Семенова Наталія Іванівна
Семенова Наталія: картини з душею. Вовняний живопис. Частина 2.

Після презентації виставки вовняних картин Наталії Іванівни Семенової у відділі мистецтв Обласної універсальної наукової бібліотеки її вовняне диво перемістили до краєзнавчого відділу.  Випала нагода ближче поспілкуватися з народною майстринею вовняних картин.

 Дитинство, «як у Бога за дверима»

- Організація народного музею Микити Коржа в зимівнику Пластуна, а тепер ще й такий незвичний, теплий і глибокий за змістом вовняний живопис… Наталіє Іванівно, мені чомусь здається, що творчою людиною  Ви були завжди. Давайте почнемо з початку. Де, в якій сім’ї Ви народились? Які згадки про дитинство?

- Народилася я 29 червня 1964 року в родині Шевченка Івана Васильовича, з діда-прадіда корінного жителя села Сурсько-Михайлівка Солонянського району Дніпропетровської області. Вже тепер мені сказали старі люди, що всі місцеві Шевченки, родичі Петриченків (саме і ми такі), являються непрямими нащадками Микити Коржа. Є в наших краях звичай – називати онуків іменами своїх дідів та бабусь, так от, мій дідусь був Шевченко Василь Микитович – ось де знову Микита Корж нагадує про себе у моєму роді. Це все в мені виросло і розквітло, в цьому я абсолютно впевнена!

Перед моїм народженням моїй рідній тітці, Шевченко Анні Василівні, був сон. Виросла яскрава квітка з трьома червоними квітами, так дві квітки одна за одною зів’яли, а третя неймовірно гарно розквітла. Мені його вона розказала, коли я вже закінчувала середню школу і додала: «Я відчула серцем, що цей сон про тебе». Так і сталося, моя молодесенька, тендітна матінка Анна померла, тяжко захворівши після мого народження. 

Тато забрав мене до своєї мами, моєї бабусі Наталки (на честь якої мене було названо), вона мене ростила і виховувала, хоча була вже у віці і дуже хворіла. Скільки пам’ятаю, росла я в любові і добрі. Повне горище голубів, кабичка надворі літом, на якій готувалася смачна їжа з димком, взимку плитка з духовкою (це обов’язково майже щодня печені скибками гарбузи) та з лежанкою. А ще природа, річка, небо безкрає з чудовими хмарами, у яких я купалась подумки, мріючи про вільне щасливе життя.

Це мій кабінет української мови та літератури. Поступивши в Дніпропетровський університет, я почала викладати в старших класах. У кабінеті був народознавчий куточок, створений власними руками: піч, лава, стіл, мисник, козак, козачка…

«В неї руки – на всі штуки»
(Українська народна приказка)

Наталія Іванівна продовжує свою розповідь.
- Господарство, город, садок – це завжди зі мною. І нам є здорова їжа, і гостей є чим пригостити.

До створення музею працювала у фермера рік ось на такому прекрасному полі - красу і запахи на фото не передати. Коли працюєш цілий рік на полі цих прекрасних квітів, то бачиш усі сезони їх буття: осінню підготовку до морозів, укутування; зимовий сон і тишу; весняне пробудження і очищення від старого; яскравий літній розквіт, буяння фарб і одурманення запахів… Спробувала все передати у вовняній картині «Благородні нарциси».

В районній газеті «Вперед» була позаштатним кореспондентом, та і зараз полюбляю посилати замітки в цю газету. Коли відкрився наш народний живий музей козака Микити Коржа на зимівнику Олександра Пластуна, газета «Вперед» надрукувала безліч дуже важливих заміток про нас.

- У Вашій  сім’ї хтось займався ремеслами чи декоративними  виробами?

- Згадую ще, мій дідусь Василь сам робив черепицю і допомагав перекривати очеретяні хати, люди всі дякували за затишок. А бабуся передала вміння вишивати, шити та в’язати. Вона обшивала весь куток, в хаті стояла ножна швейна машинка, на ній бабуся шила плаття, сорочки, постільне – все, що попросять. 
- За роки вчителювання   у школі  як проявились Ваші здібності?

- Мені подобалося щось робити своїми руками, в школі дітей привчала до нетрадиційних ремесел, готували подарунки рідним, вироби на конкурси.  

- З Вашої подачі – Ваша  донька чимось захоплюється?

- Моя донька Анна теж у школі із задоволенням брала участь у гуртку петриківського розпису, де малювали, оздоблювали шкатулки, листівки тощо.
«На охочого робочого діло знайдеться»
- Ваш народний музей об’єднує багатьох ентузіастів і творчих людей. Хто вони і чим займаються ?
- До нас приходять справжні ентузіасти, які люблять рідний край, хочуть відчувати себе молодими. Івченко Володимир Никифорович, колишній електрик заводу ім. Леніна, виконує дуже майстерно тиснення тонкого металу, любить співати і виготовляти корисне вино зі свого виноградника. Захаренко Ніна Миколаївна, завідуюча лісоскладом, любить проводити екскурсії, ліпити фігурки із солоного тіста, грати ролі Масниці, Тополі, ведучої свят, любить співати і варити смачні вареники. Можна багато розповідати, але скажу одне:  наші батьки і діди любили співати та допомагати один одному, тому доля нас і об’єднала.

- Наталіє Іванівно, Ви - директор музею, гармоніст, співачка, навчаєте ліпити з солоного тіста. Дітям показуєте, як робити з пластикової пляшки, серветки та вовни дармовиси (брелоки).  А тепер ще й вовняний живопис. Звідки прийшло це захоплення?  

- Вовняний живопис – зовсім недавнє моє захоплення, але дуже до серця. Завели ми в музеї овечок, постригли і почали думати, куди використати вовну. Часу не було прясти, спробувала мокре валяння – подушечку-сову набили запашними травами – добре, але все одно довго це робити, а часу обмаль, почали просто розкладати вовну…Так й дійшли до гарних картин. 

Спочатку я працювала з вовною, снуючи нитки, в’язала спицями дуже багато, із самого дитинства, скільки себе пам’ятаю, в’язала й вишивала. Все бабуся говорить: «Наталю, відпочинь, хіба можна стільки працювати?» А для мене це не праця, а щастя -  творити свій одяг з ниток та ще й прикрашати. В музеї висять мої в’язані речі 30-річної давнини.

«Діло майстра величає»

- Розкажіть про свою першу картину…
- Сподобалося розкладання вовни і перша робота з’явилася під назвою «Баронеса-чемпіон». Це моя улюблена робота. Я її навіть на виставки не беру, щоб не спокушатись на прохання продати. Так що побачити мою «Баронесу» можна  тільки в живому музеї.