Віктор Лобода: шукач сонячного світла

Лобода Віктор Миколайович

Україна, Дніпропетровська область

  • 7 вересня 1911 – 23 березня 1991 |
  • Місце народження: м. Катеринослав |
  • Живописець, графік.

Художник, який у своїй творчості «синтезує» культурний досвід, ставлення до фольклору, традицій, тисячолітньої історії своєї землі.

Сільська криниця, річка або тихе озеро – постійні елементи картин українського народного живопису з ХІХ до середини ХХ століття. Вода, пишна зелена природа, квіти, що ростуть на землі або цвітуть на рукавах традиційних вишиванок. Таке повторення тем та елементів – особливість виду народного мистецтва, яке ми знаємо як наївне мистецтво. Наївне радше формально, оскільки всі його представники – самоуки, але зовсім не наївне за силою палітри, пензля, предмету зображення чи публіки. Дивлячись на картини Віктора Лободи, мимоволі виникає відчуття, що митець всією душею любить те, що пише. І чим більше вдивляєшся, тим глибше проникаєш у таємниці природи. Його полотна немов запрошують поринути в чарівність і пишність рідних краєвидів.

Людина складної долі

Виднокіл заплітає хвилясті стежки –
по землі простяглась світлоруса коса,
з краю поля у неї вплелись сокирки,
розвиваються в кі́нцях стрічки-небеса.

Н. Онофрійчук

Віктор Лобода народився 20 вересня 1911 року в Катеринославі. Рід Лободи походить з давніх козацьких коренів, його представники мали в собі щось від козаків-характерників ‒ були харизматичними особистостями. Наприкінці XVII ст. предки, які займалися чумакуванням, були переселені з Наддніпрянщини на Донецький кряж, поблизу нинішнього Бахмута. У часи індустріалізації Подніпров’я родина повернулася на свої рідні придніпровські землі. Батько Віктора Лободи Микола Хомич був підприємцем – будував парові млини. Моральне чуття плекається через родову і ширше – культурну пам’ять, яка вводить людину у традицію і дає їй усвідомити певні етичні засади її існування. Так, батько довгими зимовими вечорами розповідав дітям історії зі свого життя, а також всілякі казки та небилиці, а хлопчик уважно слухав дивовижні оповіді про своїх дідів-прадідів, міське життя ХІХ століття, кумедні пригоди місцевих мешканців. Інколи він залишався наодинці зі своїми мріями, тоді брав крейду й на дошці для навчання малював нескінченних пташенят, коників, дітей, а потім сам милувався вдалими малюнками. Згодом із жалем брав ганчірку, щоб стерти – приховати від близьких людей свій потаємний творчий світ. 

Наполегливість, безстрашність, подекуди крутий норов ‒ це лише одна з прикмет людини Степу. Вкупі з сильним характером така людина дотримується загальної настанови на людяність, яка виявляється у поцінуванні іншої людини, допомозі ближньому у тяжких життєвих ситуаціях. Малий Віктор йде степом до тітки в далеке село Максимовичі, спостерігаючи за розкішною природою степового краю. Він був зачарований синім небом і безкрайнім степом, які потім не раз відтворюватиме на своїх картинах. Подорожні або підвозили його, або давали йому якийсь харч, аби він міг підкріпити свої сили. «Іду собі, чимчикую, а на шляху ні душі, ні лялечки. Тихо-тихо, вітрець ані шелесне, ранок… Ранок у великому степу – мабуть, нічого нема на світі красивішого. Ось-ось почне сонечко вставати. А птички якісь уже щебечуть, поволі, ліворуч, починає з-за обрію сонечко, червоне-червоне вставати і якраз проміж двох могил. Якраз на тій стежині, що по краю дороги, по якій я іду, сторчма став ховрах, свиснув двічі й зник. Значить, я не сам у великому степу: тут ще живі маються», – так поетично описує художник у своїх спогадах свою першу мандрівку степом.

З ранніх років Віктор учився ковальського і столярного ремесла, заробляв гроші та здобував професійні навички в дядьковій кузні. У місті хлопець продавав на базарі воду, наймався на роботу до заможних містян, робив перші несміливі спроби в малюванні. Працюючи від рання до смеркання, він у вільніший від роботи недільний день брався за відтворення дійсності в мистецьких образах. Любив ліпити з глини скульптурні фігурки, особливо білих лебедів, які у руках юнака блищали на сонці, іскрились і переливалися. Віктор був справжньою дитиною вулиці, якій довелося пізнати всі жахіття того переломного періоду перших десятиліть ХХ століття. Катеринослав того часу був культурним містом із багатонаціональним складом, де поруч жили українці, поляки, німці, євреї, росіяни. Проте довкола міста була справжня українська царина з її колоритною мовою, народними звичаями й традиціями. 

Будучі маленьким хлопцем, пережив Українську революцію, щоденну, а іноді – й щогодинну зміну влади в місті. Не оминули родину й трагічні сторінки Першої світової війни, учасником якої був батько Микола Хомич. Повернувшись із цієї війни покаліченим і хворим на тиф, він зміг прожити вдома лише лічені дні. Залишившись без батька, Віктор був змушений заробляти гроші на існування родини. За їжу він співав у церковному хорі, підробляв на фабриці морозива, у бричкарні, у слюсарній майстерні. Кмітливість, працелюбність, вправність, сумлінність завжди рятувала Віктора – за що б він не брався, в усьому досягав успіху. У скрутну годину допомагали малому й жага до творчості та вміння малювати. Навчаючись в школі, він залюбки готував навчальні плакати й афіші для кабінетів біології, географії.

Від страшного Голодомору 1932–1933 років Віктора Лободу «врятувала» служба в Червоній армії, яку він відбував у Петербурзі, а пізніше на радянсько-фінському кордоні. Відвідини Ермітажу назавжди закарбувалися в пам’яті юнака, а згодом відгукнулись у його пристрасному захопленні мистецтвом. Після служби у війську Віктор почав працювати зв’язківцем, освоюючи новітні на той час технології. Його життя потроху налагоджувалося, він зустрічає кохання та одружується з Ганною Квіткою. Але недовго молодятам судилося бути щасливими – почалася війна. Втеча з рідної хати, перехід через лінію фронту з немовлям, переховування у чужих людей – усе це через багато років зобразить у своїй творчості син митця – видатний український художник Володимир Лобода. Родина Лободи опинилася під німецькою владою, тож після визволення рідного міста від окупантів Віктор був мобілізований і дійшов до Відня. Тільки у грудні 1945 року він повернувся додому.

Післявоєнні сторінки життя художника наповнені непевністю у завтрашньому дні, убогістю існування. Єдиним порятунком для душі були довгоочікувані походи на річку Дніпро, купання, дивування краєвидами, але найголовніше – малювання, яке поступово цілковито заволоділо Віктором Михайловичем. Якось він випадково знайшов стару засмальцьовану обкладинку шкільного підручника, на якій було зображено «Дубовую рощу» Івана Шишкіна. Віктор Лобода перемалював її акварельними фарбами на великому аркуші паперу, зробив дерев’яну рамку і вставив у скло. Йому дуже хотілося, щоб у їхньому бідному домі хоч що-небудь нагадувало і природу, і мистецтво й надихало синів до творчості. По-справжньому творчістю він зайнявся вже тоді, коли вийшов на пенсію у 1974 році та став писати краєвиди, які з дитинства закарбувалися йому в пам’яті. Писав так, неначе й не було воєн, страшного голоду, бідності, жебракування, нестатків, неначе проживав в часи добробуту та злагоди.

Літописець свого часу

У скромних, часто невеликих за розміром картинках він з любов’ю і ніжністю, немовби археолог, що видобуває коштовну вазу з попелу віків, відновлює ландшафт степової України.

В. Соловйов

Народний художник Віктор Лобода не знав усіх тонкощів професійних майстрів, писав картини, бо не міг не писати. Він творив і вкладав у свої твори всю душу і, попри відсутність художньої освіти, навчився методом спроб і помилок, через вивчення творів високого мистецтва в журналах і книжках. У творчій спадщині митця простежується гармонійне поєднання народної традиції з українською класикою. Це свідчить про те, що народний майстер був обізнаний із вітчизняною професійною малярською культурою, зокрема з творчістю Архипа Куїнджі, Володимира Орловського та Сергія Васильківського. Любов до рідного краю, до його своєрідної й неповторної природи живила творчість художника. В емоційному відтворенні природи, в першу чергу, випробовувались і згодом бралися на озброєння здобутки світового мистецтва.

Учителем Віктора Михайловича було життя. Природа та пам’ять про дорогу серцю класичну селянську Україну. Вона в його уявлені уособлювалася в образі села на Нікопольщині. Саме історичний краєвид став основною темою всієї творчості митця. Картина «Не забувай свою рідну Україну» показує світанок, час, коли в небесах пливуть ріденькі, забарвлені ще схованим за обрієм сонцем, хмаринки. На передньому плані – річка, по якій пливуть качки, хатина з високими різнобарвними ружами під вікнами, позаду хати ростуть стрункі тополі. Люди рушають у степ на працю. Символічно на задньому фоні зображений вітряк – розпочався новий день, закрутилися його крила, збіжжя дня перемелюється на борошно. Автор вважав, що саме в простоті, лаконічності композиційного та колористичного вирішення криється глибинна суть української душі, ментальності нації.

Картини художника дуже різноманітні як за своєю природою, так і за змістом. Він писав золоті лани зі скиртами, луки, безкрайні простори полів і лугів, роз’їдені рудими яругами пагорби, ставки з каченятами, надаючи їм романтизованого вигляду. Імпульс до створення багатьох творів йшов від українських пісень, від поезій Тараса Шевченка, про що свідчать назви картин: «Ой, у полі верба», «Ой, видно село», «Зажурилася стара верба», «Ой, цвіте мальва край вікна». Але художник не ілюструє тексти – він інтерпретує їх у самодостатні краєвиди. Поетичне слово ніби знаходить свій образотворчий еквівалент.

Віктору Михайловичу майстерно вдавалося передати, як входить природа в людську свідомість, перетворюючись на символ, ліричний роздум або стужений образ людської душі. Краєвиди художника олюднені, але люди не панують над природою, а складають одне ціле. Вони зайняті вічними благими справами: чи то пораються на городі, чи возять покоси, чи складають стіжки. Одним словом, дбають про господарство природи, не порушуючи її гармонії. Праця селян, рибалок, чумаків на картинах покликана не просто оживити краєвид, а стати органічною складовою пейзажного образу, надати певного громадянського сенсу й соціальної вагомості. Митець описує природу не як безпристрасний спостерігач – він чітко і ясно висловлює своє ставлення до неї, тим самим передаючи глядачеві свою любов і трепет перед рідною природою.

Наприклад, картина «Соняшники зацвіли» зображує, на перший погляд, нічим не примітний пейзаж. Глядач бачить традиційне для українців поле соняшників. Вони піднялися над землею, своїм ласкавим полум'ям наче зігрівають, окрилюють, підносять тебе. На передньому плані – прості селяни йдуть на працю. Якщо звернемо увагу на середній план, то побачимо невеликі охайні хатинки зі солом’яними дахами серед соковитого зеленого лісу. На задньому плані височіє млин. Вражає особливий колорит цього полотна. На картині переважають відтінки зеленого й жовтого кольорів. Художник зображує один із сонячних літніх днів. По блакитному небу пливуть білі хмари. Сонця не бачимо. Але при цьому полотно напоєне ним, наче зсередини. Все воно випромінює особливий світ. У глядачів складається по-справжньому радісний настрій. Автор зумів побачити особливу чарівність в буденному пейзажі. Його картина нарочито фрагментарна, й здається, що це частина якогось великого шедевра. Живописець хотів підкреслити традиційність цієї картини та передати своє ставлення до пейзажу. Його пензель творить справжні дива. Глядач відчуває, що автор по-справжньому любить це соняшникове поле. Він пропонує кожному зупинитись і озирнутися навколо, щоб проникнути в таємниці природи, осмислити особливу чарівність рідних пейзажів.

Головним у пейзажній творчості Віктора Михайловича був образ України. Природу батьківщини художник найкраще знав, розумів і зворушливо любив. У її стані та настрої він відчував стан і настрій людей. Митець завжди творив: у повторах варіював пори року, доби, прагнув передати мінливі, динамічні і витончені в колориті моменти в житті природи. Його лірико-епічні краєвиди справляють заспокійливе враження мирної багатої землі, де немає згадок про буремне минуле та голод. Від них ніколи не віяло смутком. Закоханий у життя, художник свідомо не використовував чорної фарби і на це мав свою ідеологію. Здається, що час на картинах застиг, люди там живуть в ідеальному райському селі, що не знає горя та турбот. Можливо, так  тоді українці уявляли собі щасливе життя.

Віктор Лобода писав реальну українську природу, серед якої жив і живе, боровся і працює наш народ. Художник моделював свій великий міф України, якої немає, і яка народжувалася в його яскравій уяві. Вона велична і патріархальна, звістує про ті старосвітські часи Гетьманщини, в яких народжувалася велика країна. Це тихі затоки, маленькі ставки з рибалками, вузько-хисткі човни, що, наче черевичок принцеси, лежать на дзеркальній поверхні ріки, це радісно-жовтий колір вечірньо-зимових вікон, які сяють тихою радістю маленької родини, крик немовляти, що шукає груді матері. Тут світ, який може обійняти тебе без лукавства і скошеного погляду вбік, це світ, що дивиться на тебе своїми великими блакитними очима, наче небо. Тут ледь не кожна картина – фрагмент великого сюжету, котрий з’єднує у собі старий, теперішній і майбутній час. 

У картинах художника можна відчути настрій часів козацького міжвоєння, коли хутори починали жити за присутності чоловіка, коли серп і шабля лежали поруч, символізуючи готовність добувати їжу та захищати її. Це розмови тополі з козацькою могилою, шурхіт вітру в кроні, який допомагає їй ближче нахилитися до намогильного старого хреста. Це грізні козацькі чати, це вольниця, в землі якої лежить біла кістка героїв, полита козацькою кров’ю. Цікаво, що у цих історичних ландшафтах майже відсутні церкви. Та якщо приглянутись уважніше, то можна часто побачити хмари в певній конфігурації їхніх завитків, які нагадують осадисті церковні бані. Це храми, що постали на небі наче знаки минулого, наче знаки оберегу цієї вичовганої горем землі.

Віктор Лобода підписував свої картини розлогими назвами, одна з таких – «Млин меле – мука буде, мука буде – жити будем», що вбирає в себе досвід виморених голодом колишніх козацьких сіл. Це відчуття хисткості стану людського життя, і на противагу цій непевності, художник створює свою альтернативну Україну, що живе в його пам’яті, він повертає суспільству втрачену красу. Це краса степових вітрів, високих трав у величезних видолинах, настільки високих, що коні, аби відігнати мух, просто заходили в траву, яка сягала їм майже до спини. Про свої картини автор казав: «Ними можна мандрувати і мріяти». Його авторське витворення ідеального пейзажного образу рідного краю збіглося з характерним для народної уяви сприйняттям буденного як прекрасного й величного, що є визначальною рисою етнічно-ментального кодексу українства.

Найголовніша відмінність, яка відрізняє професійне мистецтво від наївного, це те, що художник-самоук не прагне слави і почестей, не шукає звань і нагород, не обтяжений порадами колег по цеху та оцінкою експертів і критиків. Так і Віктор Михайлович жив. Ростив дітей і любив Батьківщину. Пейзажі, створені Віктором Лободою є яскравою сторінкою в розвитку художньої культури, вони ніколи не втратять своєї емоційної естетичної дії. Серед невеликої кількості творів (178 графічних аркушів і 109 живописних робіт) є одна особлива, на якій митець звернувся до нащадків: «Хай буде завжди над нашою Батьківщиною таке блакитне небо, як на моїх картинах!»

Створено: 02.08.2021
Редакція від 02.08.2021
Оксана Шевченко
Бібліографія:

Віктор Миколайович Лобода: Альбом / Упор. В. Лобода, О. Молодий; Пер. англ. О. Мочернюк, Н. Помірко-Лах; Передм. В. Лободи, В. Соловйова. – Львів: Манускрипт-Львів, 2009.– 240 с.
***
Старченко В. Відтінок світлої зажури // Зоря.– 1998.– 29 груд.
Старченко В. Мрія про рай на землі // Січеслав.– 2005.– №6.– С. 115–116.
Старченко В. Народний майстер Віктор Лобода // Січеслав.– 2007.– № 12.– С. 194–195.
Соловйов В. Остання шабля // Україна.– 1990.– № 3.
***
Пастух Т. Життя, що саморозкривається у спогаді… [Електронний ресурс].– Режим доступу: https://zbruc.eu/node/103887
Пастух Т. Україна, якої немає [Електронний ресурс].– Режим доступу:https://zbruc.eu/node/96887