Євдокія Таран: перший голова Підгородного

Таран Євдокія Василівна

  • 14 березня 1911 – 1986 |
  • Місце народження: слобода Підгородня, Катеринославської губернії |
  • суспільна, громадська діячка

Євдокія Василівна Таран – неординарна людина, була причетна до історії створення м. Підгородне. Людина-легенда, людина, яку пам’ятають та шанують.

Слово від упорядників

В цьому році ми святкуємо 240-річчя заснування нашого міста Підгородне. Тож хотілося б відзначити цікавих та неординарних людей, які творили історію рідного міста. Однією з таких особистостей є Євдокія Таран, людина-легенда, людина, яку пам’ятають та шанують. Це постать неоднозначна, але нам хотілося б розповісти про цю жінку, щоб нащадки знали та цінували людей, які розбудовували та опікувалися благоустроєм нашого міста. До статті включена легенда Костянтина Дуба про цю жінку. Сподіваємося, що наша праця буде корисна організаторам дитячого читання, підліткам та всім тим, хто цікавиться історією рідного краю.

«Бабу вибрали головою!»

14 березня 1911 року у багатодітній сім’ї Василя Тарана народилася сьома дитина, яка отримала ім’я Євдокія – на честь святої, бо народилася якраз на свято Явдохи…

Наша землячка Євдокія Таран з 1937 по 1969 роки була незмінним головою виконкому селищної ради Підгородного. 1937 року відбулися перші вибори до Верховної Ради. А оскільки виборів до місцевих рад ще не було, то місцеву раду не обирали, а призначали. В тому ж році 26-річна Євдокія Таран була призначена головою Підгородненської сільської ради. 

26 червня 1938 року були проведені перші вибори до місцевих рад і Євдокію Таран обрали головою Підгородненської сільської ради депутатів трудящих. Коли цю новину почув батько Євдокії Василівни, то його перша реакція була такою: її батько сказав: «Ну, це вже Підгородня піде у прірву, якщо нашу Дуньку вибрали головою! Бабу вибрали!.. Та коли люди так захотіли - іди».
Однією з перших важливих подій, пов’язаних із іменем голови, було надання селу Підгородньому селища міського типу. Підгороднянам це було небайдуже, бо зміна статусу населеного пункту несла звільнення від сплати податків у вигляді яєць, м’яса, молока. 

Війна. Евакуація

На початку війни влітку 1941 року голова селищної ради Євдокія Таран взяла на себе тягар евакуації колгоспного майна. Вона слідкувала за вивезенням тракторів, худоби, сама ж ледве встигла втекти у село Кулебівку, коли вже німецькі війська увійшли у Підгородне. Звідти вдалося евакуюватися у Сталінградську область. Там, з листопада 1941 року по листопад 1943 року Євдокія Василівна була головою Кравцовської сільської ради Нижньо - Добринського району Сталінградської області.

Земляки, що перебували разом з головою в евакуації, розповідали потім, що українська жінка з діда-прадіда селянка, навчила російських колгоспників простого та економного способу вигодовування худоби. Раніше лушпайки проса разом з дрібним насінням вони викидали, а нова головиха запропонувала не викидати, а запарювати кип’ятком для свиней.
Восени 1943 року звільнено Дніпропетровщину від фашистів і Євдокія Таран виїжджає у рідне Підгородне. На першій січневій сесії нового 1944 року депутати знову обрали її головою виконкому Підгородненської селищної ради.

Віталій Старишко, головний редактор газети «Слобода Підгородня», якось розповів нам, що листувався з сільрадою російського села Кравцовка, в якому працювала за часів евакуації 1941-1943 рр. Євдокія Василівна. «Як і в рідному селі, там вона теж була головою сільради. 
За спогадами земляків, які були в евакуації разом з Є. Таран, її дуже полюбили тамтешні мешканці. Коли восени 1943 року Підгородне звільнили від окупантів, наша (і на той час їхня, кравцовська) «головиха» поспішила додому, підіймати з розрухи рідне селище. Завдяки листуванню з’ясувалася цікава річ: у російському селі Кравцовка Нижньо-Добринського району Волгоградської (колишньої Сталінградської) області одній з вулиць присвоєно ім’я Євдокії Таран. Рідне ж Підгородне не вшанувало пам’ять відомої землячки таким чином.» 

Відродження і будівництво у повоєнні роки

За роки керівництва Таран Є.В. разом з дружніми зусиллями підгороднян у післявоєнні часи відновлено виробничу діяльність  колгоспів.

На території селища Підгороднє багато вулиць забруковано, декілька кілометрів тротуарів заасфальтовано на вулицях Чарівна (Жовтнева), Центральна, Партизанська, Горького, Сагайдачного (Комсомольська). Селище Підгороднє повністю електрифіковане і радіофіковане. В Підгородньому функціонувало близько 20 магазинів, їдальня, чайна, електромлин, крупорушка, дві олійниці, взуттєва, швацька майстерня та інші побутові заклади. Лікарня на 20 ліжок, аптека, 8 ясел та два дитячих садочка, споруджено стадіон. Насаджено алею з трояндами на вулиці Шосейна. Побудовано приміщення селищної ради на вулиці Шосейній, відновлено роботу будинків культури та кінотеатру імені Шевченко. За ініціативою кіномеханіка та бандуриста Олексія Семеновича Коваля та підтримкою Таран Є.В. відкрито в 1968 році історико-краєзнавчий музей міста Підгороднє. 

Побудовані меморіальні комплекси загиблим воїнам-односельчанам в роки Другої світової війни 1941-1945р

Вона померла у вересні 1986 року, але залишилась у спогадах односельців не байдужою, хазяйновитою, хоч і занадто прямолінійною людиною. І понині добрим словом згадують старі люди її багатолітню роботу. Без сумніву вона була людиною своєї епохи малограмотною та безкомпромісною сільською жінкою, але і сьогодні ми, підгородняни з теплотою та деяким смутком згадуємо «головиху» та мріємо про таку ж «господиню» для нашого міста. 

…Ім’я цієї жінки вже давно перейшло у легенду...

 

Пропонуємо до вашої уваги авторську легенду Костянтина Дуба про цю жінку.

ЄВДОКІЯ ТАРАН У ДЗЕРКАЛІ ВІКОПОМНИХ ДНІВ

У годину болісних роздумів про пережиті події з їх драматичними, а той трагічно-комічними фіналами, у сповідальні хвилини перед самою собою, - поглянула на себе Євдокія Василівна в дзеркало у важкій, пожовтілій від часу рамі – вжахнулася: свічадо ожило, замерехтіло різнокольоровими тінями, з нього на неї пропікаючим поглядом дивились прожиті доленосні роки, сотні різних облич з докором і вдячністю зоріли навстріч, мигтіли, немов в калейдоскопі, зримо, скульптурами доби поставали на екрані пам’яті… Закрила очі, а кадри змінюються, якимись уривками висвічуються в свідомості, звучать голоси. Не втечеш від них, не заховаєшся, - злилися в один болючий звук. Він набирав вибухової сили. Не втрималася – зойкнула. В нестямі схопилася за раму. – Впало дзеркало – розбилось на виблискуючі друзки, і в кожній – її доля, людей, якими керувала, допомагала, карала.
Із тих уламків – виру подій, воскресали розрізнені, дискретно мінливі живі картини, тривожили. Визирали обличчя згорьованих людей, вдів, сиріт, скалічених війною… - Сповідуйся на схилі літ перед нами за свої добрі справи і непоправні помилки. – Не встигла? Пробачаєш нам. А чи ми тобі, як думаєш? – Під страхом виконувала вказівки, як могла відводила біду в голодні та холодні повоєнні роки, боролася з бандитизмом… Стояла Євдокія Василівна перед своєю совістю непорушно, біля тих живих скалок минулого не як голова сільради, а як на сповіді, підзвітна їм, і не старалася оправдатися ні перед ними, ні перед собою, бо те життя, визначаючі обставини, долі людські були втіленням свого часу. І вона його творила вільно і не вільно…

Ось, ніби з туману, виплив спогад: проводили нараду на Низовій вулиці, біля ліска. Раптом пролунали бандитські постріли. У вікно мимо неї пролетіла куля і, треба ж, влучила в портрет Сталіна. Тож в неї хтось цілив. Погас каганець із снарядної гільзи. Закінчилася ще одна нарада. Бєдка поряд. Сіла тай поїхала… Двадцять одного бандита тоді в Підгородному виявили. Сам дільничний Рикованов був у шайці, перевертень. Та не довго розкошували, грабуючи. Оточили міліціонери хату, де зібрались кровожери. Підійшов начальник до вікна як закукурікає, мов шабаш закінчився. Злодюги до вікон, а там міліція. Взяли разом усіх…

Вольова, енергійна жінка чоловічої подоби

Євдокія Василівна масивної статури, вольова, енергійна жінка чоловічої подоби. Очі, як блискавки, великолиця, вилиці підкреслюють суворість, ніс трохи сплюснутий, губи повновиді рухливі, брови чорні, волосся темне, як ніч, підстрижена, зграбна й охайна. Але погляд був мінливий, теплий, то палючий. Гляне – блискавки посипляться, доповнені громовим голосом, а той ударом кулака по столу. Це її красномовний жест добре пам’ятають порушники. Никли, тремтіли чоловіки, слухались, виконували її волю, спрямовану на добро. 

Весь смисл свого життя вбачала в творенні добра в різних ситуаціях за будь-яких обставин, застосовуючи різні методи – від погроз – до здійснення їх… А от тепер стоїть перед тим розбитим шклом – своїм життям і свідками тих подій віддаленілих, їз своїм сумлінням, совістю, обраними методами утвердження добра, щастя людей в тих неймовірно тяжких роках, які переживав народ. І не виправдовується, з кожним докором схиляється в поклоні. Завжди захищала інших, а сама не вміє захиститись. Так вже їй, як кажуть, на роду написано…

Перший голова Підгородненської сільської ради депутатів трудящих

У 1938 році була обрана головою Підгородненської сільської ради депутатів трудящих. На початку війни 1941 року взяла на свої плечі евакуацію народного добра. Евакуювавшись в Сталінградську область, - стала головою Кравцовської сільської ради Нижньо-Добринського району… Після звільнення Дніпропетровщини від фашистських загарбників, Євдокію Василівну обрали головою виконкому Підгородненської селищної ради. Прилетіла лебідка додому – поставили головою. А навколо згарища, ходять вдови з похоронками – плачуть. Прийшли – Водоп’янка, Гусарка, Середнячка, Олійничка, Сотулиха, Волошчиха, Харцизка з Набережної. – Допоможіть, як жити нам? Від Прошківського, Кузьменківського, Похнівського, Лобанівського кутка скільки ж героїв не повернулися, віддали своє життя за Перемогу…

Мусила допомагати, як серце підказувало, а не районні циркуляри. Дозволила і ліс рубати, і майном торгувати. Одним словом – виживати, нове будувати. Голів колгоспів контролювала, знала всіх односельчан… - Може й сувора була, - такий характер, - зізнається Євдокія Василівна. – Шкодую за допущені скоропостижні рішення. Не перегини це мої були, а рівень мислення, диктаторською системою вироблене. Каюсь в тому, що погодилась будувати із глини величезний кінотеатр. Скільки затрачено соломи, глини, праці… А воно ж глина є глина. Довелося розрізати та вивозити. – Ой, як нам хотілося краси, радості в бідності та нестатках!..

- Якби мене запитали: - Євдокіє, а ти сережки хоч раз надівала, намисто носила, плаття, спідничку привабливу змогла собі пошити? Ні, ні, ні! А хто ж мене коли-небудь запитав: Що коїться в душі, чи сплю спокійно, що люблю, на що надіюсь, у що вірю? – Ніхто… А я усіх мирила, вболівала за жінок…

Справді, було почне якийсь чоловік дебоширити в сім’ї, викличе його Таранова (так її всі звали). – А що це ти, Петре, почав розорятись? – Мені сорока на хвості принесла. – Та то… - Мовчи, я не суддя. Ти ж знаєш мій аргумент! Боязко глянув Петро на здоровенний кулак. – Дивись мені… Краще за міліціонера уміла навести порядок. Пожалілися жінки, що Балабус у пиво горілку добавляє і випиваки зчиняють бійку біля пивнушки. Викликає: - Слухай, Балабус, - намотай собі на вус, повториться бійка – закрию…

Люблю я бути серед людей, розділяти з ними радості й печалі… Оце якось по обіді під’їхала до складених кіп. – Дівчата-в’язальниці обідають: - Сідайте, Євдокіє Василівно. Якраз обід привезли. Борщем, пшоняною кашею почастуємо. Є цибулина, скибка хліба, краплина самого… - Якщо так, то давайте і того самого… - Пообідали. – А ми вам перед роботою пісню заспіваємо…. Стернястою нивою полинула пісня «В кінці греблі»… Що то значить дівоча тремтлива душа: вихлюпувалась пісня, народжувались якісь заповітні мрії, бажання, сподівання… - Спасибі за пісню. Розтривожили ви мене. – Бувайте здорові… Хутко вибралась на бєдку. Вітер обвівав запахом скошених полів, шепотіли ще не скошені колоски, відпливали ген за серпневий небокрай, мелькав чудовий степовий краєвид, обставлений блакитними вежами бездонного неба… 

Як весело, як радісно на білім світі жить!
Чого ж у мене серденько і мліє, і болить?...

Хотіла заспівати на весь голос, - засоромилась… В такому настрої повернулася в сільраду – нові тривоги, клопоти, турботи. Тільки пісня ще довго бриніла та віддаленіла. Щемлива і журлива, а радість навівала, приносила на своїх ліричних крилах надії, світлі сподівання, вселяла віру… Вже дома проспівала:

Загубилась доріженька, туманом прикрилась,
Ніхто ж мене не спитає чого зажурилась?
Хмари чорні небо вкрили, сонце заступили,
Чужі люди щастя вкрали, краще б мене вбили.

А в безсоння стане навшпиньки темна-претемна ніч в узголів’ї. – Не спиш, Євдокіє? – Не сплю. – Так воно вже й на світ благословилося. Скоро встану, знову об’їду поля. Треба подивитись як покоси поробили, чи токи приготували, як в дощі зерно зберігати… Ледь не забула: викликати Івана – самогонку безпробудно пити почав, попередити Одарку – язик розпустила, інвалідам організувати допомогу…
А бєдка (це двоколісний візок з двома сидіннями) вже коло двору. Пора в дорогу. Де там про якісь прикраси думати. – Но-о, поїхали. Взяла віжки, як струни серця, притлумила волею, глибоко заховала жіночі потаємні мрії…    - Доленько моя жертовна, хотіла сказати. Та кому ж пожалієшся, - у всіх своє горе, всі до мене йдуть, всім даю пораду тільки не собі… Кінь підтюпцем біжить, немов прислухається до сповідальних думок, а вони рояться, як ті оси, деякі боляче жалять… Навколо безмежний росистий степ… З об’їздки починається новий повоєнний трудовий день…

Доброї душі була людина. На жаль, жертовний час загартував, кидаючи то в гаряче, то холодне, визначив характер, риси обличчя, поведінку, дії, долю… Я це зрозумів після зустрічі, довірливої, душевної розмови з Євдокією Василівною у 1968 році… Приносять записку. Вас викликає голова сільради. З острахом іду, думаю, що воно там трапилось. Зайшов, привітався. – Ти син Дуба Семена. Знаю вашу трудову родину. Четверо Дубів віддали життя за Вітчизну. А ти в газеті цікаві статті друкуєш, грамотний. Послухай, що я хочу попросити тебе. Як помру, - напиши колись про мене. Згадай і те, як я любила сусідського хлопця. Життя б за нього віддала. Розлучили нас… - Напиши, Косте, чесно про мене. Не дуже вже прикрашай. Як романтик, ти, звичайно вмієш це робити… Але життя не перепишеш, не почеркаєш як чернетку. Таким воно посмертно залишиться. Тільки не лізь в душу – я її роздарувала як могла. Самотньою вік прожила, життя грубуватою зробило, не зазнала я любовної втіхи… Прошу , виконай моє прохання. Не посмійся… - Йди, вже а то я заплачу…
Із тим болісним душевним одкровенням не раз про цю зустріч згадував у плині своїх тривог. Ось тільки тепер виконую просьбу, як вмію…

На повен свій жертовний зріст стоїть на видноколі наших днів у віддзеркаленні тих подій Євдокія Василівна Таран. Нашаровуються нові події, стрімкоплинний час відносить у вічність образи творців промайнулих років, що захищали Батьківщину, відбудовували знищене фашистами Підгородне, переживали голодні й холодні повоєнні кураєві дні, працею, надією, вірою наближали краще майбутнє… Непогасно зоріє серед них живою легендою Євдокія Василівна Таран.

Уявилось мені: у святковому барвистому платку стоїть не на трибуні, а між односельчанами проста і велична жінка – легенда. Сонячний весняний промінь прихилився, хотів зігріти, та хмаринки напливали, відносили тепло за небокрай її життя.

Створено: 24.10.2018.
Редакція від 25.10.2018.
Тетяна Рухлінська
Бібліографія:

Перший голова Підгороднього [текст]: міні-буклет до 105-річчя від дня народження Євдокії Таран. - Підгородне: РДБ, 2016. - 6 с.
Людина з легенди [текст]: буклет до 100-річчя від дня народження Євдокії Таран. – Підгородне: РДБ, 2011. – 12 с.
Кулеба, М. Вогонь-Євдокія/ М. Кулеба//Дніпровська зоря, 2001. – 24 березня. – с.3
Омельченко, Л. Людина з легенди/ Л. Омельченко//Дніпровська зоря, 1996. – 23 листопада. – с.6
Бабенко, Ф. Голова / Ф. Бабенко //Дніпровська зоря, 1994. – 7 червня. с.6
Легенди Костянтина Дуба в барвах сплетених вінків [текст]/Упоряд. Рухлінська Т., Равшанова Ю., Куриленко Н. – Підгородне: РДБ, 2017. – 65 с.
Євдокія Василівна Таран [текст]: пам’ятний буклет / Укладачі Ю. Равшанова, Т. Рухлінська. – Підгородне: РДБ, 2018. – 17 с. - (Про них складають легенди).