Софіївщина: варто почути, побачити, відчути

Софіївщина: варто почути, побачити, відчути

Краєзнавча подорож на Софіївщину, в мальовничий край із цікавою та давньою історією, з чарівними краєвидами.

У глибину віків

Люблю село своє тоді,
коли осталось наодинці
при не столоченій билинці
й не скаламученій воді.
Коли збирається рідня,
хай вже мала, та працьовита,
у бронзу літа перелита,
в осінню честь оцього дня.
І тихо мовляться слова,
і шепче зірка вечорова.
І чуть, як засина трава
у колисковій рідній мові.

Анатолій Таран

На Софіївщині нема архітектурних шедеврів, нема унікальних сакральних об’єктів, нема бурхливого життєвого виру мегаполісів, проте природа тут неймовірної краси та щедра гостинність її мешканців, які готові вражати, дивувати і дарувати кожному захоплюючі  незабутні враження.

Софіївщина розташована на Придніпровській височині, яка тягнеться праворуч річки Дніпра з півночі на південь від Словечано-Овручського кряжа до Дніпровських порогів. Фундаментом височини є Український кристалічний щит, за висновками вчених, він поділений на величезні брили, між якими є тріщини. Наші далекі предки були ближчі до природи, інтуїтивно розуміли її та вміли визначити, де сприятливе місце для проживання, а де ні. На території Софіївщини, по ріках Саксагань, Базавлук і Кам’янка, археологи знайшли залишки стоянок первісних людей. Навіть на горóдах місцевих мешканців можна знайти цікаві речі. Наприклад, господар В. Гураля, який мешкає у селі Тарасівка, на своєму подвір’ї випадково натрапив на знаряддя праці первісної людини – крем’яну сокиру епохи неоліту. 

Пам’ятки ІІІ–ІІ ст. до н.е. відкриті в басейні Базавлука. До ІV ст. цей край був складовою величезного степового кочовища без сталого закріплення за певними племенами. В період великого переселення через нього пройшли хазари, болгари, угри та уличі. Не оминули Софіївщину й страшні часи набігів татар. За короткий час край опустів і став складовою частиною Дикого поля. І тільки з кінця XV ст. на багатих рослинністю та дичиною плавнях з’явилися козаки. Місцеві старожили розповідають, що на території Софіївського району було багато козацьких зимівників. Про це свідчать й козацькі могили з кам’яними хрестами та датою 1711 рік, деякі з них перебувають на державному обліку як пам’ятки історії Дніпропетровщини. Цікаво буде для краєзнавців відвідати Бульбину балку біля с. Миколаївка, де є виходи гранітів, на одній із кам’яних глиб викарбувані козацька люлька та підкова.

Витоки та легенди села Софіївка

Територія нинішнього селища міського типу Софіївки, що є центром Софіївського району Дніпропетровської області, почала заселятись наприкінці XVIII століття. В 1770–1780 рр. після ліквідації Запорозької Січі землі по річці Кам’янка були подаровані намісникові краю Григорію Потьомкіну, який, у свою чергу, передарував їх В. Енгельгардту. Наприкінці XVIII ст. землі отримав бойовий генерал Андрій Дунін. На терасах річки в 1793 році він заснував село та назвав його в честь своєї нареченої Софії Капніст – Софіївкою. Це була старша та улюблена донька Миколи Капніста. При вирішенні будь-яких важливих сімейних справ, він казав «Буде так, як Софійка скаже!». Всі доньки Миколи Васильовича, а їх було п’ятеро, були надзвичайної краси. Багатьох женихів вони звели з розуму, а у Софії було аж сорок залицяльників, але рівні їй батько так і не знайшов! Заміж вона так і не вийшла, про що не шкодувала. А, навпаки, докладала всіх зусиль, щоб і сестри її залишилися в дівках. Тому і селище назване на честь нареченої, а не дружини, якою дівчина так і не стала. До речи, Микола Капніст теж називав свої маєтки іменем своєї улюбленої доньки Софії, й села з назвою Софіївка можна зустріти і в Запорізькій, і в Київський, і в Полтавській областях.

Прогулянка  затишними вуличками

Українська славна біла хата…
Тиха пристань для стількох доріг…
Тут духмяний запах рути-мяти
І спориш, що пнеться на поріг.

За вікном – гаптовані фіранки,
В хаті – білена до свят велика піч.
Спів дзвінкоголосих півнів зранку
Й тепла солов’їна літня ніч.

Ю. Ната

Поруч із Софіївкою була створена міцна німецька колонія Новохортиця, де на сьогодні залишився на згадку тільки один із міцних німецьких будинків. А на початку ХХ ст. на центральній вулиці стояли великі цегляні будинки, вкриті черепицею. На головному фасаді кожного була зафіксована дата його спорудження. Місцеві мешканці згадують: «Німецькі хати були дуже зручно сплановані – під одним дахом, сполучені дверима, були і житлові, і господарські приміщення, а також стайня. Лаз на горище та хід до погреба був у коморі, що розміщувалася поряд із сіньми. Отже, на випадок непогоди, особливо, коли засипає все снігом, можна без перешкод пройти до домашніх тварин і вдень, і вночі». Червону цеглу для будівель виготовляли з місцевої глини та випалювали в печах, які стояли на пагорбі за селом. Саме в таких будинках жили заможні засновники та власники місцевих заводів у Софіївці: цегельного, з виготовлення сільськогосподарських машин, парового млина та олійниць.     

У 1901 році Софіївка була великим селом, яке простягалося на 8 км по балці річки Кам'янки. В центрі його височіли кам'яні будинки місцевих багатіїв, крамниці, склади, церкви, сад із відкритою сценою. А на пагорбах і розлогих ярах стояли приземкуваті хатини. В центрі села був невеликий ставок, але влітку, на жаль, він пересихав. Вода в криницях для вжитку не годилася – вона була солоною або з сіркою. Тож софіївці мусили купувати питну воду, яку привозили за кілька кілометрів від села бочками. Нерідко біля криниць копали глибокі ями, які наповнювали водою для худоби та птиці. 

Деякі з цих кам’яниць можна побачити в центрі Софіївки й сьогодні. Це приміщення районного відділу освіти – 1878 рік будівництва та магазин «Оксана», на фасаді якого можна побачити дату «1876». Колись там розміщувались земська управа та школа. Збереглися до наших часів дві поверхові будівлі біля церкви Святої Софії. Найстаріша будівля селища – млин, датований 1875 роком, перетворився на руїни й зараз не працює. Шкода, що багато будівель, які мають художню цінність, не визнані пам’ятками минулих епох. Адже навіть візуально, гуляючи вуличками селища, спостерігаючи оригінальну кладку будівель, бачиш, що майстри професійно володіли технікою цегляного мурування. Саме тому ці старовинні будівлі сприймаються як прекрасний витвір зодчих. На сьогодні збереглися старовинні приміщення районної лікарні, збудовані земством починаючи з 1913 року. Територія лікарні була обнесена кованою залізною огорожею з красивими вензелями.  

Прогулюючись центром селища обов’язково натрапиш на погруддя Тарасу Шевченка, бо з ім’ям Великого Кобзаря багато що пов’язано в цім районі. З дитячих років ми пам’ятаємо, що малий Тарас був козачком у пана Енгельгардта. А село Запорізьке раніше мало назву Енгельгардт-Василівка та було розташоване на землях В. В. Енгельгардта. Саме у його сина Павла служив малий Тарас. Назви сіл Тарасівка та Шевченка теж названі на честь поета.     

Бережіть собори душ своїх

Із надії, добра і людських сподівань,
Із любові, із мрій, молитов
Храм вознісся велично в небесную даль,
Зігріває нас своїм теплом.

Зеновій Винничук

У затишному місці розміщена церква Святої Софії Премудрості Божої. Головний фасад храму виходить на бульвар – алею ялинок, а тильна та бічні стіни, повернуті до паркової зони. Храм має подвір’я зі сторону парку, відгороджене досить високою кованою огорожею, яка чітко окреслює церковну територію. На подвір’ї та біля головного фасаду щороку висаджують квіти, і вони прикрашають храм: весною цвітуть півонії, влітку – майори та айстри, а восени радують очі парафіян хризантеми. В цілому церква невелика, висота її становить 15 м., такою ж є й висота дзвіниці, що врівноважує споруду. Композиція храму має чітко виражену пірамідальність. З північного боку до притвору урочисто ведуть двоскатні сходи з шістьма приступками.

Головний фасад має вдале поєднання плоских стін із рельєфними цегляними візерунками, що їх прикрашають. На площі стіни між ярусами звивається геометричний орнамент – меандр – цегляного фризу, кути оформлені пілястрами, що імітують іонічні та доричні колони. Вінчає будівлю купол на восьмигранному барабані з зображенням хрестів на всі сторони світу. Пофарбована церква в світлий біло-блакитний колір, який імітує небесну гладь, окантовану, як білими хмаринками, цегляними фризами та карнизом і кутами-колонами білого кольору. Голубий колір також вдало поєднується з білими потинькованими полями віконних ніш карнизів і цегляних орнаментів на пілястрах. В інтер’єрі храму виділяється центральний простір, залитий світлом панікадила, що сяє 15-ма свічками. Прикрасою храму є двох’ярусний іконостас.

Чарівні барви лісу

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

Ліна Костенко

Це тільки на перший погляд здається, що степ одноманітний. Насправді ж він вражає своєю красою, розмаїтістю та неповторністю. З ранньої весни і до пізньої осені кожного місяця степ невпізнанно змінюється. За степовим селом Тарасівкою є невеликий лісок і гайок, які поділяють його на дві частини. Чудова краса лісу захоплює людину в будь-яку пору року, а особливо на весні, коли все навкруги цвіте та на початку осені, коли вересень починає вдягати дерева в багрянець і золото. Тиша і спокій розлиті навкруги. У лісі пахне свіжістю, соковитим різнотрав’ям. Дерева стоять, ніби зачаровані. Під ласкавим променям щедрого сонця все виграє різними барвами, переливається різними кольорами. Зрідка тишу порушують голоси пташок.

Краса лісу лікує, заряджає бадьорістю й енергією. Золота осінь триває недовго. Проте і в дощову прохолодну погоду приємно блукати лісовими стежками, дихати повітрям, насиченим грибними пахощами та запахом прілого листя. З часом, коли сріблястий іній іскриться проти сонця чудовими діамантами, природа наче засинає в зачарованому царстві снігу. А свято весни першими відкривають вкриті яскраво-жовтими «котиками» верби в гайку. З часом, коли пригріє сонечко, з’являються жовті тюльпани, сині проліски, конвалія та веснівка. Влітку цвітуть різні види вероніки, кропива глуха та жагуча, материнка. Ліс вабить до себе красою, тишею та спокоєм. Село Тарасівка славиться розкішними садами і гаями.

За книгою: А. Галенда «Софіївщина крізь час і простір…»

Створено: 18.09.2019.
Редакція від 20.09.2019.
Оксана Шевченко
Бібліографія:

Галенда А.А. Софіївщина крізь час і простір... – Кривий Ріг, 2018. – 195 с.: фот.
Історія Софіївського району: [Текст]: [довідка] // Софіївщина. – 2007. – № 1. – лип. – С. 1.
Черничко А. Моє село – в дзвіночках польових, у голубих просторах Саксагані // Софіївщина. – 2007. – № 3. – верес. – С. 14.