Де гримів колись поріг Вовниг

(Рядки з історії села Вовніги)

Назві тисяча років?

Село Вовніги (колись писалося і Вовниги) донедавна підпорядковувалося Військовíй сільраді. Нині належить до Солонянської громади Дніпровського району. Село – мальовниче, розташоване на правому березі Дніпра. Навпроти колись гримів Вовнизький поріг, затоплений після побудови Дніпрельстану 1932 року.

Від назви порога – й назва села. Людина оселилася в цих благодатних місцях, напевне, тисячі років тому. Проте, перша писемна згадка про поріг датована Х століттям. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй праці «Про управління імперією» подає скандинавську назву порога: Варуфорос. У перекладі це означало: «скеля, що виступає з води». Він же подав і слов’янську назву порога – «Волнипрах», де волна – це хвиля. Проте своє переконливе тлумачення дав письменник і мандрівник Олександр Афанасьєв-Чужбинський, який побував у цих місцях майже 170 років тому і написав книжку «Поездка в Южную Россию. Часть І. Очерки Днепра». Він висловив здогад, що назва Вовніги походить від слова «вовна», бо сплески води тут «кучеряві як овеча вовна». А якщо назва пішла від вовни, то, на мою думку ліпше писати Вовниги…

Засноване після скасування Запорозької Січі. Генерал-фельдмаршал граф Петро Румянцев-Задунайський (1725–1796) був у числі найбільших землевласників. У 1782–1786 роках він отримує в цих місцях село Башмачку, урочище Вовніги і «деревню Вовнижскую» (Вовніги) з дев’ятьма тисячами десятин землі. 1794-го у Вовнігах було всього 7 дворів.

Після смерті Румянцева його нащадки продають ці землі першому таврійському губернаторові Григорієві Милорадовичу. В 1800 році за ним значаться не лише сільце Вовнізьке з Башмачкою, але й острів Дубовий на Дніпрі. 1824-го належать тут йому вже 293 ревізькі душі. Пан перейменував Вовніги на свою честь на Григорівку, але назва не прижилася. Після смерті першого з Милорадовичів тутешні землі успадковують його нащадки, зокрема онук, теж Григорій Дмитрович Милорадович (1833–1882). З ним 1856 року й зустрівся приятель Тараса Шевченка Олександр Афанасьєв-Чужбинський.

Письменник-мандрівник таким побачив село в Надпоріжжі: «Село Волниги, або Вовниги, що належить поміщику Милорадовичу, побудоване на похилості гори, між кам’яними брилами, відтак проїзд ним дуже скрутний». Вовніжани, за словами мандрівника, ловили осетрів, водночас у селі вистачало шинків, позаяк тим шляхом поверталися після сплаву лоцмани. Негожого осіннього вечора 1856 року Афанасьєв цілу годину блукав селом у пошуках ночівлі, допоки одна бідна бабця не надала йому прихистку. Потім Чужбинський і зустрів поміщика Григорія Дмитровича Милорадовича, зовсім молоду людину у військовому строї, який займався сплавлянням лісу з верхніх пристаней Дніпра. Милорадович запевнив, що він має намір поліпшити економічний стан Вовнігів, як це він уже успішно зробив у себе в Чернігівській області. Шкода, але Григорій Милорадович не дожив і до п’ятдесяти… Перед смертю продав свої землі над порогами.

Є також переказ 1911 року, що не оминув ці землі й Кобзар, який прямував до порога Ненаситця біля розташованого неподалік села Микільського-на-Дніпрі. Оскільки Тарас мріяв бути похованим, «Де реве Ревучий», то цей переказ треба сприймати за цілком вірогідний.

Тішить око Дніпр широкий

Сучасні Вовніги можуть похвалитися таким же мальовничим краєвидом, як і сотні літ тому. Вовнизький поріг (Онук-поріг – на відміну від Діда-порога, або Ненаситця ) давно під водою, але Дніпро, який у своїй течії на південь робить тут рішучий поворот праворуч, справляє величаве враження. Срібні хвилі «вовни» бачили і ми. Нам пощастило більше, ніж Чужбинському: осінній день був сонячний. Вітер гнав Дніпром самотнього вітрильника-екстремала, який на наших очах швидко рухався у бік аміакопроводу, розташованого одразу за селом.

Тішать око сучасні заможні садиби. Приїжджі викупили по три-чотири колишні селянські обійстя. Насадили панські ялини. Одна садиба має особливо ефектний вигляд: не замурована глухим жлобським парканом, як це робить більшість власників при грошах; елегантна дерев’яна огорожа лише символічно позначає межі садиби, зелені газони спускаються до води, радуючи відкритістю ландшафтного парку. Не знаю власника, мене рідко ваблять панські хороми, але це на вигляд дуже сучасно і привабливо на тлі ефектного Дніпрового краєвиду.

Самими краєвидами не наситишся

Та повернімося від розкішних панських пейзажів до звичайних людських проблем. А вони починаються з того, що до села вже не один рік як перестав ходити громадський транспорт! Живуть тут переважно пенсіонери. Їхнім дітям з міста приїхати автобусом не вдасться. Значить, так: до Калинівки ще доїдете, «а там пешком, и не стонать!» (за висловом В. Висоцького). Колись маршрутка на Військове заїздила і до Вовніг. А нині – зась! «Хоч би на вихідні давали! У мене син і дочка машин не мають – сіли б і приїхали, провідали матір. Ми тут як на краю світу...»

За часів колгоспу Калініна (об’єднував Калинівку, Військове, Вовніги) в тутешній городній бригаді вирощували овочі, плекали яблучний сад, виноград. Польова бригада відповідала за пшеницю, соняшники, кукурудзу. Корів було понад дві сотні. Нині ж у молоді немає роботи – хто ж тут зостанеться? Нечисленних школярів шкільний автобус возив до Калинівки й Військовόго, поки заняття були.

«Вода вважається за питну, та якби ж ви бачили, яка вона! – кажуть місцеві. – Руда, відра після неї страшні, не обмиєш. Ще й смердюча. Качають воду у Легкій балці між Військовим і Вовнігами з Дніпра. Колись вода була непогана».

У кращі часи у Вовнігах налічувалось 140 дворів. Нині корінних вовніжців лишилося менше сотні. Решта – дачники. Старі хати продаються, та покупців катма.

Ці дивовижні ветерани

Хочеться згадати незабутні зустрічі. Кілька років тому випадок подарував нам зустріч з 90-річною Олександрою Остапівною Іващенко. Її одразу видавала чернігівська вимова: народилася жінка в селі Іржавець Ічнянського району на Чернігівщині. Баба Саня переїхала до Вовніг кілька десятиліть тому, до сестри і зятя. Тікала від самотності, а родичі повмирали, і зосталася відтак знов сама… Але рук не складала – поралася на городі, вирощувала гарбузи.

Скаржилася: за обробіток землі трактором беруть з неї як з приїжджої по повній… А вона ж у війну п’ятнадцятирічною була вивезена до Німеччини, там на заводі у м. Швайніц два роки спину гнула. Про пережите згадувала і зі сльозою, і з усмішкою. У рідному селі по війні була передовою дояркою.

Цікавим співрозмовником був й інвалід першої групи Федір Іванович Третяк. За десять років до нашої зустрічі ветеран остаточно втратив зір – наслідок поранення на війні, але пам’ять мав чудову.

Народжений у Вовнігах 19 травня 1923-го, добре пам’ятав Дніпрові пороги. – Люблю рідне село за Дніпро, за старі пороги. Я тоді вже плавав і тонув... Дід мій Федір Миронович мав доволі землі, пару коней, корову і 19 овець. У нього народилося шість дочок і один син, який загинув на Першій світовій. Доньки ходили на роботу до панів – у німців ламати качани. А на лівому боці Дніпра була величезна економія пана Іваненка (з роду цих Іваненків, до речі, походила дружина барона Петра Врангеля – Ольга Михайлівна – М. Ч.). Вище Вовнізького порога була змога переплисти річку човном. А взимку – по кризі ходили.

Ветеран пригадував яскравий спогад дитинства: шумить кам’яний поріг, який перетинає весь Дніпро. Дорослі судаків ловили. А малі, коло скель, їхня висота сягала метрів три, а глибина води – один метр, ловили сомків. Енергію порога використовували два дерев’яні млини: на одному борошно мололи, на другому – сукно били. Один на березі стояв, другий – посеред самої ріки. У 1932-му з побудовою Дніпрельстану води Дніпра покрили нижню вулицю разом зі школою. Людей відселили у степ: сучасні села Калинівка, Гроза – це нащадки вовнізьких переселенців. Тутешній довоєнний колгосп назвали ім’ям секретаря обкому Менделя Хатаєвича (його призначив Сталін керувати областю в роки голодомору 1932–й933). А як Хатаєвича репресували, колгосп став імені Чкалова…

«Хто в нашу долю тільки не втручався», – записала сумний рядок Ліна Костенко.

У Дніпропетровську Федір Третяк закінчив три курси коксохімічного технікуму. Навчання перервала війна. Фашисти погнали його на роботу до Німеччини. Після звільнення воював сержантом у саперах і піхоті. Дістав поранення. Війна завершилася для нього за Данцігом. Докінчив навчання по війні, далі вступив до інституту. Працював головним механіком лакофарбового заводу в обласному центрі. А вийшовши на пенсію, 1982-го вернувся у Вовніги, де й жив душа в душу з дружиною.

І що робити з тою баштою?

…Час від часу буваючи у Вовнігах, ми приїхали сюди і нинішньої воєнної весни. Дорогою бузок квітне – один кущ красою з другим змагається за першість. Під крислатими вербами «у березі» помічаєш чимало рибальських будок, мов на міській човниковій станції. Але людей немає. Весна справляє свій бенкет і наче ні з ким розділити їй цю радість щорічного відродження природи.

Бабуся, яка проходила повз магазин, діловито сказала коли він відчиниться і впевнено попрошкувала далі у своїх справах.

А по дорозі з Вовніг на Калинівку нас посеред поля приголомшила чудова цегляна башта 1954 року побудови, часів розквіту колгоспу Калініна. Башта висока, заввишки з п’ятиповерховий будинок, але якась безхозна, немов нікому непотрібна – з відірваними дверима – заходь, якщо хочеш. Якби існував районний рєєстр чудес світу, вона туди потрапила б напевне. Але не знала б що там робити: шанувати старовину у нас якось не звикли. То Пізанська башта в Італії на весь світ розпіарена. А у нас кеби не вистачить під туризм її обладнати. Скоріш за все на цеглу розберуть або на війну спишуть… Так менше клопоту з тими чудесами. Дива ж десь там, за тридевя’ть земель. А невже у нас може бути щось чудесне?.. Де все таке звичне й буденне, як батькові чоботи.

Буяє травневим квітом все довкола. Аж ніяково од такої святковості. Та незабаром все пожухне під пекучим сонцем. А башті, яка так необачно потяглася у піднебесні високості, спеки дістанеться найбільше. Так їй і треба, не виділяйся! Сиди собі нищечком. Тож і перетерпиш людську байдужість. У людей башти як башти. А тут, бач, яке виперло під щедрим південним сонечком… Невже має рацію Анна Ахматова:

Фото Дмитра Кравченка-Поліського