Відомий і невідомий Григорій Залюбовський

Залюбовський Григорій Антонович

  • 1836 - 10 січня 1898 |
  • Місце народження: м. Катеринослав |
  • громадський і культурний діяч

Григорій Залюбовський - зачинатель досліджень Придніпров'я, визначна постать в культурно-історичному розвитку нашого краю і міста.

У насиченій подіями та неординарними постатями історії Катеринославщини ХІХ ст. життя та діяльність Григорія Антоновича Залюбовського посідає особливе місце. Цікавимося розвитком суспільно-політичного та культурного руху в українських губерніях Російської імперії, земського самоврядування, народної освіти, бібліотечної справи, журналістики, етнографічних досліджень на Катеринославщині — обов’язково натрапимо на прізвище Григорія Залюбовського. Не кажучи вже про перше святкування ювілею нашого міста і активізацію досліджень з його історії, культури, життя окремих осіб.

Григорій Антонович Залюбовський народився 1836 р. у Катеринославі (чи поблизу міста, точних відомостей немає) у сім’ї дворянина Новомосковського повіту. Його прадід, запорозький козак, хорунжий Ворониченко з містечка Маячка, одружився з дочкою багатого поляка Залюбовського, й тому його діти вже писалися за прізвищем Ворониченко-Залюбовські. Але його батько — Антін Олексійович — уже користувався прізвищем — Залюбовський. Згідно з існуючою тоді схемою набуття освіти Григорій Залюбовський мав навчатися у церковнопарафіяльному училищі — протягом одного року з навчанням письму, читанню, арифметиці та закону Божому. Тільки відомостей про цей етап його навчання не залишилося.

Восени 1845 р. Григорія Залюбовського віддали на навчання до Катеринославського повітового училища. Тут навчання мало продовжуватися два роки з доданням викладання геометрії, фізики, природознавства. Вже наступного року бачимо його у другому класі Катеринославської гімназії (очевидно, хлопець мав добру домашню освіту, що у поєднанні з його природними здібностями уможливило такий перехід до іншого навчального закладу). Гімназію він закінчив у 1852 р. Про свої шкільні роки він написав спогади, вміщені в «Екатеринославском Юбилейном Листке» (1887.– С. 219–222). Того ж року він вступив на природничий факультет Харківського університету, де тоді закінчував навчання його старший брат Юхим (у 1856–1873 рр. він викладав математику у Катеринославській класичній гімназії, в якій колись навчався). Тобто сім’я Залюбовських утримувала одночасно двох студентів.

Матеріальна скрута і втрата батька змусили Григорія Залюбовського після двох років навчання покинути університет аби заробляти кошти на прожиття. Він повернувся додому і став канцеляристом Катеринославської палати цивільного суду. Але незабаром юнацькі пориви служити народові переважили, і він став учителювати у Новомосковському повіті (очевидно там, де було землеволодіння його матері, Олександри Юхимівни. Нотатки Залюбовського в «Екатеринославских губернских ведомостях» цього періоду надіслані були з хутору Улянівки). Деякий час він працював наглядачем Новомосковської єврейської школи.
Робота в освітній сфері та бажання глибше вивчити життя народу в умовах активізації суспільно-політичного та культурного руху в країні у зв’язку з початком буржуазних реформ, засвідчили, що для того потрібні добрі знання. І в 1862 р. Григорій Залюбовський знову вступає до Харківського університету, але на цей раз уже на філологічний факультет. Як зазначив Залюбовський у своїх спогадах, в університеті він застав дуже жваве студентське життя, викликане загальними змінами в державі пореформеної доби, наданням певної автономії університетам і дозволу студентам утворювати різні гуртки за інтересами під наглядом професорів. Студентство гуртувалося за земляцтвами, утворювало літературні та інші гуртки, цікавилося культурно-національними питаннями, студенти масово захоплювалися етнографією та фольклором, долучалися до просвітницької діяльності, в тому числі через участь в організації недільних шкіл і налагодження видавничої справи. «Малоросійський хор» катеринославського земляцтва в Харківському університеті мав велику популярність.

Григорій Залюбовський належав до найдіяльніших членів українського товариства в університеті. Він уже давно почав збирати на Катеринославщині народні приказки, прислів’я, загадки тощо. Свідченням тому є вміщення близько 700 із них у відомому збірнику М. Номиса «Українські приказки, прислів’я і т. ін.» (1864 р.). Він навіть спробував сам видавати дешеві українські книжечки для народу, принаймні, відомі дві з них: «Доля» «молодого писаки Нордеги» та «Не до любови» також молодого автора Шохина з Полтавщини. Про них він пише у листі до відомого етнографа і фольклориста, першого ректора Київського університету М.О. Максимовича. Разом із деякими іншими студентами він брав участь у збиранні словникового матеріалу для мовознавчих праць професора-славіста П.О. Лавровського.

Усе ті ж матеріальні обставини змусили Г.А. Залюбовського вдруге покинути навчання в університеті вже у 1864 р. Висловимо припущення, що тут могла бути й інша причина. Адже він тісно спілкувався з представниками загальноросійського громадського руху, був знайомим із Миколою Балліним, видавцем і одним із зачинателів кооперативного руху в Харкові, який на рубежі 50–60-х рр. працював губернським стряпчим у Катеринославі та був одним із головних організаторів літературного Піквікського клубу, що «розбурхав місцеве суспільство». У Харкові М.П. Баллін відкрив у спілці з М. Серно-Соловйовичем книжковий магазин на ім’я своєї дружини Олени, дочки катеринославця Римаренка, з відділеннями у Курську та Херсоні. У цих книгарнях серед інших продавалися твори українських письменників. М. Баллін мав ділові контакти з представниками українського культурно-національного руху, уклавши договір на придбання і продаж «метеликів» — дешевих книжечок для народу, що мали на меті навчання українській мові, пропаганду української літератури та історії [Швидько Г. Катеринославський Піквікський клуб (1858–1860).– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2003.– С. 46]. У середині 60-х рр. бачимо Г.А. Залюбовського прикажчиком книжкового магазину Олени Балліної у Курську. Можливо, що цей хід Григорія Залюбовського був викликаний загрозою арешту, адже в цей час посилився наступ царизму на прогресивний суспільно-політичний рух, особливо в університетських центрах імперії.

Навесні 1864 р. в «Екатеринославских губернских ведомостях» (неофіційна частина) була вміщена надіслана з Харкова бібліографічна замітка Г. Залюбовського «Малорусские издания». Давши загальну оцінку розвиткові етнографії в Росії, автор пише:

«І наш малоруський народ має своїх збирачів його літературних творінь. Всім відомі у цьому відношенні імена Максимовича, Маркевича, Куліша, кн. Цертелєва, Лукашевича, Метлинського та ін. Проте все, видане з малоруської народної літератури, складає дуже незначну долю порівняно з тим, що зібрано і не видано, і, без сумніву, ще менш значну долю того, що не зібрано і залишається в народі як невід’ємна його власність. Ми особисто мали й такий випадок переконатися у величі нашої народної літератури, що залишається незайманим багатством в народі. Будь яке село може дати величезні збірники пісень, казок, дум, міфологічних розповідей, різних характерних анекдотів, загадок і т. ін., треба тільки вміти їх зібрати і записати» [ЕГВ.– 1864.– № 14.– С. 2].

І далі він повідомляє, що такою роботою більше 20-ти років займається Опанас Васильович Маркович, який свою збірку передав Номису для публікації в Санкт-Петербурзі. Номис обіцяє надрукувати збірник до 1 травня 1864 р., у ньому буде вміщено 13,5 тисяч прислів’їв, загадок, приказок тощо. Г. Залюбовський звертає увагу на важливість змісту цього видання «Собрание украинских пословиц»: його відносно низьку ціну. Він пише:

«Ми впевнені, що кожен любитель народної літератури, кожна освічена людина, яка усвідомлює її важливість у справі нашого самовизначення, може оцінити труди п.п. Марковича і Номиса і щиро їм подякувати…».

А далі він розповідає про харківські видання:

«Крім того, незабаром вийдуть в світ і інші збірники з народної малоруської літератури. Скажемо тут, наприклад, про малоруський словар, що незабаром має вийти з друку. Складений він у Харкові і повинен вийти в поточному році… Укладачі словника просять покірно осіб, що мають які-небудь збірки слів або виразів малоруських, доставити їх для внесення до словника: адресувати можна на ім’я Григорія Антоновича Залюбовського, в Харків, у книжковий магазин О.С. Балліної. Дуже цікаві були б зібрання термінів господарських, торгових, землеробських, теслярських та ін., назви рослин та ін.; в останньому випадку не зайвим було б точно визначити вид рослини латинською мовою її з детальним описом місцезнаходження, використання і т. ін., або ж можна надсилати саму рослину, засушену. Укладачі приймуть будь-яке надіслання з щирою вдячністю: імена та їх вкладники будуть оприлюднені…» [Там само.– С. 3].

У додатку до огляду Г. Залюбовський нагадав читачам про українські видання, що з’явилися у продажу минулого року (в Санкт-Петербурзі та Києві), зауваживши: «Всі ці книги продаються в Харкові, в книжковому магазині О.С. Балліної». Це є ще одним свідченням співробітництва Г.А. Залюбовського з книговидавцем Балліним. Але робота в Курську для Григорія Залюбовського була тимчасовою. Вже у 1867 р. знову бачимо його у Катеринославі, де він влаштувався слідчим Кримінального суду, освоюючи, за своєю суттю, нову для нього професію. У пореформений період юристів катастрофічно не вистачало для розгляду численних судових справ. Г.А. Залюбовський як людина дуже здібна і освічена, бодай і без диплома, набуває досвіду в процесі роботи слідчим у Катеринославському, Ростовському, Новомосковському, Павлоградському повітах Катеринославської губернії. А разом із тим спостерігається і його кар’єрне зростання. У 1875 р. він уже був слідчим у тяжких кримінальних справах. У 1881 р. — обраний почесним мировим суддею, а вже наступного року став членом Катеринославського окружного суду і був ним до виходу на пенсію у 1896 р.

Григорій Залюбовський мав власний одноповерховий цегляний будинок у Катеринославі, про що сповіщає його приятель, відомий вчений-ботанік І.Я. Акінфієв. У 1880 р., коли І.Я. Акінфієв прибув на службу до Катеринослава, знайомство з Г.А. Залюбовським відбулося саме в його будинку, що містився на розі вулиць Козачої та Казанської (сучасні вул. Cтарокозацька та М. Грушевського, 6). Він говорить:

«Після першого відвідування доводилося навідуватися до нього, особливо часто у літній період, коли він… копався у своєму саду, як великий любитель-садівник, який власноручно вирощував різні породи плодових кущів, черешень і абрикос, а також цікавився квітникарством».

Наприкінці 80-х рр. він продав цей будинок із присадибною землею і придбав собі будинок навпроти губернської земської управи, від Новодворянської вулиці вниз по Крутогірній (нині — Крутогірний узвіз).

Г. А. Залюбовський мав ще дві ділянки землі, які очевидно отримав у спадок. Той же І.Я. Акінфієв свідчить, що одна з них була «за 25 верст від Катеринослава, хутір «Основа» між Новомосковськом і Петриківкою, а друга — на лівому березі Дніпра поблизу Катеринослава». Ця друга ділянка розташовувалась у давній козацькій слободі Мануйлівці (сьогодні — Амур-Нижньодніпровський район Дніпра). Старший науковий співробітник літературного відділу ДНІМ ім. Д.І. Яворницького Н.Є. Василенко, яка досліджувала архівні матеріали родини Залюбовських, пише, що цей його маєток простягався від сьогоднішнього ВАТ «Дніпропетровський завод з ремонту та будівництва пасажирських вагонів» уздовж залізниці до річки Самари, «де стояла його садиба, поки що невідомо. Поряд з помістям Г. Залюбовського розташовувалося кілька дворянських маєтків. На місці міської лікарні № 9, що на проспекті Воронцова, знаходилася садиба морського офіцера В. Бикова» [Василенко Н. Григорій Залюбовський // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2011 р. II півріччя.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010.– С. 173]. Як відомо, у сина цього Бикова, Миколи, тобто, по сусідству з Г. Залюбовським, мешкав у 80-ті рр. відомий фольклорист і етнограф Іван Манжура.

Відомі на сьогодні джерела не дають можливості сказати, коли Григорій Залюбовський одружився з Юлією Дмитрівною та якого вона була роду. Знаємо лише, що у них було четверо дітей, які померли до 1880 р. І.Я. Акінфієв свідчить:

«Втративши раптом чотирьох дітей, які померли від дифтерії протягом одного осіннього місяця, про що повідомив він нам під час одного з перших відвідувань не без зрозумілого роздратування і докору на адресу лікарів, які не змогли зберегти йому жодної дитини…, він весь поринув у книги і суспільну діяльність».

Коли саме трапилася ця трагедія у його житті, невідомо.

Г. А. Залюбовський жив без розкошів, просто й економно, був байдужим до гри в карти та інших розважальних ігор. І.Я. Акінфієв говорить, що, посилаючись на зайнятість, він не відвідував концертів і театрів, окрім спектаклів трупи Кропивницького-Саксаганського. Уже маючи достаток, Г.А. Залюбовський не їздив на курорти під час відпусток, «а користуючись хорошим здоров’ям за силою стриманості у харчуванні, в дуже простій сільській обстановці житла і вбраний — до широких, запорозького фасону, тикових шаровар включно, влаштовував собі відпочинок на власному хуторі, входячи у найтісніше спілкування з місцевим населенням, живучи його давнім укладом, з додатком, звичайно, газет, журналів і книг, без чого немислиме життя інтелігента на селі».

Мемуарист згадує:

«Провести з ним у спілкуванні годину-другу означало отримати велике задоволення, якого надавала бесіда з людиною різнобічної освіченості і високої моралі. Він звичайно дуже мало розважав співбесідника розмовою особистого характеру, але і не мовчав. При живому і дієвому характері у молодості він був великим любителем співів, грав на скрипці та гітарі, не пропускав можливості потанцювати, тепер же він тримався у жвавій бесіді тем загальнополітичних, або літературних, або спеціально-сільськогосподарських, або, насамкінець, питань міського і земського самоврядування, про що він був завжди поінформований по багаторічній особистій участі у зборах і різного роду комісіях, як гласний думи і губернського земства».

Отже Григорій Залюбовський був людиною високої культури, ерудиції та моралі. Успішна службова кар’єра Григорія Залюбовського не перешкоджала, а сприяла його заняттям фольклором і етнографією краю. У різних періодичних виданнях він друкував нотатки про засідання Катеринославської думи, різні випадки з життя мешканців Новомосковського, Катеринославського та Павлоградського повітів, публікував статистичні матеріали, які стосувалися, головним чином, народної освіти, робив етнографічні замальовки під час виїзних судових засідань і надсилав їх для публікації М. Номису, П. Чубинському, Південно-Західному відділенню Російського географічного товариства. Його сучасники вказують, що Залюбовський надсилав записані ним приказки та слова в «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Юго-Западный край», що багато записаних ним слів використано в «Читанці» Хуторного та в українському словнику Шейковського.

У той же час, із невідомих причин, часто його ім’я в подібних працях не вказувалося. Ця ситуація зафіксована в некрологах і ювілейних нотатках про Залюбовського:

«В малорусской этнографии вы не найдете ни одного издания, на коем бы красовалась надпись покойного, но внутри почти каждого сборника, под отдельными записями скромное: «Сообщил Залюбовский» — не редкость. И записей, и сообщений этих огромное количество! А между тем возьмите любое литературно-этнографическое изследование по приводимому вопросу, например, капитальный труд: «Историю этнографии» Пыпина, «Историю литературы» проф. Огоновского, «Историю литературы украинской» проф. Петрова — и вы не встретите среди перечня этнографов и собирателей народного слова имени Залюбовского. Зато спросите о нем любого ученого етнографа и любителя этнографии Украины, и имя его будет произнесено последними с видимым уважением. Устно оно прекрасно известно, а переписка покойного свидетельствует, что почти ни одно из малорусских изданий по этнографии не обходилось без его участия. Но пока живы соратники покойного, сохранится и устная память о нем. А сойдут с житейской сцены последние ревнители музы народной и может заглохнуть не внесенное в списки летописи прекрасное имя покойного, как етнографа. Таким образом, перед нами вырисовывается симпатичный облик с типическими чертами тех местных трудолюбивцев на ниве науки, которые так бывают полезны для научных предприятий, и которых к тому же так мало у нас в России, но память о которых исчезает скоро и не переживает даже одно поколение. Так и было с Залюбовским. Даже в специальном очерке проф. Н.Ф. Сумцова «Об этнографическом изучении Екатеринославской губ.»

(Сборник статей Екатеринославского Научного Общества по изучению края», 1905) имя Залюбовского не упоминается» [Данилов В.В. Памяти Г.А. Залюбовского // ЛЕУАК.– Екатеринослав, 1909.– Вып. 5.– С. 108–109].

До перших публікацій літературного характеру (не інформації про якісь події) належать його оповідання, написані влітку та восени 1863 р., а опубліковані у січні 1864 р. в «Екатеринославских губернских ведомостях»: «Про смерть» та «Про Праву-Середу». Якщо перше коротке оповідання стосується міфології про всесильну смерть в образі старої сухорлявої жінки, яка самим лише поглядом здолала хороброго вояка з шаблюкою, то друге є суто етнографічною замальовкою занять і побуту жителів Лоцманської Кам’янки, а тому й сьогодні має наукове значення для складання історії унікального села, поглиненого нинішнім мегаполісом [ЕГВ.– № 4.– С. 1–3]. Підпис автора — в дусі часу: «Грицько Залюбовський».

Служба судовим слідчим і участь у судових процесах давала можливість Г. Залюбовському збирати етнографічний та мовний матеріал. І.Я. Акінфієв, котрий приятелював з Григорієм Антоновичем, пише, що він дотримувався такого прийому:

«Він вимагав давати [можливість — Г. Ш.] місцевим жителям, які погано володіли російською мовою, говорити по-українськи, уважно вслуховувався у сказане, не пропускав оригінальних фраз, зворотів і окремих слів, запрошуючи при потребі повторити сказане і тут же все записував. Виїзні сесії суду в повітах давали йому багатий матеріал з етнографії нашої губернії».

Свої нотатки з етнографії та юридичного побуту населення різних повітів Катеринославської губернії Г.А. Залюбовський публікував у «Екатеринославских губернских ведомостях», в київських, одеських і харківських газетах, надавав свої етнографічні та лінгвістичні записи видавцям і укладачам різних збірок і словників.

Особливо плідними з точки зору кількості публікацій у багатьох виданнях виявилися для Г.А. Залюбовського 80-ті рр. ХІХ ст. З 1882 р. почав виходити часопис «Киевская старина», в якому етнографічні матеріали займали досить велику площу. Так що матеріали Г.А. Залюбовського періодично з’являлися у цьому виданні. Наприклад, навесні 1889 р. у відділі «Документы, известия, заметки» була опублікована його розвідка «Новомосковские учебные заведения» [Киевская старина.– 1889.– Май-июнь.– С. 595–604]. 1882 р. з’явився «Екатеринославский листок», редагований О.І. Беляєвим, Залюбовський був не лише активним його дописувачем, а й членом редколегії, що, безумовно, свідчить про його авторитет як літератора й етнографа.

Серію статей Г.А. Залюбовський опублікував у газеті «Степь», яка виходила в Катеринославі у 1885–1886 рр. Вони виходили під псевдонімами «Проезжий», «Здешний», «Земец», «Екатеринославец» тощо. Як знавець історії краю Григорій Залюбовський та секретар міської думи М. Владимиров ініціювали до столітнього ювілею Катеринослава (тоді ним вважався 1887 р.) видавати при міській управі «Екатеринославский Юбилейный Листок». Він виходив протягом квітня-травня 1887 р., але його значення в дослідженні міста і краю дуже велике. В «ЕЮЛ» Г.А. Залюбовський був найактивнішим дописувачем і автором солідних публікацій під власним прізвищем, псевдонімами (Г.З., Екатеринославец, Ворониченко) або зовсім без підпису. Між іншим, це йому належить ідея створення у Катеринославі губернської архівної комісії, виникнення якої затрималося до 1903 р. Пізніше він не тільки друкувався, але й увійшов до очолюваної Я.Г. Гололобовим редакційної групи неофіційного відділу «Екатеринославских губернских ведомостей», де також піднімав питання про необхідність збереження архівної спадщини краю.

Напередодні святкування столітнього ювілею Катеринослава в «ЕЮЛ» вміщено було низку публікацій про відкриття у місті громадської бібліотеки. Рішення міської думи про це було ухвалено за поданням Г.А. Залюбовського, а кошти від передплати на «ЕЮЛ» передавалися на створення бібліотеки. Зазначимо, що своїм досвідом організації громадської бібліотеки в Харкові та методики ведення бібліотечної справи на сторінках «ЕЮЛ» ділився один із головних катеринославських «піквіків» 50–60-х рр. ХІХ ст. М.П. Баллін, якому належить перша спроба створення громадської бібліотеки в Катеринославі. Авторитет Г.А. Залюбовського був настільки високим, що гласні міської думи одностайно обрали його головою Ради бібліотеки, і в цій ролі він перебував протягом десяти років аж до самої смерті.

Багато сил і часу Г.А. Залюбовський віддав організації Катеринославського відділення Російського Товариства Садівництва, яке виникло у 1888 р. І.Я. Акінфієв, який також був членом Правління цього Товариства, писав:

«Это учреждение задумано, возникло и осуществилось в первые организационные годы благодаря большим усилиям, которые пришлось приложить ему (Залюбовському — Г. Ш.) от собрания в 1889 г. подписей учредителей под Уставом, за чем он явился и ко мне на квартиру, до всей переписки в звании секретаря Правления Общества при отсутствии даже писца в течение двух лет. А когда через два года истек срок выборных полномочий Н.Г. Леонова в звании товарища председателя Общества, то на эту должность 8 апреля 1891 г. избран был Г.А. Залюбовский, занимавший потом ее в течение нескольких лет. В этот период Залюбовский уже начинает увлекаться своим Новомосковским хозяйством. Он пробует разводить там туркестанскую выносливую к засухе пшеницу, виноград и даже хлопок, образцы которого демонстрирует как-то осенью в заседании Общества Садоводов».

Тобто, садівництвом і рослинництвом він займався майже професійно. Його глибокі знання у цій галузі добре проглядаються в написаній ним грунтовній рецензії на дослідження вченого-ботаніка І.Я. Акінфієва «Растительность Екатеринослава в конце первого столетия его существования» [Киевская старина.– 1889.– Апрель.– С. 220–225].

Тривалий час, починаючи з 1868 р., Г. Залюбовський проводив метеорологічні спостереження в Катеринославі (а його сестра з 1871 р. протягом семи років те ж робила в селі Улянівка Новомосковського повіту). У 80-ті рр. Г.А. Залюбовський досить активно працював як член міської думи. Гласні думи щорічно обирали його членом різних підготовчих комісій, іноді кількох одночасно, що свідчить про його авторитет. Так, у 1880 р. усього працювало вісім думських комісій, у трьох із них брав участь Залюбовський, а одна з них взагалі була створена за його ініціативи для розгляду питання «Про заходи покращення існуючого порядку організації міського господарства» (але в підсумку питання чомусь не було внесене на розгляд думи, хоча комісія його розглянула і підготовила матеріали). Під час проведення Новомосковського повітового і губернського земських зібрань Залюбовського також часто залучали до підготовки питань у комісіях.

У зв’язку з його діяльністю в ролі гласного, декілька слів скажемо про суспільно-політичне обличчя Г.А. Залюбовського. І.Я. Акінфієв із цього приводу повідомляє:

«По своим политическим убеждениям он в более молодом возрасте, вероятно, принадлежал к более радикальным людям, чем в то время, когда нам пришлось начать знакомство с ним. Нам он представился уже тем передовым человеком, воспитанным на идеалах реформ шестидесятых годов и проводивших в жизнь принципы семидесятников с их народническими переживаниями, с которыми люди в 80-х годах не могли спокойно относиться к понятному движению правительства, к ненужным строгостям и репрессиям, начавшим в описываемое время входить всюду, даже по глухим провинциям, в практику жизни».

Але «українофільський» аспект його діяльності з 80-х рр. уже явно не проглядається. Проте, в політичних оглядах губернії, які щорічно надсилав начальник губернського жандармського управління до Департаменту поліції, ім’я Г. А. Залюбовського згадується постійно. Так, у 1884 р. «гласный Залюбовский поддерживал энергически вопрос школьный и устройства крестьянского быта. Он говорил: «пора, господа земцы, очнуться и не тянуть только с мужика на дело образования, которому они, крестьяне, горячо сочувствуют». Більше того, в розділі про благонадійність зустрічаємо таке: «Гласный Новомосковского уездного земского собрания Залюбовский (он же член Окружного суда) давно подозревается в неблагонадежности, жена его состоит в родстве с арестованной и сосланной девицею Пчелкиной и подозревается в знакомстве с преступником «Присецким» в бытность на водах Кавказских». В огляді 1888 р. зазначено, що в губернському земському зібранні «члены-либералы Залюбовский, Поюровский, Василенко и др. поднимали вопрос о возвращении вновь статистиков, как крайне необходимых для земства и удаленных в прошлом году». В огляді наступного року він названий з-посеред неблагонадійних. Проте авторитет Залюбовського був настільки вагомим у Катеринославі та губернії, що підозри в неблагонадійності не могли вплинути на його становище.

У 1896 р. Григорій Антонович Залюбовський вийшов на пенсію. Але тоді ж зайняв посаду директора банку в Товаристві Взаємного кредиту губернського земства. Та бурхливе його життя не могло не впливати на стан здоров’я. Вже наступного після виходу на пенсію року тяжка хвороба серця майже на рік вибила його із звичного робочого ритму життя. Лікарі забороняли йому займатися розумовою працею та брати участь у громадському житті, аби уникнути хвилювань. Проте після участі у повітовому земському зібранні він повернувся додому вже хворим, а до того ще й застудився, що й призвело до смерті 10 січня 1898 р. Йому було всього 62 роки. Сестра Григорія Антоновича на міському цвинтарі, де він був похований, поставила братові пам’ятник за зразком пам’ятника Тарасові Шевченку. А вдова Залюбовського пожертвувала частину своєї землі під церкву та школу в Мануйлівці й хотіла, щоб школу назвали його іменем, але не знайшлося впливових тоді людей, які б підтримали її у цьому. У 1914 р. аналізу життя і діяльності Г.А. Залюбовського було присвячене одне із засідань Катеринославського Наукового Товариства, доповідь на якому проголосив І.Я. Акінфієв. Доповідь залишилася неопублікованою і тривалий час вважалася втраченою. Нам вдалося її відшукати, витяги з неї використані у цій статті, а повністю вона незабаром буде опублікована.

Отже, Григорій Антонович Залюбовський є помітною постаттю в культурно-історичному розвитку нашого краю і міста.

 
Створено: 26.12.2018.
Редакція від 26.12.2018.
Ганна Швидько
Бібліографія:

Залюбовський Г. Про Праву-Середу // Січеславщина. Краєзнавчий альманах. Вип. 5.ДОУНБ, 2010. С. 74–76.

* * *
Василенко Н.Є. Катеринославець: [Маловідомі сторінки з життя родини Григорія Залюбовського мовою архівних документів] // Видатні особистості: музейна персоналістика: (Матеріали обл. музейної наукової конференції до Міжнарод. дня музеїв та 75-річчя Дніпропетровської обл.) / упоряд. В.М. Бекетова. Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2008. С. 98–108.

Григорій Залюбовський // Чабан М. Птахи з гнізда Придніпров’я. Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005. С. 126–135.

Кочергін І.О. Нащадки козацької старшини в середовищі Катеринославського дворянства у другій половині XIX — на початку XX ст. // Січеславський альманах. Вип. 4: Зб. наукових праць. Дніпропетровськ: НГУ, 2009. С. 123–132.

Маріна З.П. Г.А. Залюбовський: біля витоків архівної комісії міста Катеринослава // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження. Вип. 12: зб. наук. праць.–Дніпропетровськ: ДНУ, 2014. С. 91–100.

Маріна З.П. Етнографічні студії Г.А. Залюбовського // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. Вип. 6: зб. наукових праць. Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетровського нац. ун-та, 2008. С. 161–171.

Світленко С.І. Визначні діячі українського національного руху пореформеної доби в Катеринославі // Придніпров’я: краєзнавчі дослідження. Зб. наук. праць. Вип. 1. Дніпропетровськ: ДНУ, 2004. С. 37–52.

Світленко С.І. Залюбовський Григорій Антонович (1836–1898) // Діячі державної влади та самоврядування Дніпропетровської області: історичні нариси: у 2-х томах. Дніпропетровськ: АРТ-Прес, 2009. Т.1. С. 354–363.

Українські народолюбці-культурники на Катеринославщині // Суспільний рух на Катеринославщині у 50–80-х роках ХІХ століття: монография. Дніпропетровськ: ДНУ, 2006. С. 63–121.

* * *
Іваннікова Л. Невтомний катеринославський етнограф // Бористен. 1998. № 2. С. 9–10.