від острова Городище (Томаківка) розташоване старовинне село Вищетарасівка, за яким знаходиться цікаве з краєзнавчої точки зору урочище «Заломи», про яке свого часу писав історик Дмитро Яворницький:

«Ниже балки Червоной, по правому берегу Днепра, начинаются так называемые заломы, – это нечто вроде обвалов находящихся среди гор покрытых лесом. Место очень грандиозное, очень живописное и очень удобное для тех, кто желал бы скрыться в нем от кого-нибудь. Здесь есть такие расщелины, весьма искусно задрапированные самой природой, в которые могут провалиться не только мелкий скот, но даже и крупный: коровы или лошади.

Лет девять тому назад, – рассказывал мне один старик из с.Беленького, – что ходила между заломами лошадь моего соседа; все видели, что она там ходила, но потом вдруг, неизвестно куда, пропала. Искали долго, но так и не нашли, сочли, что цыгане украли. Прошло года три; как-то хлопчик, выгнал телят пастись на заломы. Ходили они, ходили, вдруг один телёнок неизвестно куда исчез. Прибегает мальчик домой и плачет: «Тату, тэля пропало». Побежал я искать, ходил, ходил по заломам – не нашел. Потом как-то забрался в кусты, слышу что-то стонет. Туда - смотрю, между кустами какая-то расщелина. Заглядываю в ту расщелину, а там - огромная пустота, вхожу в пустоту и вижу телёнка и тут же остов лошади, пропавшей года три тому назад. Много потом хлопот было вытащить бедного телёнка из этой пещеры». (Яворницкий Д.И. (1888) Запорожье в остатках старины и преданиях народа. Ч 2.)

Похід в Заломи

У 2017 році липневим днем мені пощастило побувати у старовинному селі Вищетарасівка, де я зустрівся зі своїм знайомим краєзнавцем Сергієм Лазаревичем, який є корінним жителем цього села. Він давно цікавиться історією рідного краю і добре орієнтується на місцевості, адже прожив тут усе життя та майже двадцять років працював пасічником, відвідав багато балок нашого краю. Ми давно планували разом вирушити у невелику краєзнавчу експедицію, під час якої Сергій Лазаревич пообіцяв показати мені Заломи – місця, про які я чув, але ніколи не бував.

Перед зустріччю, я вирішив прогулятися берегом, там неподалік. Там зустрів рибалку, який виявився корінним жителем цього села. Він сидів на невеличкому стільці під старими вербами, повністю зосереджений на поплавку. Але клювання у той день не задалося, то він зловив лише одного карася. Ми познайомилися, Вадим Єгорович розповів, що пам’ятає плавні до їхнього затоплення. За його словами, Каховське водосховище затопило кілька вулиць села Вищетарасівка. Мати Вадима Єгоровича працювала на Дніпрі – запалювала ліхтарі на річці, щоб за ними орієнтувалися кораблі. Також згадав, що раніше рибальську волосінь не продавали, її доводилося плести з кінського волосу, а гачки були ковані.

Незабаром ми зустрілись із Сергієм Лазаревичем, до нас приєдналися його діти: донька Вікторія та син Максим, які з радістю погодилися взяти участь у подорожі. Коли ми нарешті вирушили вздовж берега в бік Заломів, то з правого берега Дніпра перед нами відкрилися мальовничі та неповторні пейзажі, які нагадували полотна картин. Каховське водосховище немов би перенесло нас у далекі минулі століття. Уздовж ґрунтової дороги зеленіла різноманітна рослинність, час від часу траплялася ковила (тепер рідко зустрінеш її в наших краях), яку плавно колихав вітерець. Біля невеликого ярка, що спускався до водосховища, в затишнім зеленому гаю, ми помітили двох молодих косуль, які, ймовірно, прийшли сюди своєю звичною стежкою, щоб напитися води. Побачивши нас, вони стрімко зникли у лісі.

Шлях від села Вищетарасівка до Заломів була не надто далеким, але й не близьким. Відстань в один бік становила приблизно п’ять кілометрів. Дорогою розглядаючи старі дерева та різнотрав’я, ми помітили, що час стрімко спливає, а сонце все сильніше припікає. Біля поля із соняшниками Сергій Лазаревич зупинився і повідомив, що ми вже наближаємося до Заломів. Раніше він порадив нам взяти з собою міцні палиці – з ними зручніше йти крутими схилами, та й захист від різних звірів надійніший. Ми не стали сперечатися, так і зробили. Дехто з місцевих мисливців розповідав, що в цих краях водяться вовки.

Подолавши ще близько півкілометра вздовж соняшникового поля, ми звернули в густу лісосмугу, де пролягала вузька урвиста стежка, що вела до Заломів. Але ми спочатку трохи звернули не в той бік і потрапили до місця, де нещодавно розташовувався табір. Недалеко від цієї доріжки Сергій Лазаревич помітив і показав нам зміїну стежку, яка ховалась під низькою травою. Через декілька хвилин ми вийшли в Заломи, де перед нами постав дивовижний простір – колишній Великий луг, який на той час був затоплений Каховським водосховищем. До речі, саме тут я помітив баржу, що стояла дуже близько до берега, виявилося, що старе русло Дніпра проходить тут зовсім поруч із берегом.

Місцеві жителі стверджують, що заломів, які раніше тут були, майже не залишилось через те, що Каховське водосховище щороку поступово забирало берег, руйнуючи його. Уся ця місцевість – горбиста, розчленована ярами. Сергій Лазаревич згадав, що в шкільні роки вони з друзями часто ходили відпочивати до заломів: гуляли, варили юшку, грали у футбол.

Тут були ще й печери, куди вони залазили в дитинстві. Можливо, печери збереглися й досі, але щоб їх знайти, потрібно витратити немало часу.

Сергій Лазаревич розповів, що майже щороку заломи поступово продовжують руйнуватися під впливом Каховського водосховища. Тут глинистий ґрунт, але якби було більше лісу, руйнування берега водою було б повільнішим.

Наша краєзнавча експедиція наближалася до завершення. На зворотному шляху ми відвідали кладовище в селі Вищетарасівка, де зберігається унікальний пам’ятник Мануїлу Петровичу Струкову. Пам’ятник вирізьблений із мармуру, його знайшов один рибалка на березі Каховського водосховища. Після цього місцеві жителі вирішили зберегти його та перевезли на місцеве кладовище. На пам’ятнику зберігся напис: «Коллежскій Секретарь Мануилъ Петровичъ Струковъ. род. 8 Сентября 1849 г. сконч. 1 Февраля 1883 г.». Верхня частина надгробної плити збереглася добре, але нижня, на жаль, має пошкодження.

Продовжуючи тему Заломів, надаємо до вашої уваги рукопис уродженки села Вищетарасівка Валентини Дмитрівни Безверхої.

Рукопис Валентини Безверхої

Рукопис опубліковано з дозволу авторки. Окрім історичного контексту, варто звернути увагу й на каліграфію Валентини Дмитрівни. Сьогодні більшість текстів друковані, саме тому важливо зберігати рукописні тексти.

Вірш «Заломи»

Поезія написана за мотивами легенди «Тарасове Гульбище» учителем української мови і літератури Боровик Г.І.

На правім березі Дніпра
Здаля видніється гора,
А біля неї на осонні
Розкинулись старі Заломи.
Легенда поміж нас живе,
В давно минуле кличе, зве,
Малює в збудженій уяві
Ті дні давно забуті, славні.
І ожива козак Тарас,
Що заснував село до нас,
На морі видно байдаки,
Пливуть завзяті козаки.
Великий Луг сховавсь за обрій,
Ген позаду курені,
Лунають з вітром навперейми
Веселі реготи й пісні.
Тарас друзяк гарно приймав,
Горілку з медом подавав,
Пили, співали, танцювали,
Чобітьми куряву здіймали.
Тоді Тарас їх зупиняв
І їм такий наказ давав:
– Годі, братове, пил місити,
Пора піску вже наносити.
Із дна Дніпра жовтий пісок
В шапках, пеленах сорочок
Козаки з реготом носили,
Старалися зо всеї сили.
А потім знову всі гуляли,
Тараса добре звеселяли.
З піску, що козаки носили,
Заломів стародавніх схили.

Тарасівське гульбище

У заломах знаходиться ще одна цікава місцина під назвою «Тарасівське гульбище». Про яке також згадував історик Дмитро Яворницький:

«На заломах есть одно замечательное место, носящее название Гульбища, это – высокий, но узкий отрог горы, идущий от севера к югу и отделенный со всех сторон огромными обвалами, закрытый лесом. На нём будто бы стоял когда-то большой каменный стол, а около стола – каменные лавки. Народное предание гласит, что это было самое облюбованное место у запорожцев. Сюда они собирались «гулять»; для этой цели будто-бы они устроили в одном из обвалов, что с правой стороны Гульбища, винный погреб для склада в нем бочек водки, вина и мёда запиравшийся огромною железною дверью, а на самой вершине Гульбища поставили каменный стол, с такими же лавками вокруг. Тут они пили, ели, прохлаждались и с огромной высоты горного отрога любовались широким и далеким Днепром да густым непроглядным лесом налюбленного «Батька Луга». Что запорожцы здесь действительно бывали, это видно из намогильного креста, который некогда стоял на самом возвышенном месте заломов, а теперь неизвестно кем разбит и сброшен вниз, к берегу Днепра».

«К.о.з.к.ъ т.и.т.а.р.о.в.с.к.о.г.о. к.у.р.е.н.я».

Місцева жителька села Косівка Валентина Дмитрівна якось розповідала мені, що в дитинстві ходила гуляти до Заломів і бачила залишки запорозького льоху. За її словами, тут було дуже гарно – на пагорбах і в долинах росло багато різнотрав’я.

Легенда про Тарасове гульбище

На правому березі Дніпра, якраз навпроти села Скельок, є велика місцина з піщаним насипом. Люди називають її Тарасовим Гульбищем (сучасна назва Заломи). Діди розказують, що нібито в старовину, ще як були козаки, жив недалеко від цього урочища запорожець Тарас. Нікого в нього не було: ні жінки, ні дітей. То оце як стане йому сумно в курені сидіти, він вийде та як свисне-свисне, а тоді ще як крикне-крикне – так по всій плавні аж луна піде. То в нього був такий знак для товаришів, що жили на Великому Лузі. Після того свисту й крику дивись: так і сунуть каюками через Дніпро до Тараса козаки. А він викотить кілька бочок горілки, меду – понастановляє і почнеться гульбище. П’ють, співають, танцюють, аж курява підніметься. Тоді було Тарас зупинить товариство і каже: «Треба, хлопці, з Дніпра піску наносити, щоб під ногами не куріло». І давай козаки пісок носити шапками і сорочками. Наносять, а потім знову гулять. Та отак по тижню і по два гуляли, Тараса розвеселяли. Ото з наношеного козаками піску і насип зробився.