Бабець Петро Максимович
Петро Бабець – «межівський Сковорода»

Його називали «межівським Сковородою», тому що був таким же мандрівним філософом, краєзнавцем, істориком, публіцистом, дослідником, дещо дивакуватим. Це про Петра Максимовича Бабця. За життя він обмежувався елементарними умовами, писав, збирав матеріали про забутих земляків, патріотів. Мав непідробну щирість та інтерес до науки, глибокий аналітичний розум, велику працездатність.

Непокірний характер колись змусив його піти з вищого навчального закладу перед самим захистом дисертації. Працював учителем історії і все життя досліджував рідний край – Межівщину. Автор понад 25 краєзнавчих видань, упорядник колективних збірок. Хоча і не вважав себе професійним поетом, але віршував, видав п’ять поетичних збірок у місцевому видавництві Межової, вони є в бібліотеках району.

Невтомний літописець Межівщини

Народився Петро Максимович Бабець у селі Петриківка Дніпропетровської області 19 травня (в деяких джерелах називається 19 червня) 1948 року. Батько його був держслужбовцем, мати – домогосподаркою. Від щедрої материнської душі він успадкував любов до квітів, праці, шанобливого ставлення до людей. Від батька – великий потяг до самоосвіти, пізнання нового, любов до краю, його історії, яку добре знав, до свого села. В сім’ї виховувалося троє синів: Борис, Альберт і найменший – Петро.

«Я ще з шкільних років любив історію, – згадував Петро Максимович. – Мій шкільний вчитель історії Черняк Іван Максимович зумів розкрити в мені хист історичних наук. Я й досі згадую довгі, безмежно цікаві розмови з вчителем на історичні та філософські теми. І вже в 1966 році я впевнено знав, що буду істориком».

У 1971 році він закінчив Дніпропетровський державний університет, працював за фахом у школах і вишах Дніпропетровщини (Інститут фізкультури, Металургійний інститут). 10 років свого життя присвятив Межівській школі № 2. Але найбільшим уподобанням було краєзнавство, якому він присвятив ціле життя. Петру Максимовичу подобалося шукати істину, правдиві історичні факти, відроджувати несправедливо спаплюжені радянською владою імена українських патріотів, репресованих, дисидентів, анархістів.

Він – хранитель історії, досліджував «розгублені» творчі долі місцевих митців, визначних особистостей рідного краю, намагався зберегти для нащадків імена загиблих воїнів – земляків у світових війнах і збройних міжнародних конфліктах. Він по дещицях збирав історію Межівського краю, публікуючи численні краєзнавчі матеріали. Його недарма називали «межівським Сковородою» за просвітницький дух і безмежну відданість рідній землі.

Активно організовував пошукову діяльність, ініціював участь мешканців краю в установлених історичних фактах, пам'ятних датах, подіях, пам'ятках, а протягом останніх років особливо активно працював над встановленням історичної правди про національно-визвольний рух на теренах нашого краю. Статті автора на цю тему часто друкувались у пресі, у книжках інших авторів-істориків.

Петро Максимович відкрив для нас постать великого українця Михайла Комарова родом з села Дмитрівки. Допоміг налагодити контакти з професором Ганною Швидько, про яку говорив: «Не кожен зможе так працювати як вона! Вона поклала на вівтар науки своє особисте життя і взагалі все життя». Ці слова стосуються і Петра Максимовича.

Петро Бабець був відомий не тільки на Дніпропетровщині та Донеччині, але і за їхніми межами як дослідник життєвого та творчого шляху письменників-земляків, зокрема Сави Божка, Івана Костирі, Миколи Чернявського, Віктора Іванисенка, Василя Мисика, Григорія Мельника, Тетяни Сулими, Христі Алчевської та багатьох інших.

Петро Максимович був активним членом ГО «НІКО "Спадщина"», керівником Межівського осередку громадської організації, відомим на Дніпропетровщині та Донеччині краєзнавцем, істориком, педагогом, публіцистом, журналістом, автором публікацій з історії нашого краю та з історії української літератури. Петра Максимовича знали у Покровську, на Донеччині та Дніпропетровщині як активного учасника історико-краєзнавчих конференцій, літературних і екскурсійних заходів на Межівщині, у с. Великомихайлівка, в Покровську та на Добропільщині. Він активно популяризував українську літературу в Криму. Петро Бабець автор 25 краєзнавчих видань, які є в бібліотеках Покровська, Межової, Дніпра.

Книжка «Духовними просторами Межівщини» – це краєзнавчий альманах, виданий у 2021 році стараннями Межівського історико-літературного об’єднання «ЛСМ». Видання присвячене історії, культурі та літературній спадщині Межівського краю. Книга включає краєзнавчі нариси – детальні історичні розвідки про походження сіл і розвиток селища Межова. Творчість місцевих авторів – це добірка поезії та прози від членів об’єднання «ЛСМ», які оспівують рідний край і земляків. Духовна спадщина – це спогади, народні перекази та розповіді про визначних діячів Межівщини. Ця книга є чудовим прикладом збереження місцевої історії. Вона гуртує громаду та фіксує унікальні факти, які інакше могли бути втрачені.

Був організатором конференцій, засідань, зустрічей, присвячених творчості письменників рідного краю. Був духовним наставником. Він не лише писав сам, а й гуртував навколо себе таланти. Завдяки його ініціативі та наполегливості світ побачили понад 15 книг місцевих авторів. Очолював літературне об’єднання «Літературне слово Межівщини», видав сім поетичних збірок, здійснював перекладацьку діяльність відомих класиків і сучасних авторів, укладав колективні збірки поезій («Щоденник неоголошеної війни») та прози.

Збірки поезій краєзнавець видавав за свої кошти: «Скалки душі моєї» (2015), «Бентежать душу нові сподівання» (2016), «Перлини пам’яті моєї» (2018), «На хвилях поетичного натхнення», «Щоденник неоголошеної війни поетичним словом», «Мій батальйон».

Після тривалої хвороби 16 листопада 2024 року Петра Максимовича не стало. Похований у Межовій.

«Просто світ поетичний люблю!»

Я – несправжній поет,
Я – скоріше рифмач невезучий,
Випадкових сюжетів і байок мастак,
Просто довго на світі в блуканнях живучи,
Я фіксую усе, що не так.

Вірші Петра Максимовича – щирі, теплі, сповнені поваги до землі та людей – залишилися нам як духовний заповіт і нагадування про цінність простих, але вічних речей. Він умів бачити велич у буденному, знаходити поетичність у тиші степу, в старих документах, у спогадах очевидців. Любив природу і свій край. Його ліричні та публіцистичні поезії наповнені глибокими роздумами про долю України, людські почуття, красу природи й одвічний пошук гармонії.

Я – несправжній поет, не пишу на замовлення вірші,
А у віршах немає мети.
Я римую слова, і буває то краще, то гірше,
Й відкриваю навкруг поетичні світи!
Я – несправжній поет, хліб нічий не займаю,
Свої рими самотні не продаю.
Якщо друзям своїм щось візьму почитаю,
Просто світ поетичний люблю!

У його віршах переплітаються теми рідного краю, пам'яті, життєвих розчарувань і світлих надходжень, де рядки на кшталт «бентежать душу нові сподівання» відбивають стан душі автора, заклик до оновлення, надії та роздумів над майбутнім.

Через втрати, надії і болі
Поетичний протоптаний шлях.
Вистачає нам сили до волі
І майбутнє горить на устах.
Дай нам, Боже, зустріть перемогу,
Український наш рід зберегти.
Муза нам надсилає підмогу
До майбутнього впевнено йти.

Останні збірки присвячені війні, поет пише в 2022 році.

Забарилася трохи весна,
Повертається холод і сніг,
Поетичний приспів оберіг,
А слова всі забрала війна….

***

…Швидко день промайнув,
Славний вогник надій,
І чекаю щодня
Я із фронту подій.
Знов сирени ревуть,
І тривожно мені,
І день хмари пливуть
У безсонні німім.

Багато віршів Петра Бабця покладені на музику.

Сьогодні війна і лихі негаразди,
І пам’ять минулих років моїх гасне,
І друзі навколо усі наче рідні,
А я задивляюсь у далі блакитні.
На гілці гніздечко самотнє гойдає
І миті воєнні повз нас пролітають!
І хлопці з походу скоріше поверніть,
А ми вас зустрінем із радісним серцем.

Інколи свої тексти підписував під псевдонімом Петро Межівський. Петро Максимович Бабець був з тих, хто зберігав світло: світло знання, пам’яті, доброти. Його дослідницька праця стала важливою частиною культурної скарбниці Межівщини, а його ім’я – невід’ємною частиною її історії.