Катеринославський ярмарок: «з’їзд дворянства і простого люду»

З давніх-давен на наших землях збиралися великі торги – ярмарки, які були своєрідними артеріями в розподілі товарів по різних містах, містечках, великих і малих селах і хуторах. Серед науковців поширена думка, що постійна торгівля не завжди могла замінити ярмаркову і задовольнити потреби населення. Тому на Придніпров’ї, як і по всій Україні у ХVII–ХІХ ст. виникла широка ярмаркова мережа. Ярмаркам належала значна роль як у внутрішній, так і в зовнішній торгівлі України.

Ярмарок був напівсвятом, на яке виривались із повсякденної рутини сільських робіт, подією, до якої готувалися задовго. Втім, за своєю регулярністю ярмарок – такий самий неодмінний компонент віковічного річного циклу як сівба, жнива, осінні весілля. У кількох ярмаркових днях концентрувалося багато граней сільського та містечкового життя – і тяжка праця, і свято.

«Кожен купував те, що не міг зробити сам»

Гончарі та ложкарі, ткалі й вишивальниці, бондарі та стельмахи, кушніри й лимарі, соленики і дьогтярі, бублейниці та кравці продавали на ярмарках свої вироби. Валками стояли на торжищах чумацькі мажі з сіллю та рибою. Тут продавали і купували худобу, одяг, взуття, хатні речі, продукти тощо. Кожний купував те, чого не міг виробити сам. Найбагатшими були осінні торги, а також ярмарки перед великими святами.

Історик А.Ю. Чабан, на основі ґрунтовного дослідження історичних джерел висвітлив риси, властиві ярмаркам, починаючи з другої половини ХVІІ ст., коли по всій Україні вони набули значної популярності разом із базарами і товчками.

Ярмарок (від нім. Jahrmarkt – щорічний базар) – торг, який влаштовувався в певну пору року, в певному місці для продажу та купівлі товарів, ринок товарів або періодичний торг, великий базар, часто з розважальними заходами і виставами. Синонімами до слова ярмарок А.Ю. Чабан називає базар, торг, а також застаріле слово товчок, «товкучий базар» – гомінкий ярмарок у багатьох місцевостях. У ХVІІ ст. кожному українському місту та містечку при заснуванні надавалося право на один-три ярмарки на рік.

«Продавали і купували на ярмарках кіз, баранів, волів, корів, коней. Продавців коней називали «баришниками», а тих, хто їх обмінював, – «менджунами». Продаж худоби та деякого іншого товару нерідко відбувався «на пропало» і «по-свідомому». У першому випадку товар не міг бути повернутим продавцеві, а тому і цінувався дешевше. У другому покупець, заплативши дорожче, мав право за певних обставин повернути товар i забрати гроші. Щоб цього не сталося, покупець, звичайно, повинен був з усіх боків прискіпливо оглянути те, що він збирався придбати. Відносини між продавцем і покупцем регулювалися неписаними торговими правилами. І серед продавців, і серед покупців було чимало ображених, незадоволених торгом».

Торговці на ярмарках поділялися на певні категорії. «Гуртівниками» називали оптових торговців, а «перекупнями» дрібних крамарів. Не велася торгівля і без метушливих «перекупок» і «перепродух». Не могли обійтися села без «фурщиків» – володарів возів «фур», яким доручали продаж своїх виробів; «щетинників» – торговців дрібним крамом. «Прасолами» називали торговців переважно рибою і сіллю. Вони також були відомі як скупники однорідних предметів, які у великій кількості могли принести торговцеві деякий прибуток. Прасолів цікавили пух, перо, кінський волос, віск, насіння.

Ярмарки влаштовували таким чином, що після закінчення одного з них торгові люди могли побувати на кількох інших. Через те ярмаркова торгівля тривала безперервно. Окрім багатолюдних ярмарків, у містах, містечках i багатьох селах проводили звичайні базари.

Ще Павло Алеппський, мандрівник і письменник, був вражений великим розмахом торгiвлi в Україні в середині ХVІІ ст. Згадуючи торги в українських містах, він писав: «У країні козаків ярмарки бувають безперервно з початку i до кінця року. В кожне свято відбувається ярмарок в тому чи іншому мiстi».

Захоплююче і красномовно описує Д.І. Яворницький в «Історії запорозьких козаків» приїзд на ярмарок самих запорожців, частіше юрбою 12–13 чоловік:

«Вивдягані такі, що, боже, твоя воля! Золото й срібло! Шапка на запорожцеві оксамитна, червона з кутами, а околиця завширшки зо три пальці, сіра чи чорна; згори у нього жупан з найдорожчого червоного сукна, горить, як вогонь, просто очі сліпить, а знизу черкеска з вильотами, або синя, або голуба; штани сукняні сині, широкі – так і висять майже над носками чобіт; чоботи червоні; на ладунці золото чи срібло; навіть перев’язь у позолоті, а шабля при боці вся в золоті – так і сяє. Йде і землі не торкається. А як сядуть на коней та проїдуть по ярмарку, то мов іскри виблискують. Кине, бувало, запорожець шапку вгору й не дасть упасти: підлетить на коні і схопить. А хто не схопить, той за свій рахунок поїть і частує товаришів. А вже яка хоробрість! Бувало, йде запорожець, дивишся, ну, їй богу, землі не торкається! Тільки шам, шам, шам, шам – і пішов, і пішов!»

Ярмарок «для пожвавлення промисловості і торгівлі»

Ще у 1793 році Катеринославська губернська адміністрація ухвалила «за зручністю часу і вигодою для мешканців» заснувати щорічні торгові з’їзди-ярмарки. Їх у Катеринославі приурочували до головних православних свят, мали вони і свої назви: Свято-Духівський, Миколаївський, Покровський, Успенський, Преображенський, Троїцький.

Доктор історичних наук О.П. Реєнт, досліджуючи тенденції і особливості української торгівлі в ХІХ – на початку ХХ ст., пов’язував ярмаркову торгівлю з мірою заселення Півдня України. Наприклад, на початку XIX ст. кількість торгових осередків у Катеринославській губернії помітно зросла і перевищила 504. У 1817 р. на її території протягом року відбувалося до 220 ярмарків. Із 79 торгових осередків 27 було в Олександрівському повіті, розташованому на березі Дніпра. У тутешніх містах і містечках функціонувало 9 постійних осередків, у казенних селах – 44, поміщицьких маєтках – 265. Переважно вони проводились у неділю або приурочувалися до релігійних свят. Як правило, найбільше людей прибувало на міські ярмарки восени – після збору врожаю, коли було багато всього для продажу, а виробники звільнялися від нагальних сільськогосподарських робіт.

У 1853 р. катеринославський губернатор А.Я. Фабр у своєму звіті зазначав: хліб на місцеві міські ярмарки привозиться з нижегородського Макарівського, полтавського Іллінського, харківського Хрещенського ярмарків. Причому збіжжя та сільські вироби на той час були найголовнішими предметами торгівлі.

«В 1857 році на 62-х найбільших ярмарках губернії було продано товарів на 3 336 349 карбованців. Торгували в основному продуктами землеробства, тваринництва, зокрема вівчарства. Великого поширення набрав чумацький промисел», – повідомляє про катеринославські ярмарки в середині ХІХ ст. «Історія міст і сіл УРСР».

У губернському місті Катеринославі щороку проводилися 3 великі ярмарки «для пожвавлення промисловості і торгівлі». Історик і краєзнавець Володимир Машуков у «Спогадах про місто Катеринослав (1887–1910 рр.) так згадував ярмаркову площу:

«На місці гірничого училища і першої міської жіночої гімназії… стояло кілька нежитлових дерев’яних будівель, які належали колишнім ярмаркам… Три рази на рік: перед 23 квітня, 29 червня і 26 вересня площа оживала, наповнювалася приїжджим людом і заставлялася продуктами й товарами, що привозилися; життя кипіло, як кажуть, на всю. Іноді з’їзд був настільки значний, що за нестачею місця на самій площі останні вози встановлювалися біля огорожі військового кладовища… Днів два після вищезгаданих чисел залишалися ще деякі вози, а потім і вони зникали. Площа остаточно пустіла, а в сусідні будинки прибувало нашестя цілих армій мух. Якщо й тепер з’їзд на ярмарок бував, котрий рік, дуже значний, то можна собі уявити скільки ж приїжджало народу, коли ще не було залізниць?..»

Цими багатолюдними ярмарками були: Георгієвський 23 квітня (до дня святого великомученика Георгія Переможця), Петропавлівський 29 червня (освячення кафедрального собору та до дня святих апостолів Петра і Павла), Іванівський 26 вересня (до відкриття пам’ятника Государині Імператриці Катерині II). За даними «Пам’ятної книжки Катеринославської губернії за 1863 рік», наприклад, на Петропавлівський ярмарок було привезено товару на 1 600 523 р., а продано – на 1 102 525 р.; на Іванівський ярмарок привезено товарів на 758 611 р., а продано – на 266 041 р.

Пізніше ярмарок змінював місце перебування. Спочатку його перевели південніше Порохової вулиці між балками Аптекарською та Фабричною, а з 1908 року, як стверджує В. Машуков, ярмарок збирався при виїзді з міста між Фабричною балкою та Нікопольською дорогою. Якщо покупці не знаходили потрібного в ярмаркових рядах, вони зверталися до кращих крамниць місцевих купців, які свої товари до ярмаркових балаганів не вивозили.

Розташування місця проведення базарів і ярмарків мало важливе значення, у першу чергу, для жителів навколишніх сіл, які для продажу своїх виробів обирали найближчі торгівельні пункти. Місцеві ярмарки були вигідними для селян, оскільки вони мали можливість збувати не лише худобу та хліб, а й інші дрібні продукти свого господарства, які становили його надлишок (кури, яйця, продукція городництва і садівництва тощо). Збут такого товару на місцевих ярмарках був для них вигідним, у той час як везти товар на продаж на великі відстані не було зиску.

Петропавлівський ярмарок – «з’їзд дворянства і простого люду»

Серед найвизначніших ярмарків Півдня України виділявся Катеринославський Петропавлівський ярмарок. Якщо торгівля на ярмарку бакалійними товарами велася жвавіше, ніж на інших ярмарках, то причиною цього була торгівля вовною. Катеринославський Петропавлівський ярмарок був переважно вовняний, Тут фабриканти, споживачі вовни, закуповували її безпосередньо у виробників – вівчарів, тобто з перших рук. Продаж вовни проводився завжди цілими партіями, без роздрібу і за готівку, тому кожен продавець, отримавши гроші за вовну, намагався зробити, на більш чи менш тривалий час, запаси необхідних вдома товарів.

Чудовий опис цін великого селянського ярмарку на Катеринославщині залишив дослідник українського козацтва Дмитро Яворницький. Судячи з його опису, «керамічний горщик на ярмарку коштував 2–3 копійки, цеберко сушених груш 15 копійок (разом з відром), лопата 25 копійок, а за пару червонців можна було вдягнутися з голови до п’ят». Українському письменнику, етнографу, історику Олександру Афанасьєву-Чужбинському в 1861 році довелося чотири дні побувати в Катеринославі під час Петропавлівського ярмарку, опис якого автор залишив у «Нарисах Дніпра».

«Хоча це власне вовняний ярмарок, однак, користуючись цією нагодою, приїздять купці з великих міст і влаштовують так званий панський ряд, в якому ви знайдете елегантні модні матерії і золоті та срібні речі, одним словом, можна відшукати все, навіть і тому витонченому покупцю, який ходить лавками у вишуканому пальті, вставивши в око скельце, і голосно говорить: «У нас у Петербурзі». Крім того в панському ряду, з ранку до вечора ви зустрінете всю публіку вищу, середню і нижчу разом з простонароддям міським та сільським»…

«Не зівай, Химко, на те ярмарок!»

Характер катеринославського простонародного ярмарку О. Афанасьєв-Чужбинський називає подібним усім українським ярмаркам. У кілька ліній ставилися намети як з товарами першої необхідності для кожного, так і тими, що були предметом розкоші або невигадливого сільського кокетства.

Ідучи на ярмарок, люди не лише купували і продавали різні товари. На ярмарках вони веселопроводили свій час. «Якщо поміщик приїхав продати вовну і зробити закупівлі для дому, і в нього кілька дочок, – він везтиме на ярмарок всю родину, з думкою: «Нехай повеселяться», – згадував О. Афанасьєв-Чужбинський в «Нарисах Дніпра».

Сімейства поміщиків відвідували крамниці й кожний день старанно торгувалися з продавцями. Але торговці, а особливо торговки, тут набагато спритніші тих, які займають лавки в панському ряду. «Євреї переважно зазивали покупниць, і кланяючись принижено, найтихішим голосом просили непомірну ціну. Російські торговці кепкували над цим зі своїми покупцями, але заламували майже стільки ж, скільки євреї, і за кожен гривеник божилися страшним чином».

«Найприємніше місце розваг»

На ярмарку не нудно було ходити жвавими коридорами, розглядаючи різноманітні групи покупців, а більше покупниць, які одягалися, ніби на бал, щодня показуючи нове вбрання. Це звично для ярмарку, бо панський ряд певним чином «виставка наречених». Поки матінки торгуються з купцями, доньки ходять туди-сюди, у супроводі пристойної кількості кавалерів.

На той час у Катеринославі було кілька драгунських офіцерів, і очі панянок частенько зупинялися на молодих кавалеристах… Усі ці звичаї природно витікали зі способу життя катеринославських поміщиків, чиї садиби розташовувалилися віддалено від міст і на значній відстані одна від одної. Відвідування не завжди зручні. Молодь спілкувалася на сімейних святах у себе та в сусідів, бачила одні й ті ж обличчя, а кому ж не хочеться різноманітності! Ось чому ярмарки для поміщицьких сімей служили «найприємнішим місцем розваг». Молоде покоління поспішало на них з єдиною метою повеселитися, хоча ніхто в цьому й не зізнавався, а покупки вже були справою другорядною. Навіть приказка така була: «Йшли на ярмарок витрішки купувати!»

На ярмарках люди дізнавалися багато різної інформації, знайомилися, зустрічалися. Батьки мали нагоду підшукати вигідну партію для своїх дочок або спадкоємців. Ярмарки ставали місцем укладання різних торговельних угод, сторони розпивали «могорич», після якого вже не можна було відмовитися від досягнутої домовленості, інакше це призводило до моральної та матеріальної відповідальності.

Не було ярмарку без циган, прохачів милостині, кобзарів, лірників, циркачів із дивовижними фокусами. А театри, вертепи, лялькові комедії на майданних балаганах! Тут ніколи не було нестачі в глядачах. Якось під час Петропавлівського ярмарку в Катеринославі 1843 року гастролювала трупа антрепренера Карла Зелінського. У репертуарі були як водевілі, так і класичні національні п’єси: «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник» І.П. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Ревізор» М.В. Гоголя, «Гамлет» В. Шекспіра та інші. Театральні дійства відбувались у непристосованому приміщенні, тож грати там було ризиковано. Якось під час негоди сильний вітер таки зірвав купол дерев’яного театру, приміщення було зруйновано.

Особливо сільський люд поспішав скористатися нагодою побувати на «комедії», щоб потім цілий рік розповідати сусідам про бачені дива. Але були й селяни, які, проходячи з дітьми повз балаган і показуючи на афішу, з якої втім зрозуміти нічого не можна було, тлумачили, що все це бісівські розваги. Молодь мовчки слухатиме батьківське повчання, але чуючи гучний регіт глядачів у балагані, чекає нагоди вибрати хвилину, щоб і самому за гривню міді пореготати досхочу.

Піти з ярмарку з порожніми руками вважалося поганою прикметою. Повертаючись із ярмарку, неодмінно купували гостинці та подарунки рідним, особливо дітям. Жодний ярмарок не обходився без глиняних коників, баранчиків, півників, маленького посуду, ляльок-«пань», розписаних орнаментом, прикрашених кольоровою глиною і покритих прозорою поливою – ці «забавки на продаж» згадує В. Бабенко в «Етнографічному нарисі народного побуту Катеринославського краю».

«В привозі на ярмарку»

Огляд ярмарків Катеринославщини для «Пам’ятної книжки Катеринославської губернії за 1867 рік» зробив секретар губернського статистичного комітету Катеринослава, дійсний статський радник Іван Вашинський.

Так, на Петропавлівському ярмарку в Катеринославі 29 червня 1965 року з числа 55 тисяч пудів вовни, що була на ярмарку, 49 тисяч пудів було за перегінної ціною від 14 рублів до 18 руб. 50 коп. і 6 тисяч пудів брудної за ціною від 8 руб. 50 коп. до 10 руб. Продавцями вовни, головним чином, були вівчарі – поміщики Катеринославського, Верхньодніпровського, Новомосковського і незначної частини Павлоградського й Олександрівського повітів.

Покупці також були двох родів: фабриканти або їхні повірені та торговці, які купували вовну для перепродажу. Найбільшу кількість вовни першого роду придбали покупці з Москви, Санкт-Петербурга, Одеси, за кордон, в тому числі до Польщі. Крім того, в Полтаву, на Іллінський ярмарок, катеринославськими купцями або самими власниками для перепродажу було відправлено близько 4 000 пудів вовни.

«Чим більший був урожай трав і хліба, тим більше продавці вовни були щедрими на інші покупки, іноді і предметів розкоші».

Жваво відбувалася торгівля «красними» (ситець, меткаль, тик тощо), бакалійними, галантерейними, шкіряними та іншими товарами, яка залежала від вовняної. В тимчасових ятках із дощок – балаганах продавали книги, оптичні інструменти, пошитий одяг, полотно, золоті та срібні речі, порцеляну, посуд (скляний, порцеляновий, фаянсовий, глиняний, дерев’яний), взуття, кінську збрую, червону ікру, балики, цукор, чай, вино, горілку… Рогатої худоби та коней було дуже багато. З деяких маєтків приганяли цілі гурти, побоюючись втратити худобу взимку через неврожай трав і хліба…

До міського бюджету за місця на Петропавлівському ярмарку надійшло більше 3 000 рублів. За приватними свідченнями різних осіб, на ярмарок було привезено товарів на 2 205 000 рублів, а продано на 1 273 740 руб. За даними поліції, в привозі було товарів на 1 801 300 руб., а продано на 1 901 000 руб.

Іванівський ярмарок 26 вересня 1865 року

Іванівський ярмарок у Катеринославі 26 вересня 1865 року поступався Петропавлівському як за привозом, так і за продажем товарів. Призначався він для мешканців міста, які запасалися продуктами харчування, одягом та іншими необхідними товарами на зимову пору. Єдиними покупцями, як повідомляє Іван Вашинський, були містяни і чернь, якої було чимало, – площа в 3 квадратних версти була вся заставлена возами.

З попереднього ярмарку залишилися побудовані балагани. «В головних рядах зайнято було 15 номерів красними панськими товарами; продавцями були місцеві купці. За багатством і різноманітністю товарів перше місце займали лавки панів Бодякова і Єфанова та двох іногородніх, які торгували дамськими речами: бурнусами, капелюшками, стрічками тощо; далі 10 номерів паперовими і полотняними товарами для середнього та нижчого класів споживачів, 2 номери – хутровими товарами з Харкова панів Глушева і Комягіна, 6 номерів – простим полотном; в цих же рядах з іншого боку, на півдні, – лавка з фаянсовим і скляним посудом місцевого купця Чернявського, бакалійна лавка місцевого купця Турбаби, дві лавки чобіт, черевиків та інших шкіряних товарів…».

У гамірному і багатолюдному ненажерному ряду можна було купити ікру, балики та інші рибні товари, приготовані про запас. По дорозі на Мандриківку стояли фури з сіллю.
Недалеко від заново відбудованої дзвіниці, яка стала найвищою спорудою в Катеринославі того періоду, на кінній площі розкинулися циганські намети. В різних місцях тут продавали гаряче вино, і стояли кілька кухонь для приготування їжі. Кухні переважно розміщувалися на курганах-могилах, по боках яких вбудовані земляні печі. Тут готували нехитрі страви для простого народу: борщ з бараниною і смажену баранину з простих овець і баранів, яких різали поряд.

«На кожному селянському возі, якими всіяна була площа, знаходилися різні їстівні та інші сільські припаси: мука, пшоно, просо, овес, пшениця і льон, картопля, капуста, цибуля і різна домашня птиця… Біля більшості возів стояли воли, корови, дрібна рогата худоба, привезені для продажу». З «Пам’ятної книжки Катеринославської губернії» дізнаємося, що у 1865 році на Іванівському ярмарку «бракувало лише буряків, через неврожай на них», та мимоволі відчуємо катеринославську ярмаркову метушливу атмосферу.

Тут на площі, на товчку, не без пригод: то бідний селянин стоїть і плаче, втративши свою скарбницю, виручену за продаж своєї худоби, або сільських продуктів, здобутих його потом, – бо у нього витягли з кишені гроші. Десь інший метушиться і бігає, розшукуючи цигана, що обдурив його, але даремно.

Розповідали випадок, як циган, ведучи в руці шкапу, підійшов до чоловіка, що ловив тут ґав, і скоромовкою почав у нього просити позичити йому 25 руб. на кілька хвилин – розрахуватися з іншим за купленого в нього показного коня, при цьому запевняв чоловіка, що він поверне йому гроші зараз же, взявши їх у свого товариша, який знаходиться недалеко в шатрі, куди пробратися з конем в тісняві неможливо, а в забезпечення позики дає йому в заставу потримати коня. Чоловік без міркувань, вийняв із-за пазухи 25 руб., віддав їх цигану, взявши в нього з рук за повід коня, що коштує не дорожче 10 руб. Циган, зрозуміло, зник, а мужик, не дочекавшись кредитора, почухав потилицю, і в супроводі сміху своїх же земляків та інших любителів кінського ристалища, повів свою мимовільну покупку до свого воза, приказуючи: «Тепер дістанецця ще й од жінки!»

«Ярмарок кипить, ярмарок шумить, вирує,
Люд торгується, сміється, щось купує»

Івану Вашинському довелося побувати в Новомосковську на Спасо-Преображенському ярмарку, який проводився з 1 по 15 серпня 1866 року. Новомосковський Преображенський ярмарок автор характеризує як «дуже значний за торгівлею худобою та кіньми до 1856 року». Звідси худобу закуповували для столиці, внутрішніх губерній Росії та за кордон. Табуни коней до 150 голів з Катеринославської губернії, земель Донського Війська, Херсонської, Таврійської губерній і Кавказу приганяли поміщики, татари, нагайці та інші промисловці. Коней розкуповували для більшої частини губерній, а також для кавалерійських військ представники з різних місць.

Цьому ніби вторить Іван Нечуй-Левицький, який занурює читача у світ типового українського ярмарку середини ХІХ – початку ХХ століть:

«Ярмарок правдивий не тут, не в осередку містечка, а за містом, на торговиці … Скільки оком скинути в поле, тут усе заставлено возами, кіньми, товаром. В кількох проїздах рядками поставлені коні, в других рядках стоять воли, корови. Свиней, та ще й годованих – безліч! Тут свині все аглицької породи. В осередку ярмарку, в загорожах стоять цілі табуни коней, пригнаних з Дону, з Кубані, табуни волів сірих, круторогих – з степів. Тут дідичі та посесори закуповують коні й воли на тисячі карбованців – гуртами. Сливе серед торговиці на невеличкому, ледве примітному сугорбі стоять в загорожах з легкого вир’я, з дрючків табуни степових коней; коні все добрі, ситі, темної вороної масті печуться на гарячому сонці і од спеки та од мухи махають головами та неначе гордовито оглядають усей широкий ярмарковий простір, з його натовпом, з миршавими селянськими кониками та корівками. Коло їх сіріють ніби цілі череди сірих степових волів, густо обквітчаних здоровецькими рогами. Воли стоять спокійно й байдужно ремиґають, ніби не звертаючи жоднісінької уваги на вештання й ярмарковий гармидер…»

Та на серпень 1866 року торгівля кіньми на Преображенському ярмарку в Новомосковську повністю впала, про що свідчать записи «Памятной книжки Екатеринославской губернии за 1867 г.». Усіх коней на ярмарку було всього лише до 1 000 голів на 20 000 руб. Рогатої худоби було 20 000 голів від катеринославських, павлоградських, олександрівських поміщиків та інших землевласників. До 2 000 голів різної худоби та до 600 коней придбали місцеві селяни й інші особи для господарських потреб. Серед головних продавців худоби згадується місцевий поміщик Новомосковського повіту Мізко, який продав 140 биків по 35 рублів.

Багатолюдні ярмарки Нікополя другої половини ХІХ – початку ХХ століття, де трійку найбільш відомих місцевих товарів становили нікопольські риба, пиво та пряники, дослідив краєзнавець Сергій Тороп. (https://www.dnipro.libr.dp.ua/Torhovi_brendy_Nikopolya_the19-20th_stolittya)

Таким звичним явищем були ярмарки на Катеринославщині середини ХІХ – початку ХХ ст. – невід’ємний атрибут життя та виробництва. На них оптом і вроздріб продавали та купували у великій кількості товари найрізноманітнішого призначення – від продуктів сільськогосподарського виробництва до промислових товарів у широкому асортименті. Без постійного зв’язку з ярмарком не могло функціонувати жодне господарство. Водночас ярмарки слугували постійним засобом різноманітної інформації та знань, великими виставками товарів, місцем контактування між селянами з віддалених сіл і містянами. Звичайні купівля-продаж товарів перетворювалися на справжнє свято. До того ж, ярмарки приносили непоганий прибуток місцевій казні.

Ярмарки в Україні продовжували існувати аж до 20-х років XX ст., коли були закриті зовсім. Уся торгівля в селах перейшла до кооперації та під контроль держави. З середини 1960-х років давня традиція ярмарків почала відроджуватись. Започаткував її Сорочинський ярмарок.

Перед Великою війною на Дніпропетровщині теж почали відроджуватись ярмарки, на яких демонстрували і продавали найкращу продукцію від виробників із різних куточків області та України. Так, ринки в обласному центрі на День міста у вересні теж були своєрідними ярмарками, де можна було купити продукти харчування, запастися овочами та фруктами на зиму. Центральний проспект перетворювався на яскравий потік галасливої юрби повз продавців картин, кераміки, вишиванок, медів, дитячих іграшок, де обов’язково щось куплялося на згадку… Щось смачненьке завжди варили і запікали на набережній, перед очима спраглих гостей готували традиційні страви та встановлювали кулінарні рекорди (https://www.dnipro.libr.dp.ua/smakoliki_kolodiy_stravi). Лунали святкові концерти і виступи творчих колективів на різних локаціях міста. Скрізь рекламували оригінальну продукцію та ділилися гарним настроєм… Будемо вірити, що найкращі святкові ярмарки у нас ще попереду!

Титульне фото. На ярмарку. Худ. М. Пимоненко // https://sverediuk.com.ua/
ukrayinskiy-hudozhnik-mikola-pimonenko/