Огрінське коло: «Їм відкривалися інші світи»

Огрінський мистецький феномен, який, увійшовши в історію образотворчості Придніпров’я, досліджували в своїх роботах О. Годенко-Наконечна, В. Кулічихін, О. Половна-Васильєва, О. Світлична, В. Старченко, В. Маліков та інші митці-науковці. Вийшло видання «Огрінь. Мистці дніпровського андеграунду 1970-х – поч. 1990-х рр.» у 2021 році – перша спроба окреслити творчий доробок художників «огрінської школи», й означити місце кожного в культурному житті Дніпра на зламі епох – радянської доби та часів незалежної України.

Мистецтвознавиця Наталя Старюк досліджувала багатогранну творчість живописця, графіка Валерія Гречаного, матеріал розміщений у виданні Журфонду «По той бік річки» (2025р.).

Наразі є дискусійними питання: наявність андеґраундного образотворчого мистецтва у закритому на той час (1970–2000 рр.) місті Дніпропетровську; трактування в термінології «огрінська школа» чи «огрінське коло» та інші.

Але є сам факт, що в мальовничій місцині м. Дніпра – Огріні (Ігрені), саме тут на початку 1970-х років розпочали свій шлях учасники огрінського гурту митців: Валерій Гречаний, Євген Деркач, Володимир Падун та Олександр Самійленко. Творчість двох перших митців ми і розглянемо.

Ці чотири художники сформували один із найпотужніших андеґраундних осередків дніпровського мистецького процесу, який  не вкладався в парадигму соцреалізму.

Саме в 1960-х роках відбувається знайомство митців із альтернативним мистецтвом. Вони глибинно вивчають історію українського та світового мистецтва, цікавляться постімпресіонізмом, експресіонізмом, знайомляться з авангардними течіями, та все ж тяжіють до народного, наївного мистецтва Надпоріжжя, створюють противагу мистецтву радянської тоталітарної системи. Митцям відкриваються інші світи.

«Їм відкривалися інші світи»

У чому ж феномен «огрінського кола»? Дослідник Володимир Маліков зазначає: «Огрінці» не вступали в жорстку конфронтацію з реаліями, не зважали на відсутність можливості експонування, зналися на історії України, цінували українське і світове модерне мистецтво, відмовилися від архаїзмів або ж наслідування невластивих українській культурі формальних рішень. Художники вміло послуговувалися естетикою наїву та джерельною базою народних орнаментальних розписів, фахово ставилися до лексики декоративності, спиралися на трансформацію первинних вражень від натури, чітко орієнтувалися на питому українську систему мистецьких архетипів».

Спільні риси митців  «огрінського кола» – захоплення українськими краєвидами, природою, прагнення розкрити її таємниці, зрозуміти суть божественного замислу, законів і гармонії космосу. «Митці Огріні поринули у вільне мистецьке життя та самоосвіту. Естетичною домінантою вони бачили колір, персоніфікували усталену лексику декоративності, утрималися від неконструктивних метаморфоз малярської техніки. Вірили, що єдність думок і прагнень не зникне в часі, натомість стане ідейно-філософським явищем», – пише В. Маліков.

Але кожен митець іде своїм шляхом. У творчості В. Падуна народні традиції та світогляд українця втілюються в декоративному орнаментальному розписі, декоративному живописі митця. За українську самоідентифікацію художника було навіть звинувачено в націоналізмі.

Поєднання народних традицій із постмодернізмом та імпресіонізмом у творчості Олександра Самійленка та Євгена Деркача відзначав В. Старченко.

Перед нами «іншомовність» окремих авторських практик, єднання українського барочного іконопису з рисами авангардних течій ХХ століття, естетика образотворчості народного мистецтва.

На мальовничій місцевості річок Дніпра, Самари та Шиянки, біля поселень Огрінь (Ігрень), Одинківка, Ксенівка, Чаплі, Ягідне, селища Шевченко – саме тут на початку 1970-х років розпочали свій шлях учасники огрінського гурту митців: Валерій Гречаний (1941–2012), Євген Деркач (1940–2021), Володимир Падун (1942–2016), Олександр Самійленко (1945 р. н.). Це були часи, коли заборонялося демонструвати прихильність до української мови, цікавитися рідною культурою і відкрито себе ідентифікувати. Про виставки своїх робіт не було і мови. Тож митці поринули в роботу альтернативного мистецтва, спираючись на минуле українського мистецтва, на творчу свободу, поєднуючи інтуїтивне з реальним. Мистецький процес відбувався на пленерах у вільний від трудової діяльності час.

У 1980-х була спроба «огрінців» представити свої роботи на одній із комсомольських виставок, але вони зазнали критики з боку керівництва, колег.

У цей час з’являється неформальне мистецьке об’єднання «Степ», його представники – Сергій Алієв-Ковика, Володимир Бублик, Володимир Лобода, Людмила Лобода, Олександр Нем’ятий, Петро Пшевлоцький, Анатолій Сологуб. «Огрінці» та «степовики» підтримували товариські стосунки, основоположною точкою дотику стало народне мистецтво, збереження українським степом пам’яті про попередні культури.

«Образотворчість «огрінців» актуалізує мистецький індивідуалізм, акцентує на кольоропластиці та формотворенні, наочно демонструє ґенезу інтелектуального декоративізму», – зазначає В. Маліков.

Старшим побратимом «огрінського кола» був ідейний натхненник Валерій Гречаний.

Хто любить світ – його малює. Валерій Гречаний

Валерій Юхимович Гречаний народився 26 березня 1941 року в м. Дніпропетровську (нині Дніпро). Мешкав у мальовничому районі міста – Огрінь на берегах Самари. З 1949 по 1959 рік навчався в місцевій загальноосвітній школі. З юних літ був знайомий із майбутніми побратимами в творчості Євгеном Деркачем і Олександром Самійленком.

У 1959 році вступив до Дніпропетровського державного училища, закінчивши його, в 1964 році – до Київського державного художнього інституту. Навчався у творчій майстерні Тетяни Яблонської, яка на той час змінила поетику радянського мистецтва. Отримавши фахову освіту, в 1970 році Гречаний повертається до рідного міста. З 1970 по 1995 рік працював у виробничо-художньому комбінаті Художнього фонду України. З 1995 по 2002 рік був викладачем Дніпропетровського обласного театрально-художнього коледжу.

Від 1970-х років створив численні серії живопису та графіки, був учасником багатьох міських і обласних виставкових проєктів, мав кілька персональних виставок у рідному місті (2001, 2004, 2011 р.).

Помер Валерій Гречаний 27 листопада 2012 року в м. Дніпрі. Твори художника представлені у приватних колекціях в Україні, Канаді, США, а також у зібранні Дніпропетровського художнього музею.

«Картини Валерія Гречаного та його послідовників вирізняються насиченістю кольорів, неподільністю будови, створенням інтенсивно-концентрованого образу краю як сакрального осердя, де збігаються хвилі поривання до прийдешнього», – писала Наталя Старюк.

Навчаючись у творчій майстерні Тетяни Яблонської, яка зверталася до джерельної бази народної творчості та мистецтва «бойчукістів», Гречаний критично ставився до офіційного мистецтва загалом, обрав мистецтво монументалістів. Йому близька була не радянська гігантоманія, а висока культура Бойчуківської школи, повернення до рідних гуманістичних мотивів.

Хата Валерія Гречаного була понад річкою, був власний транспортний засіб – човен на веслах. В його картинах завжди постає питання – а що там, по той бік річки? Стартом творчості Гречаного став жанр краєвиду, пейзажні доробки – замальовки локацій Присамар’я. Гречаний зумів викликати інтерес до активного, напруженого кольору, та й, зокрема, до особистого, неповторного бачення колористики степової природи.

Мистецтвознавиця Ольга Щербина зазначає: «…часом живопис Валерія Гречаного десь перегукується з величними пейзажами у виконанні народів Кавказу».

«З часом митець прийшов до нових метаморфоз пейзажних візій: образотворчої естетики на кшталт «вітражного» малярства. Художник емоційно реагував на такі аналогії. …Художник приходить до зваженого інтелектуального декоративізму… митець організує кожен структурний елемент композиції упізнаваним «гречанівським» патерном за допомогою туші та пера (серія «Огрінські краєвиди», 2000-і рр.). …з’являються монохромні зображення природи Присамар’я. Характер образності натюрмортів В. Гречаного також лежить у річищі народного мистецтва. Стилістично вони тяжіють до зразків наївного малярства Придніпров’я: наочними є зворотна перспектива, локальність барв, гранична стилізація композиційних елементів та контурне опрацювання.», – пише В. Маліков.

Його серія «Краєвиди середмістя Дніпра», 2000-ні рр., виконані кульковою ручкою, сповнена дрібних деталей, одночасно відчуттям атмосферності міських краєвидів. Графічна серія митця середини 1970-х років – зображення комах: метеликів, жуків, бабок, які несуть певну алегорію та символіку не про мистецький символізм, а про українську візуальну культуру. В цьому світі комах пізнаємо єдність Божого задуму, знаки гармонії, що матеріалізуються у полях України.

Для «огрінців» були важливі фахові поради В. Гречаного: важливо не повторювати вже впізнавані образно-пластичні концепції, слід спиратися на інтуїцію, первинність відчуттів і, безумовно, шукати точки опертя в українській історії та народному мистецтві.

Іти до себе. Євген Деркач

Народне мистецтво має займати
стовідсоткову позицію в душі.

Олександр Самійленко.

Євген Деркач народився 29 лютого 1940 року в селі Одинківка Дніпропетровського району. Ще з дитинства плекав мрію про мистецький шлях. З 1947 по 1957 рік навчався в Одинківській семирічній школі та середній школі №12 станції Ігрень сталінської загальної школи (нині НВК №122).

З 1957 по 1965 рік здобував фахову освіту художника-живописця у Дніпропетровському державному художньому училищі. На той час програма викладання в училищі цілком відповідала вимогам підготовки майбутніх митців в умовах радянської дійсності. Але доба так званої мистецької відлиги для культурного середовища Дніпропетровська все ж позначилася однією знаковою подією: викладацьку діяльність в училищі розпочинав випускник Латвійської академії мистецтв Яків Калашник, одна з ключових постатей дніпровського мистецького спротиву. У творчому арсеналі Є. Деркача є кілька робіт, які технічно наслідують малярські прийоми вчителя – особливий фрагментарний характер формотворення.

Після закінчення закладу вирішив поринути в самоосвіту, відмовившись від вступу до спеціального вишу. Зацікавленість українською культурою, здобутками козацької доби, звернення до техніки петриківського малярства і синхронне вивчення творчої методики старих майстрів приводять митця до особливого бачення локальних краєвидів, що резонує з творчими практиками народних живописців Надпоріжжя. З 1965 по 1971 рік працював художником-конструктором у КБ «Південне», познайомився з В. Падуном.

З 1971 р. працював у виробничо-художньому комбінаті Художнього фонду України. Але спілкування з іншими митцями-побратимами – О. Самійленком і В. Гречаним, – спільні пленери та вечірні студії відволікали митця від буденності основного місця роботи, відкриваючи шлях до розбудови власного мистецького бачення.

Від кінця 1980-х років разом із В. Гречаним, О. Самійленком і В. Падуном відвідав чи не кожний куточок огрінського краю, створивши низку живописних полотен за його мотивами.

«Початок 90-х років я йшов ніби й сам, і водночас не один, бо був колектив, ми радилися, допомагали один одному, працювали дуже багато. У Євгена Деркача з’явився «Запорожець», поїхали ми в село Ягідне. Як роздивилися – подумали, оце рай на землі, скрізь зелень буяє, поміж пагорбами хатки-мазанки розкидані, тиша навкруги… Неодноразово поверталися до цього села, зріднилися з ним, створили багацько етюдів… вбачалася в них первозданність, народність, закоріненість в українську сутність», – згадував Самійленко. У 2003 році у Дніпропетровському художньому музеї відбулася знакова виставка «Ми українці», присвячена творчості митців «огрінської школи».

Протягом творчого шляху Євген Деркач не виявив бажання вступити до спілок та брати активну участь у виставкових проєктах. Нині творчий доробок художника майже не представлений у вітчизняних державних чи приватних колекціях. Помер Євген Деркач 12 липня 2021 року в Дніпрі.

Значна частка мистецького спадку Є. Деркача – етюдний матеріал. Однак у сенсі означення творчих координат художника він більш ніж красномовний. Уся повнота пошуку форми, світлотіньових градацій, безпосередність вражень від натури виявлені в картонах «Новоселівка» (1980), «Поле» (1997), «Ранок у полі» (1997), «Павлівський ліс» (1999). Виключно художнім матеріалом із превалюючим складним тональним живописом є твори «Осіння Самара» (1960), «Павлівський ліс» (1980).

Авторське новаторство позначилося на особливій малярській манері та роботі з розчинником: олійна фарба часом набуває акварельної прозорості, подекуди майстер застосовує прийом продряпування фарби по вогкому картону («Нічний краєвид», 1970-ті рр.). Істинна зацікавленість повнотою степової культури зі символічним відлунням знаходить своє виявлення у творі «Осінній степ» (1988), в якому влучно перетинаються зважена декоративність й авторська упізнаванна палітра барв.

Для Є. Деркача мистецтво не стало ключовою справою життя. Однак його фахове зростання не зупинялося, що переконливо демонстрували результати його епізодичних творчих практик. Навіть більше, у розвиток питомо українського мистецтва він зробив значно вагоміший внесок порівняно з практиками фахових художників, які протягом життя перманентно перебували в офіційній мистецькій площині.

У цій статті не розглядається творчість Володимира Падуна й Олександра Самійленка. Посилаємось на окремі статті про цих митців на Потралі «Дніпрокультура».

Відзначимо лише, що Володимир Падун досліджував і опанував основи петриківського декоративно-орнаментального народного малярства з набутками авангардного декоративного трактування.

Таким чином феномен «огрінців» – це прагнення у власний спосіб трактувати краєвиди Придніпров’я через власну філософію, складною системою естетико-семіотичних концепцій. Складниками цього феномену стали творчі шляхи кожного митця, зафіксовані в їхніх роботах. Для В. Гречаного такий код – манера втілювання інтелектуального декоративізму, модерне мистецтво через монументалізм. Є. Деркач пішов аналогічним шляхом переосмислення знань, отриманих від митця-шістдесятника Я. Калашника. Повсякчас змінюючи живописну пластику, художник створював краєвиди, переконливі у правдивості, збалансовано декоративні, наділені тонкими рисами народної образотворчої естетики. Творчість В. Падуна заснована на численних архетипічних символах, його бачення природи пантеїстичне за своєю сутністю. Мистець вивчав джерельну базу українського народного мистецтва, знайшовши витоки власної образної декоративної манери з річища вражень і відчуттів. Творчість О. Самійленка зросла на уважному спогляданні натури, глибинному вивченні історії українського та світового мистецтва, позаяк пройшла вона крізь зацікавленість постімпресіонізмом, експресіонізмом, знайомством з авангардними течіями та, безумовно, сконцентрована на тлі палкої любові до народного, наївного мистецтва Надпоріжжя.

«Огрінське коло» – неформальне об’єднання любителів живопису, які мали свій Барбізон – Огрінь, Одинківку, Ксенівку, Шевченкове, а огрінські та дніпровські краєвиди об’єднали чотирьох митців. В образах рідного ландшафту огрінці заповзялися впізнати свою власну душу, знайти себе у духові довкілля, впізнати і вписати душу у глибоке поняття «Україна».