Традиційне українське весілля на Катеринославщині. Частина ІІ. Випікання короваю. Дівич-вечір

Традиційне українське весілля на Катеринославщині. Частина ІІ. Випікання короваю. Дівич-вечір

Напередодні весілля наші предки пекли коровай, прощалися з дівочою та парубоцькою волею, прикрашали гільце, плели вінки, запрошували родичів і сусідів.

З покоління в покоління накопичувалися весільні традиції, які сучасні дослідники етнографії і фольклору Придніпров’я виділяють як структурні компоненти безпосередньо весілля. Співробітниці Дніпровського національного університету ім. Олеся Гончара, науковці Марія Марфобудінова та Зоя Мáріна після дошлюбних традицій сватання виділяють: випікання короваю, прощання («дівич-вечір», «дружини», «вінкоплетини»), вінчання, весільний поїзд з викупом, «покриванням» молодої і переїзд її у дім чоловіка.

Випікання короваю

У п’ятницю (а в Царичанському, Петриківському та деяких інших районах нашого краю – ще в четвер) у нареченого й нареченої випікали коровай. Для цього запрошували заміжніх жінок з гарною вдачею, які добре жили зі своїми чоловіками. Вони несли з собою на коровай борошно, яйця. Форм короваю багато, та в нашому краї найбільш розповсюдженою була кругла паляниця, оповита косою з тіста, прикрашена голубами, калиною тощо. 

Коровай. Фото: https://tortu.in.ua/korovay/


На Павлоградщині також траплявся (рогатий) коровай – з дев’ятьма кутами, в кожний із яких клали монету, він символізував культ сонця-місяця-зірок. 

«Розчиняли тісто і місили, випікали коровай під супровід різних приспівок, промовлянь. У них висловлювали доброзичливі побажання молодим – щоб були щасливими, заможними:
До бору, бояре, до бору. 
Да рубайте сосну здорову, 
Да ведіте її додому, 
Да рубайте її дрібненько,
Загнічуйте коровай ясненько,
Щоб наш коровай ясен був,
Щоб наш Іванко щасливий був. 

Спекти коровай запашний, смачний і гарно прикрашений вважалося честю для коровайниць, тому його «сиром посипали, маслом поливали». Він був ніби дарунком молодому і молодій від їхніх родичів». 

(Записано від Калиниченко М.Ф., 1913 р.н., с. Преображенка  Царичанського району)

Існували також прикмети, пов’язані з короваєм. Наприклад, іноді вважалося, коли коровай трісне під час випікання, то дівчина втратила цнотливість. Або: коли ламають коровай над головами молодих, то скільки впаде на них крихт, стільки й щастя буде в них. Магічну силу родючості мала і вода, якою коровайниці відмивали руки від тіста. Цією водою вмивали всіх присутніх, батьків нареченої та нареченого, а також кропили клуню, сад, город, аби отримати багатий врожай і його зберегти.

На Україні під назвою «коровай» в минулому виступав тільки весільний хліб. Він виконував певну правову функцію, про що свідчить той факт, що його виготовляли лише на перше одруження; вдовам і вдівцям його не випікали. Але найважливішим було те, що гостина при укладанні шлюбу без короваю вважалася не весіллям, а вечіркою.

«На коровай тісто місили круто. Для цього брали 4 літри молока, 300 г вершкового масла, 20 яєць, 40 столових ложок цукру і 200 г дріжджів. Цього вистачало на коровай і калач, який пікся обов’язково разом з короваєм. Дно жаровні посипали житом і клали гроші у кожний куток. Жито символізує щасливе життя молодих, а гроші – багатство. Коли тісто перемісили разів зо три і воно зійшло, приступали до складання короваю. Коли коровай підійде, чотири коровайниці разом бралися за лопату, цілувалися навхрест і приказували: «Коровай, коровай, високий виростай, а верх не згорай!». Пікся коровай дві години. Потім його виймали і обмітали»…

(Записано від Джунь Л.О., 1930 р.н., с. Рудька Царичанського району)

Крім короваю до українського весілля на Катеринославщині випікали шишки, дивень, лежень, калачі та теремки – намотане на очеретину і запечене у печі солодке тісто, – які прикрашали паперовими квітами, калиною та цукерками. 

Шишки молодята вручали гостям на запросинах, обдаровували коровайниць за виконану роботу та обдаровували гостей на весіллі. Всі, кого молоді на своєму святі обносили шишками, обдаровували новостворену сім’ю дарунками. В самому даруванні шишок вбачалося побажання достатку та плодючості.

Старовинне весільне печиво (дивень, лежень, борона). Фото з кн.: Весілля:  / упоряд. М.М. Шубравської. Кн. 1.– К.: Наукова думка, 1970. Весільні шишки. Фото: https://vkusnyashka.com.ua/p199415089-shishki-karavai-zakaz.htmlВесільні теремки. Фото http://vesilja.blogspot.com/2015/04/wedding-wonder-tree-diven.html  

Петриківський коровай. Фото: http://school-tur.com/school/region/dneproregion/musei-svadby/

 

Сучасна Петриківщина вже не раз дивувала своїм творчим потенціалом – петриківський розпис, козацькі хутори, етнографічні експозиції – недаром вона включена до світових цінностей ЮНЕСКО. А нещодавно в Петриківці відкрився музей українського весілля, де поряд з унікальними експонатами проводиться обрядове дійство, яке свого часу надихало на любов і злагоду наших бабусь і дідусів. В музеї не просто можна доторкнутися руками до експонатів, а й перенестися у минуле, зіграти українське весілля чи інсценувати його, адже у світлиці відтворена обстановка побуту столітньої давнини. Учасники дійства інколи плутають реальність з нереальністю, адже цими учасниками стають самі відвідувачі! Як і належить, на весіллі присутні коровай та шишки (випічка), виготовлені за технологіями наших прабабусь…

Дівич-вечір: «Виходиш з дому – кланяйся життю молодому»

Заховалось сонце
Ой та й за горою,
То вже дівування
Не буде з тобою.

На Катеринославщині «прощання» нареченої та нареченого з дівочою та парубоцькою свободою відбувалося в суботу. Це так званий «дівич-вечір», «дружбини», «вінкоплетени» – молодіжний вечір напередодні весілля.

 В. Маковський «Дівич-вечір», 1882. Фото з фонду ДОУНБ.

Традиційний весільний обряд – «дівич-вечір», зображений на однойменній картині В. Маковського. З сюжету картини зрозуміло, що дія відбувається вже після одягання вінка, у момент початку святкової забави. У лівій частині полотна можна побачити великий стіл, біля якого сидять незаміжні дівчата та молода. На столі перев’язані червоною стрічкою пляшки, в кожній з яких по три колоски, а також обрядовий хліб. Біля молодої стоять батьки. Мати, очевидно, наливає горілку. Праворуч зображені музиканти та гості.

Увечері в суботу, як це було, наприклад, у селі Михайлівка-Льовшина Олександрівського повіту, молодий влаштовував свій прощальний вечір із парубками. Починав його, коли ледь-ледь сутеніло, а коли вже добре ставало темно, тоді молодий ішов до молодої з боярами, парубками і музиками.

Світилочко-пані, 
Вечеряйте з нами!
Не будьте ви пишні,
Як у саду вишні!
Будьте веселенькі,
Як у саду черешеньки!

 

Коли ще молодої нема коло молодого, то на її місці сидить світилка, а у молодої поряд із нею сидить її брат. Світилкою була сестра молодого, а коли не було сестри, то дівчина з родини або сусідська. Світилці давали світильник – букет із сухих пахучих васильків, куди встромляли воскову свічку, яка час від часу горіла. Світилка і повинна була пильнувати, щоб свічка сама не згасла доти, доки її не погасить старший боярин.

Весільне гільце

Летів ярой сад через сад,
Пустив пір’ячко на весь сад.
Збирайте, дружечки, пір’ячко,
Звийте Марусі гіллячко.


                          (Записано І. Манжурою у с. 
              Мануйлівка, нині в межах м. Дніпро)

В оселі молодої дівчата готували гільце (вільце). 

«Складовою частиною весілля було виготовлення гільця. Гільце – це гілка плодового (соснового) дерева, прикрашена стрічками та квітами. Молодий намагається знайти гільце в дворі таких господарів, які добре живуть, як кажуть в нас: “І багато, і щасливо”. Прикрашає гільце наречена з подругами на дівич-вечорі. Гільце символізує красу,  свободу, молодість.» 

(Записано від жителів смт Славгород Синельниківського району) 

А. Ждаха. Ставлять гільце на столі. Початок 1900-х рр. Фото: http://ethnography.org.ua/content/tradyciyne-vesillya-u-zhyvopysi?page=4

На картині А. Ждахи, очевидно, зображено дівич-вечір. Молодій вже зшили вінок, а тепер чоловіки принесли гільце, і дружки готуються його прикрашати.

Весільне гільце. Фото: Фермер Придніпровя.– 2017.– №33 (15.11).

Разом із завиттям гільця виготовляли маленьку квітку або вінки на голови для молодого і молодої як символ наречених. Листки барвінку для весільного вінка складали по три: один найвищий, посередині, а два менших збоку. Такі «букетики» перев’язували ниткою, туго накладали один на один, і знову перев’язували. Коли плетиво сягало потрібної довжини, то його кінці зшивали докупи (мав вийти обруч). Цю корону для молодої оздоблювали калиною, квітками та стрічками. Вбираючи гільце, дружки співали пісні, наприклад, записану від Дольник М.В., 1921 р.н., з м. Новоіванівка Нікопольського району:

«А як ми у Галини
В дружках були, –
Усі лужиці виходили,
Червону калину виламали,
Хрещений барвінок вищипали,
Та цій Галинці гільце звили.
А з якого дерева?
З ярини,
Ще й червоної калини,
Ще й хрещатого барвінку,
Ще й запашного васильку».

 

На верхівку гільця молода разом із молодим, який також приходив з боярином, прикріплювали одну велику квітку. Під час весільного застілля гільце ставили поряд з короваями. В день весілля за велику квітку «змагалися» боярин і дружка – хто перший її вхопить-зламає. Коли дружка – в новоствореній сім’ї буде старшою жінка, коли боярин – чоловік. По закінченню весілля в молодої гільце забирали додому до молодого і закидали його на хату.

Дівчата, що прикрасили гільце, починали плести вінки для молодої та молодого. Один із вінків (обов’язково з барвінком – символом тривалого кохання) був для молодої, другий, менший за розміром – для молодого. Вінки з м’яти, рути та інших квітів роздавали дружкам молодої. Весільний вінок мав магічне значення у шлюбі, символізував єдність і нерозривність шлюбних стосунків.

К. Трутовський. Прибирають молоду. 1880 http://ethnography.org.ua/content/tradyciyne-vesillya-u-zhyvopysi?page=4

На картині К. Трутовського зображено обряд вінкоплетин (прибирання молодої). Дружки розклали на столі елементи, з яких виготовляють вінок. Одна дівчина заколює молодій у вінок квітку, а її діями керує старша заміжня жінка, яка сидить за столом. Також частина жінок і дівчат зайняті приготуванням їжі, адже після завершення обряду прийдуть гості з музикантами, яких необхідно частувати.

Одягання вінка супроводжувалося ритуалами. На долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну діжу, зверху клали подушку. Наречена сідала на неї, після чого брат розплітав їй косу, а дівчата прикрашали голову весільним вінком. У давніші часи всі ці дії виконувала мати.

Збереглося й таке свідчення: «Наречену садили на стілець, застелений вивернутим кожухом, і за традицією її косу розплітали спочатку брати за старшинством, а потім інші члени родини, крім батька». (Записано від Калиниченко М.Ф., 1913 р.н., с. Преображенка Царичанського району)

Одягання вінка. Фото: http://fhouse.org.ua/cej-xvilyuyuchij-obryad/

Часто молода та її мати плакали, «щоб виплакати все зле і лихе». Важливою складовою дівич-вечора був колись обмін подарунками. Молодий із боярином приносив молодій чоботи і хустку, а натомість отримував весільну сорочку. Чоботи наречена тут же взувала. «Як перший чобіт взує з цукерками – веселою буде, як з грішми – заможною». Всі обряди дівич-вечора створювали ту психологічну атмосферу, яка допомагала майбутньому подружжю зрозуміти всю серйозність переходу в інший статус. 

Старша дружка чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила біля нареченої на кожух і накривала їх рушником або посипала житом. Після цього молодих називали князем та княгинею, вони збирали дружину (весільний поїзд) та йшли запрошувати рідню і сусідів на весілля.

Запросини на весілля

Просимо, любі, просимо щиренько
До нас, молоденьких, та на веселенько.

 

Ще в «Описі України…» Боплана про весільні звичаї українців у першій половині ХVII ст. читаємо: «Молодий та молода, скликавши декількох юнаків і дівчат, посилають їх до своїх родичів із запрошенням на весілля, а на відзнаку цього дають їм по вінку з квітів (який надягається на руку), з розписом всіх осіб, запрошених на свято».

 

Молодий зі старшим боярином ходили запрошувати своїх родичів і сусідів на «вечорини». Входячи до хати, молодий робив три земних поклони, промовляючи: «Просили батько й мати, і я прошу на свадьбу, на весілля». Боярин подавав весільні шишки молодому, а той – господареві дому. 

Молода з дівчатами теж ходили запрошувати на весілля. При цьому теж співали пісні.

Ти жалуй, жалуй, ненько,
Жалуй та не лай.
А в суботу ранесенько
В похід виряжай.
Щоб я всіх подруженьок обводила,
Червоними стрічками обдарила.
Ходіть, ходіть, подруженьки,
Не гнівіться,
Один деньок суботоньки
Потрудіться…

       (Записано в с.Аули Криничанського району)

 К. Трутовський. Весілля в українському селі. 1882.Фото: http://ethnography.org.ua/content/tradyciyne-vesillya-u-zhyvopysi?page=4

На картині К. Трутовського зображені запросини на весілля. Молода з дружками у повному весільному строї прийшли просити на весілля. На порозі хати зібралася вся родина, а молода запрошує їх і кланяється.

Виходити з дому потрібно було в напрямку сонця. Молода кланялася кожному присутньому в хаті і навіть дітям, після цього подавала хлібець, спечений у вигляді шишки. Перед відходом їй дарували подарунки, які збирали дружки, та дрібні гроші на «підківки до чобіток». Якщо в хаті була дівчина, вона приставала після запрошення до кортежу.

Не високо сонечко
В гору йде ж.
Молодая Галочка
До двору йде ж,
З червоними вінками,
З молодими дружечками.


         (Записано в с. Аули Криничанського району)

І. Вапнярська-Кудас. Запрошення на весілля.2002. Фото з фонду ДОУНБ. Молода запрошує на весілля. Фото з колекції Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького. Молода запрошує на весілля. Фото з колекції Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького.
 

Після запросин, молода поверталася до хати, де сідала на посад (почесне місце під образами). Пізніше прибував зі своїми дружбами та подарунками молодий, який сідав також на посад біля молодої. Після вечері цілу ніч тривали танці, а молодий залишався на ніч.

 

Створено: 04.02.2019.
Редакція від 06.02.2019.
Тетяна Глоба
Бібліографія:

Бабенко В.А. Этнографический очерк народного быта Екатеринославского края: Издание Губернского земства к ХІІІ Археологическому съезду (С 75-ю фототипиями, рисунками и чертежами в тексте).– Екатеринослав: Типография губернского земства, 1905.– 142 с.
Боплан де, Г. Л. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн / Пер. з фр. Я.І. Кпавець, З.П. Борисюк.– К.; Кембрідж: Наукова думка, 1990.– 256 с.
Весілля:(Методичний порадник, сценарій) / упорядник Г.М. Бурхович.– Дніпропетровськ, 1994.– 34 с.
Весілля: у 2-х кн. /упоряд. М.М. Шубравської. Кн.1.– К.: Наукова думка, 1970.– 479 с.
Калита Ш. Весілля на Нижній Наддніпрянщині. Друга половина ХХ століття / Обл. дит.–юнац. кіноцентр Веснянка, Лабораторія фольклору, народ. говору та літ. Нижньої Наддніпрянщини ім. О. Гончара ДНУ.– Дніпропетровськ: Інновація, 2005.– 113 с.
Народні пісні в записах Івана Манжури / упоряд., вступ. ст. і примітки Л.С. Каширіної.– К.: Муз. Україна, 1974.– 350 с.
* * *
Буланова Н. Весільна історія // Ведомости.– 2000.– 15.03.
Весільне гільце // Фермер Придніпров’я.– 2017.– №33 (15.11).
Філоненко В.М. Етнографія, народні звичаї й свята на Катеринославщині // Етнографічні дослідження Південної України: зб. наук. праць.– Запоріжжя, 1992.– С. 24–28.
* * *
Музей українського весілля в Петриківці.–URL: http://school-tur.com/school/region/dneproregion/musei-svadby/
Традиційне весілля у живописі.–URL: http://ethnography.org.ua/content/tradyciyne-vesillya-u-zhyvopysi?page=4