Тараненко Олександр Андрійович
Олександр Тараненко «Своїм, зігрітим серцем, словом, як найдорожчим поділюся»

Олександр Тараненко був широко відомий у журналістських і письменницьких колах і серед читачів Придніпров’я. Відомий як поет-пісенник. Тривалий період його життя пов'язаний із нашим містом, тут він працював слюсарем на заводі, незабаром став професійним журналістом, був кореспондентом і завідувачем відділу газети «Дзержинець», першим заступником головного редактора газети «Зоря», редактором газети «Ветеран Придніпров'я». 20 років віддав журналістиці, видав 25 збірок ліричних, пісенних і гумористичних книг, прози. Як поет, журналіст повоєнного покоління Олександр Тараненко намагався через слово, пісню, сатиру та гумор, використовуючи елементи фольклору, народнопісенної скарбниці, зазирнути в криницю пам’яті і розгадати таїни великої любові до села, родини, ріднокраю, України. Олександра Андрійовича знали в кожному селі Дніпропетровщини, насамперед, як автора ліричних віршів, сатиричних і гумористичних етюдів, гуморесок, усмішок, бувальщин, опублікованих не тільки в газеті, а й виданих більш ніж у двох десятках книг.

Стежка до рідного дому

Літа минають – у нові світи
Нам із порогу випало іти,
Та тільки дому рідного тепло
Мов серце, необхідне нам було.

Олександр Тараненко

Олександр Андрійович Тараненко народився 1 січня 1941 року за документами (в деяких джерелах – 11 листопада 1940 року) у сім'ї колгоспників, батьки: Андрій Дмитрович і Марія Василівна. З 1947 по 1957 рік навчався в Червонокам'янській середній школі. Був допитливим, любив співати, часто виступав у сільських клубах. У 1957–1959 роках навчався в Олександрійському культосвітньому училищі, потім працював старшим піонервожатим у Червонокам'янській школі-інтернаті. Вірші почав складати у ранній юності.

У 1963 році Олександр Тараненко переїздить до міста Дніпродзержинська (нині м. Кам’янське), працює слюсарем на заводі, потім на комсомольській, педагогічній і партійній роботі. З 1965 року професійно займався журналістською діяльністю в газеті «Дзержинець» та дніпропетровській обласній газеті «Зоря», сповна віддавався улюбленій справі.

Здобув вищу філологічну освіту, закінчивши Кримський університет. У 1978 році вийшла перша збірка віршів «Одвічне свято урожаю», за 25 років творчої діяльності він видав 25 збірок лірики, сатири, гумору, а також пісень, музику до яких написав композитор Ігор Тищенко.

Олександр Тараненко був керівником, творцем, редактором газети «Ветеран Придніпров'я». Удостоєний ордена «Козацька слава» ІІІ ступеня Міжнародної громадської організації «Козацтво запорозьке». Був членом Національної спілки журналістів України та регіональної Спілки письменників Придніпров’я. Понад 20 років життя віддав журналістиці. Улюбленою темою для нього протягом декількох десятиліть було село та сільські жителі. Їм присвятив сотні своїх творів.

Серце поета зупинилося 25 грудня 2013 року. Рішенням виконкому Червонокам'янської сільської ради від 17 листопада 2015 року вулиця Жовтнева, де минуло дитинство поета, перейменована на вулицю Олександра Тараненка.

Пісня лишається людям

Пригорнувши до серця прекрасний цей край,
На коліна стаю, сивиною побитий.
Чим завгодно, Всевишній, мене покарай,
Тільки дай іще сили любити.
Олександр Тараненко

Олександр Тараненко почав складати вірші в ранній юності. Його вірші про любов друкувалися в районній газеті. В 1978 році вийшла перша збірка віршів поета «Одвічне світо урожаю», яка засвідчила самобутній талант поета, його любов до рідного села, своїх односельців, школи, першої вчительки.

За гаєм на осонні,
Де квітень воду брав,
Мого дитинства коні
Збивають роси з трав.
Летять назустріч літу,
Несуть мені вони
То запах первоцвіту,
То дійсність сивини.
Там, де зелена купіль,
Смарагдові жита,
Кує зозуля скупо
Непрожиті літа.
За що сказать – не знаю
(Боюся пишних фраз),
Люблю тебе, мій краю,
Немов останній раз.

Олександр Тараненко автор 25 поетичних, ліричних, пісенних, гумористичних віршів, прози.
Автор книг «Одвічне свято врожаю», «Позиція», «Ода соняшникові», «Вірю і люблю», «Серед степу криниця», «Сільські мадонни», «Обеліск», «Друзі хороші мої», «Пригорнуся до тебе, село!», «Голос горлиці», «Причастя», «Принади осіннього лісу», «Доки буду на коні», «Небесні дзвіниці», «Все про кохання все про любов», «Душі моєї ліра», «Я тобі любов заборгував», кілька гумористичних збірок та збірок пісень, прози «Міст кохання» тощо.

Вірші Олександра Тараненка написані дуже просто, в більшості своїй спокійного звучання, мелодійні. Багато лірики, тематика: вірші про дружбу, вірність, любов до жінки, про рідне село, про людей сільської праці, про природу і батьківську домівку, воєнна тематика та патріотична. Тема вертання до витоків, коренів, рідних порогів як до святинь у словах вірша:

Спасибі тобі, моя доле,
За пам'ять про батькове поле,
За стежку до рідного дому,
Мені лиш на світі відому…

Світлій пам’яті Дмитра Герасимовича Тараненка – поетового діда присвячено вірш «Дідове кредо»:

«Відсіємось то можна і вмирати!» –
Казав мій дід на схилі сивих літ.
Він був із тих, котрі не звикли брати,
Зате добро несли в непевний світ.
…Про хліб насущний і про дні прийдешні
Найбільший був у них душевний щем.
Як сонце, вміли в труді згорати,
Любити світ всим недругам на зло.
А їх – на Соловки, а їх – за грати –
Щоб вільнодумства в мислях не було.
Через образи йшли – поля орати
Платили людям у житті добром, –
«Відсіємось, то можна і вмирати» –
Казав мій дід – земля йому пером.

Поет невпинно веде уявний діалог із батьком, який пройшов війну. Як представник повоєнного лихоліття – «Я соняшником виріс із траншеї» – образ, який уособлює покоління, яке шанобливо, трепетно ставилося до батьків, родини, України. Лунає тема святості літ дитячих і прикрощів реального світу, йде очищення, воскресіння душі через предківські заповітні витоки високої моральності та духовності (збірка «Причастя»).

У віршах Тараненка немає якоїсь особливої вишуканості, його міфологеми є елементами фольклористики. Це тяжіння до народної пісенності.

                                               ***

Вже срібний іній мерехтить на скронях,
Однак люблю, немов дитятко, сонях.

                                               ***

Коли травень дихне бузково,
Я наш сад уявлю на мить,
І в душі мені колисково
Пісня мамина защемить.

                                               ***

Про троянду на тремких долонях
Скільки понаписано вже од.
А мені наснився жовтий сонях,
Що заліз до мами на город.

Як пустун розхристаний, вихрастий,
Рученята розкида малі,
Перехожим всім гукає: «Здрастуй!»,
Як одвіку водиться в селі.

Багато віршів, романів, оповідань присвячено жінці. Збірка «Сільські мадонни» – це доземний уклін поета сільським трудівницям.

Я вдячний маминим рукам
За теплого дитинства дні,
Примруженим очам-зіркам,
Що осявали шлях мені.
За світлі спалахи життя
Та перших ревнощів грозу,
Святе і чисте почуття
І срібну радості сльозу.
Високим вчинкам і думкам,
Що як весняний сад, рясні.
Я зобов’язаний жінкам
Всьому найкращому в мені,
Бо в їх жагучому вогні
Не жаль спалити кращі дні.

Невичерпною криницею поетичної та журналістської творчості Тараненко є українське село, яке він оспівує у віршах-піснях. Пісні створені ним у співавторстві з місцевими композиторами, Ігорем Тищенком, Петром Клименком та іншими. Пісні-вірші поет присвятив багатьом селам Дніпропетровщини – Жовті Води, Червона Кам’янка, Орлівщина, Миколаївка, Присамар’я, Царичанка, Затишне, Василівка, Котівка, Знаменівка та інші.

Як любов незрадлива,
Наче доля дзвінка –
Молода і вродлива
Наша Знаменівка.
Світанковим туманом
Умиваєш красу,
Над Солоним Лиманом
Заплітаєш косу…

Його збірки – книги вражень і роздумів від журналістських зустрічей із красивими і добрими, працьовитими і мудрими людьми Дніпропетровщини та Кіровоградщини. Герої збірок – прості хлібороби, подвижники освіти, культури, медицини. Є присвяти друзям, колегам, поетам і журналістам. Людям села, його природній і духовній красі присвячена книга «Душі моєї літа». У віршах звучить музика українського степу, ріднокраю:

Полину знов до ріднокраю,
На польові курні стежки.
Літа свої там позбираю –
Неначе в полі колоски.

                               ***

Пахне хліб на моєму столі.
Жнивний запах пливе по землі
Десь комбайни вже нивами снять,
Колоски колисково бринять.
Захмелілий, неначе вином,
Васильками, терпким полином,
Чую смак молодого зерна –
В ньому сила одвічна земна.
Зачарований стану край поля,
Де звели свої списи жита…
Обікрала, либонь, того доля,
Хто не знає, як хліб вироста.

Багато його віршів покладені на музику: «Буває серце розум запита», «Надвечір’я» та інші.

Буває серце розум запита:
Як ти прожив усі ці літа?
Не генієм, проте і не ледащо,Як
треба жив, а міг би звичайно краще.
У дні, що збігли наче ручаї.
Пізнав людські тривоги, як свої.
Лиш на розпутті пройдених доріг
Своє кохання перше не зберіг.
Проте воно повернеться не раз
Теплом далеким зігрівати нас,
Хай кожен крок життя моє звіря
Любові незгасаюча зоря.

                                               ***

Відлітають, як пташата діти,
Злинув час, неначе й не жилось,
Павутиння бабиного літа
І твоє волосся заплелось.
Ми на двох і радощі, й тривоги –
Все навпіл ділили, як могли.
То не зморшки, а мої дороги
На чолі твоєму пролягли.
Ще в душі звучать любові струнки,
Доторкайся почастіше їх.
Я читаю спогади про юність,
У очах фіалкових твоїх.
Наче осінь вже не за горами,
В дітях лиш повториться весна.
Хай не гасне ніжність під вітрами,
Не торкає серце сивина.

Поет любить Україну синівською любов’ю, йому болить її доля вікова. У 90-х роках ХХ століття Олександр Тараненко писав у віршах:

З обрізів за землю стріляли,
Провадили на Соловки.
Чого ж ми байдужими стали
До неї, скажіть, земляки?
Відколи це сталося з нами –
Повторюєм звично «свята»,
А пам'ять уже полинами
З околиць сільських зароста.
Ще править бездумна робота
Без користі і красоти.
Ріллю переводим в болота,
А там – хоч трава не рости?!
Прикривши параграфом совість,
В озера скидаємо бруд.
Звідкіль же така тимчасовість?
Нам жити з нащадками тут!
Міліють любові джерела,
Докором міліють з імли
З очима погаслими села,
Де прадіди наші жили.
В часи щонайбільшої скрути
Давала нам сили свої,
А ми підсипаєм отрути –
Вбиваємо мовчки її.
Вона ж зігріває любов'ю,
Бо кожному з нас нечужа.
В ній, кропленій потом і кров'ю,
Натомлені предки лежать.
Допоки ж нам гілку ламати
Крихку, на якій сидимо?
Земля-годувальниця-мати,
То ж кривдить її не дамо!

                               ***

Малював Шевченко Калитву
І козацькі храми під горою,
Із яких пішли його герої
Здобувати волю степову.
Берег річки малював Тарас.
І водою з чистої Орелі
Він свої розводив акварелі
А хлопчина поряд вівці пас.
Малював на пагорбі млини,
Бідну хату, глечик біля тину.
Мов хотів обняти Україну,
Вирвавшись на волю з чужини.
Вже в уяві визрівав портрет –
Бо старий кобзар сидів на кручі.
І тому цей край такий співучий,
Що його благословив поет.

Поет освідчується у коханні до України:

Скільки на душі тривог і болю,
Сподівань незбутних і жалю!
Все одно я вірю в кращу долю,
І таку, як є, тебе люблю.
Дім і хліб, любисток і калину
(Хоч комусь миліша трин-трава)
Тож і роздирають Україну,
Мов чужа, заблудна татарва…
…А мені б – подалі від столиць –
Після многотрудної роботи
В чебреці упасти горілиць.
Дивосилу набирати знову,
Синяву з криниці неба пить,
Щоб тебе, гіркотно-калинову,
До останніх днів своїх любить.

Зізнання в любові до свого краю і рідного міста у рядках вірша:

У яких би далях не бував,
Кликало вогню ясне намисто,
Я тобі любов заборгував,Найд
орожче і найкраще місто.
Тут, на схилах сивого Дніпра,
Пропливли років моїх октави.
Ти – колиска ніжності й добра.
Ти – фортеця мужності і слави…
…Серед степу білий пароплав,
Над яким каштани і раїни –
Мій Дніпропетровськ, мій Січеслав,
Рідкісна перлина України.

                                               ***

…Старі будівлі Катеринослава,
Знімаю шапку перед вами я.
У кам’яних споруд нетлінна доля –
Спинилися натомлені літа,
Де стрій колон біля будинку Поля.
І сіра катерининська верста.
В мереживі затійливому вікон
Відбився погляд згаслої доби.
Тут на фасадах доживають віку
Крилаті коні й іменні герби.
А на дніпровім схилі величаво
Вмика палац Потьомкіна вогні.
Старі будівлі Катеринослава,
Завжди ви душу грієте мені.

Поет відстоює духовну красу, незнищеність рідного слова, моральне здоров’я, яке здавна було окрасою українського роду.

Я мову цю не занехаю:
Землі своїй скажу: «Люблю!»
І жінці мовлю я: «Кохаю!»
За осяйну солодку мить
Чи в муках вигранене слово –
Приречений тебе любить
Довіку, українська мово!

                                       ***

Зірками сходить світанковими
У серці материнська мова.
Мов до галери, я прикований
До весел золотого слова.
Іду в життя, немов по лезу я,
Несу свій хрест. А що поробиш,
Як журналістика й поезія
Невиліковні дві хвороби?

Автор завжди вірив в добро, бо воно завжди перемагає. Справжня ж поезія завжди була виявом добра. У поезії «Найдорожче» Тараненко, оглядаючись на пройдені роки з висоти життєвої мудрості, описує свій життєвий шлях, згадує тих, хто був справжнім другом, а не тільки шанував посаду.

Час, ніби повінню тече
Та відкриває фальш і зраду,
Хто шанував твою посаду,
Хто щиро підставляв плече
Та ще не вечір. На коні
Погарцювать на виднокрузі –
Допоки щирі й добрі друзі
Ви є опорою мені
За вас радію і молюсь,
Щоб кожен був завжди здоровим,
Своїм, зігрітим серцем, словом,
Як найдорожчим поділюсь.

                                   ***

Я друзів собі вибираю
По духу близьких і по вдачі
У котрих і хата не з краю,
І пси не ґвалтують на дачі.
Я душу свою довіряю
Відкриту і легко раниму,
То ж друзів собі вибираю,
Щоб долю ділити із ними
По них доброту виміряю
І з ким би пішов у розвідку.

Тепла лірика торкнулася й колег-журналістів віршем «Товариші мої власкори»:

Вас пізнають у кожній хаті,
Хто причастився від «Зорі».
Людськими долями багаті
Подвижники-газетярі.

Пристань долі – його родина. Єдине бажання – якнайдовше прожити в сім’ї:

Той багатий, хто друзів ще має,
Не обділений ними і я,
Та на білому світі тримає
Пристань долі – надійна сім’я.
Де живуть мої біль і наснага,
Все, що стреси душевні зніма,
Де прописані дружба й повага,
А злобі і куточка нема.
Все бува на життєвій основі,
Та у відчаї десь на краю,
Мов під захист фортеці любові
Повертаємось ми у сім’ю.
Де уміють гостей зустрічати,
І плече підставляти біді
На пораду сюди і розраду
Ще спішу, а на скронях сніги.
Наче дерево доброго саду
Віддавати довічні борги.
Може, скніти мужчині й не гоже,
Та молю: поможи мені, Боже,
Якнайдовше прожити в сім’ї.

                                               ***

«Хай пишеться життя подовша повість
Добра не подала дев’ятий вал,
Доки в душі стоїть на чатах совість
Мій комісар і власний трибунал»

У книгах Тараненка багато лірики: віршів про дружбу, вірність, любов.

Хіба любов у часі можна мірять?
Вона і юна, і як світ стара.
Є і такі, що у любов не вірять
Але вона від того не вмира...

Вірші написані дуже просто, в більшості своїй спокійного звучання, напевно цим, вони і привертають нашу увагу.

Ні, не даремно падають зірки,
Що сотні літ світилися не даремно.
Зриваються у космосі буремнім,
Коли людські стрічаються думки...

Що до прози Олександра Тараненка. Це невеличкі есе, спогади батька-фронтовика, товаришів-журналістів, події, які трапилися в навколишніх селах. Пише Тараненко і веселі, дошкульні та дотепні твори, які були видруковані у пресі. Це – гуморески, фейлетони, ліричні й іронічні вірші, епітафії, публіцистичну сатиру та веселі бувальщини. У гуморесках і мініатюрах Олександра Тараненка відображено як людські вади, так і негаразди сьогодення, з якими наш народ хотів би розлучитися сміючись і – якнайшвидше. «Заяче щастя» – перша серйозна заявка ліричного поета до гумористичного цеху літературного Придніпров'я.

Торкаючись струн невибагливої, але глибоко щемкої романтики поезій Олександра Тараненка, наче побували в багатьох куточках сіл Придніпров’я. А деякі рядки віршів поета і сьогодні як ніколи актуальні:

Життя наливало нам долі по вінця –
Була вона часто солона й гірка.
Та тільки не просто здолать українця,
Як вибить в бою із сідла козака.
Пізнали окови й на щастя підкови,
Вогні лихоманні і чисті громи.
Однак не зрікалися віри і мови,
Своєї Вкраїни не зрадили ми.
Ламали хребти нам роки перетворень,
Та встояли ми, пересиливши страх.
Даремно летять лиховісники-круки,
Адже стережуть нашу славу орли,
Щоб дух цей високий сини і онуки
На конях в прийдешні літа понесли.