Агафонова Ірина Онисимівна
Ірина Агафонова. Золотий перетин

Ми знайомі майже два десятки років, і за цей час вона не змінилася. Абсолютна константна спорідненість людяної та фахової досконалості. Послідовність, як золотий перетин, даний обраним, беззаперечне уособлення генетичної інтелігентності в усіх проявах внутрішньої та зовнішньої культури. Зразковість ця абсолютно відкрита в своїй комунікаційній простоті та є маркером природньої доброзичливої справжності.

Ірина Онисимівна – корінна дніпрянка, батьки Валентина Іванівна Перепадя та Онисим Ісаакович Серебро спеціальності мали цілком робочі – муляр і швачка, тобто прикрашали буденність оновленнями. Ірина Агафонова талановито наслідувала родинний вектор, вмикаючи оновлення організму в тандемі з мудрістю лікаря. Вона здатна змінити твій стан, немов чарівна паличка, шторм, перетворюючи хвилі на прекрасну безмежність.

Дитиною була серйозною та вдумливою. Займалася художньою гімнастикою, відвідувала студію класичного балету, любила слухати симфонічну музику. Навчання у старших класах поєднувала із заняттями у школі юних хіміків при Хіміко-технологічному інституті (зараз ННІ «Український державний хіміко-технологічний університет» – УДНТ). Чим би не займалась, завжди старанно пізнавала ази, прагнувши дійти до самої суті. Але занурення здатні рухати, коли мотивують піднятися над опанованим досвідом, силою практики власної.

Бажання полегшити страждання ближньому має з юності. Саме для того, щоб вилікувати матусю, вирішує вступати до медичного. Батьки погодилися, вважаючи що лікар – найкраща жіноча професія. Проігнорувавши поважні рекомендації, отримані для Хімтеху, Ірина обрала клятву Гіпократа. У 1967 році зарахована на перший курс лікувального факультету медінституту (зараз Дніпровський державний медичний університет), через шість років отримала диплом. На той час вже вийшла заміж і стала Агафоновою. З майбутнім чоловіком познайомилася в студентські роки.
Про кохання з першого погляду не йшлося, але три роки тому відсвяткували «золоте весілля».

Вже не одне десятиріччя жодна серйозна консультація з питань урології й не лише в Дніпрі не обходиться без участі лікаря вищої категорії, кандидата медичних наук, хірурга-уролога Миколи Володимировича Агафонова.

«Спільне життя, насамперед, – терпіння, вміння зважати на думку та інтереси людини, яка поруч. Звичайно, це не виключає суперечок, але якщо вони не стосуються професії, ставлюся до них спокійно.

Чоловік, наприклад, любить риболовлю та футбол. Але ще в період студентського роману, якщо Микола Володимирович запрошував мене на стадіон, ніколи не відмовлялася, бо твердо знала, якщо наступного разу десь буде проводитися навіть супер-матч, а я захочу в кіно, вирушимо разом у кінотеатр».

Отримавши диплом, Ірина Онисимівна так і не визначилася з майбутньою спеціальністю. Вплинув свекор Володимир Миколайович Агафонов, який націлив на алергологію.

Як вдячну ремарку зазначимо, що Володимир Миколайович для міста людиною був без перебільшення легендарною та знаковою. Протягом вісімнадцяти років очолював Дніпропетровське управління охорони здоров’я, за його наполегливої ініціативи побудовано лікувальні та лікувально-профілактичні заклади, без яких медичну мапу Дніпра уявити неможливо. Чи то говоримо про міську лікарню швидкої допомоги (зараз КНП «Клінічна лікарня швидкої медичної допомоги» ДМР), чи то про будівництво 4-го територіального медичного об’єднання (Міська багатопрофільна клінічна лікарня №4) або про міський пологовий будинок, де народжувала синів Ірина Онисимівна та згодом і я з’явилася на світ.

Особливу увагу та турботу Володимир Миколайович завжди приділяв ветеранам війни та праці. Людиною, як згадує Ірина Онисимівна, він був жорсткою, але справедливою завжди гідно оцінював роботу інших. Вдома – люблячий, м’який, ніколи не приносив кабінетні справи та настрій додому. Обожнював родину, і йому відповідали навзаєм, легко погоджувався бути «головою» для дружини, яка завжди лишалася – «шиєю».
«Саме Любов Яківна навчила невістку цієї «анатомії» секретів родинного щастя. Тієї самої «золотоперетинової» мудрості, що нівелює всі зайві питання про те, з чого ж насправді складається сімейне довголіття.

Репутація родинна ніколи не страхує, а ось відповідальності на відповідність додає. Те, що родина Агафонових сприйняла особистий вибір сина щиро та відкрито прийняла невістку, розгледіла її професійно-людські якості та підтримала в усіх починаннях, лише додало Ірині Онисимівні подальшого сенсу для вимогливої роботи над собою. І роботу цю репутаційну, зважаючи на те, що медичну династію Агафонових гідно продовжено та збережено, зроблено на відмінно.

Щодо сходинок долі… У 1970-ті, за статистикою на мільйон жителів, припадав один лікар-алерголог, вчитися нової спеціальності можна було тільки на базі двох вишів колишнього СРСР – у москві та Казані.
Алергологія, в свою чергу, обов’язково містить знання клінічної імунології, оскільки в основі будь-якої алергічної реакції лежить патологія імунної системи. Але клінічну імунологію в ті роки не викладали, й Ірина Онисимівна вважає себе в цьому напрямі цілковитою самоукою.
Второваних шляхів самоука не шукала та завжди слідувала чітким професійним і людським усвідомленням.

– Медик має співчувати. Людина приходить на прийом не для того, щоб на мене подивитися, а для того, щоб її вислухали та допомогли впоратися з недугою. Робила це завжди із задоволенням, дуже люблю людей.

Мені незрозуміла колись почута на одній з нарад думка колег, що лікар може бути не зацікавлений. Чим не зацікавлений, у чому? У роботі та здоров’ї пацієнта? Не зацікавлений – змінюй професію. Переконана професійна етика та клятва Гіппократа – не порожній звук.

Пунктири її професійного шляху є такими.
По закінченні інституту в 1973-му Ірина Онисимівна почала працювати в поліклінічному відділенні 4-ої міської лікарні. Пізнавши ази спеціальності в Казані, через рік поєднала практику лікаря-алерголога з роботою в стаціонарі на 10 ліжок, що відкрився на базі 10-ї міської лікарні. У 1976-му на базі 1-шої міської клінічної лікарні під її головуванням створюється алергологічне відділення, а невдовзі – алергологічний центр у 7-ї міській клінічній лікарні. В той же час вона стає головним позаштатним
фахівцем управління охорони здоров’я міськради. Їй було двадцять шість, коли очолила алергологічну службу міста (1976–1991 рр.), через двадцять два – області, коли стала позаштатним спеціалістом обласного департаменту охорони здоров’я ДОДА (1993–2012).

Дисертацію на здобуття вченого ступеню кандидата медичних наук захистила в 1999-му за темою: бронхіальна астма. Проводила чималу організаційно-методичну роботу для хворих в астма-школі, спільно з фахівцями області – лекції для лікарів із профільних тем.

Ірина Агафонова має півсотні наукових публікацій, праці з проблем алергології, викладацький досвід у Медичній Академії та Дніпровському Національному Університеті, мова про курси алергології та клінічної імунології. Нагороджена Дипломом  учасника Всеукраїнського  видавничого проєкту «Науково освітній потенціал України» і Золотою медаллю Верховної Ради України «За вагомий особистий внесок в розвиток вітчизняної освіти і науки» (2012).

Часто від пацієнтів, які приходили на прийом до Дніпропетровського обласного діагностичного центру, чула: «Ви наша остання надія». Надія – синонім абсолютної довіри, й Ірина Онисимівна завжди тандем цей виправдовувала. З перших хвилин спілкування може здатися доволі стриманою, навіть суворою, але це – максимальна сконцентрованість на пацієнті та його питаннях, що трансформується в необхідну та своєчасну медичну допомогу.

– Захворювання, якими займалась, належать до категорії хронічних, тобто невиліковних. Але допомогти людині покращити якість життя в запропонованих обставинах – можливо. В інституті нас вчили: лікувати треба не хворобу, а хворого, лікувати індивідуально.

Коли починала, імунологія вважалась наукою молодою, фахово дорослішали та розвивалися разом. Раніше при однакових алергологічних діагнозах призначали одне й те саме лікування, але однаково позитивних результатів не отримували. Справа в відмінностях реагування імунної системи. Я проводила необхідні імунологічні дослідження, використовуючи професійний досвід, здатність зіставляти, аналізувати і таким чином досягати позитивних результатів. Професіонал повинен вміти відрізняти норму від патології. Без детальної аргументації призначати лікарські препарати та алерговакцини не можна.

Вона дуже цікаво розповідає про причинно-наслідкові зв’язки того, що з тобою насправді відбувається, йдеться про діагноз або про те, як той чи інший препарат працює. Такі собі маленькі образні історії, схожі на казки, що підштовхують уяву, яка безпомилково рухає до одужання.
З нею завжди охоче радяться колеги, наочно бачила чималі черги з цього приводу до її кабінету. Радяться, бо рівень її фаховий універсальний, визнаний і більш ніж високий.
Варіанти відповідей на питання, що турбують, влучні, лаконічні, допоміжні, як рятувальне коло.
Вважає себе людиною самодостатньою з високим почуттям відповідальності, впевнена, що ці риси, як допомагали, так і заважали не лише на шляху лікаря, а й в статусі дружини та матусі.

В медичному світі прізвище Агафонових відоме як синонім професійної честі та гідності. Вважає, що династія – це складно й водночас просто. Доленосно.
Старший син Володимир обрав професію лікаря за покликанням. З чотирнадцяти присутній на операціях, які проводив батько. У старших класах заробляв стаж для вступу до інституту, працюючи санітаром у стоматполіклініці. Турботливі занепокоєні близькі бачили, як дитина втомлюється та вирішили почергово її підміняти. Отримали категоричну відмову. Сьогодні Володимир Агафонов – дитячий нейрохірург, лікар вищої категорії, як і раніше, вимогливий до чистоти та порядку, любить господарювати по дому. «Він з дитинства був в середині процесу, коли подорослішав, брав участь в обговореннях про те, як склався наш з чоловіком робочий день, які пацієнти були особливими, а зараз ми й самі в деяких питаннях консультуємося в нього. Дружина Володимира – Тетяна – лікар-пульмонолог вищої категорії».

Молодший Максим, єдиний в родині, лікарем себе не бачив, тому закінчив журфак ДНУ, при вступі представивши на творчий конкурс роботу «Вы чье старичье?»
Прочитавши опус спадкоємця, мама з бабусею плакали, настільки проникливо та талановито розкрив тему. Зараз працює в сфері IT-технологій. Дружина Олена – гематолог, лікар вищої категорії.
Старший онук Микола до людей у білих халатах і до походів до лікарні ставився в дитинстві з побоюванням, але, як то кажуть, переріс і зараз є офтальмологом, дружина Тетяна – лікар-кардіолог, нещодавно закінчили інтернатуру. Середній онук Денис – студент четвертого курсу медичного університету.

«Складно судити про нове покоління медиків, оцінювати їхню професійну досконалість, – зазначає Ірина Онисимівна, – бо зараз я вже відійшла від справ. Єдине, що чітко розумію, їм дійсно складніше. Часи реформування галузі та війна, що змінила структуру пацієнтів, даються взнаки».

– Якщо одним словом позначити: лікар це – … ?
– Одним словом неможливо. Це людина, яка повинна володіти емпатією, вміти вислухати пацієнта. Звичайно, багатьом допомогти неможливо, але ж і вміти вислухати здатні не всі, а це – обов’язково. Лікар – людина, яка володіє чималою інформацією, яку потрібно швидко в голові опрацювати, встановити правильний діагноз, призначити правильну терапію.
Мені дуже подобаються рядки, які до Дня медичного працівника написала моя колега: «Медичне світле братство, де служба дорожча за багатство». Йдеться там і про справжню спорідненість душ тих, хто зберігає вірність справі. І це для посвячених не лише слова.

Крім роботи, коло спільних з чоловіком інтересів – сім’я, дача. Агафонови мають чудову бібліотеку, і час від часу Ірина Онисимівна поринає в читання. Обов’язково слідкує за новинами, присутня в соціальних мережах. Полюбляють разом із чоловіком класичну музику, раніше практично не пропускали жодного концерту камерного оркестру «Пори року». До речі, молодший син Максим закінчив музичну школу, передавши природну музичну обдарованість синові Денису.

– Зараз живемо за межами Дніпра, діти та онуки дорослі, в кожного своє життя, але в нас є традиційна батьківська неділя, коли проводимо час разом.

– Що вас сьогодні може здивувати?
– З віком приводів для цього дедалі менше. Приємно дивують чесні порядні люди, але зустрічаються вони дедалі рідше. З неприємного – загальнолюдська звичка наступати на ті самі граблі. Якщо один раз отримали по лобі, наступного намагайтеся наступати на щось інше.

– Без чого неможливе життя?
– Без любові, поваги один до одного та взагалі людей, без терпіння.

– Що таке щастя?
– Коди тебе розуміють близькі та поважають інші.

Ірина Онисимівна ні про що не жалкує, все вдалося. Щастя, прокреслене золотим перетином, продовжує легендарну медичну династію та віддзеркалене в улюблених нею рядках грузинського поета Шота Руставелі. Саме йому так містко і точно вдалося визначити справжній сенс буття: «Що залишив – те втрачаєш, що віддав – то є твоє». Так.

Фото з родинного архіву Ірини Агафонової