Самарський Пустельно-Миколаївський монастир: архітектурна та мистецька спадщина

Самарський Пустельно-Миколаївський монастир: архітектурна та мистецька спадщина

Україна, Дніпропетровська область

Недалеко від Новомосковська понад 400 років стоїть Самарський Свято-Миколаївський монастир – одна з чудових перлин запорозької старовини.

Недалеко від міста Новомосковська ось вже декілька століть, віддзеркалюючись старовинними стінами храмів у спокійній гладіні річки Самари, стоїть Самарський Свято-Миколаївський монастир – одна з чудових перлин запорозької старовини. Найменш висвітленим є питання, як сформувався архітектурний ансамбль монастиря, адже на його території збереглося небагато пам’яток. У той же час з’ясування містобудівельної історії комплексу допоможе не лише виявити призабуті сторінки його створення, але й внести певні пропозиції щодо відтворення зруйнованого.

Монастир становить великий інтерес з точки зору наукових досліджень. Тому важливим завданням є вивчення його території для виявлення всіх архітектурних пам’ятників і історичного містобудівного утворення. Рік заснування Військового Запорозького Пустельно-Миколаївського монастиря «в точности не известен, но начало ему положено было скоро после 1576 года, когда польско-литовский король Стефан Баторий даровал козакам старый город Самарь, с монастырем и перевозом». 

З документальних джерел випливає незаперечний факт: ще до появи монастиря на території сучасної обителі існувала невеличка церковця в і’мя Святого Миколая. Саме вона стала після 1576 року тим вихідним вузлом, навколо якого поступово почав утворюватися комплекс основних монастирських споруд. Коли запорожці отримали у своє розпорядження значні землі, до складу яких входило і старовинне місто Самарь з прилеглими лісами, вони стали укріплювати місто, а на великому острові, який розташовувався на р. Самара, заснували невеличке укріплення з льохами і підземними ходами. Коло церкви побудували кілька житлових приміщень, куди за розпорядженням коша Запорозького поміщали «ранами скалеченных казаков, всех больных, на баталиях раненых». Це була перша на Запорозьких Вольностях невеличка дерев’яна церква «с шпиталем, звонницей и школою при ней».

З вище сказаного видно, що навіть на початку створення це – невеличкий комплекс, який виконував багато суспільних функцій – ідеологічну, культурну, соціальну і, зрештою, оборонну.

З історичних джерел відомо, що у 1602 р. фортеця з церквою перетворилася на монастир. Його започатковували, здебільшого, з кількох дерев’яних келій довкола каплички або церкви. Після отримання архієрейської благословенної грамоти на заснування обителі зводили соборну церкву. Це одразу ж змінювало об’ємно-просторовий устрій комплексу: він набував архітектурну та ідейну домінанту, ставав упорядкованою цілісністю – символічною моделлю «Граду Божого».

Протягом XVII ст. монастир неодноразово піддавався нападам. Під час одного з них церкву зруйновали, монастир пограбували і спустошили. Однак, уже у 1670 р. його відновили, а церкву відбудували.

У другій половині XVII ст. для Росії виникла необхідність мати укріплену фортецю на північному кордоні запорозьких земель. У 1687 р. по сусідству з монастирем було споруджене Богородицьке містечко. Це будівництво занепокоїло запорожців, і вони відкрито висловили своє невдоволення гетьманові Івану Мазепі та князеві Голіцину. Ченці Самарської обителі підтримали козаків, після чого запорозький монастир визнали джерелом збурення. Російські війська оточили обитель, захопили багатьох ченців, піддали їх тортурам і допитам. Для монастиря настали тяжкі часи. У 1690 р. він геть спорожнів, «братские келии были без жильцов и церковь стояла без пения». В цьому ж році монастир прийнято під опіку Києво-Межигірського монастиря, але вже не було можливості в такі тяжкі для всього Запорожжя часи виправити і відновити в обителі монастирський лад.

Про період становлення монастирського комплексу збереглося небагато даних, але чудово видно, що монастир являв собою невеличку фортецю, напевно, земляну. Важко судити про розміри споруди і форму. Традиційно вона мала чотирикутну конфігурацію, всі будівлі були дерев’яними. Добре проглядається давньоруська (а, отже, й українська) традиція розташування комплексу на водній артерії, однак, розташування на плоскому рельєфі дуже рідкісне явище. З цього випливає, що планувальну структуру монастирського ансамблю визначали такі головні чинники: топографічний, культовий (орієнтація за сторонами світу і склад будівлі), господарський, а пізніше - оборонний.

Соборна церква домінувала над рештою будівель, тому її провідна композиційна роль мала зберігатися при всіх подальших перебудовах і розширеннях монастиря. Другою за значенням найважливішою спорудою була трапезна, вона функціонально, композиційно й образно тяжіла до соборної церкви. Також важливим компонентом монастирського комплексу була дзвіниця. Підпорядковуючись соборній церкві, вона не мала самостійної композиційної ролі до середини XVIII століття.

Кінець XVII – початок XVIII століть – період занепаду монастиря, тісно пов’язаний із сумними подіями, що відбувались в Україні в цей час. Участь запорожців у селянській війні 1707–1708 рр., а також підтримка антиколоніального повстання гетьмана Лівобережної України Івана Мазепи 1709 року призвели до тяжких наслідків. Царські війська зруйнували Запорозьку Січ. Більшість запорожців перетнули кордон Кримського ханства й осіли на території, яку контролювали татари. Після невдалого для Росії Прутського походу 1711 р. монастирські землі опинилися під владою Кримського ханства. Тоді надбання монастиря були пограбовані, а святиня перетворена на попіл.

План Військового Запорозького Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря 1739 р.

Запустіння тривало до 1720 року. З цього часу монастир потроху став відбудовуватись. З 1726 р. для Самарського Військового монастиря почався новий, найцікавіший період розбудови і облаштування – «монастырь… как первая существеннейшая и необходимая потребность края снова возник из пепла и развалин, скоро принял иной, лучший вид и получил во всех частях более правильное устройство». Мається на увазі, що всі типи будівель розташовувалися в монастирі не мальовничо-хаотично, а строго закономірно. В міру розвитку монастиря ускладнюється його функціональний устрій: при наявності відповідної території монастир поділяється на кілька відокремлених функціональних зон: культову – у центрі, житлову, господарську – на периферії.

Відродження монастиря пов’язане з діяльністю миргородського полковника Данила Апостола, до володінь якого увійшли землі Самарської паланки. Він і його син були повновладними господарями цих земель, а населяли їх козаки, які приходили з-за Дніпра. З Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря виписали нового настоятеля – ієромонаха Іоаникія. Спочатку були влаштовані декілька келій для ченців, потім почалося будівництво невеликої дерев’яної церкви. У 1732 році Троїцька церква була завершена, і в ній відкрито богослужіння.

Відразу ж після повернення на рідні землі у 1734 р. запорожці протягом літа спорудили біля Чортомлика на р. Підпільній Січ. Після цього взялися за облаштування Самарського монастиря. Начальник усіх запорозьких церков, ієромонах Межигірського монастиря Павло Маркевич усі сили спрямував на те, щоб за короткий час привести до ладу всі його святині.
У зв’язку з початком російсько-турецької війни 1735–1739 рр. монастир набуває вигляду неприступної фортеці. За допомогою російських військ поруч зі зведенням і ремонтом церков відновлені старі підземні ходи, льохи та комори, а також побудовані нові приміщення для поранених і хворих та склад для провіанту.

У 1736 р. фортеця витримала перший удар. Під прикриттям Самарського монастиря запорожці разом із ченцями розбили кримчаків, причому був убитий Нуреддін-султан. У наступному році його син Фатті-Гірей привів нову орду, однак не насмілився штурмувати укріплення. Під час нападу Нурредін-султана монастир дуже постраждав. Стіни в багатьох будівлях були пошкоджені, деякі споруди згоріли. Пізніше, в спокійніші часи, запорожці обитель відновили.

Згідно з планом 1739 р. монастир являв собою земляну фортечну споруду бастіонного типу, у вигляді прямокутного укріпленого пункту з довготерміновими спорудами, постійним гарнізоном, озброєнням і різними припасами, підготовленими до тривалої кругової оборони. У монастирях намагалися витримувати канонічну, освячену Святим Письмом, прямокутну чи квадратну форму плану з собором у центрі, трапезною обабіч, корпусами келій та іншими будівлями по периметру. Фортифікаційні елементи конструктивно аналогічні укріпленням «Української лінії». Генерал російської армії граф Вейсбах, який будував «стару Українську лінію», допомагав запорожцям у спорудженні укріплень монастиря. У 1735 році нагляд за будівництвом фортеці здійснював генерал-лейтенант Леонтьєв. Відомо, що за основу була прийнята система оборонних споруд французького інженера Себастьяна Вобана. Під час будівництва часто вносилися зміни.

Зовнішній вигляд монастиря у 1739 р. Реконструкція автора.Основним елементом фортифікації був вал, котрий насипався с тильного боку рову. Головним елементом валу слугував бруствер – штучне закриття, яке влаштовували для прикриття військ і гармат від прицільних обстрілів. На плані також добре видно берму – «уступ между верхним краем эскарпа и подошвой наружной отлогости бруствера» і рів, заповнений водою. Високий рівень підземних вод легко заповнював його. За ровом видніється гласіс – поле з боку противника.

Із західного, східного та південного боків фортеці, в центрах сторін були влаштовані редани або, як їх називали козаки, «гачки» – укріплення з двома фасадами, що сходились у полі під гострим кутом. З реданів стрільці мали можливість вести фланкований вогонь. На північному боці редан замінений люнетом – відкритим з тилу укріпленням із одним прямолінійним ровом зі східної сторони.

З північно-східного боку фортеці, за частоколом, розташовується монастир. Головний вхід у фортецю влаштований з північного заходу, що відповідало розташуванню головного входу до соборної церкви. Через рів, який оточував фортецю, перекинуто міст. Корпус трапезної та дзвіниця утворюють напрямок руху від входу до церкви. Багато українських монастирів отримали таке логічне планування під час їхньої реконструкції на початку XVIII ст. Дзвіниця акцентує в’їзд і робить мальовничишим силует монастирського комплексу. Причина спорудження дзвіниць окремо від храму полягає в тому, що їх використовували як дозорні та оборонні башти. Іноді вони виконували функцію складських приміщень, де зберігали боєприпаси на випадок воєнних дій.

Головним об’єктом на плані є дерев’яна церква. В цей період в Україні високого рівня досягла дерев’яна архітектура, котра своїми значними досягненнями в більшій мірі зобов’язана творчості народних майстрів. Незважаючи на розмаїтість форм, дерев’яні храми на території України будувались на основі однакових конструктивних принципів, вони будувались «в зруб». Найбільш розповсюдженими були трикамерні споруди. Саме таку церкву ми бачимо в центрі композиції монастиря. Центральна частина церкви – восьмигранна, більш виразна, із заходу до неї примикає так званий «бабинець» із головним входом, а зі сходу гранований вівтар. Внутрішня висота центральної ділянки дорівнювала довжині плану споруди. Завершення церкви має три склепіння, ця об’ємно-просторова споруда є національною особливістю українських храмів. Сталість такої схеми визначалась логічною простотою, конструктивною та функціональною доцільністю.

Розташування всіх будівель усередині фортечних стін підпорядковане напрямним вісям соборної церкви. Плани зображених будинків у більшості випадків являють собою витягнутий прямокутник, рівномірно поділений на окремі прохідні та непрохідні кімнати. Ширина і довжина будинків залежить від розмірів камер-кімнат і їхньої кількості. Всі будинки дерев’яні і зроблені «в зруб». Домашній спосіб виробництва, ремесло не вимагали спорудження якихось особливих будівель, які відрізнялись би від звичайних господарських споруд. Композиційна вісь захід-схід виявлена також і в планувальному прийомі другого в’їзду до монастиря, розташованого у східній частині фортеці. В’їзд виходить просто до річки.

Таким чином, до середини XVIII століття завершився другий етап формування комплексу Військового Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря. На цьому етапі склався принцип композиційної забудови, а також розміщення головних споруд за сторонами світу, а разом із тим орієнтація всього комплексу. Проаналізувавши об’ємно-просторову і планувальну структури монастиря, його можна віднести до композиційної групи з центричною формою забудови (всі споруди зорієнтовані на соборну церкву і головну площу). Вже на цьому етапі його формування основними об’ємно-просторовими компонентами ансамблю є: висотний елемент – дзвіниця, об’ємний – соборна церква, перехідний від висотного до горизонтального – трапезна церква, горизонтальний – келії та господарські споруди.

Дух часу вимагав монументальних образів. Головним завданням, особливо на початку XVII–XVIII ст., стає створення виразного вражаючого образу, символу, пам’ятника, який стверджував національну культуру. Накопичення великих коштів у монастирі, який мав земельні володіння, а також користувався допомогою козацької старшини, дало можливість створити новий монастирський ансамбль. До цього часу обитель стала центром усієї північної окраїни Запорозьких Вольностей. У монастирі був запроваджений афонський статут, збільшено кількість ченців, споруджені так звані «вітальниці» (будинки для прийому мандрівників) для відвідування монастиря мирянами, відкриті школи і лікарні, влаштовані дачі, вітряки і загони; населено ціле село Чернече для підданих, вотчинників і прислужників монастиря, людей сімейних і безсімейних; нарешті був зроблений опис всього майна і складена коротка історія монастиря. У 1760 р. настоятель обітелі Володимир Сокольський «произведен в начальники Сечевых церквей», а у 1774 р. на прохання війська і за клопотанням Г.О. Потьомкіна «пожалованный даже в Архимандриты».

Нові фортифікаційні роботи було виконано у 1768 р. монахом Семеном Абазоном. З дозволу настоятеля він «все устроил и расположил в монастыре наилучшим образом, по правилам тактики, приспособительно к требованиям военного времени, для удобнейшего отражения вражеского нападения». Завдяки вчасно виконаним роботам монастир благополучно витримав напади татарської орди 1769 р. 

На початку царювання Катерини ІІ монастир продовжував «более и более улучшаться и возвышаться в своих постройках и хозяйственных заведениях». Після зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. монастирю ще на деякий час вдалось зберегти свої володіння. Але вже у 1780 р. його передали Києво-Межигірському монастирю, що знаменувало собою початок нового періоду в житті обителі.

У 1778 р. святу обитель відвідав грецький Митрополіт Ігнатій Готфійський. Він звернув увагу настоятеля та ченців на старезність і нетривкість головного храму. Святий Синод у 1780 р. дозволив збудувати нову соборну церкву Святого Миколая. Дерев’яна нова церква повинна була мати п’ять верхів. Але її так і не збудували.

Зовнішній вигляд монастиря у сер. ХІХ ст. Малюнок автора зі старовинної гравюри.

Замість старого дерев’яного головного собору у 1782 р. стараннями відомого в історії запорозьких козаків «дикого попа» – Кирила Тарловського, і колишніх військових старшин закладено новий кам’яний. Після закінчення у 1787 р. будівництва Миколаївського собору Самарський монастир здобув надзвичайно потужну композиційну домінанту, яка беззастережно підпорядковувала собі всю навколишню забудову. Мабуть, і сам К. Тарловський не міг сповна передбачити ступінь довершеності та образної виразності свого останнього архітектурного дітища. Новий монастирський храм ознаменував собою появу одного з найяскравіших творінь будівельного мистецтва другої половини XVIII ст. на теренах колишньої Запорозької Вольниці. Цей витвір органічно увійшов в мальовничі самарські ландшафти, вдало доповнюючи нерукотворну красу тутешньої природи величним витвором людських рук.

1788 р. було заведено російським урядом в Гетьманщині та Степовій Україні «штати» для монастирів, себто, деякі з них (як от Нехворощанський, Заорельський, Сокільський та інші) зовсім знищено, а в тих, що зоставлено, одібрано усі села й значну більшість ґрунтів. 

Собор в ім’я святителя Миколая – кам’яний, хрещатий у плані, фасади перетинає розвитий карниз, розділяючи стіни на два яруси. Пам’ятка хоч і вціліла, але дуже постраждала від часу. Втрачено барабан головної бані з купольним завершенням, і, ймовірно, з численними перебудовами, втрачено фронтони барокової форми, а замість них з’явилися властиві класицизму трикутні фронтони. Повністю перебудовано інтер’єр, але вцілів ліпний барочний декор, арочне обрамлення вікон, яке характеризує будівлю як приклад архітектури бароко.

З 1791 р. колишній військовий монастир з наказу церковного уряду стає «загородним домом» Катеринославських архієреїв.

На захід від собору у 1798 р. Карпо Яковенко, новокодацький мешканець, будує дерев’яну чотириярусну дзвіницю. 

Поряд із собором у 1815 р. будують трапезну церкву в ім’я Преображення Господня. Вона менша за інші церкви монастиря. Остаточно її оновив єпископ Серапіон, пізніше похований під підлогою церкви.  

На місці дерев’яної чотириярусної дзвіниці, будують нову дзвіницю головної церкви. Це сталося у  1828 р., в один рік із будівництвом архієрейського будинку. З дзвіниці було чудово видно усю монастирську округу: ліс, річку, величний та своєрідний Троїцький собор у Новомосковську та деякі села.

З часом коло трапезної будують третю церкву в ім’я Георгія-побідоносця, зведена вона при архієрейському будинку у 1838 р. Сам архієрейський будинок  спочатку був дерев’яний. Отже, з вище наведеного видно, що третій етап формування монастирського комплексу завершився у 40-х роках XIX ст.

На жаль, увагу дослідників завжди привертав лише Миколаївський собор, а монастирський комплекс і досі лишається поза увагою науковців, тому хочеться звернути увагу на специфіку створення цього архітектурного ансамблю, який сформувався в середині ХІХ ст. До цього часу зведено всі будівлі композиції головного ядра, в суворій залежності від параметрів першої і головної будівлі. Собор слугує основним мірилом при формуванні композиції. Відстані між спорудами та їхні висоти так чи інакше перебували у залежності від собору. Це добре видно з плану Самарського монастиря 1865 року.

Давні зодчі припускали розкриття перед парафіянами спочатку загального вигляду композиції центральної групи на тлі довкілля. Вже потім, під час пересування по центральному майдану – території, яка увібрала в себе всі головні споруди комплексу (собор, трапезну, дзвіницю тощо), доступної парафіянам і віддаленої від господарчої зони спорудами, як правило, другорядної важливості, показати деталі будівель. Подальші споруди ставилися, як правило, на відстані приблизно двох, рідше трьох висот від попередніх будівель.

Зовнішній вигляд монастиря напикінці ХІХ ст. Малюнок автора зі старовинної гравюри.План Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря 1865 р.

Виходячи з історико-культурної цінності, а також, враховуючи те, що комплекс неодноразово перебудовувався і має у своїй структурі різночасові нашарування, потрібно розглянути методи, за допомогою яких можна на сучасному етапі з’ясувати силуетні особливості в оточуючому середовищі. На жаль, поки що не вдалося віднайти будь яких графічних матеріалів, які могли б дати можливість уявити хоча би план і розташування підземної церкви у складі монастирського комплексу.

Питання підземних (печерних) церков дуже цікаве і мало досліджене. Базуючись на різноманітних матеріалах з історії печерних монастирів можна зробити висновок, що причина підземного влаштування не була утилізована, вона містила у собі символічне значення. 

У будівництві монастирських комплексів архітектурним утіленням світла Божого стало саме підземне влаштування обителі, головною якісною ознакою якого є відсутність денного світла. Факт протистояння темряви і світла, пояснюється прагненням печерників до іншого, дійсного в їхньому розумінні світла, ніж сонячне світло. Печерна церква Самарського монастиря потребує ретельнішого вивчення, оскільки має величезне значення і є безцінним інформаційним джерелом минулого.

План-схема монастиря. Сучасний стан.

Поряд із архітектурними спорудами, невід’ємну частину Самарського монастиря становлять пам’ятки образотворчого мистецтва, хоча, як не дивно, переважна більшість тих пам’яток, що зберігаються в різних місцях, а деякі зникли зовсім, ще чекають ґрунтовного наукового дослідження. Певною мірою це стосується найбільшої святині монастиря – чудотворної ікони Самарської Богородиці, намальованої, ймовірно, в 30-х роках XVIII століття. Можливо, це найстаріша ікона на всю колишню Катеринославщину.

Чудотворна ікона Самарської Богородиці. Малюнок автора з копії ХІХ ст.

Уряд відібрав ікону з місцевої церкви у Нових Кайдаках, якої зараз вже нема, і передав на зберігання до архієрейського будинку. Без слідства заборонялося визнавати ікони чудотворними (наказ царя Петра І). Ікона перебувала в Катеринославі до 1808 р., а тоді її перенесли до Самарського монастиря. Там вона розміщувалась перед вівтарем соборної церкви з правого боку. З утворенням губернії, у 2-й половині XVIII ст., ікона стала об’єктом переслідування через неканонічність. Адміністративні акти із забороною українського національного стилю в культовій архітектурі продовжували ланцюг заходів на знищення всієї національної своєрідності церковного мистецького доробку Запорожжя.  

У соборі також зберігалися священні речі з часів запорожців: кипарисові хрести на срібних підставках, чаші, дарохранительниця та Євангелія.

На жаль, знищено усипальницю 4-х катеринославських архієпископів: Афанасія Іванова (1.10.1799–1.08.1805), Платона Любарського (18.08.1805–20.10.1811), Іова Потьомкіна (7.12.1812–28.03.1823) і Онисифора Боровка (28.11.1827–20.04.1828). Також невідома доля поховання Кирила Тарловського. Раніше воно розташовувалось у правій частині Миколаївського храму, там, де колись був приділ в ім’я Кирика та Улити.

Як правило, в церквах, особливо в середній і олтарній частинах, ховали святих і благочестивих людей, а також парафіян, які мали заслуги у створенні й оздобленні храму. Поховання людей благочестивого і святого життя навкруги церкви та в її підклітті освячували саму землю, з якої зростало церковне «Древо життя». Могили пращурів – коріння цього дерева, а явлені людям святі мощі – живе свідоцтво вічного життя.

При Георгіївській церкві в невеличкому приміщені колись зберігався церковний архів, який складався з досить значної збірки старовинних книжок, рукописів і церковного начиння часів запорожців.

Дуже цікавою з археологічної точки зору є територія колишнього кладовища при монастирі. Вона заслуговує ретельного вивчення. 

Історія Самарської обителі не могла не зацікавити істориків, краєзнавців, архітекторів, статистиків, адже це одна з найстаріших пам’яток Запорожжя, яка збереглася до наших днів. Багато вчених мали можливість вивчати втрачені на даний час документи, зібрані в різних архівах, а також бачити архітектурні споруди на території монастиря, яких сьогодні не існуює. Але найцікавіші відкриття ще попереду.

З наведеного зрозуміло, що XVIII століття стало часом розквіту Військового Запорозького Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря. У цей час тут гармонійно поєднувались дерев’яні споруди української школи і фортечні укріплення французької фортифікації. У цих стінах відчувався дух козацької вольності, дбайливо зберігалась історична пам’ять, котру привносили сюди козаки і ченці.

Упродовж ХІХ ст. монастир почав швидко змінювати свою зовнішність. На місці старого архітектурного комплексу, який був чудовим зразком українського народного зодчества, з’явився новий величний ансамбль, побудований майстрами архітектурного мистецтва, вихованих в дусі свого часу на зовсім інших взірцях.

Кожний архітектурний ансамбль, котрий активно експлуатується, обов’язково змінюється. Безсумнівно, Самарський монастир є невід’ємною частиною Запорозького краю, тісно пов’язаний з його історією, а його відродження поверне сучасникам колишню красу і художню завершеність.

Сучасний вигляд монастиря // https://monasteries.org.ua/objects/monasteries/177/?lang=ukПлита на кургані перед входом до монастиря // https://kolokray.com/uk/f/novomoskovsk-samarskiy-nikolaevskiy-monastir.html

Титульне фото // https://monasteries.org.ua/objects/monasteries/177/?lang=uk

Створено: 19.04.2021
Редакція від 26.04.2021
Олександр Харлан
https://youtu.be/7o1Idf31zm0 https://youtu.be/oz9Ss-7ivek
Бібліографія:

Журба О.І. Три самарських монастиря // Наддніпрянський історико-краєзнавчий збірник. Вип. 1: Матеріали Першої міжрегіон. іст.-краєзнав. конф. (8–9 жовт. 1998 р., м. Дніпропетровськ).– Дніпропетровськ, 1998.– С. 266–272.
Запорозька святиня // Голуб І. Сім чудес Дніпропетровщини: Літ.-пізнавальне видання.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 85–105.
Плохій С.М. Самарський монастир / С.М. Плохій // Мицик Ю.А., Мосьпан Н.В., Плохій С.М. Місто на Самарі: Навч. посібник.– Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1994.– С. 46–53.
Самарський Пустельно-Миколаївський монастир // Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3-х тт. Т. 1.– Львів: Світ, 1990.– С. 224–233.
Скалозуб Ю. История Екатеринославской епархии 1775–1917 годы.– Днепропетровск: Січ, 2001.– 416 с.
Українська ікона кінця XVII – початку XX століття у зібранні Дніпропетровського художнього музею.– Дніпропетровськ: Дана, 1997.– С. 17.
Феодосий (Макаревский А.) Матеріалы для историко-статистическаго описанія Екатеринославской Епархіи: Церкви и приходы прошедшаго XVIII столетия / Вступ. ст. і комент. Г.К. Швидько.– Днепропетровск: Дніпрокнига, 2000.– 1080 с.
Про монастир – С. 55–62.
Харлан О.В. Ктитор соборної Свято-Миколаївської церкви Самарського монастиря Кирило Тарах-Тарловський і залишки його творіння // Праці Центру пам’яткознавства.– Вип. 12.– К.: Центр пам’яткознавства НАН України та УТОПІК, 2007.– С. 203–212.
Харлан О.В. Самарський Пустинно-Миколаївський монастир. Архітектурна та мистецька спадщина XVIII–XIX ст. // Придніпров'я: історико-краєзнавчі дослідження : Зб. наук. праць.– Дніпропетровськ: ДНУ, 2005.– Вип. 2.– С. 105–120.