Статива Олександр Феодосійович
Олександр Статива: від народного кореня

Історично відзначено, що першим звернув увагу на петриківські стінописи український історик Дмитро Яворницький, який майже все своє життя провів у мандрівках-пошуках архівного, етнографічного, фольклорного матеріалу. До нього ніхто не звертав уваги ні на декоративний, ні на настінний розписи, ніхто їх не колекціонував. Не знав про цей вид народного мистецтва навіть такий відомий український етнограф як Федір Вовк. Уже у 1905 році в Катеринославському музеї було багато побутових предметів домашнього вжитку з таким розписом – скриня, скриньки, піч, ложки тощо. Відвідавши Катеринославський музей незадовго перед Першою світовою війною, Федір Вовк був здивований і вражений побаченим. За ініціативою Дмитра Івановича в Катеринославському музеї незабаром побувала художниця Євгенія Евенбах, яка вирушила у дослідницьку експедицію до селища Петриківки, щоб зробити копії малюнків місцевих художників. Саме за ними були встановлені художньо-стилістичні особливості петриківських розписів, еволюція форми, співвідношення кольорів, принципи композиції, техніка виконання. Важливу роль у становленні петриківського розпису та культурного осередку Петриківки відіграла активна діяльність сільського вчителя, художника, колекціонера, мистецтвознавця Олександра Стативи, який власне захоплення народним малярством скерував у русло просвітництва та популяризації петриківського розпису.

Жити й творити

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того…

Ліна Костенко

Олександр Феодосійович був першою дитиною в сім’ї сільського лікаря і народився у неділю 8 березня 1898 року. Маленький Олесь мав двох братів – Миколу й Олексія, – і трьох сестер: Євдокію, Галину та Надію. Завдяки освіченим батькам кожен із дітей глибоко розумів поняття любові та краси, людяності й поваги до одвічних цінностей. Початкову освіту отримав у Міністерській школі, хлопець старанно вчився, але особливо йому подобались уроки малювання, співу, художнього читання. Залюбки він брав участь у створенні театральних діалогів. З теплотою і трепетом Олександр Феодосійович згадує поїздки з родиною до Катеринослава: базарні гамірні ряди, затишні алеї, бажані покупки та незабутні враження. Так, одного разу хлопцеві дісталися гарні мальовки, тож не гаючи ні хвилини, він прикрасив ними свій улюблений «Кобзар».

Ця розмальована книга й познайомила Олеся з директором Катеринославського музею Дмитром Яворницьким. Приїхавши з класом на екскурсію в музей, хлопець не захотів залишити свій улюблений «Кобзар» разом з іншими речами на спеціальному столі, для збереження. Директор музею запросив непоступливого гостя до себе в кабінет, щоб розібратися що до чого. Побачивши розмальовану книгу українського поета, Дмитро Іванович не тільки був вражений чарівними мальовками, а й попросив хлопця особисто познайомити його з майстринею, яка їх намалювала. Похвала Олеся Дмитром Яворницьким, за обклеєного «Кобзаря», його приїзд до них у гості, щоб дізнатися про петриківських майстринь розпису, справили на хлопця глибоке враження. Він назавжди запам’ятав постать вченого з цілим мішком експонатів, зібраних у Петриківці. Дмитро Іванович подякував хлопцеві за допомогу у виявленні петриківського розпису та надихнув родину Стативи й надалі збирати унікальні мальовки та інші цінні речі.

У травні 1913 року, після закінчення училища у Петриківці, Олександр Феодосійович вступає до Миргородського художнього училища. Тут серед педагогів зустрічає видатного живописця, етнографа та краєзнавця Опанаса Сластіона, який у подальшому мав великий вплив на формування світогляду Олександра. На уроках викладач малювання багато уваги приділяв народній творчості, знайомив учнів зі зразками старовинного українського орнаменту. Серія альбомів візерунків і орнаментів, краєзнавчі зошити з замальовками пейзажів, старовинних будівель, вбрання селян і селянок допомагали учням якісніше навчатися та створювати власні роботи. Саме Опанас Георгійович порадив Олександру Стативі взятися за дослідження петриківського розпису, яке тим часом поступово вимирало – до 1930-х років у Петриківці залишилося лише кілька майстринь, які малювали і на базарі продавали свої роботи, серед них Тетяна Пата, Орина Пилипенко, Надія Білокінь і сестри Павленко.

У 1917 році, повернувшись до рідного краю, Олександр Статива почав одночасно працювати учителем креслення та малювання у трьох школах: міністерський, земський і вищій. Він допомагає обдарованим учням знайти свій власний стиль, спрямовує талант у русло розпізнавання краси природи та вміння її художньо відтворити. Водночас митець починає створювати колекцію творів талановитих петриківських майстрів. До 1935 року у Олександра Феодосійовича зібралося понад 300 мальовок. Багато зусиль він поклав на відновлення місцевої бібліотеки. Значну частину книг дарує із власної колекції, художньо оформлює фонд та стає першим її завідувачем. Бібліотека стає справжнім навчальним центром для громади. У її стінах організовувалися курси для підготовки агрономів і зоотехніків, проводилися семінари для керівників різних галузей діяльності, уроки писемності, готувалися літературні огляди з медичної тематики. Щоб зробити життя громади цікавішим і щасливішим, Олександр Феодосійович створює народний театр, в якому кожен охочий міг ознайомитися з акторською майстерністю, ораторським мистецтвом, художнім словом. У колектива театру був різноманітний репертуар, вистави неодноразово отримували призові місця на республіканській олімпіаді художньої самодіяльності. 

Маючи певний досвід і хист до малювання, Олександр Статива в 1921 році вступає до Одеського художнього інституту на заочне відділення. Декілька років він працював у дитячому будинку та школі залізничників Катеринослава. Повернувшись до рідної Петриківки, мистець організовує артіль художньої вишивки «Вільна селянка». У 1930-ті роки «мальовки» зазнали певних змін, якщо раніше, задля кращого кріплення до стіни, розписи були виконані на тонкому чи «цигарковому» папері та мали естетичну функцію в оздобленні житла, то створена на звичайному папері «мальовка» набувала ознак станкової графіки, що, безсумнівно змінювало її стилістику. Такі розписи на папері втрачали монументальність, композиція ускладнювалася, елементи ставали дрібніші, варіювалися деталі. Ця форма «мальовок» з’явилася завдяки безпосередньому спілкуванню майстринь із Олександром Стативою, який забезпечував їх матеріалами та для нього вони й виконували ці розписи, що набували форм декоративних композицій.

На думку мистецтвознавців і дослідників петриківського розпису, збереження та розвиток цього виду мистецтва у довоєнний період зумовлені діяльністю Олександра Феодосійовича, який відкрив світові творчість корифеїв петриківського мистецтва. Улітку 1935 року він довідався із преси, що в Києві організовується перша виставка українського народного мистецтва і надіслав до Виставкового комітету 100 зразків петриківського розпису з власної колекції, зібраної протягом 20 років. Твори майстринь привернули увагу виставкового комітету Державного музею українського мистецтва, й були прийняті для експонування на виставці, що відбулася у 1936 році в столиці.

Олександр Статива взяв на себе усі обов’язки з організації виїзду майстрів із Петриківки до Києва для підготовки та участі у виставці. Це було нелегким завданням, оскільки жінки-малювальниці на той час працювали по різних колгоспах, мали сім’ї, а дехто – малих дітей. З Петриківки до Києва на початку жовтня 1935 року прибули Тетяна Пата, Надія Білокінь і Галина Павленко. Через місяць для вдосконалення мистецької науки в школі народних майстрів до столиці запросили Ярину та Гану Пилипенко. За час перебування в Києві кожна з майстринь намалювала сотні різноманітних композицій, багато яскравих жанрових панно. Виставкові зали нагадували глядачам казкові пейзажі з райськими птахами та дивними квітами. Успіх експонованих творів майстринь був значний, тому за участь у виставці Надія Білокінь, Тетяна Пата, Галина Павленко, Орина та Галина Пилипенко були нагороджені дипломами та грамотами першого ступеня, а після Декади українського мистецтва їм надали почесне звання майстра народної творчості.

Олександр Статива проводив екскурсії в залі «петриківських розписів» цієї виставки в Києві й при першій нагоді наголосив відвідувачам-урядовцям, що даний вид мистецтва занепадає, обґрунтовуючи своє твердження у необхідності нового способу передачі знань і вмінь. Він був переконаний, що задля збереження малярства необхідно, щоб майстер передавав свої вміння багатьом учням, а не одному, переважно комусь із рідні, як власне в Петриківці тоді й відбувалося. Виходом Олександр Феодосійович бачив створення школи, про що і повідомив урядовцям. Його ініціатива була підтримана, а його самого у вересні 1936 року призначено директором Петриківської школи декоративного малювання.

Ця школа була дворічною, розрахована на учнів від 15 до 40 років, стипендія нараховувалась 100 карбованців на місяць. Окрім предметів художнього циклу: живопису, теорії живопису, історії живопису, історії мистецтва, малюнку, які викладав Олександр Статива, композиції петриківського розпису, у школі викладали також загальноосвітні предмети: математику, фізику, історію, географію, українську, російську мови та літературу. Організація школи за ініціативою Олександра Феодосійовича мала важливу роль, адже забезпечувала передачу традиції та підвищувала культурний рівень як майстрів, так і громади. Саме в школі при спілкуванні з професійним мистецтвом змінюється традиційна стилістика, яка від авторських рис набуває ознак стилістичної школи – з визначеним набором типових елементів, точністю ліній, стрункістю композицій, каліграфічністю виконання мотивів. Традиція поступово відшліфовується, а за її основу було взято стилістику творчого доробку Тетяни Пати.

Олександр Феодосійович запросив навчатись у школі багатьох талановитих учнів, серед них була й Марфа Тимченко, в майбутньому видатна майстриня, народний художник України. На жаль, Петриківська школа декоративного малювання проіснувала до 1941 року, з початком Другої світової війни випустила останній набір учнів і перестала функціонувати. Але основа була закладена, засади своєрідної образотворчої грамоти сформовані і її учні зробили можливим збереження петриківського розпису та його застосування у сучасному побуті вже починаючи з кінця 1940-х – початку 1950-х років. Олександр Статива пропрацював у школі до 1 червня 1937 року, коли його арештували внаслідок безпідставного наклепу за активну участь у контрреволюційній спілці «Просвіта». Після з’ясування необґрунтованих звинувачень, його звільнили і він продовжив працювати у загальноосвітній школі, як і раніше.

Олександр Статива був не лише талановитим художником і педагогом, він ще був і чудовим актором, режисером, декоратором. У роки Другої світової війни, під час фашистської окупації Петриківки він організував роботу драматичного театру. Митець був чудовим декламатором: читав чітко, виразно, супроводжуючи виразною жестикуляцією. Спочатку для підняття духу працювали над створенням водевілів та концертних програм патріотичного напрямку. Згодом на замовлення глядачів анонсували оперети та ліричні вистави. Коли фашистські війська залишаючи Петриківку спалювали все навкруги, всі картини Олександра Стативи були знищені, а сам художник з іншими полоненими потрапив у гурт гнаних. Серед інших мирних громадян він йшов попереду ворожої техніки як живий заслон та намагався вижити. З 20 вересня 1943 року по 11 серпня 1944 року Олександр Феодосійович пройшов пішки без їжі, теплого одягу, ночував просто неба, під дощем і в завірюху. Але відстати від полонених він зміг тільки неподалік від Дрогобича. Після втечі від фашистського полону, художник стає акторам та декоратором у Дрогобицькому драматичному театрі, але слабке здоров’я, розхитані нерви не дають йому змогу повноцінно перетворюватися на сцені, проживати повний спектр емоцій. Тож зваживши усі свої можливості Олександр Статива переїжджає до сестри у Київ та влаштовується працювати у Будинок народної творчості на посаду методиста-художника образотворчого мистецтва.

Хоч  Олександр Феодосійович з 1944 року жив і працював у столиці, та він ніколи не полишив діяльності з популяризації петриківського розпису. Мистецтвознавець робив усе можливе, щоб допомогти петриківчанам по реконструкції артілі «Вільна селянка», а пізніше й фабрики художніх виробів «Дружба». У 1960-х роках з’явилися його наукові публікації, зокрема монографія-альбом «Майстер декоративного розпису Надія Білокінь». Він вів постійне листування з майстрами Петриківського осередку, зокрема Федором Панком, який продовжив справу Олександра Стативи у відродженні та збереженні петриківського декоративного мистецтва.