Антон Волжан: на вістрі часу і бистрині життя

Волжан Антон Пилипович

Україна, Дніпропетровська область

  • 10 червня 1900 - 14 листопада 1938 |
  • Місце народження: с. Вовніги, Солонянський район |
  • учасник українського національно-визвольного руху початку XX століття.

Антон Волжан гартував характер у запеклих боях, а світогляд – у спілкуванні з історичними та визначними особистостями, все життя був у вирі подій.

Антон Пилипович Волжан це людина, яка гартувала характер у запеклих боях, а світогляд – у спілкуванні з історичними і визначними особистостями. Впродовж життя він не стояв осторонь від гострих суспільних проблем, а намагався бути у вирі подій.

Волжани оселилися у Вовнігах дуже давно. Напевно, ще до прибуття туди переселенців із Чернігівщини та Полтавщини, бо ще у 1862 році Волнігський державний селянин Георгій Волжан хрестив у Сурсько-Клевцовій церкві свою доньку Олександру. Складається враження, що власне і прізвище їм перепало від села, яке колись називалося Волнігами за назвою дніпровського порога. Українцям важко було вимовляти це «лн», і тому село перетворилося на Вовніги. Та один із корінних родів так і лишився Волжанами.

Як би там не було, а 10 червня 1900 року в с. Вовніги Микільського повіту Катеринославської губернії в сім’ї Пилипа Волжана та його дружини Килини Іванівни (у дівоцтві Проценко, родом із Башмачки,) народився хлопчик, якого нарекли Антоном. У новонародженого вже був дворічний братик Кіндрат. Рік потому з'явилася сестричка Пріся, а у 1905 році – Оляна. У 1909 році внаслідок лихого випадку гине батько, захлинувшись дніпровською водою, і Антон після закінчення групи в початковій школі, залишає науку, щоб допомагати матері з братом вести господарство.

У 1917 році у Петербурзі стався Жовтневий переворот, а за ним – Громадянська війна в Росії, що стало поштовхом до національно-визвольної боротьби українського народу. Сторін у цих змаганнях було декілька, втім, більшовики вирізнялися серед усіх невиправданою жорстокістю та лицемірством. Під брехливими закликами вони безцеремонно викачували хліб у населення і переправляли його вагонами до Росії. Отже у 1919 році Антон добровільно долучається до армії Нестора Махна за пропозицією командира Ступака (чи то Ступакова). Скоріше за все, це сталося восени. Якраз 27 жовтня 1919 року Махно скликав у м. Олександрівську (Запоріжжі) з'їзд рад селянських, робітничих і повстанських депутатів, який санкціонував добровільну мобілізацію до Повстанської армії двадцяти чоловічих вікових категорій (з 19 до 39 років). Махновці тоді захопили великий район на правому березі Дніпра: П'ятихатки - Кривий Ріг – Катеринослав - Олександрівськ (Запоріжжя). Та у Катеринославі харчуватися особливо було нічим, пішли дощі, а тут ще й спалахнув тиф, внаслідок чого негайно послабшала дисципліна. 21–24 грудня росіяни-білогвардійці захопили Катеринослав, а 30 грудня 1919 року місто займає Червона армія. Після короткочасного примирення Махна з червоними Повстанська армія впадає в гостру кризу, і десь у цей час Антон повертається до Вовніг, та ненадовго, бо звідти його мобілізує Червона армія і доправляє до Полтави.

Та в Полтаві Антон Волжан не затримався, а поїхав додому і приєднався до сотні «Чорна Хмара» під керуванням Івана Хмари, який оперував у районі Запоріжжя. До Криму, а потім і до Бухаресту Антон Волжан й Іван Хмара торували шлях одночасно, а з ними і земляки Антона – хлопці родом із Військового та Микільського, які раніше входили до Вовнізького Повстанського відділу.

Таким чином Антон Волжан 13–16 листопада 1920 року разом із Білою Армією під прапором Франції та прикриттям англійських і французьких військових кораблів перепливає з Феодосії до Константинополя, зайнятого Антантою. Судна пересікали Босфор з 17-го по 21-ше листопада, потім ставали на Константинопольський рейд, де і перебували принаймні тиждень. Їжі не вистачало, а через сильну скупченість, тісноту і бруд біженцям почали допікати воші.

На березі вояків в першу чергу роззброїли і видали пайок. Головне довідкове бюро Константинополя зафіксувало прибулого: «Волжанін Антон Пилипович, р. 1900. У Збройних силах Півдня Росії, рядовий». Залишки білої армії переформували в три корпуси. Зокрема Кубанський (16 тис. осіб) доправили на острів Лемнос, який являв собою суху кам'янисту землю. Жили козаки надголодь, в наметах по 8–10 осіб. Гострою проблемою став пошук дров для обігріву та приготування їжі. Барон Врангель так тоді звітував про перебування на Лемносі: «Умови життя на острові минулої зими були дуже тяжкі. Необлаштований табір, сильні вітри, що зривали намети, дощі, які змивали тонкий шар глини, повна відокремленість від світу…».

Табір на о. Лемнос, 1920–1921 // https://s-t-o-l.com/istoriya/russkij-ishod-kazaki-na-lemnose/

Приблизно через тиждень Антон разом із тими, хто не мав бажання затримуватись на непривітному острові, вже стояв на узбережжі Егейського моря. Катером біженців підвезли до пароплава, який поплив до Константинополя. Там чоловіків вербували і до Французького Легіону, і в Марокко, і навіть до Індокитаю. Українці не погоджувались, аж доки не з’явилися вербувальники до Румунії та Болгарії. Антон був серед тих, хто зголосився на Румунію, бо це було близько до батьківщини. У середині грудня 1921 року корабель попрямував до Румунії. Харчів на пароплаві вистачало, все було б гаразд, якби грудень 1920 не виявився місяцем найжахливіших штормів на Чорному морі. Та за три дні судно нарешті прибуло у порт міста Констанца. Звідти переселенців відтранспортували до табору Техіргіол у курортній місцевості в 16 км. від Констанци. Там інтернованих розмістили по віллах, готелях і пансіонах, де їх вибанили, підстригли, продезінфікували і надали медичну допомогу. Табір був оточеній колючим дротом, його охороняло військо, втім, утікати було нікуди і нема чого. Бажаючих відпускали на прогулянки по околицях. Таборяни гуртувалися, співали пісень, слухали лекції. В березні 1921 року їх навіть відвідав майбутній румунський король  Кароль ІІ, який повертався з Греції разом зі своєю дружиною Геленою.

Курорт Техіргіол // https://www.anticariat-unu.ro/techirghiol-baile-reci-de-la-lac-carte-postala-ilustrata-policroma-circulata-datata-1930-p228882Табір інтернованих у Техіргіолі. З відкритих джерел

З наближенням теплої погоди готелі та вілли Техіргіола потрібно було звільнити для відпочиваючих, і на початку квітня 1921 року емігрантів перевезли до Бухаресту. Потягом їхали до Дунаю, потім пішки через тимчасовий міст, і знову залізницею до Бухаресту. У столиці Румунії біженці потрапили під опіку румунського військового відомства. Українці жили фронтовим духом, справляли собі чоботи, шили уніформи і не полишали надії повернутися додому. Годували їх добре, можна було виходити в місто, де багато хто вперше в житті побачили справжню столицю. Якось бараки відвідав генерал Сергій Дельвіг (на той час військовий аташе-голова української військової місії при Посольстві УНР в Румунії), який цікавився умовами життя і праці співвітчизників.

Після того як Волжана перевели у цивільний стан і видали документи, він пішов працювати на дров’яний склад. Круглою мотопилою чоловіки різали дрова. Один подавав деревину на пилку, другий різав, а третій відбирав вже різані вироби і відкидав убік. Робота на свіжому повітрі, чудова погода. На обід борщ із м’ясом, хліба досхочу, по неділях макарони, а по суботах зарплата. Коли сезон закінчився, Антон найнявся на будівництво величезної фабрики штучного льоду «Фрігул», де знаходили заробіток усі бажаючі. На подвір’ї для робітників побудували великий барак із кухнею. Їли учетвером з «бачка» – бляшаної посудини зі сторчовими стінами. Бухарест 1920-ті рр. XXст. // https://www.vintag.es/2018/08/bucharest-1920s.html

Поки українці метикували, як жити далі, аж раптом 28 серпня 1921 року до Румунії прибуває сам Нестор Махно, про що повідомили в перших днях вересня румунські газети під заголовком «Генерал Махно прибув до Румунії». Звичайно, багато хто ходив до готелю поспілкуватися з Батьком. Іван Хмара теж із ним зустрівся і виказав такий щирий інтерес до анархізму, що Махно призначив його керівником штабу. В той час Нестор Іванович намагався налагодити стосунки з Петлюрою, а Хмара мав статися у нагоді, як людина, яка колись перебувала в тісному контакті з доктором Гелівим, який мав від Симона Петлюри особливі повноваження і був призначений організатором повстанського руху на Катеринославщині.

Справа в тому, що Махно одразу після прибуття до Румунії почав збирати спільників. Тоді ще українці не мали сумнівів, що якогось чудового дня вони знову візьмуть до рук зброю, щоб визволити Батьківщину від чекістсько-більшовицької навали. Ходили чутки, що якісь там повстанці в Україні ще воюють, і треба йти їм на допомогу. Та і Юрко Тютюнник восени 1921 року готував план Другого зимового походу на територію України з метою підняти там антибільшовицьке повстання. Румунія не здавалася відповідним місцем для досягнення мети. В Польщі було більше українців, там перебувала армія УНР, яка пліч-о-пліч із поляками перед цим воювала, щоб здобути незалежність обом націям. Все закінчилося тоді, коли здобули незалежність Польщі, й армія УНР опинилась у польських таборах за колючим дротом. Та з Румунії поляки здавалися дружньою нацією, яка мала б забезпечити поле діяльності й умови для підготовки походу та перетину польсько-радянського кордону. Через три роки, коли підсудним нададуть останнє слово у польському суді, Махно скаже: «При переході кордону я розраховував на гостинність слов'янського народу», а за ним Хмара: «Після того, що довелося перетерпіти в Стшалкові і польських в'язницях, мені нема чого сказати».

Отже на початку 1922 року Хмара запропонував Волжану приєднатися до анархістів, і той погодився. Таким чином Антон опинився у махновців. 2 квітня група емігрантів на чолі з Махно попрямувала на кордон із Польщею у напрямі Галичини. Більшість – «старі махновці», тобто ті вояки, що прибули до Румунії разом із Махном. Потім Антон скаже, що «ні в які секрети мене там не вводили, мене цуралися, бо я малограмотний». Так і було. «Старі махновці» дійсно з пересторогою ставилися до тих, хто приєднався до них у Румунії, але не з причини неосвіченості, бо й самі були далеко не інтелектуали. Просто таких вважали неблагонадійними. Опісля, у 1924 році, особистий охоронець і ад'ютант Махна Іван Лепетченко пояснить чекістам: «Зайцеву довіряти не слід з огляду на те, що він не брав участі в махновському русі, а приєднався до махновців лише за кордоном. Зайцев був у петлюрівській банді Чорного Хмари». А ще пізніше, у 1937 році, на допиті в НКВС Лепетченко буде розповідати як він разом із «петлюрівцем Волжаном» нелегально переходив кордон. Можливо, ми чогось не знаємо, і Антон Волжан дійсно деякий час воював за УНР, про що змовчав на допитах, та, скоріше за все, Лепетченко вважав його петлюрівцем через те, що він потрапив до організації через Івана Хмару.

Антон так описав перехід махновців до Польщі: «В кілометрах 40 від Бухареста були затримані поліцією, доставлені до в'язниці. Коли ми були затримані румунською владою, то нам Махно сказав, щоб на допиті говорили, що ми мали намір бігти до Чехословаччини. Через три дні румунська поліція нас всіх пропустила через кордон на територію Польщі. Таким чином я опинився в Польщі». За його словами, при другій спробі перетину кордону їх було 10–12 чоловік: білогвардійці та колишні махновці. При цьому у Антона склалося враження, що румунська поліція була у змові з Махном. Поляки затримала групу в містечку Гусятин (зараз Тернопільська область). Після допиту 12 квітня 1922 року групу доправили у табір Стшалків (Стрілково, Strzałkowo) для інтернованих – один із найбільших на теренах Познанського воєводства. Разом із Махном туди прибули Галина Кузьменко, Яків Домашенко, Іван Лепетченко, Іван Хмара, Василь Харламов, Федір Мороз, Костянтин Кравченко, Гнат Кугут, Максим Шуляк, Адольф Красновольський, Юхим Бурима, Антон Волжан, Платон Василенко та інші.

Махновці у таборі Стшалково, 1922 р. Другий з правого краю Антон Волжан // https:// kampot.org.ua/history_ukraine/20_history/370-nestor_mahno.html

Про момент прибуття махновців до табору розповідає сотник армії УНР Никифор Авраменко (1893–1973): «Іде група людей од комендатури, було їх біля тридцяти. Спереду… Батько з дружиною. За ними решта – братва. В руках малі завинятка, поглядають з цікавістю на тисячну громаду, з усмішкою, сміло, незалежно. Махно міцно припадає на ліву ногу. Всі мають чорні сорочки, двоє чи троє – піджаки. На ногах чоботи, черевики добрі, у Батька – краги. З цього товариства виділяється один одежею і виразом інтелігентного обличчя, це начальник штабу – Чорна Хмара. Має добру поставу, спокійний вираз людини, що все пережила, нічим не здивується, чує себе тут так, якби з обозу і не виходив». Фотограф з числа вояків УНР попросив зробити світлину на пам'ять, і йому дозволили. Недовго ми сушили голову з ріднею Волжанів, хто на цій фотографії Антон Пилипович, поки нарешті його рідна племінниця Ніна Кузьмівна Брус не розпізнала свого дядька у чорноголовому хлопці в сірому светрі, що стоїть другим з правого краю. Антону на цьому фото неповних 22 роки. Із невизначених осіб приблизно такого віку лише він та двоє хлопців у верхньому ряду, схожі на гімназиста та студента. Та, по-перше, Антон – далеко не гімназист і не студент. Це – міцний сільський парубок, що перед цим три роки воював у різних арміях. По-друге, Волжани такі і є – чорноволосі, міцної статури. Брат Антона Кіндрат Пилипович та багато його племінників мали таку саму густу смолянисту шевелюру. По-третє, Ніна Кузьмівна стверджує, що цей хлопець дуже схожий на Килину Іванівну, до якої подібна і її мама Пріся Пилипівна. Звичайно, що остаточна ідентифікація вимагає залучення додаткових джерел. 

…Махновцям виділили два невеликі бараки. Поруч жили німці з родинами й утікачі з червоної Росії. Дротів там не було, всі охочі спілкувались. Постійно заводилися суперечки та мітинги. Після того, як зарізали сім’ю німців, підозра впала на махновців, і хоча слідство цього не довело, та Махна з дружиною перевели у менший барак і огородили дротом. Решта залишилася на місці.  

У вересні 1922 року до табору прибула польська жандармерія, і Антона Волжана разом із десятком інших махновців заарештували, доправили у Варшавську дефензиву (контррозвідка і політична поліція в Польщі 1918–1939 рр.), у якій вони перебували майже рік. З показань Лепетченка в ДПУ (1924 р.) про перебування в Польщі: «Влітку 1923 року звільнені з польської в'язниці махновці перебували в бараках Варшави. Серед звільнених були я, Сергієнко, Харламов, Зайцев і ще 7 чоловік». 

Лісозаготівля у Вовковиську // https://foto.volkovysk.by/wp-content/uploads/perv-sovet.pdf

Махно, Хмара, Дорошенко і Кузьменко пішли під суд. 1 грудня 1923 р. їх виправдали, і після цього Лепетченко, Зайцев, Бурима і Волжан виїхали з Варшави до Вовковиська (200 км. від Варшави) на лісозаготівлі, щоб заробити трохи грошей. Робота видалася важкою, та платили непогано. Через місяць-півтора Лепетченко отримує листа від Махна. Той писав, що живе в Торуні, та днями буде у Варшаві й просив Лепетченка приїхати туди після отримання телеграми. Зайцев висловив бажання теж поїхати на зустріч з Махном. Бурима і Волжан залишилися в Вовковиську, та майже через рік, у листопаді 1924 року обидва знову опинилися у Варшаві. В цей самий час Лепетченко повертався з Данцига і на зворотному шляху зустрів Сергієнка-Серьогіна, який йому повідомив, що зараз тут, у Варшаві, перебувають Бурима і Волжан, готові нелегально перейти кордон і податися на Гуляй-Поле. За словами Антона, було це так: «В листопаді місяці 1924 року Бурима і Домбровський мені запропонували бігти з Польщі в Радянський Союз, і я погодився».

Навіщо Антон повертався? Вільний птах. Звичний до фізичної праці, з роботою проблем би не було, а там би якось все уладналось. Та треба розуміти атмосферу, в якій перебували українські біженці. Ситуація зайшла в глухий кут. Колишні керівники більше нічого не могли запропонувати, а, навпаки, самі потребували допомоги. У той же час більшовики робили все, щоб схилити своїх ворогів до повернення. То тут, то там поширювалися чутки про амністію. Тут і там хтось розповідав історії, що в СРСР нема переслідувань за політичними мотивами. У втомлених емігрантів зароджувалася оманлива віра на краще. А вдома – сім'я. Та й Вовніги тоді ще були найліпшим місцем на землі, і тим, хто там народився і виріс, ніколи їх не забути. У Доповіді до ДПУ УРСР цю атмосферу відтворив співробітник ДПУ Марк Спектор: «Настрій взагалі у всіх хлопців склався таким, що чекали тільки слушної нагоди, щоб перебратися на батьківщину без будь-якого наміру продовжувати свою колишню діяльність». 

І Антон цією нагодою скористався. В середині листопада 1924 року Лепетченко з дружиною, Бурима та Волжан сіли на потяг, доїхали до станції Шепетівка, встали за 40 км від кордону і далі пішли своїм ходом. Увечері о 8–9 годині вони вільно пройшли в районі Шепетівки і з'явилися на радянській заставі. Звідти їх відправили до Славути, де група зізналася у нелегальному перетині кордону. На другий день усіх допровадили до Харкова. Через тиждень Антона звільнили, вручили тимчасові документи і відпустили до Дніпропетровська на реєстрацію. Лепетченко на допиті в НКВС 25 квітня в 1935 року, розповість про це таким чином: «Я разом з моєю дружиною, Буримою – кол. нач. підривного загону банди Махно і петлюрівцем Волжаном нелегально перейшли кордон... Нам усім видали документи і ми виїхали на проживання: я і дружина до Гуляй-Поля, Бурима – в Кінські Роздори, Волжанін – в Кам'янку» (ймовірно, Лепетченко мав на увазі Лоцманську Кам'янку). 

Вдягнений по-європейському в модному пальті та гарних чоботях Антон у грудні 1924 року нарешті повертається у Вовніги. Рідним сказав, що був у Польщі на заробітках. Йому всього 24 роки та за спиною – калейдоскоп подій і багатий життєвий досвід. З усією душею віддався роботі по господарству. Через рік одружився з Мокриною Сергіївною Василенко (1904 р.н.), і почали народжуватися діточки. У 1926 – донька Віра, в 1927 – Явдоха, в 1929 – Ганна. Аж ось у зв'язку з будівництвом Дніпрогесу частина Вовніг підпала під затоплення. Для переселенців будують в п'яти кілометрах новий присілок ім. Калініна, і Волжани туди переїжджають. У 1931 народжується ще одна донька Люба, а через рік органи НКВС заарештовують Антона Пилиповича. Тоді багатьох неблагонадійних забирали для проформи, ставили на облік і потім відпускали.

Мокрина, дружина А. Волжана. З сімейного альбому Ганни Антонівни Ключник

Здавалося, все позаду. Проте в період колективізації та репресій Антон Волжан поводився як небайдужий громадянин своєї країни. Він виступав проти колгоспів, доводив невигідність колективного господарства, казав, що це те ж саме, що і панська економія: будеш працювати на пана, а сам лишися голим-босим. Організовував масові виходи з колгоспів із розбором майна. Указував, коли трудодні записували невірно. Агітував, щоб колгоспники не підписувалися на позику оборони країни, тому що ці гроші підуть в кишеню комуністам.

Антон працював конюхом у колгоспі Калініна У 1936 народився довгоочікуваний син Степан. Аж раптом 10 березня 1938 року на стайню вдерлися чекісти. Чоловік ледве встиг зняти кожуха, щоб залишити його родині, та натягнути на себе стару фуфайку. І пішов із села назавжди. Дружину до нього не пускали, передачі не приймали. Того ж дня робітник Солонянського РВ НКВС провів обшук. Вилучено срібну медаль 1893 року і військовий квиток на ім'я Волжан А.П. Формальне звинувачення – нелегальний перехід кордону у 1924 році. 

Коли на допитах у Дніпропетровську лейтенант державної безпеки Сергій Васильович Черницький (1896–1942) вимагав назвати, з ким Волжан спілкувався в еміграції, той назвав лише тих, кому важко було чимось дошкулити:

1. «Сергієнко Сергій з В. Токмака». Насправді це – Григорій Іванович Серьогін, 1884 р.н. З дитинства проживав у Гуляй-Полі. В 1924 році повернувся з еміграції, згодом амністований. У 1930 році працював у м. Запоріжжі слюсарем на заводі Комунар. Репресований у 1938 році; 

2. «Харламов Василь, уродженець. В. Токмака». Василь Антонович Харламов народився в 1899 році. Жив у Гуляй-Полі, емігрував у 20-х роках до Парижа. Там одружився з французькою дівчиною. Мав двох синів: Мішеля та Жака. Працював робітником на заводі. Листувався з рідними, що залишились у Гуляйполі. Допомагав матеріально родичам, особливо у голодні 1932–1933 і 1946–1947 роки. В 60-х роках ХХ століття загинув від нещасного випадку: під час страйку робітників заводу йому у голову влучив камінь;

3. «Бурим Юхим, уродженець В. Токмак». Бурима Юхим Ларивонович був уродженцем с. Кінські Роздори. Після повернення у 1924 році до СРСР подався додому. Поводився тихо, ні з ким не сварився. У 1926 був вбитий у тих же Кінських Роздорах за нез’ясованих обставин: знайшли дома мертвим із ножем у грудях. До цього навідувався у шинок, та й на столі стояла пляшка самогону. У день вбивства в селі бачили Івана Лепетченка, але його участь у злочині не доведена;

4. «Домбровський Іван, уродженець Гуляй-Поля». Насправді це – Лепетченко Іван Савелійович, народився у 1899 в Гуляй-Полі. З 1925 по 1928 проживав у Гуляй-Полі, де працював чоботарем, з 1928 року трудився у м. Сталіне – у конторі «Донвугілля», з 1931 – на станції Велика Анадоль, з грудня того ж року – в Маріуполі на заводі Ілліча комерційним агентом, а потім завмагом. Страчений НКВС 20 жовтня 1937 року. 

5. «дружина Махна, здається Марія». Насправді це Галина Андріївна Кузьменко, з 1924 року жила у Парижі.

6. «Махно». Нестор Іванович Махно помер в Парижі у 1934 році.

7. «Хмара Іван, уродженець с. Преображенка Запорізького району». Насправді Іван Хмара родом із с. Вознесенка. На той час мешкав у Польщі. 

На питання слідчого, з ким в еміграції він контактував, Антон відповідає: «Ні з ким я не був пов'язаний персонально. З організацією, яку створив Махно, я був пов'язаний, оскільки я входив туди».

17 червня 1938 року – останній допит, якій провів начальник Петропавлівського РО НКВС Василь Савич Перепелиця (1905 р.н.). Протокол допиту кардинально відрізняється від двох попередніх. Це тому, що за справу взявся Іван Андрійович Дараган (1902 р.н.), заступник начальника управління УРСР по Дніпропетровській області. Протокол, зліплений Перепелицею, складається з двох частин. Перша (там де про Махна й еміграцію) мало не переписана з попередніх протоколів, а друга більше скидається на творчість самого Перепелиці. Відповіді обвинуваченого викладено сухою канцелярською мовою і начебто списані з методичного посібника НКВС зі створення контрреволюційної організації. Перепелиця скомпонував «організацію» з таких місцевих мешканців:

Сміюха Никифор Савелійович, 1900 р.н. Воював у Збройних силах Південної Росії та Російській Армії до евакуації з Криму. В лютому-березні 1921 р. – у таборі для інтернованих у Румунії. У тому ж році повернувся до СРСР. У 1985 нагороджений Орденом Вітчизняної війни I ст. Помер у 1988 р.;
Сміюха Василь Кирилович 1900 р.н. У 50-х роках був живий;
Даниленко Василь Карпович 1898 р.н. У 50-х роках був живий;
Соломаха Степан Кузьмович 1900 р.н. Помер у 1958 році. Похований у с. Калинівка; 
Марченок Матвій Якимович 1903 р.н. Також був затриманий 10 березня 1938 року, але в іншій справі. Йому інкримінували шпіонаж на користь Болгарії. Марченок воював у Махна, потім у Врангеля, але з Туреччині поїхав до Болгарії, а звідти – до Франції. Повернувся до СРСР у 1929 р. Помер у 1986 році. Похований у с. Калинівка. 

Обвинувачувальний висновок узгодив начальник відділення УНКВС Дніпропетровської області Яків Володимирович Уманський (1902 р.н.), а затвердив той же Дараган. 3 жовтня 1938 р. Трійка засудила Антона Волжана до розстрілу, а особисте майно до конфіскації. 14 листопада 1938 вирок був приведений у виконання...

Реабілітований Антон Пилипович Волжан 16 травня 1989 року.  

PS
При підготовці матеріалу використані матеріали Дніпропетровського обласного державного архіву, спогади Ганни Антонівни Ключник (Волжан), Миколи Кіндратовича Волжана, Ніни Кузьмівни Брус (Сміюха), Галини Кузьменко (кн. «Нестор і Галина» Віктора Яланського та Лариси Верьовки), Віктора Білаша (кн. «Дороги Нестора Махно»), Никифора Авраменка (кн. «Спомини Запоріжця»), Гаврила Гордієнка (кн. «Під щитом Марса»). Документи з видань «Нестор Махно і повстанці» Івана Кушніренка та Володимира Жилінського, «Махно та махновці» Льва Яруцького, «За золотом Нестора Махна» Олександра Скрипника. Консультант фотографії  «Махновці у Стшалково. 1922 рік» – дослідник історії махновського руху Юрій Кравець (Запоріжжя).

Ірина Коновець-Поплавська
Бібліографія:

Коновець-Поплавська І. На вістрі часу і бистрині життя // Вперед. – 2019.– 21 груд.– (№ 51); 28 груд.– (№ 52); 2020.– 4 січ.– (№ 1); 11 січ.– (№ 2)
***
Коновець-Поплавська І. На вістрі часу і бистрині життя // https://ua.openlist.wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%B6%D0%B0%D0%BD_%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BD_%D0%9F%D0%B8%D0%BB%D0%B8%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_(10.6.1900)
Створено: 16.11.2021
Редакція від 17.11.2021