Ковернік Іван Юрійович
Іван Ковернік. Кава від Пушкіна

«Циганська» школа, фізтех, КВК, енциклопедії та жарти, Коельйо та Київ… Мозаїка зустрічей, прагнень та досвіду від відомого дніпровського ресторатора

Пам'ятаєте відому суперечку між фізиками та ліриками. Розглядалися й оцінювалися речі полярні. Час довів, що на тих дискусійних хвилях з'явитися можуть чудові гармонійні поєднання. Бо немає у світі взаємовиключних категоричних контрастів. Світ прекрасний розмаїттям і об'ємом відтінків. Про це й піде сьогодні мова. 

Його перші однорічні враження – від бабусі. Мова не про іграшки або смаколики. Двір, гойдалки та Людмила Iванiвна поруч. Така собі ілюстрація… ні, не падінь і злетів, а скоріше – радісної участі в процесі, від якої перехоплює подих.

Батько Івана – Юрій Іванович приїхав до Дніпра із Запоріжжя, вступив до фізтеху ДНУ, по закінченні працював інженером-конструктором у КБ «Південне». Саме тут познайомився з Ельвірою Анатоліївною, яка мала диплом Хіміко-технологічного інституту (зараз Український державний хіміко-технологічний університет). 

КБ «Південне». Колиска наукової інтелігенції України зразка XX сторіччя. Ті, хто там працював, мали доволі щільний графік, але виховання Івана  все ж покладалося не лише на бабусь. 

«Зараз модно цікавитися психологією, – розповідає наш герой, – і я дивлюсь за своїми ровесниками, які народжують дітей та переймаються їхнім вихованням, спираючись на певні психологічні та тренінгові шаблони. Мені здається, я мав доволі м`яке та більш людяне й авторське виховання, майже його не відчував. Було переконання в тому, що сам приймаю всі рішення. Але зараз розумію – спрямовували». 

– Чим саме? Книжками, власним прикладом, розмовами?

– Батько в усьому полюбляє системність. 

– У чому вона полягала, якщо мова, наприклад, про навчання? Трійки, трійки, потім  ставили в куток, і – п`ятірки?

– Подобалось мені чи ні, порядок був таким: із сьомої до дев'ятої, будь ласка, займайся. Тоді ще не було інтернетів, і коли в мене почалися перші «чомучки», наприклад, стосовно того, як працює паровоз, я звертався до батька. Зараз сказали б «погугли», а він відповідав: «А ти в енциклопедії дивився?». Якщо ж і після цього залишалось щось незрозумілим, тоді ще раз питав  і отримував відповідь. 

– Читати полюбляли?

– Переважно книжки зі шкільної програми, тоді там щойно з`явилося ім'я Пауло Коельйо. Якщо його твори маленькими дозами в неокріплі розуми – це добре. Він наштовхував на певні речі, дещо стимулював прийняття рішень. Зараз маю інше ставлення до його літератури – своєрідна жувальна гумка для розуму. 

– Коельйо вільно компілює все, що створено у всесвітній літературі. Такі собі лаконічні посібники вже відомих до нього мудрощів, які економлять час на читання та на певному етапі доречні.

– На певному, так. Навчався я в особливій школі. У мене й досі питаннячко до батьків, чому влаштували мене саме туди. В родині я друга дитина, мій старший брат Борис закінчував звичайну середню загальноосвітню школу. Мешкали ми на житловому масиві Фрунзенський – з одного боку багатоповерхівки-«коробки», з іншого – двори приватного сектору. Саме в цьому «приваті» і була так звана «циганська школа». З тридцяти учнів у класі – шестеро циган. Кожного класу по одному, дітей мало, вчителів теж, туалет на вулиці. Ось такі умови навчання. Років десять тому туалет був урочисто відкритий вже в приміщенні, через коротенький проміжок часу заклад припинив існування.

– Циганські діти впливові. А є у Вашому житті речі, що вплинули, окрім Пауло Коельйо та системних вказівок батька? 

– Мій світогляд, звісно, з часом корегується. Але, здається, все ж генетика вплинула найбільше. Від усіх близьких – потроху.

– Мати м'якіша?

– Так. Моя комунікабельність від неї. Ельвіра Анатоліївна має бізнесову хватку й водночас містичне світосприйняття. Шаманізм, астрологія, християнство, є друзі духовні отці, але такий «коктейль» світосприйняття їй не заважає.

– Тобто зерна від плевел вона відділяє.

– Головне, що сама в усе вірить. Може створити шоу зі своєї появи та діалогу з кимось. Але це, як правило, на користь усім. 

Вчився Іван у «циганській школі» сім років. До процесу ставився відповідально, прислухаючись до порад батьків. Мав п`ять із плюсом з усіх предметів. Звичайно, школу, як каже сам, неможливо було назвати передовою. До п`ятого класу цигани навчалися за окремою програмою. Одна з дівчаток в одинадцять вийшла заміж, тоді вже й буквар став непотрібним.

Після сьомого класу Іван перезнайомився з учнями сусідньої «справжньої» школи № 142, а у восьмому – перейшов туди. Як розумний хлопчисько, брав участь у олімпіадах з математики та фізики, перемагав. Керівники гімназій і ліцеїв вивчали списки переможців і надсилали батькам запрошення для таких здібних дітей. Іван потрапив  у запит недільної школи-ліцею при ДНУ та ліцею інформаційних технологій. Обрали ліцей. Йому там і візуально більше сподобалось, після умов навчання, що були в «школі циганській», тим більше. Вдома лише з`явився комп`ютер, а там комп`ютерні класи – це ж фантастика! Батьки записали на підготовчі курси. 

– П'ять днів я навчався в новій школі, один день – у ліцеї, – продовжує розповідати Іван. З лівого берега на маршрутці їздив у «великий світ». Конкурс для зачислення до ліцею був шість-сім чоловік. Я вступив. Кожна буква класу передбачала, чим далі від «А», тим простіше навчання. Букви «Г» і «Д» – були й зовсім на рівні середньої школи. І знов «м`яка» подача батька: «Ти ж олімпіадник, давай до класу «Б»».

З'ясувалося однак, що мої перемоги міського та обласного рівнів – це розминочки для ліцейських супер-кмітливих однокласників і вимогливих викладачів. Якщо в інших школах я був «ботаніком» і йшов на золоту медаль, то в ліцеї перетворився на трієчника. Тут і стався переломний момент, чітко зрозумів – потрібно виживати. 

У ліцеї була дванадцятибальна система, кожного семестру прохідний бал мав включати не більше чотирьох «шісток» (це «3+») з предметів. Наприкінці семестру в мене накопичилось вісім таких оцінок. У ліцеї ж з усіх без винятку дисциплін знання вимагали досконалі. Пам`ятаю Тетяну Ейнівну з історії. За дванадцятибальною системою вона ставила «три». Вивчив, визубрив, й поки всі репетирували новорічну ялинку, відповідав на всі її питання й отримував… «п`ять». Так це ж непрохідний бал, кажу. «Вчу тебе, що життя несправедливе», – відповідала вона. На Різдво, знов перездавав. Одинадцятий клас закінчив добре, мав одну «шістку» з хімії. Такими були мої «ліцейські університети». 

– Якими ж були рішення щодо вступу у ВИШ після такого «жорсткого» навчання?

– Нас готували до того, що ви найкращі хлопці й раніше за всіх повинні вступити хто куди хоче. Затребуваним тоді був напрямок ПриМат. Але я вирішив, що мені достатньо «жесті» й обрав фізтех, який колись закінчив і батько. Чув від нього багато позитивних відгуків. На курс майже влетів, прохідні бали отримав ще навесні. Декілька учнів з нашого ліцею вступили до Металлургійної академії. У 142-й школі друзі познайомили мене з КВК. До речі, саме з тих пір маю справжніх друзів. Їх небагато, але тим вони цінніші. У ліцеї для подібних вечорів і свят теж вигадував жарти-примовки, хоча часу для таких розваг було небагато. А вже у ДНУ КВК увійшов у моє життя доволі щільно. В університеті з`явився друг з паралельного курсу – Євген, ми разом писали скетчі та діалоги. У студентському фестивалі «Кавун», у заходах та в журі брали участь відомі та знамениті з Дніпровської ліги КВК – Євген Гендін, Григорій Гельфер , Євген Чепурняк. 

КВК для мене став першим справжнім досвідом розкриття людських особистостей, можливостей, ресурсів, подарував багато цікавих знайомств і зустрічей. Люди ці супроводжують мене по життю й досі. Всі розійшлися різними стежками професійних втілень, роз`їхалися різними країнами та містами. Але зв'язок підтримуємо. 

– А в творчому плані?

– Мізки отримували прискорення. Перші рік-два я виступав на сцені, потім зрозумів, що для мене цікавіше не доносити людям жарти, а писати їх. Робив це й для Дніпровської ліги КВК, і для «Кавуна». Якщо талановитий актор виходив на сцену з моїми жартами, – це був  справжній захват. Двометровий сором'язливий хлопчина (це я про себе ☺) – не актор. Іноді заступав природжених справжніх виконавців, які на очах чарівно й миттєво  перетворювалася з однієї персони в іншу, але…більше подобалося лишатися, так би мовити, за кадром дійства. 

– Тобто, для навчання часу зовсім не було.

– Вірніше кажучи, воно стало зовсім нецікавим (посміхається). Я не маю завищених очікувань. Ніколи з цього приводу не страждав. Але все ж таки сподівався, що мене будуть навчати будувати ракети та розповідати про космос. На жаль, не сталося. Не гріло. До того ж хотілося фінансової самостійності. На першому курсі влаштувався працювати ріелтором. До двох годин на заняттях і на роботу. Два роки навчався й працював у такому режимі. Подобалось, а потім криза. 

– І що далі?

– Друг із КВК працював проєктантом у потужній компанії мобільного зв'язку. Запросив, складали проєктну та виконавчу документацію для домашнього Інтернету. Робота була офісна, з ранку до вечора, й навчання я припинив. Прийняв для себе рішення, що більше не хочу. Потім змінився власник компанії й роботу було призупинено. Пізніше з'явилася весела безтурботна оплачувана робота  нічного системного адміністратора.

– Прямо скетчем з КВК кажете.

– Ну, це ж назавжди.

– Як батьки поставилися до того, що Ви припинили навчання?

– Батько підзасмутився, коли дізнався, що мене відраховано з ДНУ, але на той час я вже міг себе забезпечувати та розвиватися й без закінченої вищої освіти, і це його примирило з почутим. Для бабусь і дідусів – це таємниця й досі. Вони гадають, що десь у завітному місці в мене зберігається диплом, і якщо трапляться тяжкі часи, я зможу влаштуватись до КБ «Південне» або ж до іншої структури «Південмашу». Тому що кафе – це ж таке несерйозне, а завод – на всі часи, інакше пенсію не заробиш. ☺ 

– Тема кафе та кави з'явилася коли? 

– Передивлявся десь у 2010–11-му фільми та серіали, й у якийсь момент клацнуло – хочу свій бар. Але ж я нічого не вмію, досвіду нуль, грошей немає. Набивати гулі не хотілося. Було бажання працювати й подивитися на процес зсередини. В однокласника батько мав кафе на лівому березі, я допомагав йому з комп'ютерних питань. Одного разу він каже: «Коли працювати до мене прийдеш?» – «З наступного місяця». Здавалося б, пожартували, але рішення я вже прийняв. Коли мене спитали в офісі, де до того я був нічним системним адміністратором, які конкуренти насмілилися переманити мене з такої чудової роботи, відповів: «Кафе на лівому березі». 

– Знов, як у кавеенівському жарті.

– Так. ☺ Домовилися, що працюватиму рік офіціантом. У мене з усіма була така домовленість. Рік, потім далі – зростати. Й життя як стрічка, що підіймає у метро, пропонувала нові варіанти. Дізнався, що  в Дніпрі відкривається суперновий ресторан, друзі запропонували познайомити із засновником, але попередили, що шансів у мене немає. Засновником виявився Олексій Олександрович Карпов – чудова супер-харизматична особистість. Сподобались один одному одразу. Співбесіду проводив найманий директор Андрій Павлович Дiдух, людина освічена, творча, знає, як будувати ресторан і насичувати його відповідним змістом, чого саме вимагати від співробітників, якого результату прагне. За знанням офіціантської справи я не проходив. «Щічки гарні, доброзичливий, навчимо», – сказав Карпов. Гадаю, що окрім цього, він ще щось помітив у мені, це й вирішило справу. Десь місяця півтора мене навчали азам етикету. Але висновок був таким: «Кожен заклад може корегувати правила за власними стандартами». І знов рік я працював, а потім вирішив – потрібно до Києва. 

– Столичного досвіду набувати…

– Однокласник придбав там квартиру, обстановки ніякої, але не переймалися. Десь півроку працював у столиці. 

– А лишитись не виникало бажання?

– Ні, не закохався в місто та в його темпоритм. Багато метушні, мені це не подобається. Можливо, в мене комплекс провінціала. Працювати туди можна поїхати, а жити – це не для мене. Багато дніпровців, що зараз там мешкають, організовують своє життя таким чином, щоб офіси були поруч із помешканням, така собі зона комфорт-таун. На вихідні, так – прогулянки, спілкування та зустрічі з друзями. Але кожного дня стояти у пробках та пересуватися на метро – не круто. 

– Чому навчилися з професійної точки зору? 

– Пам'ятаю сомельє, який був із Дніпра, тому охоче передавав мені як землякові купу знань. Мова йшла про тонкощі світових брендів, чим відрізняються, які особливості продукту, що коштують від 100 до 500 доларів. Я зрозумів, що ціна не завжди гарантія високої якості, але Стас міг переконати, що я не маю рації. ☺ Талант у людини. 

Працював ще в одному luxury місці. Наприклад замовляєте ви морозиво, до вас виходять два офіціанти й на ваших очах один збиває вершки, а другий рідким азотом охолоджує. Дороге задоволення й на той час. Відома телеведуча Ольга Фреймут полюбляла там бізнес-ланчі.

Через деякий час зрозумів, що від Києва все отримав. Почався Майдан, батько наполіг, і я повернувся до Дніпра.

– Як вписувалися до змін? 

– Швидко. Одразу потрапив до цікавої творчої історії. Мої київські друзі готували цикл програм для «НЛО ТВ» – «Міста». Ми подорожували й розповідали про пам'ятки та місця дозвілля Ужгорода, Мукачева, міста Лева. У творчій групі були ведучий, оператор, людина, яка відповідала за якість звуку та світло й людина з вільними руками, що робить решту. Цими «руками» був я: писав сценарії, іноді заміняв виконавчого продюсера.

Було цікаво, але як і раніше я бажав відкрити свій бар. І знов однокласник. Цього разу з'явився Олег, поцікавився чим займаюсь, я відповів, що шукаю приміщення для власної невеличкої кав'ярні. Поїхали разом і на проспекті Пушкіна побачили об'яву про оренду, швидко домовились про зустріч. На цьому місці ще з 2001-го року постійно «жили» кав'ярні або ж чайні. Рішення прийняли швидко, позичили грошей і влітку 2014-го стартували.
  
З обслуговування, гостинності досвід був, з ведення бізнесу – ні. Напрацьовував, як кажуть, з коліс.

– Назва, як народилась?

– Проспект підказав і програма тележурналіста Леоніда Парфьонова, він розповідав про європейський досвід таких назв. У принципі, ми зайшли у готовий інтер'єр, додали полички з книжками, нарди, шахи, згодом атмосферу доповнили  листівки та сувеніри, які друзі й досі привозять з подорожей.

Починали з того, що ввечері приходили веселі та кмітливі, обговорювали виступи, жартували. Комп'ютерні ігри, онлайн-трансляції. Такий собі клуб за інтересами. Це виручало спочатку, тому що потрібно було платити оренду. Потім з'явились постійні клієнти. Дехто приходив ще по старій пам'яті існування на цьому місті закладів подібного профілю.

У питанні масових гучних посиденьок друзів з КВК згодом призупинився, багато хто з відвідувачів потребував тиші, більш камерного спілкування, для голосного – відкрив іншу локацію.

Із 2015 року співпрацюємо з відділом документів із питань мистецтв ДОУНБ, проводимо разом поетичні зустрічі, присвячені Олександру Пушкіну. На сьогодні це місце – основа, стовп моєї діяльності.

– Це для Вас лише бізнес?

– Все частіше ловлю себе на думці, що полюбляю відкривати нове. Люблю запланувати, а потім звірити очікуване з тим, що відбулося. Може в мене якійсь скритий потенціал прораба, але я люблю фарбувати стіни, вішати полички. Це неймовірне задоволення копатися в собі, замислити щось і прагнути відповідної реалізації. 

– Але ж із часом те що замислюєш, може змінюватись, тому що змінюємось власне й ми.

– Потрібно прискорюватись. Ловлю себе на думці, що максимальне задоволення отримую тоді, коли мрія з реальністю співпадають стовідсотково, тоді відчуваю себе надлюдиною.

Робота для мене – життя. І все що в ньому трапляється – це, за великим рахунком, продовження КВК та «Пушкіна». Декілька років тому познайомився з тренером зі східних бойових мистецтв Олександром Арнольдовичем Д'яченком. Коли ми встановлювали графік роботи нашого закладу, сперечалися, потрібно чи ні відкриватись саме о восьмій. Але з часом з'явилися люди, які вже без п'яти вісім чекали на чашку нашої гарячої кави. Олександр Арнольдович був з цього числа. О п'ятій-шостій ранку в нього вже тренування з тими, хто о восьмій приступає до охорони поважних людей. Тому…

Так траплялося, що ті з ким я спілкувався та знайомився за місцем своєї «Пушкінської роботи», відкривали можливості нових захоплень. Саме тут увійшов до мого життя американський футбол: три дні на тиждень крута фізична підготовка, а ще три – функціональні тренування. 

– Щастя для Вас це… 

– Знаходжусь у пошуку, поки не знаю. Здається, кожного року стаю розумнішим… 

– Небезпечна, як за Олександром Грибоєдовим, справа.

– Так. ☺ І чим розумніше стаю, тим складніше відповісти на це питання. Зараз щастя для мене – це інтелектуальна та психологічна гармонія. Звичайно, я не можу назвати себе неспокійним, але щастя на сьогодні – це ясність. Море може бути дещо й неспокійним, але, коли небо сонячне, і ти чітко бачиш курс і горизонт – уже добре.

Саме таке ясне відчуття виникає завжди, коли перетинаєш поріг затишної локації на відомому проспекті Дніпра. Локації, просоченої всіма сюжетами, зустрічами, відкриттями як самого Івана, так і славетного поета, що «почуття добрі…»… й далі по «тексту», але вже власних історій.

Фото авторки, Вікторії Бажкової, з родинного архіву Івана Коверніка, архіву ДОУНБ