Георгій Тушкан – «радянський Фенімор Купер»

Георгій Павлович Тушкан

Україна, Дніпропетровська область

  • 6 лютого 1906 – 11 березня 1965 |
  • Місце народження: м. Полтава |
  • український і російський радянський письменник, автор пригодницьких романів

Популярний свого часу письменник, якого англійці назвали «радянським Фенімором Купером», був хрещеником Дмитра Яворницького, вчився і жив у Катеринославі.

Георгій Павлович Тушкан (1906–1965) – популярний український і російський письменник, автор пригодницького роману «Джура», за який англійці назвали його «радянським Фенімором Купером». На початку XX ст. навчався в Катеринославській чоловічій класичній гімназії.

Георгій (Юрій) Тушкан народився 6 лютого 1906 року в Полтаві. Правда, батьки його жили в Ерастівці Верхньодніпровського повіту (нині село Вишневе Кам’янського району), де батько Павло Федорович Тушкан (1867–1942) був керуючим Верхньодніпровської нижчої сільсьгосподарської школи і завідуючим сільськогосподарської дослідної станції при ній (нині є лише залізнична станція Ерастівка ). У 1901 році він одружився з дочкою викладача Полтавської гімназії Юлією Платонівною Бровко (померла 1939 року), випускницею Петербурзької консерваторії. Вони виховали трьох дітей – Єлизавету, Георгія й Оксану. Їх усіх бачимо на численних фото цієї родини.

Сучасний вигляд с. Вишневе (Ерастівка). Фото Ірини Голуб, 25.08.2021 Павло Тушкан з дітьми Оксаною, Георгієм та Єлизаветою, бл. 1912 р. // http://surl.li/bensm

«Наша родина жила в Ерастівці в 1901–1919 роках, – згадувала Єлизавета Павлівна Тушкан, – а тато працював там з 1899 року. У 1901-му, коли мама приїхала до Ерастівки, це був степ в 40 кілометрах від залізниці і в степу стояло три будинки – двоповерховий навчальний корпус і два житлових будинки. Великий цегляний будинок з великими шістьма кімнатами, верандою. Навколо – ніякої медичної допомоги. Пізніше до нас приїздив лікар, який жив за 12 кілометрів. Думаю, що наше (всіх дітей) народження в Полтаві можна пояснити відсутністю лікарів в Ерастівці. Напевне, тому мама їхала народжувати нас до своїх родичів у Полтаву. Хрещеним батьком Юрка завжди вважався академік Дмитро Яворницький, директор Дніпропетровського музею. Він у нас бував і завжди кликав Юрка хресником». 

Ерастівський коледж ДДАЕУ (Верхньодніпровська нижча сільсьгосподарська школа). Фото Ірини Голуб, 25.08.2021 Дмитро Яворницький, 1930-ті рр. // https://uain.press/blogs/dmytro-yavornytskyj-zaporozkyj-harakternyk-1105806

А ось що згадував сам Георгій (Юрій) Тушкан.

«Верхньодніпровська нижча сільськогосподарська школа першого розряду та сільськогосподарська дослідна станція, якими керував мій батько, були засновані 1899 року. Але ухвала про їх відкриття з’явилася після жахливого неврожаю 1880 року, та губернське земство чомусь зволікало з цим майже двадцятиріччя.

Батькові довелося відвідати багато поміщицьких маєтків, щоб вибрати підхоже місце. Свої враження від зустрічей із землевласниками він переповідав Дмитру Івановичу Яворницькому, і той описав їх у повісті «Поміж панами»…

…Батько товаришував із Дмитром Івановичем, і той став моїм хрещеним батьком. Він відвідував нас, хоча був дуже завантажений, і коли приїздив на станцію Ерастівку «воювати» з Ерастом Бродським за збереження могил і кам’яних бабів...

...Пам’ятаю першу свою серйозну розмову з Дмитром Івановичем, місяців за кілька по тому. Він приїхав увечері й після чаю, коли гості порозходились, усамітнився в кабінеті. Татко звелів не заважати йому, і всі ми ходили навшпиньках.

З цікавістю й острахом я нишком підкрався до його порога, ледь прочинив двері й заглянув у шпарку. Я бачив тільки його зігнуту спину. Та вмить під моєю рукою рипнув одвірок. Я завмер: боявся й ворухнутися.

– Я все бачу й тебе бачу, – обізвався Дмитро Іванович.– Який же ти в чорта лицар! Ну, чого ти там сопеш? Заходь.

Мене це приголомшило: сидить до мене спиною, а бачить навкруги.

Я зайшов до кабінету і засичав, мов змія, через вибитий зуб. Це виходило вельми показово.

– Ти що, застудився?

– Ні, це я розмовляю з вами по зміїному...

– А ти чортячу мову знаєш? – спитав лукаво.

– Та хіба чорти балакають?

– Аякже! Та вони так тобі замовлять очі й зуби, що біле вважатимеш за чорне... З ними треба обереж-но-о-о-о! – і він кивнув указівкам пальцем правої руки на щось за моєю спиною на стіні, під стелею. Я, переляканий, озирнувся. Це «о-о-о» було його улюбленим прийомом. Воно сприймалося і як знак оклику, і як шана, іноді – посередньо, але майже завжди з відтінком якоїсь моралі.

– А ви скажіть щось по-чортячому!

– Я можу... Я все можу, але ж ти ні біса не втнеш... Ну, яких ти знаєш чортів?

Я давай перераховувати всю нечисту силу, про яку чув од бабусі, старих жінок і друзів. Згадав, як домовики заплітають кінські гриви, як відьми в’яжуть колоски на полі, «перекидаються» на котів, ходять доїти вночі корів. Але мені найстрашніша видалась бабусина розповідь про те, як чорти мучать у пеклі тих, хто бреше, не слухається батьків, краде солодощі, ледарює та комизиться.

– Та хіба це чорти? То казна-що! От я зустрічав чортів – любо глянути! І не десь там у пеклі, а тут на землі!

Я зиркнув на вікно, за яким гув од вітру телефонний дріт, і це розвеселило мого хрещеного батька.

– Поїдеш зі мною на Дніпро, через Ненаситець, це такий порожище – реве і стогне: отам чортів сила-силенна!.. І старі-престарі, бороди в них зелені, з водоростей. І молоді, бідові хлоп’ята, і вертляві дівчатка-відьмачки. Там у них – у кожного своє... Ті водяні млини крутять, ті за весла хапають, ті залоскочують на чистоводді й тягнуть у вир.  Інші чорти – тільки бавляться, бризкають на тебе водою. Бувають і такі – хитрющі-хитрющі.

На голоси прийшов татко і наказав мені йти геть і не заважати, але Дмитро Іванович поставив мене між своїх колін і далі вів мову про чортів. Та ще так цікаво, показуючи їх, – так мені ще ніколи ніхто не оповідав! Це був неймовірний, досі незнаний світ олюднених чортів, з якими люди поводилися запанібрата, сперечались і приятелювали: це були чорти з українського епосу, яким тоді захоплювався Дмитро Іванович.

– Тільки телепні бояться чортячої й відьмачої мари, – повчав мене гість.– А мудра людина завжди розгадає всі чортові підступи й ніколи не дасть себе перемогти. До того ж, розумні люди змушують чортів виконувати свою волю.

Саме такими хитрощами (куди тим чортам!) були запорозькі «характерники», яких не брав ні вогонь, ні вода, ні чорне болото, ні шабля, ні куля (за винятком – срібної). Характерникам вдавалося все: обертатися на сокола, летіти в татарський табір і все роздивлятися. Та й без перевертнів вони могли бачити за багато верст за допомогою чарівного «верцадла». Вони жил й на дні річок, і плавали під водою, і через воду перебиралися на матах із рогожі, їм за виграшки було відімкнути замок без ключа, вхопити голіруч вистрелене з гармати розпечене ядро, перетворити людей на кущі, і самим стати очеретом або річкою. Характерники володіли даром лікувати, замовляти, наводити страх, пускати «червоного півня», причаровувати красуню; вони допомагали добрим людям у біді, а ворогів карали.

Їхні очі не тільки людину бачили наскрізь, а й на три аршини під нею... Я спитав, що то за «червоні півні».

– Ото як вийдеш уночі, а на небокраї червоні птахи пурхають, палахкотить тут і там...

Але зненацька втрутилася мати, сказала, що дитині про це не треба знати. А от як було б добре, коли б Дмитро Іванович написав про чортів книжку... Тато і мій дядько й собі підтримали цю думку. Вони наполегливо вмовляли нашого гостя неодмінно взятися за перо.

– Е, що ті водяні чорти! Треба розповісти про характерників! Ото він вийде у степ, кине оком туди-сюди та й гукне: «Ану, люди, тут копайте!» Копають день і ніч – і знаходять у могилі коштовний скарб!

Дмитро Іванович підніс указівного пальця.

– Ви характерник? – спитав я.

Гість розсміявся, а мати накинулась на мене.

– Вустами дитини промовляє істина! А от Ераст Костянтинович так і не здогадався, що я характерник... Ану заприсягнись, що ти нікому не видаси моєї таємниці і мовчатимеш!

Я забожився йому, як це чинив мій улюблений Мауглі.

Дмитро Іванович похмуро спитав:

– Ти де живеш? У джунглях Індії? Ану, повторюй за мною!

Я проказав за ним слова запорозької присяги, а потім спитав, чи не міг би і я стати характерником, щоб відкривати в курганах багатющі скарби.

– А навіщо тобі багатство? – Я тоді ще не міг відповісти.

– Багатий скарб не золотом і самоцвітами, а тим, що в ньому віщі речі. Ну, що тобі видно у вікно?

– Нічого не бачу.

– Чому?

– Темно...

– І минуле для багатьох темне-претемне. А для характерника кожна річ із Кургана мовби зорова тру¬ба в колишнє. Гляне він у це «верцадло» й побачить: половці степом скачуть, вершники в золотих обладунках, у них золота зброя... Все видно...

– І ви бачите?

– Аякже, я ж характерник!

— То й мені подаруйте таке «верцадло».

– Це «верцадло» із таємницею. Треба самому його здобути, а для того потрібно слово знати, а щоб його знати, треба вчитися. Побажаєш – станеш характерником з віщою зоровою трубою. Нелегка це справа, адже він не для себе старається, а для народу, для його щастя... Людина – то краплина, а народ – океан... Океан – сила, і крапля тоді ваговитіша, коли вона в океані! О-о-о!..

...Спливли Дніпром весни.

Влітку 1930 року я вже працював у Дніпропетровському науково-дослідному інституті й частенько відвідував Дмитра Івановича.

Особливо запам’ятав одну зустріч. Як завжди, я зійшов скрипучими дерев’яними сходами на ґанок його будинку навпроти парку над Дніпром. Смикнув за ручку на товстій дротині. Десь у глибині дому продзеленчав дзвінок. Мені відчинив двері Дмитро Іванович – згорблений, сивий, із поглядом, що проникає в душу.

Він завів мене до кабінету. Я сів на канапі, що стояла праворуч: над нею висіло безліч фотографій з підписами славетних людей. Дмитро Іванович притулився за столом на дерев’яному стільці-напівкріслі (він вважав, що м’яка мебля – то «панські витребеньки» й вона шкідлива для здоров’я).

Був спекотний недільний день. Сіре від куряви листя пообвисало. Навіть горобці, поховавшись у затінку, пороззявляли дзьоби й не цьвірінькали. В кімнаті панували сутінки від запнутих вікон і віяло прохолодою. Розмірене цокали численні, масивні, мов шафи, годинники з колекції господаря. Спершу мені здалося, наче я перебуваю не в оселі, а в музеї, де сам Дмитро Іванович найдивовижнішпй експонат.

Зазвичай Яворницький працював багато й старанно, але в неділю він частував гостей своїми «бувальщинами». Оповідач він був пречудовий, і слухали його з неймовірним задоволенням. Завдяки феноменальній пам’яті й акторському обдарованню професор міг подати як лицедій і міністра, і генерал-губернатора, і тирана Сходу, де він колись мандрував.

Але цього дня Дмитро Іванович сидів тихий і задумливий. Я спитав, що з ним.

– Тобі цього не збагнути, як юнакові не зрозуміти діда. Сонце ген уже на обрії, от-от зайде, а мені ще бігти та бігти; відчуваю: не встигну – стільки незакінченої роботи.

Він зіщулився і знову задумався.

– Ні, не встигну. А мова ж – найкоштовнішнй скарб народу. Це – сам народ, його невмируща душа...

Він узяв зі столу аркушика і читав на ньому записане слово, наче священнодіяв над ним. Ще раз повторив його, потім знову вимовив зі смаком і захопленням, виказуючи надзвичайну вагомість слова, його дивовижну спроможність відбивати сутність речей та явищ, музичність звучання. Навіть йому, тонкому знавцеві мови, під час запису часто щастило знаходити й відкривати нові, досі нікому не відомі слова. Він учаровувався безмежністю мовного багатства, радів, коли розшукував рідкісне слово і сумував, якщо потрапляли під руку «бур’яни».

Дмитро Іванович читав і перечитував слова, перекладаючи стосика зліва направо. Перед ним на столі виростали вежі аркушів зі словами. Часом він подавав мені записане слово і прохав самому прочитати. (Почерк у нього був чіткий, писав він чисто, без виправлень).

– Не стає вже паперу.– Зітхнув: – Люблю, грішник, писати на доброму папері гарним пером, тоді й думка летить, ніде не затримується... Оце написав кумові, Іллі Юхимовичу Рєпіну, щоб знову надіслав мені паперу з Фінляндії.

Він занишк. Цокали годинники, відбиваючи час.

– Ну, що не зрозуміло?.. Я мов той селянин із казки Льва Толстого «Чи багато людині землі треба». Хочеться оббігти шматок якнайбільший, а земля – золото, жаль утрачати, прагнеш промчати кружним шляхом, біжиш якнайшвидше, а сонце заходить, так не поставиш, бідолашний, і першого пакола, як відкинеш ноги... Тож і питається: чи може людина здійснити те, що замислила. От і я біжу, як толстовський селянин, і позначки залишаю...– він простяг ліву руку до полиці, залюбки вибрав із величезного стоса охайно складені бузкові аркушики й поклав перед собою на столі.

– Це – найкоштовніший скарб! – він накрив долонею ті аркушики, наче під час благословіння.– З розкопок цього скарбу і мені треба було починати. Хіба простимо характерникові, що він чогось недопетрав раніш? А лікар Володимир Даль – той допетрав. Пропрацював усе своє життя і видав тлумачного словника живої російської мови... О-о-о! – Дмитро Іванович підніс угору свій вказівний перст.

Долинув гучний, надтужний, з переливами звук – і весь дім заповнив мелодійний передзвін... За першим ударом старовинного годинника пролунав другий, третій. Обізвалися й інші дзиґарі. Почувся «малиновий» дзвін, «срібний» – і відлуння найрозмаїтіших відтінків. Били механізми, що стояли в різних кімнатах, часом по двоє-троє разом, вибомкували не водночас, а з перервами, щоб не заглушали одне одного.

– Люблю слухати час, – признався зачарований симфонією годинників Дмитро Іванович».

Таким запам’ятався Георгію (Юрію) Тушканові його хрещений батько Дмитро Іванович Яворницький, який не міг не справити свого впливу на юну душу. Закінчивши Катеринославську гімназію, Юрій у 1921-му організував у Судаку комсомольський осередок і був першим його секретарем. Створив озброєний загін комсомольців для боротьби з рештками білогвардійців, які переховувалися у Кримських горах і лісах. Було йому тоді 15 років. У мирний час Юрій Тушкан подався слідами батька й вчився в Уманському середньому сільськогосподарському училищі. У 1926–1929 роках він студент Харківського інституту зернових культур. Працював в Українському науково-дослідному інституті економіки і організації сільського господарства. Брав участь в екологічному обстеженні Турксибу.

Катеринославська класична чоловіча гімназія, де вчився Г. Тушкан. Фотолистівка поч. XX ст. з фонду ДОУНБ.Будівництво Турксибу // https://elitar.kz/ru/materialy/news/-310

Від 1933 року Георгій Тушкан жив у Москві. Лаборант, потім асистент Сільськогосподарської академії імені Тімірязєва. Потім перейшов у систему Всесоюзної сільгоспакадемії імені Леніна. Працював на Памірі, в алтайській долині на дослідній сільгоспстанції. У 1937 році у співавторстві з М. Лоскутовим надрукував повість «Голубий берег». У 1938–1941 роках багато мандрує Середньою Азією.

Микола Томан познайомився з Георгієм Тушканом незабаром після війни. Георгій Павлович жив тоді на вулиці Воровського, неподалік від Арбатської площі. Біля входу в його невелику кімнату висіла величезна ґнотова рушниця-карамультук, окута залізом. Георгій Павлович привіз її з Паміру. Такою рушницею був озброєний його найулюбленіший герой – Джура.

«Щоразу, коли я приходив до Тушкана, – згадував Микола Томан, – я з великою обережністю прочиняв двері його кімнати, не без підстав побоюючись падіння на свою голову неабиякого розміру вогнестрільного пристрою. Викликала мою пошану і шкіра снігового барса, яка ледь приміщувалася на одній зі стін. Барса цього Тушкан убив на Памірі.

На другій стіні кімнати розкинув свої могутні крила пугач. Біля столу, заваленого книжками й різноманітними довідниками, стояв стіл, ніжки якого були зроблені з оленячих рогів, а спинка з лосиних рогів. Усі вільні кутки кімнати були заставлені вже цілком сучасними мисливськими рушницями і рибальським начинням, а на дивані, у невимушеній позі, завше лежав улюбленець господаря – красень курцхар, якого кликали Майком».

М. Томан тоді вже знав Георгія Тушкана як автора «Джури», тож така обстановка його анітрохи не здивувала. Бо ж годі було уявити собі житло творця цього роману якимось іншим. Ввважається необов’язковим письменникові, який пише пригодницькі романи, вести життя, подібне до своїх героїв, – бути мандрівником і мисливцем, дослідником і воїном. Однак коли з короткої біографічної довідки дізнаємося, що автор книжок, які змальовують пригоди мисливців на тигрів або мисливців за «Фау», сам полював і на тигрів, і на «Фау», читач проймається більшою довірою  до його творів, але й почуттям глибокої пошани до самого автора.

Георгій Павлович Тушкан усе своє життя і був таким письменником-життєлюбом, людиною, одержимою пристрастю до «зміни місць», мисливцем і рибалкою. Він попоїздив вздовж і впоперек чи не усім величезним Радянським Союзом, побував у Лівані, Єгипті, Бельгії, Франції, Італії, Греції, Туреччині, і Сполучених Штатах Америки.

Пропрацювавши декілька років на високогірній комплексній станції на Памірі, а потім багато мандруючи Середньою Азією, Тушкан приглядався до життя людей, полював, спостерігав поведінку тварин, вивчав історію народів Середньої Азії. Наслідком цих спостережень і вражень і стала перша його книжка «Голубий берег». А потім, 1940-го, з’явився роман «Джура», який витримав з десяток видань в Радянському Союзі і був перекладений багатьма мовами.

Видання книжки «Джура» //  https://readli.net/razvedchiki-zelenoy-stranyi/ Видання книжки «Джура» //  https://readli.net/razvedchiki-zelenoy-stranyi/ Видання книжки «Джура» //  https://readli.net/razvedchiki-zelenoy-stranyi/

Радянським Фенімором Купером назвало Георгія Тушкана у своїй передмові до «Джури» англійське видавництво. Воно ж сповістило своїх читачів, що «від часу «Останнього з могікан» ми не читали повісті, так насиченої хвилюючими подіями і оригінальними характерами, як «Джура».

Ось як пояснював згадуваний М. Томан феномен цього твору, який привернув загальну увагу і ґрунтовно увійшов свого часу до кола читання молоді (видавництво «Детская література» видало 1966 року цей роман у серії «Бібліотека пригод» тиражем триста тисяч примірників! Можна  знайти його нині і в Інтернеті): «Звісно ж, їм полюбився головний його герой, молодий киргиз-мисливець Джура, перенесений вітрами революції з патріарахально-родового ладу у радянський час. Але не лише цією дивовижною метаморфозою прикметний роман Георгія Тушкана. Головна удача автора і причина популярності його твору в переконливості становлення характеру Джури. Весь його нелегкий шлях від простого юнака-мисливця, обплутанного столітніми забобонами, до свідомого, загартованого у багатьох відчайдушних поєдинках з басмачами зрілого батира..., малює  Георгій Тушкан з великою правдоподібністю».

У вирі подій опинився не лише Джура, але і його наречена Зейнеб, і чимало інших жителів маленького, загубленого в горах Паміру кишлака Мін-Архара. Їхні долі тісно переплелися з долями геолога Юрія Івашка, начальника прикордонної служби Максимова, бійців добровольчого загону.

Вперше опублікований перед війною роман «Джура» був згодом екранізований. А сам автор твору Георгій Тушкан на початку війни, в 1941-му пішов добровольцем на фронт. Нелегкими шляхами війни він пройшов чимало сотень кілометрів. В одному з боїв офіцер-артилерист був поранений і контужений. В останні роки служив помічником начальника оперативного штабу 52-ї армії Другого українського фронту. Георгій Павлович займався пошуками баз німецької ракетної зброї. Його книжка «Мисливці за «Фау» (1961) і віддзеркалила цей період армійської служби автора. Перемогу Тушкан зустрів на Ельбі. Нагороджений трьома бойовими орденами.

По війні виходили такі кижки Георгія Тушкана – «Розвідники зеленої країни», «Чорний смерч», «Птахи летять на північ». Вони відбили його життєвий досвід мисливця і рибалки, невтомного мандрівника, його чималі пізнання в галузі агробіології.

А повісті «Друзі і вороги Анатолія Русакова» судилося стати останньою книжкою, яка вийшла за життя автора. Її він присвятив проблемі громадянської мужності у боротьбі із злочинністю. Щоб ґрунтовно дослідити цю проблему, Георгій Павлович їздив виправно-трудовими колоніями, зустрічався з працівниками оперативних і слідчих органів міліції та прокуратури.

У березні 1965-го він віз у видавництво рукопис свого нового роману «Перший постріл», присвяченого рокам революції та громадянської війни, своєї молодості. По дорозі у видавництво його спостигла нагла смерть – письменника не стало 11 березня 1965-го. Помер він раптово, наче від кулі, що влучила в серце. Далися взнаки фронтові рани.

Обкладинка книжки Г. Тушкана //  https://readli.net/razvedchiki-zelenoy-stranyi/Обкладинка книжки Г. Тушкана //  https://readli.net/razvedchiki-zelenoy-stranyi/Обкладинка книжки Г. Тушкана //  https://readli.net/razvedchiki-zelenoy-stranyi/
Важко не погодитися з Миколою Томаном, який добре знав нашого земляка: «Георгій Павлович Тушкан був одержимий тією цікавістю і любов’ю до життя, без котрих не створюються справжні твори. Він чимало побачив, багато знав, і у нього відтак було що розповісти своїм читачам».

У селі Вишневому (Ерастівці), де минало дитинство письменника, не забувають про Георгія Тушкана. У музеї аграрного технікуму імені Ераста Бродського, де довгі роки працював директором його батько, завдяки директору технікуму Василю Карповичу Джмелю виставлено основні книжки письменника, учням розповідають про віхи його біографії.

Титульне фото http://surl.li/benos

Микола Чабан
Бібліографія:

Тушкан Г. «Багатий скарб не золотом» // Чабан М. Сучасники про Д. І. Яворницького.– Дніпропетровськ.– 1995.– С. 50–56.
Тушкан Г. Джура / худож. П. Алякринский.– 2-е изд., перераб. и доп.– Москва: Молодая гвардия, 1948.– 352 с.
Тушкан Г.П. Джура: роман.– Москва: Молодая гвардия, 1965.– 639 с., 1 л. портр.: ил.– (Тебе в дорогу, романтик).
Тушкан Г.П. Джура.– Доп. и перераб. изд.– М.: Детская литература, 1966.– 615 с.: ил.– (Библиотека приключений).
Тушкан Г.П. Джура: роман.– Ленинград: Лениздат, 1990.– 543 с.: ил.– (Отвага, умение, честь).
Тушкан Г.П. Друзья и враги Анатолия Русакова.– Фрунзе: Мектеп, 1965.– 527 с.
Тушкан Г. Черный смерч: [роман] / ил. Д. В. Ушаков.– Ташкент: Объедин. изд. «Кзыл Узбекистан», «Правда Востока» и «Узбекистони сурх», 1958.– 656 с.: ил.
Тушкан Г.П. Охотники за «Фау».– Москва: Профтехиздат, 1961.– 596 с.: ил.– (Фантастика. Приключения).
Тушкан Г.П. Первый выстрел: роман.– М.: Детская литература, 1967.– 687 с.– (Библиотека приключений и научной фантастики).– (в пер.).
Тушкан Г.П. Птицы летят на север: Приключения на охоте и рыбалке / ил. Ф.П. Глебов.– Москва: Сов. писатель, 1961.– 348 с. : ил.
Тушкан Г. Черный смерч: [роман] / рис. А. Кондратьева.– Фрунзе: Киргизгосиздат, 1959.– 634 с.: ил.
***
Тушкан Г. Спогади // Україна.– 1988.– № 2.
***
Сторожко В., Руденко Г. П’ятихатські самоцвіти. У трьох книгах.– Кн. 3-тя.– Дніпропетровськ.– 2000.– С. 77–78.
Чабан М. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905–1921): Біобібліограф. словник.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2002.– С. 458–459.
***
Тушкан, Георгий Павлович // http://ru.wikipedia.org/wiki
Георгій Павлович Тушкан // http://histpol.pl.ua/pages/content.php?page=3203
Тушкан, Георгий Павлович // http://publ.lib.ru/ARCHIVES/T/TUSHKAN_Georgiy_Pavlovich/_Tushkan_G._P.html
Георгий Тушкан. Джура. Несколько слов об авторе «Джуры» // http://www.erlib.com
Георгій Павлович Тушкан // http://histpol.pl.ua/?lang=ukr
Створено: 21.01.2022
Редакція від 21.01.2022