Дніпро: сторінки історії міста.  Сторінка третя – радянська

Дніпро: сторінки історії міста. Сторінка третя – радянська

Початок XX століття приніс Катеринославу великі зміни, перетворивши його на арену страшних трагедій і великих досягнень.

Ти знало все, дніпрове місто,
Задуху, голод і війну,
Та піднімалося врочисто
У ще незнану вишину.

                           Сергій Бурлаков 

Знову гнізда звивають в садах солов’ї,
Славу місту співають ракети твої, –
І Макаров, і Янгель зробили той крок –
Підняли твою славу до світлих зірок!..

                                       Ігор Пуппо


Українське пробудження 

Лютнева революція 1917 року, яка дала поштовх до посилення українського національного руху, більшовицький жовтневий переворот 1917 року,  громадянська війна перетворили Катеринослав, центр промислового та економічного життя півдня країни, на арену запеклих кривавих боїв.

1917 рік став переломним у житті міста. Після подій Лютневої революції в Петрограді вже у березні в Катеринославі під головуванням голови губернської земської управи Костянтина Гесберга утворився КатеринославськийМітинг на Соборній площі 1917 року. З фонду ДОУНБ. тимчасовий губернський виконавчий комітет громадських і робітничих організацій. Одночасно з ним у Катеринославі виникли інші організації, які визначилися як владні структури – Катеринославська рада робітничих і солдатських депутатів і Українська губернська рада. 

В урядах Центральної Ради та Директорії Катеринослав представляли українські громадські діячі та політики: Ісаак Мазепа, Панас Феденко, Василь Біднов, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Микола Стасюк, Дмитро Лисиченко 

У цей час у місті виникають численні філії «Просвіти», які організовують національне культурне життя, займаються просвітництвом. Українське вчительське товариство на чолі з головою Євгеном Вировим разом із «Просвітою» розробило програму повітових курсів української мови, які очолив видатний вчений, релігійний і громадський діяч  Василь Біднов. Також сприяло відкриттю в Катеринославі першої української гімназії для хлопців і дівчат, української народної школи. 

Українські громадські діячі та політики: Ісаак Мазепа, Панас Феденко, Василь Біднов, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Микола Стасюк, Дмитро Лисиченко та інші представляли Катеринослав і Катеринославщину в урядах Центральної Ради, Директорії. 

У листопаді цього ж року в Петрограді стався більшовицький переворот. Вибори до Всеросійських Установчих зборів, які відбулися 12–14 листопада, показали, що більшість виборці Катеринослава віддали голоси за представників українських і російських соціалістичних партій. 

У другій половині листопада 1917 року після прийняття Українською Центральною Радою III Універсалу у Катеринославі відбулися велелюдні масові заходи українців на підтримку української влади. Фракція Бунду та меншовики привітали прагнення до національного самовизначення України. У середині грудня протистояння загострилося та переросло у відкриту боротьбу за владу. Розгорілась Громадянська війна.
 

Громадянська війна

На початку 1918 року, з 7 до 11 січня, відбулися запеклі бої за Катеринослав між силами Української Народної Республіки та Радянської Росії. Одним із епіцентрів боротьби став центр міста – на головному проспекті в так званому «будинку губернатора» закріпилися червоногвардійці, а на протилежному боці в приміщенні поштово-телеграфної контори (сучасного Головпоштамту) – загін гайдамаків. Це були службовці Катерининської залізниці, учні, вільні козаки різних куренів у кількості, за різними даними, від 120 до 300 чоловік. Гайдамаки під керівництвом полковника С. Єфремова також зайняли позиції у районі вокзалу. 

Протягом 8 січня червоні загони захопили більшість підприємств Катеринослава (Брянський завод, залізничні майстерні), робітничі райони: Чечелівку, Кайдаки, станцію Горяїнове. 9 січня до Катеринослав по залізниці від Синельникового прибув червоний бронепотяг і ешелон з харківськими і московськими червоногвардійцями. Це і вирішило результат битви за місто на користь більшовиків. До кінця дня більшовики заволоділи головними опорними пунктами українських військ у центрі міста (пошта, телеграф, вокзал). 10 січня війська УНР в Катеринославі капітулювали. Останні гайдамацькі загони склали зброю 11 січня. Місто опинилося під контролем більшовиків, було офіційно повідомлено про встановлення радянської влади.

На початку квітня 1918 р. влада перейшла до «Вільного козацтва» на чолі отаманом Г.Ю. Горобцем і Катеринославської губернської революційної ради на чолі з Ісааком Мазепою

Утім, боротьба за владу на цьому не скінчилася, адже Українська Центральна рада не могла примиритися з поразкою і попросила австро-німецьке військо про військову допомогу у звільненні території України від більшовиків, щоб зберегти і відстояти українську державність. Наприкінці березня – на початку квітня 1918 р. після запеклих боїв влада перейшла до «Вільного козацтва» на чолі отаманом Г.Ю. Горобцем і Катеринославської губернської революційної ради на чолі з Ісааком Мазепою, яка з 9 до 29 квітня відновила свою діяльність як вищий орган влади ЦР в губернії. Наприкінці квітня Центральна Рада припинила існування, до влади прийшов гетьман Скоропадський і проголосив Українську державу. 

Життя Катеринослава відзначилося введенням військового стану, цензури, бандитизмом, боротьбою гетьманської варти зі злодіями та шахраями, репресіями і контрибуціями австро-угорського війська, збільшенням податків, страйками, матеріальними нестатками населення та великими міграційними потоками. Більшість мешканців Катеринослава голодувала, проте люди заможні нестатків не відчували, оскільки Катеринослав був буквально завалений хлібними, молочними, ковбасними виробами, фруктами за дуже низькими цінами. 

Були і позитивні моменти. Під час гетьманату Павла Скоропадського, 1918 року в місті відкрили приватний університет – перший класичний університет Катеринослава, від якого свій початок бере нинішній ДНУ ім. Олеся Гончара. Пожвавився процес українізації, започаткований в часи Центральної Ради. Цьому процесу в галузі освіти сприяв відомий український освітянин, громадській і політичний діяч Іван Труба, який обіймав посаду губернського комісара у справах освіти. Відкрились українські школи, вводилося обов’язкове викладання в школах української мови та літератури, історії та географії України. Організували курси українознавства для вчителів, де викладали відомі вчені Дмитро Яворницький, Василь Біднов, Панас Феденко. Було введене діловодство українською мовою.  

Після проголошення гетьманом проросійського курсу спалахнуло антигетьманське повстання, боротьба за владу знову активізувалась. 

Протягом кількох років Катеринослав двадцять два рази переходив із рук в руки

Протягом кількох років місто двадцять два рази переходило з рук в руки. Військові формування Червоної армії, німецькі та австро-угорські частини Антанти, загони Української Центральної Ради, Директорії, денікінські війська, Третій ліворуч у першому ряду отаман Юхим Божко, який захищав Катеринослав від більшовиків. З сайту: http://tyzhden.ua/History/157178/PrintViewмахновці, григор’євці обстрілювали місто, обкладали контрибуціями, грабували, знищували мешканців. 

У грудні 1918 року Нестор Махно на прохання радянської влади, яка сама не могла впоратися з військами Петлюри, захопив Катеринослав. Махна призначили Головнокомандуючим армією катеринославського району. Махновсько-більшовицькі війська утримували місто дві доби – 30 та 31 грудня. Штаб махновців розташовувався на центральному проспекті міста у відомому готелі «Асторія».

Але вже 1 січня 1919 р. полк із подвійною назвою «Січових стрільців-Вільних козаків» під командуванням отамана Р.І. Самокиша в результаті стрімкого наступу відновив владу Директорії у місті. Він був сформований із галицьких вояків і катеринославських козаків. Отримавши повідомлення про втрату Катеринослава (29–30 грудня), він негайно розпочав наступ з району станцій Долинської та Довгінцевої, під час якого до нього приєднався повстанський загін отамана Сакви з Верхньодніпровського повіту та Катеринославська сотня «Вільного козацтва» на чолі з І.С. Миколаєнком. Вже 1 січня 1919 р. з боку робітничого району Чечелівка і станції Горяїнове вони за підтримки артилерії з маршу атакували махновсько-більшовицькі війська. За спогадами П.В. Василюка, який очолював політичний відділ штабу республіканських військ Катеринославщини, «козаки Самокиша за півгодини вичистили від ворогів Катеринослав».

4 січня козаки та січові стрільці, які загинули під час боїв із махновсько-більшовицькими військами, були з почестями поховані на кладовищі Соборної площі. 

За нової влади

Лише після закінчення бойових дій і остаточного встановлення радянської влади наприкінці 1919 року місто поступово почало відроджуватися. 

За роки громадянської війни у Катеринославі було зруйновано 1200 будинків, багато об’єктів комунального господарства. Не маючи взимку палива, люди повирубували дерева в парках і на бульварах центрального проспекту. Підприємництво, торгівля, житловий фонд, транспорт, все духовне і культурне життя занепало, багато катеринославців покинули місто.

Протягом двадцятих років неймовірними зусиллями городян були налагоджені промислові підприємства і транспорт, відбудовано житло і будівлі громадського призначення, відновлено роботу комунального господарства. 

На пропозицію Дмитра Яворницького вирішено було назвати 
місто Січеславом, бо на цих землях вирували славетні козацькі Січі

1924 року Катеринославський губернський виконавчий комітет прийняв рішення про перейменування міста на Червонодніпровськ. Подібна спроба була і раніше. У 1918 році  вчительський з’їзд оголосив про скасування старої назви на честь російської цариці, гнобительки українського народу. Натомість, на пропозицію Дмитра Яворницького, вирішено було назвати місто Січеславом, оскільки саме на цих землях вирували славетні козацькі Січі. Назву вороже зустріли в російськомовних колах, але в українському середовищі вона прижилась і функціонувала деякий час нарівні з офіційною назвою.  Цього разу спроба теж не увінчалась успіхом, лише через два роки, 20 липня 1926-го місто отримало нову назву – Дніпропетровськ, на честь Григорія Петровського, колишнього робітника Брянського заводу, члена Державної Думи від Катеринослава, одного з лідерів більшовицького уряду. Тоді ж більшість вулиць, площ, підприємств і громадських закладів міста втратили первісні і отримали нові назви на честь діячів комуністичного руху. 

Протягом 1920–1930-х років Дніпропетровськ перетворився на великий промисловий, економічний і культурний центр України. З 1932 року, після проведення адміністративно-територіального поділу, він став ще й центром області. У місті вже діяло понад сто великих державних підприємств, кількість робітників сягала 85 000, а загалом у місті мешкало 528 000 чоловік. Значно збільшилась і його територія за рахунок приєднання приміських селищ. 

Голодомори – 1921–1922 та 1932–1933 років, масові репресії винищили десятки тисяч мешканців міста

Цей період життя Дніпропетровська не був однозначним. Два голодомори – 1921–1922 та 1932–1933 років, масові репресії, які винищили десятки тисяч мешканців міста. Молодий валлійський журналіст Ґарет Джоунс, який у 1933 році побував у Радянському Союзі, свідчив, що в Дніпропетровську, як і в інших містах країни, сотні тисяч людей щодня стояли в чергах по окраєць хліба. Політичні репресії особливого розмаху досягли в другій половині 1937 – першій половині 1938 року. Репресії торкнулися усіх верст населення – від робітників заводів до директорів підприємств, від службовців – до відомих письменників і вчених, від священиків – до партійних секретарів. 

Будівництво Мерефо-Херсонського мосту. З фонду ДОУНБ.Разом із тим відкрито нові підприємства – заводи гірничошахтного обладнання, трубопрокатний, металоконструкцій, лакофарбовий тощо; зведено перший у світі залізобетонний арковий залізничний Мерефо-Херсонський міст через Дніпро; засновано вищі навчальні закладі – інститут інженерів залізничного транспорту, інженерно-будівельний, металургійний, хіміко-технологічний, сільськогосподарський інститути, реорганізовано університет; створено велику мережу науково-дослідних установ – фізичної хімії, трубної промисловості, геології, кукурудзи, фізико-технічний та інші. Тоді ж закладено ботанічний сад при університеті. У Дніпропетровську працювала ціла плеяда визначних вчених: Л.В. Писаржевський, П.І. Лебедєв, М.М. Доброхотов, О.І. Бродський.    

На 1941 рік у Дніпропетровську діяло 170 фабрик і заводів, 18 науково-дослідних інститутів і вищих навчальних закладів, 22 технікуми та училища, 105 шкіл. Дніпропетровчан обслуговували близько ста медичних установ. Працювали російський драматичний, український музично-драматичний, ляльковий театри та театр опери і балету, 120 бібліотек, 6 кінотеатрів, 5 музеїв, 30 клубів і палаців культури. У парку імені В. Чкалова (нині парк Лазарі Глоби) на радість маленьким громадянам міста відкрили дитячу залізницю. 

Війна і відбудова

Війна знову перервала розвиток міста. Криваві оборонні бої точилися аж до кінця серпня 1941 року, окупація чорною хмарою обгорнула Дніпропетровськ. Лише 25 жовтня 1943 року місто було звільнено. В період окупації життя поволі продовжувалось, окупанти намагалися налагодити роботу підприємств, установ, працювали театри і кінематографи, вищі навчальні заклади навіть випускали фахівців, але місто не розвивалось, багато його мешканців воювали на фронтах, евакуювались в тил або перебрались в інші місця. У дніпропетровську діяли підпільні організації. 29 500 мешканців було розстріляно, серед них велика кількість євреїв, десятки тисяч дніпропетровчан потрапили до Німеччини на примусові роботи, чи загинули під час боїв. 

Бомбування, артилерійські обстріли, політика «випаленої землі» завдали величезної шкоди місту, заводи, залізниця та мости через Дніпро були підірвані, спалені залізничний вокзал, школи, університет та всі інститути, лікарні, культурні заклади, понад сім тисяч будинків, тобто третина житлового фонду знищена. Практично вся комунікаційна мережа, транспорт зруйновані. Особливо постраждав центральний проспект – від старовинних будинків залишилася ледве третина, тінисті бульварі вигоріли. Фашисти пограбували обласний архів, історичний та художній музеї, лише з останнього викрадено понад тисячу експонатів, до Німеччини вивезено інші цінності, під час бомбування повністю згорів фонд обласної бібліотеки. Дніпропетровськ лежав у руїнах. Матеріальні збитки оцінювались у три мільярди карбованців. 

Відбудова міста розпочалася, щойно затихли постріли і відновилась робота керівних органів та міського управління. Мешканці міста поволі поверталися на рідні попелища і брались до роботи. Ще продовжувалась війна, а в Дніпропетровську вже відновлювали житло, відбудовували підприємства і мости, запускали доменні печі, поновлювали роботу комунальне господарство. Восени 1943 року  місто отримало електроенергію і воду, запрацювали підприємства харчової промисловості, відновився рух трамвая. Відкривались лікарні, школи, заклади культури, знову почали виходити газети, 1 вересня 1945 року відновили навчання всі вищі навчальні заклади.  

9 травня 1951 року Рада Міністрів СРСР прийняла Постанову «Про передачу Дніпропетровського автомобільного заводу Міністерству озброєння СРСР...»

У ці тяжкі роки на околиці Дніпропетровська почалося будівництво автомобільного заводу, який мав випускати 75 тисяч вантажних автомобілів щорічно. Протягом кількох років молодь дев’яти областей України працювала в неймовірно важких умовах, будуючи нове підприємство. Перші автомобілі почали збирати в недобудованих цехах. У 1948 році виготовлено перший автомобіль ДАЗ-150 «Українець». 7 листопада під час святкування річниці Жовтня, він уперше проїхав вулицями міста. 9 травня 1951 року Рада Міністрів СРСР прийняла Постанову «Про передачу Дніпропетровського автомобільного заводу Міністерству озброєння СРСР...» Наступного дня міністр Д. Устинов підписав наказ про присвоєння ДАЗу секретного номера «Завод № 586». Того ж  року був підписаний наказ про організацію серійного виробництва бойових ракет Р-1. Біля витоків ракетобудування стояли такі легендарні особистості як конструктори Михайло Кузьмович Янгель, Василь Сергійович Будник та директор Олександр Максимович Макаров. 
 
До 1950 року всі підприємства міста були відновлені, реконструйовані та пущені в дію, до старих трамвайних маршрутів додалися нові, у місті проведено першу тролейбусну лінію, відновлено житловий фонд. 

П’ятдесяті роки позначені в житті міста новим витком розбудови. Почалося відновлення та реставрація культурних цінностей. Кращі архітектори Дніпропетровська розробляли проекти відродження історичних будівель і визначних місць. Однією з перших післявоєнних споруд міста стала будівля залізничного вокзалу за проектом архітектора О.М. Душкіна. 1952 року було відновлено Потьомкінський палац, який став першим у країні Палацом студентів. Через кілька років відбудовано приміщення Зимового театру, де почав працювати російський драматичний театр, та унікальний будинок, зведений на початку XX століття в стилі українського модерну – так званий Український дім, у якому розмістився готель «Україна». Тоді ж реставровано і пам’ятку архітектури 1930-х років проекту видатного архітектора Олександра Красносельського – Палац культури імені Ілліча. У цей період відкрито численні пам’ятники визволителям міста, меморіальні дошки видатним діячам науки і культури. 

Друга половина XX століття позначена стрімкою розбудовою міста, в першу чергу житла та об’єктів соціально-побутового призначення. Територія Дніпропетровська безупинно зростала за рахунок приєднання передмість, довколишніх сіл і селищ. У 70-х роках починають зводитися житлові масиви Перемога, Західний, Тополя, Сокіл, Червоний Камінь, Вітрило, Комунар, Сонячний, Фрунзенський. 

За період з 1959 по 1984 роки межі Дніпропетровська змінювались чотири рази, і з кожним разом місто все більше розросталось, 1987 року в основному склались його сучасні контури. Мегаполіс розкинувся на території понад 40 тисяч гектарів, за своєю площею він перевищує майже всі найбільші міста України. 

 

Створено: 21.07.2017.
Редакція від 20.09.2017.
Ірина Голуб
Бібліографія:

Гуляев Г.И. Днепропетровск: 1928-1947: [мемуары].– Днепропетровск: ПГАСА, 2009.– 144 с.
Днепропетровск глазами очевидцев: 1929-1942.– Днепропетровск: Свидлер, 2012.– 144 с.
Дніпропетровськ на рубежі тисячоліть.– Дніпропетровськ: Проспект, 2001.– 264 с.
Дніпропетровськ: минуле і сучасне: Оповіді про пам’ятки культури Катеринослава-Дніпропетровська, їх творців і художників.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– 584 с.: іл.
Дніпропетровськ: віхи історії.– Дніпропетровськ: Грані, 2001.– 255 с.
Жива пам’ять. Книга пам’яті про окуповане місто Дніпропетровськ у роки Великої Вітчизняної війни 1941–1943 рр.– Дніпропетровськ: Пороги, 2013.– 227 с.
Історична пам’ять Дніпропетровщини: події, факти, імена: збірник статей та документів: у 5 т.– Дніпропетровськ: Моноліт.– 2013.– (Реабілітовані історією). Т. 2: Інтелігенція Придніпров’я в жорнах тоталітарної системи.– 2014.– 223 с.
Історія міста Дніпропетровська: монографія.– Дніпропетровськ: Грані, 2006.– 596 с.
Конструкторское бюро «Южное». Люди и ракеты: фотоальбом. 60-летию Государственного предприятия «Конструкторское бюро "Южное" им. М.К. Янгеля» посвящается.– Днепропетровск: КБ Южное им. М. К. Янгеля, 2014.– 416 с.
Лутченко Н.З. Підпільна організація Амур-Нижньодніпровського району м. Дніпропетровська (серпень 1941 – жовтень 1943): Погляд через 70 років.– Дніпропетровськ: Герда, 2014.– 480 с.
Світленко С.І. Дмитро Яворницький: вчений та педагог в українському інтелектуальному співтоваристві: монографія.– Дніпропетровськ: Ліра, 2015.– 312 с.
Стародубов А.Ф. Записки очевидца: (Дневник в 2-х кн.). Кн. 1: Екатеринослав 1918–1923 гг.– Дніпропетровськ: Gaudeamus, 2001.– 230 с.
Стародубов А.Ф. Записки очевидца: (Дневник в 2-х кн.). Кн. 2: Екатеринослав 1924–1929 гг.– Дніпропетровськ: Gaudeamus, 2001.– 318 с.
Старостін В.С. Столиця степового краю. Дніпропетровськ: Нариси з історії міста.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– 278 с.– (Пізнавай і шануй свій край).
Терещенко Р.К. Минуле з гірким присмаком. Репресії в історичній ретроспективі радянського суспільства: Дніпропетровська область. Кн. 3.– Дніпропетровськ: Науково-редакційний центр обласної редколегії по підготовці й виданню тематичної серії книг «Реабілітовані історією», 2002.– 237 с.– (Реабілітовані історією).
Чабан М. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905–1921): Біобібліограф. словник. Близько 670 імен.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2002.– 536 с.
Чабан М. Січеславці в Центральній Раді: Навчальне видання.– Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2000.– 36 с.
Чабан М.П. Січеслав у серці: книга пам’яті.– Дніпропетровськ: Дніпро, 1994.– 96 с.
Чабан М.П. У старому Катеринославі (1905–1920 рр.): Хрестоматія. Місто на Дніпрі очима українських письменників, публіцистів і громадських діячів.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001.– 360 с.