Художні фільми, зняті на Придніпров’ї: «Оптимістична трагедія»

За радянських часів у нашому краї було знято немало фільмів, які стали популярними та впізнаваними глядачами і досі. Але про стрічку «Оптимістична трагедія» мало хто знає і пам’ятає, хоча 1963-го вона стала головною сенсацією в країні і не тільки…

Знято її на кіностудії «Мосфільм» за однойменною п’єсою відомого радянського драматурга Всеволода Вишневського. П’єса була дуже популярною у 1930-х роках  і ставилася на різних театральних майданчиках близько 120 разів. До слова, прем’єра першого варіанту драми відбулася в 1933 році у Київському російському театрі за режисури Володимира Неллі. Згодом, після авторських правок, виставу поставив Алєксандр Таіров у Камерному театрі. Саме ця вистава вразила і запам’яталася юному Самсону Самсонову (Самсон Едельштейн), майбутньому режисеру однойменного фільму.

До створенням картини було залучено творчу фахову команду: у написанні сценарію режисеру допомагала Софія Вишнивецька (уродженка Києва, дружина драматурга В. Вишневського), головний оператор – відомий Володимир Монахов (уродженець Довгинцевого на Крворіжжі; оператор стрічок «Доля людини», «Висота» та інших), художники-постановники Іполіт Новодерьожкін, Сергій Воронков. У головних ролях були задіяні: Маргарита Володіна, Борис Андреєв, В’ячеслав Тихонов, Всеволод Сафонов, Ераст Гарін, Всеволод Санаєв, Олег Стриженов.

Події, про які йдеться у фільмі, відбуваються понад 100 років тому після драматичного більшовицького перевороту. 1918 рік. На військовий корабель «Громобой», на якому панують матроси-анархісти, від ЦК партії більшовиків призначена жінка-комісар (М. Володіна). Керує на кораблі анархіст «Ватажок» («Вожак», Б. Андреєв). Комісарші доручено переформувати морський загін в Перший матроський полк. Перед нею стоїть важке завдання: завоювати авторитет моряків і викорінити анархію. З офіцерів, які залишилися на кораблі – лейтенант Берінг (В. Сафонов), який служив ще на царському флоті. Він повинен стати командиром і разом із надісланою комісаршею відвести полк на фронт у район Чорного моря. «Ватажок» провокує спробу групового зґвалтування жінки-комісара, але вона холоднокровно впритул стріляє в одного з нападників, після чого вимовляє фразу, що стала крилатою: «Ну, хто ще хоче спробувати комісарського тіла?». Це одна із ключових і емоційно яскравих сцен у фільмі.

Підручний «Ватажка», сифілітик «Сиплий» (В. Санаєв), пропонує вбити комісаршу, але «Ватажок» відхиляє цю пропозицію під приводом того, що тоді надішлють нового комісара, а «ця жінка для нас цінна, в ній анархістська жилка є». Між комісаршею і «Ватажком» відбувається спроба порозумітися. У розмові беруть участь «Сиплий» і моряк-анархіст Олексій (В. Тихонов). Відбувається агітаційний ідеологічно спрямований діалог, де перевага на боці комісарші. Закінчується усе прогнозовано (інакше у ті часи не могло бути): на допомогу комісарші приходять матроси-більшовики. За наказом командування екіпаж, переформований в полк, залишає корабель і йде на фронт під керівництвом комісара. 

Нас у даному випадку цікавить не сюжет, а зйомки фільму, точніше, – місця, де відбувались знімальні роботи. Вони досить мальовничі: устя річки Самари, піщані дюни, балки, високі береги з велетенськими кам’яними валунами. Знімали біля селища Рибальського, в Ігренській та Чаплянській балках, поруч гранітного кар’єру на березі річки, біля міста Придніпровська. 

За спогадами місцевих мешканців, річка тоді була дуже бурхливою і нагадувала море. Багато кадрів, де моряки йдуть степом чи наче горами, – то теж пейзажі наших байраків і частини кар’єру. Залізничний потяг, який увійшов до картини, теж знято біля Рибальського. 

Активні знімальні роботи розпочалися влітку і тривали до листопада в складних умовах. Спочатку стояла спека з вітрами-суховіями, восени стало прохолодно, сцени у воді потребували витримки і міцного здоров’я. Маргарита Володіна згадувала: «Я була одягнена важко: чорна шкірянка, чоботи, спека під сорок градусів і, звичайно, було і мені важко…». Та ще й режисер, вимагаючи від актриси більше жорстокості та твердості у втіленні образу комісара, «ганяв» її безжально. І це незважаючи на родинний зв’язок – на той час Маргарита була дружиною Самсонова.

До зйомок масових сцен долучали жителів навколишніх селищ і солдатів військової частини. Виконували вони переважно ролі матросів.

Кілька років тому дніпровському журналістові Костянтину Шрубу вдалося взяти інтерв’ю в учасника тих подій Миколи Тертишніка. За спогадами, усі «зіркові» актори поводились чемно, не гордували, легко контактували і спілкувалися з «масовкою». Цікаво розповідали про свій життєвий і творчий шлях Б. Андрєєв і В. Санаєв. Усі симпатії групи були на боці виконавиці головної ролі – комісарші – М. Володіної. Молода, вродлива, витончена. Усі хотіли зробити фото з нею напам’ять, і вона не відмовляла. «А ось В'ячеслав Тихонов поводився трохи відокремлено. Ні, він ще не був живою легендою кіно, і ніякого зазнайства в нього не було. Він грав роль матроса-анархіста Олексія, і зі своєю «бандою» під час зйомок жив на одному з островів Дніпра. Звідти ж за сценарієм фільму і припливав на човні. Досі пам'ятаю, як вони пливуть до нас з острова на човні, а над Дніпром лунає пісня про зозулю», – згадував Микола Минович. У його особистій колекції зберіглися кілька фото з тих часів.

Після завершення робіт на Придніпров’ї, знімальний процес продовжився вже у Криму, куди запросили і дніпровців – найбільш фактурних кандидатів, на погляд режисера.

Прем’єра фільму у Дніпропетровську (Дніпрі) відбулась у кінотеатрі «Побєда», якого вже не існує в місті (більше дізнатись про історію дніпровських кінотеатрів можна за посиланням:
https://www.dnipro.libr.dp.ua/Naystarishi_kinoteatry_mista)

Стрічка стала головною сенсацією радянського кіно 1963 року: шалений успіх у глядачів, окремі фрази одразу розібрали на цитати, лідер кінопрокату, її переглянуло 46 мільйонів відвідувачів кінотеатрів, завоювала приз «Найкращий фільм року», Маргариту Володіну визнано найкращою актрисою року за опитуванням журналу «Радянський екран». Кінокартина мала успіх і за кордоном: на XVI міжнародному кінофестивалі у Каннах (Франція) її удостоїли спеціального призу «За краще втілення революційної епопеї».

Що ж за фільм було створено? Переглядаючи його зараз, знаючи вже багато фактів із історії радянської держави, розумієш, що це – стрічка, створена у «кращих традиціях» соціалістичного реалізму. Фільм-плакат, фільм-кіноміф про революцію (хоча у героїні твору, як стверджують, був реальний прототип – революційна діячка Лариса Рейснер). Стрічка створена з радянським пафосом, насичена ідеологічними постулатами, оспівує колективний героїзм. Дивує також, як під впливом пропаганди анархічно налаштований натовп матросів поступово стає революційною масою, готовою боротися і вмирати за новий лад, про який вони ще вчора не мали й уяви. Чи не нагадує це сучасні реалії у деяких державах?

Заради справедливості, слід зазначити цікаву професійну операторську роботу Володимира Монахова, талановиту гру акторського складу, оригінальні знахідки постановників, музичний супровід картини. До слова, одразу запам’ятовується пісенька анархістів. 

Фільм став окремою віхою в історії радянського кінематографу, за яким фахівці досліджують режисерські прийоми зйомок масових сцен, «створення образу революції, позбавленого індивідуальних рис», поєднання кіно і театральних прийомів та інше.

Нам, дніпрянам, фільм цікавий тим, що був знятий у нашому краї і назавжди зберіг на плівці його мальовничі краєвиди минулих років.

Титульне фото: Плакат до фільму «Оптимістична трагедія»
(1963, худ. Є. Гребєнщіков) https://ru.wikipedia.org/wiki