Кіпріч Юлія Станіславівна
Юлія Кіпріч. «До самої суті…»

Україна, Дніпропетровська область

6 травня 1975 |
Місце народження: село Скаржинці Хмельницького району Вінницької області |
вчитель української мови та літератури КЗО «Середня загальноосвітня школа № 49» ДМР

Вона й досі вчиться у своїх учнів, не соромлячись цього, і хоче бачити та спостерігати думки дітей на порозі їхнього дорослого життя.

Полька за родоводом, українка за покликанням долі та власними переконаннями. «Во всем мне хочется дойти до самой сути», — ці рядки з поезій Бориса Пастернака якомога точно ілюструють її прагнення.

Три роки та життєва освіта на «ви»

Її мама й тато на прізвище Вільонтко із села Скаржинці Хмельницького району Вінницької області, де жили навпіл українці та поляки. Ще до народження доньки батьки переїхали до Дніпропетровська, де, як їм здавалося, було легше жити. Працювали вони в друкарні «Дніпро» — мати Ірина Едуардівна складачем вручну, батько Станіслав Цезорович — водієм. Юлії не було ще й рочку, коли вона тяжко захворіла на запалення легенів, лікарі виявилися безсилі, уколи робити було вже нікуди, а дитина не одужувала. Свого житла в місті не було, винаймалася така собі «времяночка», де взимку бурульки висіли на стелі й пеленала мати доньку виключно під ковдрою. Отже, дивлячись на всі ці обставини, батьки дали розписку і відвезли дівчинку до Скаржинців. Виходжували її бабуся та тітка матері, а виживе дівчинка чи ні зрозуміло не було. Саме на Вінниччині минули перші три роки Юліного життя, саме там, була отримана перша життєва освіта з відтінком католицтва. Повага до старших у родині починалася зі звернення, батьків було прийнято називати лише на «ви» від покоління до покоління. І, коли зараз Юлія Станіславівна викладає дітям літературу й у творах трапляються такі подробиці, то пояснювати учням «незрозумілості», що увійшли до її життя з дитинства, легше.

Казки, майбутня професія, «Стрекоза та Муравей»

Мати читала доньці багато казок і поки вони йшли з дитячого садочку до дому, дівчинка виучувала всі задані вірші напам’ять. В останній день «садікового життя» завідувачка дарувала кожній дитинці щось на згадку й запитувала, хто ким хоче стати. Багато хто мріяв, звісно ж, про космос та лікарську практику, а ось Юля відповіла тоді впевнено: «Вихователькою».

Школа № 83 залишила в неї не тільки світ знань, а й імена вчителів, яким вона й досі вдячна і які теж впливали на вибір майбутньої професії. Хоча, вибір імовірніше відбувався за покликанням. З початкової школи вона згадує Ніну Володимирівну Коненко, її любов та поважне ставлення до малюків, копітку роботу із зошитами. І коли Юля закінчувала початкову школу, то в неї було таке враження, що буде вона вчителем саме молодших класів. Коли продовжила навчання далі, на її шляху зустрілася викладач російської мови та літератури Ельвіра Віталіївна Самовченко, яка працювала із дітьми настільки захоплено, цікаво та нестандартно, що дала потужний творчий поштовх для образного мислення та створювання інсценувань за творами шкільної програми на все життя. Діти збиралися після занять самотужки без усякого контролю та нагляду і творили свої костюмовані історії про «Бабку та Мурашку», «Вовка та Ягня», «Кота в чоботях». На жаль, Ельвіра Віталіївна викладала всього рік, її чоловік був військовим і вони переїжджали з місця до місця постійно. Проводжали її із вдячністю та сльозами.

Ліхтарик під ковдрою та «фільм всередині»

У старших класах Юля до нестями захопилася українською літературою. Кожного літа вона продовжувала бувати в бабусі. З одного боку, це була така собі трудова практика, тому що город та худоба, брати та сестри, а з іншого… Перше, що робила дівчинка, коли приїздила до родичів, йшла до сільської бібліотеки. Звісно, вдень читати було ніколи, а вночі, бабуся забороняла вмикати світло, щоби хтось не злякав ненароком. Але ж Юля знайшла вихід: вночі з ліхтариком під ковдрою вона пізнавала захоплюючий світ літератури.

Вона майже напам’ять знала «Наталку Полтавку», і до уроків їй не потрібно було готуватися ретельно. Дівчинці достатньо було прочитати твір один раз, уявити собі все, що відбувається, прожити все з героями та пропустити через кожну частку душі й серця й цей «фільм» органічно залишався в ній назавжди.

Вчилася вона добре, і була в неї така самовпевненість, що вступить до вишу з першого ж разу. Вона відвідувала підготовчі курси ДНУ, мріючи про філологічний, але ж на іспитах українську літературу здала, а англійська мова не дозволила добрати необхідні півбали. Три дні і три ночі, як згадує, страждала, а потім прислухалася до поради мами, яка нагадала доньці, що та колись хотіла бути вчителем праці. Отже, Юля вступила у звичайнісіньке училище при Швейній фабриці «Славутич», вивчилася на швею-мотористку, отримала червоний диплом і, не зраджуючи своїй мрії, вступила до Педагогічного училища на вчителя молодших класів. Як сьогодні, вона жартує: «Від чого бігаєш, те за тобою й женеться». Звісно ж, мрій навчатися в училищах не було, гадалося що одразу ж зможе досягнути більшого, але «таке враження, ніби то прямою дорогою Господь вів туди, куди хотілося».

Осип Мандельштам, Борис Пастернак та прагнути більшого

По закінченні вона рік працювала в школі № 145, де перший клас був при дитячому садочку, народила першого сина. Вкотре усвідомила, що початкова школа, це не зовсім її справа. Хотілося чогось більшого, а література її не відпускала, навіть тоді, коли у швейному училищі була на практиці. Під час механічної та монотонної роботи, а шили вони чоловічі та жіночі сорочки, у голові були лише вірші, на той час, Сергія Єсеніна, Осипа Мандельштама, Бориса Пастернака. Це й було тим світлом надії, натхненням, що давало бажання жити й рухатися вперед, прагнучи більшого. Тому, звісно, що після педучилища, Юлія Станіславіна навчання продовжила.

Коли синові тільки-но виповнилося рік і два місяці вона відправилася до Кривого Рогу вступати на заочний філфак до університету. Чотири роки — і бажану вищу освіту було отримано. Повернутися до школи, де вона працювала до народження сина, не вдалося й ще навчаючись вона намагалася знайти роботу самотужки, просто ходячи по школах. Але ж маленька дитинка на руках, заочне навчання — роботодавці не погоджувалися на такого співробітника. Наполегливості нашої героїні можна лише позаздрити й одного чудового дня, її все ж таки запросили на співбесіду до середньої школи № 49.

Директором у 1998-му була Неллі Григорівна Мішуренко. Юлія Станіславівна пам’ятає, що почала співбесіду українською мовою, хоча місто було російськомовне. Вона розуміла, що оскільки хоче викладати саме українську мову, то й одразу повинна продемонструвати свої знання. Пізніше директор скаже, що цей мовний вибір і вирішив її долю. З того дня минуло двадцять років.

«Їх просто потрібно любити»…

Коли мова заходить про сучасних складних дітей, вона посміхається. «Діти унікальні, коли до них із душею. Різні люди по різному бачать. Був такий час, коли я сиділа в черзі із зошитами, тому що не завжди встигаєш дома перевірити і вони мене постійно супроводжують. Так ось, починаєш перевіряти й чуєш у свій бік співчуття, про те, які ж складні діти. У мене рецепт єдиний: їх просто потрібно любити. У кожній людині, а значить і в дитині, є часточка Бога, тому що слово «душа» від слова «дух» і, коли ти це розумієш то, що б вони не робили, як би тобі не заважали, вони завжди лишаються «зірочками», «сонечками», «квіточками». Так, не все їм ще зрозуміло, не все усвідомлено, але в кожному є своя добра іскорка. Це й дає джерело натхнення для подальшої роботи».

Цього року на практиці у Юлії Станіславівні була чудова дівчинка Ольга Сидоренко, випускниця філфаку ДНУ, справжнісінький «діамант». Ніяких додаткових настанов та навчань вона не потребувала і проводила дуже цікаві уроки, інтерактивні ігри, втілюючи на практиці апробацію сучасних освітніх методик. Діти не люблять «пиріжки ні з чим», їх потрібно в себе влюбити і юній дівчинці це вдалося, а Юлія Станіславівна дивилася на неї й бачила себе у свої двадцять. Вона багато чого навчилася в практикантки, вона й досі вчиться у своїх учнів життю, не соромлячись цього. Коли в Кіпріч був перший випуск, вона так і сказала дітям: «Будемо навчатися разом». Могла заспівати на уроках українські пісні, щоби донести сутність та душу свого народу, щоби діти відчували серцем їхній зв’язок із цією землею. І зовсім прогнозовано та невипадково, що коли десять років тому, до школи прийшов лист з Америки від вдячного учня, який висловлювався на адресу улюблених вчителів рідної школи, там були рядки і про нашу героїню. «Пам’ятаю й досі уроки Юлії Станіславівни, як вона горіла бажанням донести до нас красу рідної мови та рідного слова», — йшлося в рядках. Отже, зараз у далекій країні живе людина з усвідомленням українського коду нації, завдяки тендітній із тихим голосом вчительки, з неймовірно потужним українськім наповненням і душею.

Вертеп, «Коло Калинове», Марта

Як голова шкільного методичного об’єднання учителів гуманітарного циклу Юлія Станіславівна бере участь майже у всіх творчих конкурсах, що проходять у школі, даючи дітям можливість проявити себе. Три роки тому, заручившись підтримкою директора школи, Наталії Миколаївни Грабовської, наша героїня починає роботу над відродженням вертепного дійства — синтеза історичних, народознавчих, творчих контекстів.

Спочатку потрібно було зробити модель того самого лялькового вертепу — невеличкої скриньки, де акторами мали бути

ляльки. Юлія Станіславівна дуже вдячна Олександру Миколайовичу Переяславцю, за те що відгукнувся й через декілька тижнів конструкція знайшла обриси в реальності. Але ж було потрібно насичувати її зсередини, і до справи долучилася дружина Олександра Миколайовича — Лариса Вікторівна, майстер народної творчості, керівник зразкового гуртка «Декоративний розпис» Міського палацу дітей та юнацтва, яка разом зі своїми ученицями — юними майстринями Анастасією Бондар та Христиною Сапричевою — розписала цей вертеп у дніпрянських традиціях. Юлія Станіславівна дарує їм за це низький уклін.

На початку 2016 року, у межах міського конкурсу-фестивалю української народної пісні «Різдвяні дзвіночки» в «зразковому художньому колективі» Центрі української культури «Коло калинове», Міського палацу дітей та юнацтва міста Дніпро вперше було з успіхом представлено вертепне дійство за участю школярів одинадцятикласників, які виступили акторами, з усіма необхідними деталями, костюмами та співом колядок. Нагородою стало почесне ІІ місце.

Відвідувала Кіпріч і виступи «живого вертепу» зі Львова, завдячуючи рекомендації завідувачки «Кола Калинового» — Валентині Бандур. Якісь речі, як то костюми, манери гри, у львів’ян вдалося перейняти, але ж питання з виготовлення ляльок лишалося відкритим. Робота потихеньку стала рухатися, коли на базі дев’ятого класу було проведено майстер клас, за участю народного майстра Національної спілки майстрів України з писанкарства та народної ляльки Наталії Лавринець.

Звісно ж, для уяви справжнього вертепу весь цей час вивчалися різні джерела й дослідження, зокрема Івана Франка, але хотілося лялькове дійство бачити «вживу». І тоді Юлія Станіславівна звернулася до режисерки львівської вистави Марти Каліняк, відомо ж, що дійство це прийшло саме з Західної України. Марта відгукнулася й люб’язно надіслала відео того, як це сьогодні відбувається на вуличках міста Лева зі збереженням усіх традицій. Переглянувши, Юлія Станіславівна зрозуміла, що власний вертеп буде не гірший, до того ж потрібен не єдиний персонаж казкар, а можна задіяти багато дітей, що, звісно, є перевагою. Отже, усе склалося, як найкраще. Прем’єра відродження лялькового вертепу відбулась у приміщенні міського Будинку вчителя знов у межах міського дитячо-юнацького конкурсу-фестивалю української народної пісні «Різдвяні дзвіночки», зразка 2018 року.

Я дивилася цю неймовірну інсценізацію й можу засвідчити, що народне, українське, глибинне під час перегляду ідентифікується стовідсотково, з чітким розумінням своєї належності до простору європейського.

Мета, спокійно та впевнено, найбільше щастя

Юлія Станіславівна й заразперебуває в постійному русі вдосконалення, вважаючи, якщо не маєш мети, то помер. На власних уроках та під час творчих захоплюючих занять мовою та народознавством, вона разом із любов’ю до України, передає дітям усвідомлення її першості. Національно–патріотичне виховання це для неї не потреба часу, а потреба всього життя, донесення історії, що пронизана долями наших славетних співвітчизників до юних умів та сердець. Вона вважає, що робити це потрібно без усілякого ажіотажу, спокійно і впевнено.

Нещодавно її четверокласники (зараз Юлія Станіславівна працює і з малими, і з дорослими) писали невеличкі есе на тему «Що я знаю про прикметник». Здивування було великим тому, що учні створили на аркушах маленькі казки, де фігурували, наприклад, графиня «Морфологія», графства «Іменники» та «Прикметники» й таке інше. Читати та занурюватися в цей неймовірний творчий потік було захоплююче.

На питання чому саме вона віддає перевагу старшій школі, героїня відповідає: «Я хочу чути, бачити та спостерігати думки дітей, на порозі дорослого життя. Вони настільки цінні, коли пишуть і висловлюють власне. Це найбільше щастя, читати їхні твори і вигукувати: «Молодець!»

Під час підготовки матеріалу використані фотографії з архіву Юлії Кіпріч

Олена Ємельянова