Семенова Наталія: картини з душею. Вовняний живопис. Частина 2.

Семенова Наталія Іванівна

  • 29 червня 1964 року |
  • Місце народження: с. Сурсько-Михайлівка Солонянського району |
  • педагог, господарка, нетрадиційні ремесла

Свій життєвий досвід і душевне тепло директор народного музею-садиби Микити Коржа Наталія Іванівна Семенова відтворює у своїх картинах з вовни.

…Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.

Ліна Костенко

 

 

 

 

 

 

 

Після презентації виставки вовняних картин Наталії Іванівни Семенової у відділі мистецтв Обласної універсальної наукової бібліотеки її вовняне диво перемістили до краєзнавчого відділу.  Випала нагода ближче поспілкуватися з народною майстринею вовняних картин.

 Дитинство, «як у Бога за дверима»

- Організація народного музею Микити Коржа в зимівнику Пластуна, а тепер ще й такий незвичний, теплий і глибокий за змістом вовняний живопис… Наталіє Іванівно, мені чомусь здається, що творчою людиною  Ви були завжди. Давайте почнемо з початку. Де, в якій сім’ї Ви народились? Які згадки про дитинство?

- Народилася я 29 червня 1964 року в родині Шевченка Івана Васильовича, з діда-прадіда корінного жителя села Сурсько-Михайлівка Солонянського району Дніпропетровської області. Вже тепер мені сказали старі люди, що всі місцеві Шевченки, родичі Петриченків (саме і ми такі), являються непрямими нащадками Микити Коржа. Є в наших краях звичай – називати онуків іменами своїх дідів та бабусь, так от, мій дідусь був Шевченко Василь Микитович – ось де знову Микита Корж нагадує про себе у моєму роді. Це все в мені виросло і розквітло, в цьому я абсолютно впевнена!

Дитяче фото Наталії Семенової

Перед моїм народженням моїй рідній тітці, Шевченко Анні Василівні, був сон. Виросла яскрава квітка з трьома червоними квітами, так дві квітки одна за одною зів’яли, а третя неймовірно гарно розквітла. Мені його вона розказала, коли я вже закінчувала середню школу і додала: «Я відчула серцем, що цей сон про тебе». Так і сталося, моя молодесенька, тендітна матінка Анна померла, тяжко захворівши після мого народження. 

Тато забрав мене до своєї мами, моєї бабусі Наталки (на честь якої мене було названо), вона мене ростила і виховувала, хоча була вже у віці і дуже хворіла. Скільки пам’ятаю, росла я в любові і добрі. Повне горище голубів, кабичка надворі літом, на якій готувалася смачна їжа з димком, взимку плитка з духовкою (це обов’язково майже щодня печені скибками гарбузи) та з лежанкою. А ще природа, річка, небо безкрає з чудовими хмарами, у яких я купалась подумки, мріючи про вільне щасливе життя.

Бабуся
Якось у школі сказали: «Бога нема, нічого кланятися ідолам, ми вільні люди». Мені це не сподобалось, прибігла додому, зразу бабусі переказала ці слова, а вона мені: «Бачиш, у святому кутку велика ікона, там наш Бог, Він є, не вір нікому. Давай вчити «Отче Наш». Ось так з дитинства мене рятує ця молитва в усіх випадках, і радує, і підносить… Врізалась ще з дитинства приказка бабусі: «Як у Бога за дверима». Мені все уявлялося, що живу я під гарними різьбленими химерними візерунками дверима, а за ними – небо і якась незрима Сила, так було приємно.
 
Пережила я в своєму житті і звірства мачухи, і ще деякі важкі травми для моєї душі були від людей, але зла не тримаю, весь час рвалася до сонця, до радощів пізнання. Дружби у моєму житті теж якось не складалося, тяглася до родини, до бабусі і до природи. З річки витягти мене було важко, а ще бабуся називала мене котячою і собачою мамкою, бо їх було у мене повний двір.
 
Скільки себе пам’ятаю, цікавило мене усе: ниточки, камінці, листівки – все це збирала, як скарб. Було бабуся виговорює: «Ну де та енергія в Натусі береться? Непосида!» З магазину принесуть булочку в жовтенькому папірці, а огризочок олівця в мене в припасі, то вже починається: «Бабуню, а що таке один, а два, а три, а як ці числа пишуться, а як пишуться букви?». То цей папірець списаний увесь. У школу я йшла, то вже вміла читати, писати і рахувати, все це робила за своїм бажанням.
 
«Ну, це не Наташа, а щось із чимось, - полюбляла говорити моя бабуся, - як захоче – на гору вискочить, а не захоче – з гори не спуститься». Одного разу стався такий випадок: у сьомому класі захотілося мені вже самостійно здоїти корову, а бабуся не дає, говорить, сили не вистачить. От я вистежила, коли вона взялася кукурудзу м’яти, взяла тихенько відро, та й в конюшню -  цярпати за вим’я. Корова здивувалася, що її доять невчасно, заревіла, бабуся як вскочить: «Що трапилося?» А я за відро та втікати. Бігаємо круг конюшні, бабуся кричить: «Віддай відро, треба ж корову додоїти, вона ж напрягла»… А я плачу: «Не віддам!». Бабуня здалася: «Сідай вже та дій, трясця тобі, всіх переколотила!» Тепер аж смішно, бо всі сусіди питали: «Що там у вас скоїлося? Такий репет стояв». А потім бабуся Наталка вже постійно посилала доїти корову, навчилася на свою голову.
 
   «Поступиш на вчителя – додому не приїжджай!»
 
- Хто вплинув на Ваш вибір професії?
 
- З дитинства у мене була одна гра: я - вчитель, всі інші - учні. В мене був журнал зі списком. Навчала я не тільки своїх подруг, а й котів та собак, навіть ляльки були вписані у мій список. Прийшов час закінчувати школу і обирати професію. З мого захоплення завжди тільки насміхалися, говорили, що я дуже добра і дуже спокійна, щоб працювати у школі вчителем, та ще й в роду ніхто ніколи не працював за цією професією. Тож прочувши про педучилище і приготувавши документи, -  а в мене якраз були відмінні оцінки і грамоти з предметів для вступу в педучилище,-  я заявила, що їду поступати. Вдома бабунею і всіма родичами був оголошений величезний бойкот і супротив. Що я тільки не почула, навіть такі слова: «Поступиш на вчителя – додому не приїжджай!» З плачами я поїхала в місто (тоді ще Дніпропетровськ), за допомогою людей знайшла педучилище і поступила в один день, навіть мій музичний слух їм сподобався. Вдома, правда, мене скоро пробачили і прийняли моє рішення.
 
- Як далі склалося життя?
- З великою любов’ю до дітей працювала вчителем початкових класів у Червономаяцькій ПСШ Солонянського району, це  12 км від Сурсько-Михайлівки. Треба сказати, що мій дід Василь грав на гармошці, всю війну з нею пройшов, та й після війни всіх довго радував. Тато Іван теж грав, але вже на баяні, міг заграти будь-яку мелодію, посадить було мене, дасть баян і говорить: «Грай!» Та я не вмію, натискаю кнопки – хтозна-що. А тато говорить: «Грай, воно прийде – уміння». З часом підучилася грати, потім у педучилищі були уроки баяну, так і в школі вела уроки музики та супроводжувала виховні заходи.
Улюблений педагогічний колективУ кабінеті української мови та літератури.

Це мій кабінет української мови та літератури. Поступивши в Дніпропетровський університет, я почала викладати в старших класах. У кабінеті був народознавчий куточок, створений власними руками: піч, лава, стіл, мисник, козак, козачка…

«В неї руки – на всі штуки»
(Українська народна приказка)

У господі

Наталія Іванівна продовжує свою розповідь.
- Господарство, город, садок – це завжди зі мною. І нам є здорова їжа, і гостей є чим пригостити.

На полі ірисівБлагородні іриси         

До створення музею працювала у фермера рік ось на такому прекрасному полі - красу і запахи на фото не передати. Коли працюєш цілий рік на полі цих прекрасних квітів, то бачиш усі сезони їх буття: осінню підготовку до морозів, укутування; зимовий сон і тишу; весняне пробудження і очищення від старого; яскравий літній розквіт, буяння фарб і одурманення запахів… Спробувала все передати у вовняній картині «Благородні нарциси».

Публікації в газеті «Вперед»

В районній газеті «Вперед» була позаштатним кореспондентом, та і зараз полюбляю посилати замітки в цю газету. Коли відкрився наш народний живий музей козака Микити Коржа на зимівнику Олександра Пластуна, газета «Вперед» надрукувала безліч дуже важливих заміток про нас.

- У Вашій  сім’ї хтось займався ремеслами чи декоративними  виробами?
- Згадую ще, мій дідусь Василь сам робив черепицю і допомагав перекривати очеретяні хати, люди всі дякували за затишок. А бабуся передала вміння вишивати, шити та в’язати. Вона обшивала весь куток, в хаті стояла ножна швейна машинка, на ній бабуся шила плаття, сорочки, постільне – все, що попросять. 
- За роки вчителювання   у школі  як проявились Ваші здібності?

- Мені подобалося щось робити своїми руками, в школі дітей привчала до нетрадиційних ремесел, готували подарунки рідним, вироби на конкурси.  

- З Вашої подачі – Ваша  донька чимось захоплюється?

Донька Анна

- Моя донька Анна теж у школі із задоволенням брала участь у гуртку петриківського розпису, де малювали, оздоблювали шкатулки, листівки тощо.
«На охочого робочого діло знайдеться»
- Ваш народний музей об’єднує багатьох ентузіастів і творчих людей. Хто вони і чим займаються ?
- До нас приходять справжні ентузіасти, які люблять рідний край, хочуть відчувати себе молодими. Івченко Володимир Никифорович, колишній електрик заводу ім. Леніна, виконує дуже майстерно тиснення тонкого металу, любить співати і виготовляти корисне вино зі свого виноградника. Захаренко Ніна Миколаївна, завідуюча лісоскладом, любить проводити екскурсії, ліпити фігурки із солоного тіста, грати ролі Масниці, Тополі, ведучої свят, любить співати і варити смачні вареники. Можна багато розповідати, але скажу одне:  наші батьки і діди любили співати та допомагати один одному, тому доля нас і об’єднала.

- Наталіє Іванівно, Ви - директор музею, гармоніст, співачка, навчаєте ліпити з солоного тіста. Дітям показуєте, як робити з пластикової пляшки, серветки та вовни дармовиси (брелоки).  А тепер ще й вовняний живопис. Звідки прийшло це захоплення?  

- Вовняний живопис – зовсім недавнє моє захоплення, але дуже до серця. Завели ми в музеї овечок, постригли і почали думати, куди використати вовну. Часу не було прясти, спробувала мокре валяння – подушечку-сову набили запашними травами – добре, але все одно довго це робити, а часу обмаль, почали просто розкладати вовну…Так й дійшли до гарних картин. 

Спочатку я працювала з вовною, снуючи нитки, в’язала спицями дуже багато, із самого дитинства, скільки себе пам’ятаю, в’язала й вишивала. Все бабуся говорить: «Наталю, відпочинь, хіба можна стільки працювати?» А для мене це не праця, а щастя -  творити свій одяг з ниток та ще й прикрашати. В музеї висять мої в’язані речі 30-річної давнини.

Експозиція народного музею Микити КоржаСветр власними руками

«Діло майстра величає»

- Розкажіть про свою першу картину…
- Сподобалося розкладання вовни і перша робота з’явилася під назвою «Баронеса-чемпіон». Це моя улюблена робота. Я її навіть на виставки не беру, щоб не спокушатись на прохання продати. Так що побачити мою «Баронесу» можна  тільки в живому музеї.

 
              Робота над першою картиноюРобота над першою картиною
Баронеса у життіКартина «Баронеса-чемпіон»
 
- У Вас народжується не тільки сюжет з вовни, а й виразна назва… Як це відбувається? 
 
Назва завжди приходить разом з народженням картини. Я можу і не підписувати її, та всім видно назву по виразній вовняній картині. Нова робота починається  з новим натхненням. Вимощую вовну в енергії життя, додаю яскравості-оранжевості для настрою, і – стелись, чарівна ниточка... Витягуєш пасма, як акварельні мазки…

«Прилетіли ластівки голубою ласкою, до моєї хати, до мого вікна»...Хризантема – осені квіткова королева


- Яка улюблена картина? Скільки їх уже всього?

- Скільки картин – не знаю, бо деякі на виставках, деякі роздаровані, 
Ось ця «Свічка Пам'яті» у Солонянському музеї. Зараз готуюсь на виставку в пгт Солоне, частина робіт у Будинку мистецтв м. Дніпра, частина у музеї…

«Свічка Пам’яті»

Одну мою гарну роботу у Петриківці на виставці випрохали продати, а тепер треба зробити цей квітучий луг заново, бо він подобався всім відвідувачам. Та я помітила: вдруге вийде по-іншому….

Маки у полі

Потім почала створювати картини для подарунків весняних – мої улюблені тюльпани.

ТюльпаниЧервоні вітрила

Зробила також «Червоні вітрила», цю картину подарую нашому майстру Володимиру Никифоровичу, тому вона у нас теж невиїзна.
- Чи є у Вас учні або помічники?
- Поки що ніхто не наслідує цю техніку. Прибігають, пробують викладати, говорять, що важко, та ще й  часу немає, але нічого, може з часом захочуть працювати і в цьому напрямку.
«Збирайте собі скарби на небі…»

- Техніка є в інтернеті. А чи є щось персонально Ваше, що Ви додаєте свого?
- Техніки викладання, закручування, нарізання, розтягування, скручування ниток тощо дивлюсь в інтернеті і пробую на власному досвіді.

Робота над картиною ''Гніздечко''

Розкажіть про сам процес створення картини. Це як у вишивці – «починати в четвер до сходу сонця…» чи як? Чи коли придумалось, тоді і починаєте? Скільки працюєте над однією картиною?

- Картину роблю довго, бо її треба пережити, відчути, щоб з великою любов'ю виразити у картині. Без настрою і натхнення картини не йдуть і не створюються. Просто кладу хрест на полотно і прошу Бога всім управляти.  Більшість моїх картин пов'язані з родиною, з символами села, з єднанням нашого духу з духом дідів-прадідів…

- У чому життєва мудрість, пані Наталіє?
- Моя життєва мудрість звернена більше до духовного життя, я це стараюся виразити у своїй творчості. Червоною ниткою проходить тема роду, родини, рідної хати, символів села, любові до людей… Хочу звернутися до всіх словами з «Євангелія»: «Збирайте собі скарби на небі»… Бо де скарб твій, там буде і серце твоє. 

 Етногенезис гостинності

У картині «Етногенезис гостинності» спробувала виразити філософію добра. Труд і молитва на нашій святій землі проростають золотою пшеницею, з якою щирі українці святково приймають гостей. Цей етногенезис гостинності закладений у нашу ДНК вищими силами, він визначає нашу духовність і вершину життя - ДОБРО!

- Ваше кредо – …
- За кредо я вважаю слова Пабло Пікасо: «Розведіть свої кордони» і
«Я завжди роблю те, чого я не вмію, щоб цьому навчитися».
Штовхати себе вперед необхідно для розвитку. І чим більше ви себе змушуєте, тим швидше ви розвиваєтеся. Але це може бути страшнувато. Найкраща порада, яку я можу дати з цього приводу: будьте присутніми в теперішньому моменті настільки, наскільки можливо, коли робите щось, чого ви поки не вмієте. Можливо, стримуватимуть вас  негативні почуття. Але коли у вашій свідомості і тілі немає цих почуттів, стає легше концентруватися, відчувати позитивні почуття і в підсумку досягати хороших результатів і навчитися тому, чого ви хочете.

- Які Ваші плани на майбутнє?

- Надалі планую, в першу чергу, працювати над собою, розвивати свою духовність, опираючись на досвід наших дідів, щоб вповні передати їхні заповіти жити самодостатньо, осмислено, в гармонії з природою і вищими силами. Будемо із задоволенням приймати гостей – всі гості від Бога, адже наш Корж Микита був гостинним до мандрівників. Готуємо виставки і презентації. Будемо жити, як заповідав Григорій Сковорода: учить, як  жить, і жить, як учимо.

Хочу поділитися веселим випадком у моєму житті, згадуючи який, завжди радію душею. Коли працювала у школі, був урок української мови в 7 класі, учні писали твір  на тему «Моє шкільне життя». І один учень Володя так безпосередньо написав: «Мені сьогодні учителька посміхнулася, як людина». Признаюся чесно, що після цього твору я стала більше посміхатися, і не тільки учням, а й усім людям, даруючи людське тепло…

Ось така вона, - Семенова Наталія Іванівна, автор неповторних вовняних картин, -  усміхнена, безпосередня, творча, гостинна, відкрита душею до людей, дарує їм тепло свого музею і своїх робіт. Побажаємо їй здійснення усіх її планів!

Дорога життя

Свою  нещодавно завершену картину «Дорога життя» Наталія Іванівна характеризує так: «У кожного своя життєва дорога, яка веде всіх у небеса, там, де обійстя, приготоване Господом. Візьмемо із земного буття все прекрасне, що зустрілося на нашому непростому шляху!»


Використані фото з  архіву Семенової Н.І.
Інтерв’ю з майстринею взяла Тетяна Глоба

 

Фрагмент виставки в Будинку мистецтвЯблуня з райськими плодами. У Сурсько-Михайлівці були найсмачніші яблука, за спогадами старожилів

Створено: 05.04.2019.
Редакція від 05.04.2019.
Тетяна Глоба