Як Олександр Біличенко став Олесем Гончаром

Гончар Олесь (Олександр) Терентійович

Україна, Дніпропетровська область

  • 3 квітня 1918 – 14 липня 1995 |
  • Місце народження: сел. Ломівка (Катеринославська губернія, УНР - нині м. Дніпро) |
  • письменник, громадський діяч, Герой України

Олександра Сова багато років ревно зберігала пам’ять про свого видатного брата і невтомно розповідала численним гостям про його життя.

Їз рідною сестрою Олеся Гончара Олександрою Совою ми зустрілися напередодні 95-річчя від дня народження письменника, 2013 року. Самій Олександрі Терентіївні тоді 4 квітня мало виповнитися 99, а померла вона на 102-му році життя 14 листопада 2015 року.

Незважаючи на дуже поважний вік, Олександра Сова охоче спілкувалася, приймала численних гостей і невтомно вкотре із задоволенням розповідала про свого видатного брата. Жила Олександра Терентіївна в тому ж будиночку в Дніпрі (раніше це було село Ломівка, нині район навколо вул. Передової), де мешкав, повернувшись із фронту, Олесь Гончар і де він писав «Прапороносців». Поряд розташований будинок наймолодшої доньки Олександри Сови – Тетяни Гаврилівни, яка й доглядала стареньку матір. До речі, молодшу племінницю письменника звуть так само, як і його з Олександрою Терентіївною маму – Тетяну Гаврилівну Біличенко (у дівоцтві Гончар).

«Першу нашу з чоловіком хату німці спалили у війну. Ми потім частину відбудували. І в хаті цій – перший у нашому місті – музей Олеся Гончара!», – з гордістю хвалилася Олександра Сова. В руках вона тримала братів «Собор» з його дарчим підписом. У маленькій кімнатці, де колись жив і писав Олесь Гончар, сестра облаштувала музейну експозицію. Тут зберігалися особисті речі письменника, книжки з його автографами, подарований сестрі «Кобзар» (по якому вона вчилася читати) і прикрашений рушниками портрет Олександра Терентійовича. З вулиці на хатинці прикріплені портрет письменника і меморіальна дошка.

Хата в Ломівці, де мешкав Олесь Гончар. 

«Ця хата й справді була теплою. І гріла вона не стільки плиткою, розжареною до червоності, скільки теплом людської щирості, турботи, доброти. Демобілізований фронтовик був оточений тут увагою, зовсім для нього незвичною. Йому відводять краще місце – біля грубки, сестрин чоловік не забуває щовечора зарядити карбідом лампу, щоб її вистачило на всю ніч, і навіть діти намагаються не галасувати, коли сідаєш до роботи», – згадував про перебування в оселі сестри Олесь Гончар.

Мачуха не пускала батька до сина

«Колись поїхали, а та хата стоїть, – згадувала Олександра Терентіївна про будиночок на сусідній вулиці, де вони з Олесем Гончаром народилися. – Там жили Біличенки – наш дідусь, батько. Я там народилася 1914 року. Батько пішов на війну, прийшов 1917-го, а в 1918-му братик народився. Дідусь старенький був, узяв мене за руку, вивів на двір, а в городі вже зелено було, тоді була дуже рання весна. «А ми тобі братика піймали!» – «Де?» – «А там бігав, у капусті». А капуста вже посаджена була й зеленіла. Я вирвалася і побігла. «Та не біжи, там уже нема нікого». – «Хочу ще сестричку спіймати». – «Та одне тільки бігало, не біжи». Зайшли в хату. Братик лежить на плиті в пелюшках зв’язаний, а мама на ліжку «стереже його, щоб не втік». Дідусь: «Дивись, не торкайся його, бо вирветься і побіжить, воно таке швидке, що не доженемо». Як зараз пам’ятаю…».

1920 року мама Сашка і Шури Біличенків (а назвали їх однаково, тому що по церковних книгах таке ім’я випадало) померла. І малюка, якому ще й двох рочків не виповнилося, відправили на Полтавщину, в село Сухе до маминих батьків. У їхнього сина – рідного брата мами, дядька Якова – дітей тоді ще не було. Потім народилося двоє. Сашко їх доглядав. У селі хлопця називали «гончарівський сирітка». Коли настав час іти до школи, дідусь купив Сашкові все потрібне, бабуся торбу пошила з полотна. Склав туди першокласник і перо, і буквар, і чорнила. Дядько Яків Гончар узяв племінника за руку й повів учитися. «Дідусь і бабуся поцілували мене, – розказував пізніше сестрі Олесь, – і я пішов. Двері відкрили у школу, вчителька сказала сідати і запитала: «Гончар, як тебе звуть?» – «Сашко». – «А ми тебе зватимемо Олесем, бо вже є в нас Сашко». Так перша вчителька перехрестила Олександра Біличенка на Олеся Гончара.

«Гончаром – тому що в Гончарів жив, мама ж Гончарівна була. Так він Гончаром і залишився на весь світ. А зустрілися ми з братом знову аж 1935 року, як я вийшла заміж. Він і не знав, що в нього сестра є, батько, – розповідала Олександра Терентіївна. – Уже він був харківський студент, приїхав у село Сухе, де виховувався, а бабуся каже: «Вже твоя сестричка заміж вийшла». – «Хотів би бачити, яка в мене сестра». Дядько привіз його сюди. І він мене побачив, мого чоловіка і батька.

А сталося це через те, що мачуха не пускала батька до сина. Мама померла у 1920-му на Різдво, а мачуха прийшла на Трійцю того самого року. Так швидко, бо вона була мамина двоюрідна сестра, Єфросинія Калинівна. Вона, як і мама, сюди прийшла за багато верст роботу шукати. А мені таке було, що не дай Боже нікому! Я такої злої людини, як у мене мачуха була, не бачила. Одного разу прокидаюся в комірчині, лежу в багнюці. Відро стоїть з водою, у мачухи в одній руці кружка, а в другій – ніж. Каже мені: «Ну що, не будеш казати батькові?» Я тоді здогадалася, що це вона мене побила до втрати свідомості, щоб я батькові не казала, що вона мене постійно б’є.

Коли виросла, якось подружка моя каже: «Слухай, у мене сестра заміж вийшла, і така там свекруха хороша, і чоловік хороший, і брат у нього теж має бути хороший. Ось я тебе познайомлю». Так і сталося. Гаврило, скільки жили, не образив і не вдарив. І свекруха жодним словом не образила мене. «Моя дітка, моя дитино» звала».

«Ой, красивий який у Шури брат!»

Коли почалася Друга світова війна, Олесь Гончар – студент Харківського університету – пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. Після Перемоги заїхав до сестри у Дніпропетровськ.

«Як німці відступили, ми прийшли додому, відбудували частину хатинки. Двоє дітей уже було. Коли прийшов з фронту Саша, то сказав: «Я поїду в Харків довчатися», – вела далі Олександра Терентіївна. – А інститут у Харкові розбомбили німці, та й грошей не було ані в його, ані в нас. Чоловік мій і каже: «А що, в нас такої школи немає, як у Харкові?». Олесь засміявся: «Є». – «Ну тоді вступай. Що ми їстимемо, те й ти». Він пішов, вступив, за півроку третій і четвертий курси закінчив. Тут, у цій хатині. А я кажу: «Слухай, Сашо! Мені так хочеться, щоб ти нашу дівчинку взяв. Хоч де ти будеш, вона йтиме до батьків своїх, та й ти до мене зайдеш. На нашій вулиці є така дівчина хороша, Валя». Красива дівчина! Валя Данилівна Мала, вона нині в Києві живе. Він послухав мене. Приходе й каже: «Не я з нею познайомився, а вона зі мною».

У Валі був хлопець із Новомосковська, вона йому й сказала: «Познайом мене з тим солдатом». Сашко у солдатській одежі ходив, бо не було у що перевдягнутися. Бувало, йдемо вдвох: він в університет, а я на базар. І люди казали: «Це, мабуть, її брат, бо такий красивий, як і вона». А ще говорили: «Ой, красивий який у Шури брат!» І Валя якось підійшла до нього: «Ми ж на одній вулиці живемо». І вони стали ходити через міст пішки в університет разом (Валентина Гончар навчалася теж на філологічному факультеті – Авт.). Не було тоді ні трамвая, нічого. У нас на вулиці жодної хати не було, все попалили. Ні кішки, ні собаки, нічого не було. Я десь узяла кошеня, виростила. І торгувала кошенятами коло магазину. Люди купляли і платили гроші великі».

На час закінчення університету в Олеся Гончара вже були в журналі «Вітчизна» надруковані «Прапороносці». Молодого й талановитого літератора прийняли у Спілку письменників і запросили в Київ. Згодом дали в столиці квартиру, куди він і забрав Валентину. Сім’я Гончарів з дітьми частенько навідувалася до дніпропетровських родичів у відпустку на все літо. І було тоді біля хати Олександри Сови «не одна вулиця людей, а півсела, бо приїхав же до Шури брат!». А у дворі батьків Валентини Гончар побудували хату, в якій у письменника був окремий кабінет. Там він писав і «Собор», і багато інших творів, які дружина друкувала на машинці.

Писав уночі під карбідкою

Олександра Сова, сестра Олеся Гончара.Олександра Терентіївна і її донька пройшли у невеличку кімнату, де жив під час навчання в університеті Олесь Гончар: «Як Олесь прийшов сюди жити, так все ще рудо було, стіни не побілені, хата не обмазана до пуття. Ми четверо, з двома дітьми – там, у тій половині. Груба була гаряча. То Сашко приніс дві дошки і лантух соломи, і на соломі спав. Чоловік зробив карбідку, щоб лампочка була. То Сашко дві карбідки висвічував за ніч, усе писав. Бог його зна, коли відпочивав, коли спав».

Сестра Олеся Гончара показала на шафу з книжками, якими колись той користувався. Сама вона у школі не вчилася жодного дня. А читати навчилася, коли пішла до школи старша донька. «І тепер читаю запоєм», – каже. Читала Олександра Сова книжки Олеся Гончара. Тетяна Гаврилівна додала: «Вона їх перечитує більш ніж по десятку разів». До речі, онука Олеся Гончара – Леся Гончар – теж письменниця, пише дитячі книжки, а його правнуки добре малюють.

До Олександри Терентіївни щодня ходили люди, бо вона займалася знахарством. «Я цілий день з людьми. Вони мене люблять і йдуть саме до мене. Як перелякана дитина, до мене приносять. Помолюся за неї Богу, все проходить. Ніхто не казав, що молилася і не допомогло. Цю молитву розказав мені дідусь, свекрушин батько. Передається вона лише тому, кому положено», – зауважила бабуся.

– Олександро Терентіївно, – запитала насамкінець. – Як треба жити?

– Жить не тужить, і до старості прожить. Коли негаразди в житті були, я молилася, читала «Отче наш» і «Вірую». 

 

 

Фото авторки

 
Створено: 31.03.2021
Редакція від 05.04.2021
Наталія Біловицька
Бібліографія:

Довгаль С. Саша і Шура [О. Гончар у спогадах сестри О. Сови] // Україна молода.– 2001.– 6 квіт.– С. 14.
Єрьоміна А.В. У домашньому музеї Олеся Гончара [Зустріч з сестрою письменника О.Т. Совою в меморіальному музей О. Гончара] // Зоря.– 2012.– 25 трав.– (№ 41).– С. 15.
Завгородній С. Олесь Гончар на півдні. Вечір тихої розмови. Подорож до останнього махновця. Над Азовським морем // Завгородній С. Так давно і так недавно: Спогади, документальні повісті [Спогади про зустрічі та спілкування з О. Гончаром, розмова з його сестрою О. Совою про життя письменника в Ломівці].– Дніпропетровськ: Промінь, 1982.– С. 68–127.
Калинова Д. Він квіттям зійшов у полях України: [Про шкільні музеї Олеся Гончара, про сестру письменника] // Бористен.– 2004.– № .– С. 25.
Онискевич О. Улюблена газета сестри Олеся Гончара: [Переможець дитячого волонтерського руху АНД району про сестру нашого земляка О. Гончара О.Т. Сову] // Зоря.– 2009.– № 118 (29.10).– С. 1, 6.