Геннадій Марков. Вібрація любові

Марков Геннадій Ігоревич

  • 31 травня 1957 |
  • Місце народження: Кам’янське (Дніпродзержинськ) |
  • священослужитель УПЦ КП, настоятель храму на честь Святої Великомучениці Варвари (Дніпро, ж/м. Таромське)

Лінія життя Геннадія Маркова схожа на пригодницький фільм. Але саме завдяки цьому всі роки доля вела його до єдино вірного і тільки йому призначеного вибору.

Геннадій Марков. Вібрація любові

Виявляється, правильне читання молитви відбувається тільки тоді, коли кожне слово дає відлуння вібрацією серця. Моя долоня відчувала це реально під час молитви отця Геннадія, в миру – Геннадія Ігоровича Маркова або, як називають його учні, – Батюшки. Унікальної Людини з унікальною Долею.

Зустрітися  з ним було доволі складно. Спілкування постійно відкладалося з різних причин, і в якусь мить я сказала собі: «Не доля». Але все в житті відбувається не випадково і саме тоді, коли необхідно.

Ми йшли літнім раннім ранком стежками Таромського до Храму Святої Великомучениці Варвари, який отець Геннадій прийняв кілька місяців тому. До цього майже шістнадцять років він був предстоятелем Храму на честь Антонія і Феодосія Києво-Печерських чудотворців у Верхівцевому. Наша розмова почалася з того, чому йому довелося залишити цю парафію. Причини були цілком об’єктивні, але відчувалося, що отець Геннадій досі серцем переживає і намагається знову і знову пояснити самому собі, чому все сталося саме так. Ця душевна відповідальність за прийняті рішення далася йому непросто, бо лінія життя Маркова схожа на пригодницький фільм. Але саме завдяки цьому всі роки доля вела його до єдино вірного і тільки йому призначеного вибору.

Французи, козаки та дитячий візок на футбольному полі

Маленький Гена з батьком після гриРоків у шість він тяжко захворів і навіть потрапив до палати «смертників», а те, що видужав – було першим Божим чудом у його житті.

Його предки були дворянами і козаками, тече в ньому також і французька кров. Ось така строката генетична суміш. Один з прадідів – Микола Петрович Марков був отаманом кубанських козаків станиці Ольгинської, генерал-майором царської армії,  інший– Тимофій Ячменев, отаманував на станиці Тимашевського (нині місто Тимашевськ (Росія). Дядько Геннадія Маркова – Валентин Петрович Марков пішов по військових слідах батька, був командиром полку дальніх бомбардувальників. А син генерала станиці Ольгинської, юрист першого рангу Петро Миколайович Марков – дідусь Геннадія, був головним військовим прокурором Краснодарського краю, головою військового трибуналу Південної армії під час Другої світової. У Керчі в його пам’ять встановлено обеліск.

Геннадій Ігорович народився у Кам’янському (тоді – Дніпродзержинську) у 1957 році. У школі був «двієчником» і часто «відлітав» думками далеко-далеко. Жив у ньому такий собі «перемикач» з реальності в нереальність, або, сказати вірніше, – в іншу реальність.

У 1976 році Гена закінчив Дніпродзержинський енергетичний технікум за фахом гідро-геологія та інженерна геологія, а в 1993 році за цією ж спеціальністю здобув вищу освіту в Дніпропетровській Національній гірничій академії.

Батьки його були майстрами спорту: тато – по футболу, тренував команду «Металург», а потім – команду Баглійського Коксохіму; а мама – з п’ятиборства, застосовуючи спортивні таланти на тому ж заводі, відповідала за фізпідготовку колективу.

Футбол до серця Маркова не увійшов, хоча грав він дуже добре і чудово бив з обох ніг. А ось дядько по лінії матері – Володимир Артеменко грав у захисті в Херсонській збірній і брат Ігор, теж офіцер, командир роти в будбаті, – були віддані м’ячу безмежно. Геннадій Ігорович жартує, що, можливо, ця його нелюбов, виникла тому, що візок із ним занадто довго перебувала на футбольному полі та за воротами.

У сім років його віддали на вільну боротьбу, якою він прозаймався до 18-ти. Тренувався Марков у заслуженого майстра спорту, котрий виховав чимало олімпійців – Миколи Івановича Золотаренка. Одночасно займався і плаванням у Олександра Сахарова, який також тренував олімпійців, дійшов до другого розряду. Серед улюблених тренерів згадує і Миколу Андрійовича Дранішнікова, відомого в тодішньому Союзі майстра спорту з самбо та дзю-до. Досить рано Гена став майстром спорту з вільної боротьби, дзюдо і самбо. Заняття давалися йому легко, тому що любов до цього, з урахуванням козацького спадку предків, народилася разом із ним.

 «Відповідальний» пост і адреналін для інспектора кримінального розшуку

Оперуповноважений ОУР УВД Дніпродзержинського  міськвиконкому, старший лейтенант міліції Геннадій МарковЗ бойовими мистецтвами він зіткнувся в армії, коли служив у Білорусі в спецвзводі топо-геодезистів. Їх навчали спеціальним прийомам самооборони, і специфіка взводу була така, що під час будь-яких військових дій правилом вважалося не вбивати таких воїнів, а як цінних полонених  захоплювати в полон.

Він прийшов працювати до лав міліції, бо хотів залишатися у погонах, і мав потребу боротися за справедливість і правду. Ще перебуваючи в армії, вступив до Ростовського Вищого політучилища ракетних військ і артилерії, але провчився там лише рік. Його міліцейська служба почалася в званні сержанта, а першим «відповідальним» постом три роки була охорона пам’ятника Леоніду Брежнєву у Дніпродзержинську. Потім, була робота інспектором карного розшуку в 12-й спецкомендатурі, вступ до Дніпропетровської школи міліції, отримання офіцерської посади, переведення до управління карного розшуку УВС Дніпродзержинського міськвиконкому. Часто Маркова посилали до райвідділів, де приймали його завжди добре, а це було добрим показником професійної та людської довіри колег. Як опер-уповноважений ОУР він займався втікачами з будівництв народного господарства, а також втікачами з-під суду та слідства і розслідував крадіжки держмайна. Незабаром був переведений до відділу грабунків і розбоїв держмайна інспектором управління, через деякий час ставши начальником відділення.

Сьогодні на роботу інспекторів карного розшуку він дивиться з жалем, бо раніше, на думку Маркова, там служили винятково за покликанням, із професійним інтересом і азартом. Якщо хтось протягом року не розкривав самостійно жодного злочину, його переводили до інших підрозділів. Хороший фахівець і міліціонер – це ще не слідчий. Необхідний внутрішній адреналін, коли ти, як розшуковий собака, відчуваєш і йдеш по сліду. Якщо можеш так працювати, колектив тебе приймає, а ні – вибачай, авторитету не буде. Тому в розшуку залишалися оперá найвищого класу, і Марков був одним із них. Дніпропетровську школу міліції в Союзі визнавали однією з найкращих, де готували висококласних професіоналів, які легко піднімалися по службових сходах. «Куди б не приїжджав, – згадує Марков, – всюди зустрічав випускників цієї школи, і вони були братством, яке завжди допомагало. А працювати було легко, тому що я відчував себе справжнім детективом».

У міліції він не припиняв тренувань із єдиноборств і виступав на змаганнях. Керівництво ставилося до цього з розумінням, бо завдяки цьому мало і класного сищика, і безкоштовного інструктора з рукопашного бою.

Афганістан, Чорнобиль та «бантик» для КДБ

Був у його житті й Афганістан. Але ці вісім місяців роботи консультантом у райвідділі Марков згадувати не любить. Хіба що з тими, кому відомий афганський злам зсередини. «Краще б цього нічого не було, – каже він. – Дуже багато безглуздих смертей з обох сторін».

До Чорнобиля його відрядили фактично відразу ж після того, що сталося, заступником начальника групи від Дніпропетровської області. Групи відповідали за певні сектори території, начальник у зоні фактично був відсутній, і вся робота лежала на Маркові. Говорили, що їдуть на 10–12 днів, а вийшло – майже на три місяці. Пожежники та військові мінялися, а такі групи – ні. Робота – сон, сон – робота. Вони «тримали» периметр зони і контролювали всіх за винятком співробітників партапарату. Повноваження були серйозними, тих, кого ловили на порушеннях, вольовим і швидким рішенням із Чорнобиля прибирали. Масштаби катастрофи глобально не сприймали і загрози невидимою смерті не відчували, звичайна повсякденна робота. Просто, коли приїжджали до Києва, проходили крізь спеціальну пропускну систему.

Прикро було те, що всі його бійці отримали посвідчення чорнобильця, а замість Геннадія Ігоровича «шкуринкою» наділили якогось полковника, який і в зоні не бував. Але Марков занесений до Книги пошани Трудової слави Дніпропетровської області, нагороджений грамотою, має запис у трудовій книжці, а в наказі його немає. Такі гримаси совдепії.

Після Чорнобиля він деякий час був начальником відділення майнових злочинів у Дніпропетровському облвиконкомі, і з ним працювала прекрасна бригада фахівців. Вищим пілотажем вважалося розкрити злочин, не домагаючись показань силою, а добуваючи докази особистим розшуком. Марков згадує розкриття одного великого злочину разом із Григорієм Кошовим – однокласником і добрим оперативником ОУР, у подальшому начальником внутрішніх розслідувань міліції області. Йшлося про виготовлення зброї в Новопрокатному цеху Дніпродзержинського металургійного комбінату. У той день Марков був оперативним черговим, а Григорій просто заскочив за блокнотом. Вони «погралися» в «поганого»-«хорошого» слідчого і за п’ять годин злочин було розкрито. А, коли все оформили і «зав’язали бантика» приїхали похмурі хлопці з КДБ, сказали спасибі і забрали всі матеріали. «Хлопці», як згодом дізналися сищики, отримали серйозні фінансові заохочення, а капітанові Маркову і його колезі Кошовому подарували два приймачи «Альпініст», пояснивши, що він і так недавно отримав дострокове звання.

Згадує він і резонансну справу серійного маніяка-вбивці Киприча, якого затримував особисто з операми УКР полковником Миколою Кобилько і полковником Олександром Коренем. Що ж стосується заохочень, то всі лаври і нагороди знов дісталися вищим, але він не дуже  переймався. Його цікавив сам процес і   у слідчій практиці Геннадія Ігоровича це був перший злочин, розкриття якого спиралося на генетичний аналіз.

Перший чорний пояс, Дюссельдорфський секюріті та «каратист» 

У міліції він пропрацював до 90-го року і звільнився з розумінням того, що віддав цій справі все, що міг і далі йому вже не цікаво.

Марков вдячний за знайомства і зустрічі, що трапилися в ці лихі часи. Люди, яких посилала доля, були цікавими і глибокими, які визначали своїми «нерівними» долями мозаїчну епоху змін і перебудов кінця XX-го століття. Головною ж була перебудова власної свідомості, а високий рівень володіння єдиноборствами, відкривав йому двері до всіх бажаних учителів. І на цю тему у нього безліч історій. Всі розповіді Геннадія Ігоровича просякнуті сонячним гумором і сприймаються як пронизаний світлом райдужний калейдоскоп перемог над самим собою, перш за все. В усякому разі, так йому здавалося тоді.

Семінар  у Кіровограді,  1994-й р. У центрі  сенсей Хідатака Нишіяма, другий   праворуч Геннадій МарковСаме в ці роки, він потрапив в структуру Вуко Федерації Карате-до від Москви по лінії легендарного Олексія Штурміна. Коли Штурміна ув’язнили за викладання карате, оскільки в ту пору все це було заборонене, Марков разом зі своїми дніпродзержинськими однодумцями приїхав до Севастополя. Йшлося про структуру СРБ Карате під керівництвом Володимира Тюніна і міжнародне товариство, створене Роландом Хабарзецером (ушу, вадо-рю і карате-до шотокан). Геннадій Ігорович з товаришами вибрали останнє. Треба сказати, що інтерес до цього об’єднання був величезним, і з’їхалися туди з колишнього простору СНД, здавалося, всі, хто прагнув займатися бойовими мистецтвами. Тренувалися в поті чола, всі були справжніми фанатиками, і саме там Марков отримав свій перший чорний пояс від Хабарзецера. Там же утворилась і Міжнародна Академія Бойових Мистецтв, ректором якої був Володимир Тюнін. Він запрошував викладачів із Сімферопольського медінституту і держуніверситету, налагодив контакти з англійцем Робертом Кларком – майстром дев’ятого дана джіу-джитсу. Геннадій Ігорович вибрав факультет джіу-джитсу, прозаймався там три роки, але через фінансові обставини навчання припинив. Вчитися було легко і радісно, безумовно, допоміг і попередній досвід майстра спорту з трьох видів боротьби, плюс робота інструктором бойового розділу самбо. Коли ж Тюнін був відсутній, Маркову довіряли проведення в Камишовій бухті (спорткомплекс «Атлантика») занять з джіу-джитсу, і він тренував офіцерів морської піхоти.

Так розпорядився час, що причетні до бойових мистецтв люди повинні були вписуватися в певні схеми. Вони не завжди були законними, а межа між життям і смертю – і зовсім невловима. «Біла стріла» в потилицю Маркову дихала, куди вже крутіше. Але він пройшов і через це горнило, отримавши в певних колах «ім’я» «Каратист» і серйозну репутацію. Сьогодні він пояснює ці небезпечні зигзаги, своєю козацької генетикою і, надлишком нереалізованого з дитинства, хлоп’ячого азарту.

Семінари з айкідо та джіу-джитсу у Любомира Ворчаєвіча, з ніндзюцу у Стефана Фрейліша, з джіу-джитсу у поляка Свищика, безумовно, додали досвіду. В цей же час він закінчив з відзнакою школу Дюссельдорфських сек’юріті, куди був відряджений від МВС, і отримав диплом «начальник приватних охоронних фірм і підрозділів» з відзнакою. А також устиг перетнутися в Москві з Василем Юрійовичем Крайняківським і освоїти вадо-рю, відвідуючи семінари самого Сюн’іті Ниваї. Він отримав з його рук 3-й кю, але на пропозицію Крайниківського стати офіційним представником вадо-рю в Україні відповів відмовою, необхідно було шукати роботу.

Як бачимо, щільність і гострота подій в житті Маркова була такою, що голку нікуди просунути.

Магдалена, «вимога Миколи» та явища Чудові

Потім була робота начальником охорони ТОВ Дніпро-Азот (м. Дніпродзержинськ), начальником безпеки ПриватБанку (м. Дніпро), начальником варти Дніпротяжмашу, а  також співпраця з іншими солідними комерційними структурами. Працевлаштуватися допомагали друзі, пов’язані з міліцією і спортом, і ця ниточка витягала його зі складних ситуацій не один раз. Іноді під час випробувального терміну його перевіряли в навчальних боях і він знову і знову доводив, що є майстром високого класу. Та і сам собі підтверджував, що форма фізична при ньому, продовжуючи тренувати учнів.

Якось, перебуваючи у Києві, Марков побачив сон: стіна-мазанка, на ній ікона Серафима Саровського, джерело животворяще, а навпроти – вхід до Храму. Сон розповів друзям, але вони лише посміялися. А перед самим від’їздом зі столиці почув про екскурсії по святих місцях. Першою ж адресою був Свято-Вознесенський Флорівський жіночий монастир, де сон його візуалізувався стовідсотково. Більш того, стара черниця Магдалена, яка з’являлася перед прочанами вкрай рідко, в цей день не просто з’явилася, а покликала Маркова до себе, вивчила уважним поглядом, помолилась і благословила: «Іди і служи Богові». Як не грішно це зараз згадувати, але тоді Марков до цього знаку не дослухався і до серця близько не прийняв.

Його прийомний син Сашко на той час був тісно пов’язаний із греко-католицтвом, але Марков як переконаний буддист ніяких кроків у цей бік не робив. І тільки, коли у поодиноких молитвах і відвідуваннях храму став спостерігати, що лики ікон наближаються до нього, немов намагаючись щось сказати, задумався міцно. Він став відвідувати сина в закритій Греко-католицької семінарії імені святого Миколая Чарнецького при Монастирі святого Альфонса в Жидачеві. А в Кам’янці-Подільському, перебуваючи у монастирі святих Кирила і Мефодія, де який час був послушником і працював на церковному подвір’ї, почав ревно молитися і сповідатися. І коли одного разу ігумен Петро після сповіді спитав: «Дитинко, як же ти після всього, що зробив, до сих пір живеш?», зрозумів, що точку неповернення пройшов і прийняв римо-католицтво. Буддизм же залишився в його житті як досвід-спогад.

До слова, бесіди зі священнослужителями про буддизм, дзен-буддизм і християнство переконали його в тому, як до прикрощів мало він знав і розумів. З тих пір чудеса божественних явищ стали траплятися набагато частіше і він зрозумів, що це дані йому свідоцтва того, що Бог існує. Отці святі це підтвердили.

Недовзі він прийняв греко-католіцизм, присвятивши цьому сім років життя.  Серед наставників того періоду з особливою теплотою згадує ієромонаха Пахомія, котрий зараз  живе в Торонто, прийняв Велику схиму і пішов у затвор. Саме він організовував і об’єднував греко-католиків у Дніпрі, куди часто брав із собою і Маркова. На пам’ять про нього Геннадій Ігорович зберігає молитвослов у шкіряній палітурці або, як його ще називають, «Василіянку».

Бажаючи вчитися далі на заочних студіях, він отримав благословення Владики Архієпископа Медвідя, який у той час був престолоблюстителем УГКЦ. Саме Владика порадив йому продовжити церковну долю під крилом Української Православної Церкви Київського Патріархату. Але, Марков якось забарився, і котрогось чудового дня йому знову було явлення Миколи Чудотворця. Явлення буквально вимагало, щоб він негайно і остаточно встав на шлях істинний. Через кілька годин Марков отримав несподіваний дзвінок від Його Високопреосвященства Архієпископа Адріана і на питання, а чого ж він хоче, негайно відповів: «Вчитися». Того ж дня ноги самі привели його до Дніпропетровського храму Петра і Павла, де розташовувалося духовно-хорове церковне училище УПЦ КП. Владика, з яким вони до тих пір ніколи не бачилися, впізнав його серед багатьох присутніх на церковному подвір’ї та одразу вирішив питання з зарахуванням. Було це у 1998 році.

Після закінчення Церковно-Хорового духовного училища (2001 р.) Маркова висвятили в сан ієрея і призначили настоятелем храму на честь св. Антонія і Феодосія Києво-Печерських (м. Верхівцеве). У 2001-му він вступив до Київської Духовної семінарії й Академії, яку закінчив у 2007 році.

Сьогодні він говорить слова подяки всім своїм духовним наставникам, яких зустрічав у різні періоди життя. У тому числі й прийомному синові Олександру, який, іще навчаючись у середній школі, вже викладав у недільній школі Свято-Миколаївського собору (м. Дніпродзержинськ), після семінарії закінчив Люблінський Католицький Університет Іоанна Павла II, навчався в Італії, закінчив ад’юнктуру в Хорватії, а зараз є священиком-місіонером.

Три головних питання і співпраця

Марков священик майже 17 років. Вважає, що цим шляхом може піти будь-хто, але справжніх священиків одиниці. Діляться вони на духівників, які йдуть шляхом пізнання, требників, які клопочуться переважно зовнішньою, ритуальною формою (вінчання, поховання, прибутки і будівництво церкви), є ті, що ведуть, є ведені, є бізнесмени.

– А Ви який?

– Я намагаюся йти по духовному шляху, мене цікавить процес руху, результати бачення і розуміння того, що Господь, і Богородиця, і Царство Небесне реальність. Разом із тим я не замикаюсь і не присвячую себе чернецтву, а живу звичайним життям: сімя, заняття східними єдиноборствами.

Коли ти приходиш на Приватний Божий суд, тобі ставлять три питання: «Що ти зробив для себе?», «Що ти зробив для Бога?», «Що ти зробив для своїх близьких і оточуючих?» На ці питання доведеться відповісти кожному, а не зможеш – допрацьовувай. Там, за межею життя, ти вже не відповідаєш за дітей і близьких, є ти, твоя душа і те, що ти духовно напрацював. Кожна людина, доки жива, повинна усвідомити, що не треба рятувати весь світ, потрібно переробити і почати рятувати себе. І лише потім –  своїх близьких, тих, хто є поруч, захоче і попросить. Недарма Святі отці писали: «Християнин ніколи не піде однією дорогою з нехристиянином». Кожна людина дається нам як учитель, і по шляху життя з тобою йдуть усі, але до кінцевого результату ти приходиш сам. З чим прийшов, і з чим тебе застав кінець, так і отримаєш. Головне питання: «Що треба в собі переробляти?» Складне і серйозне, і сам процес цього перероблення тяжкий надзвичайно. В цьому випадку важливий внутрішній поштовх – ти не хочеш бути тим, ким був досі, і все в твоєму житті було неправильним, і ти усвідомлено це розумієш.

– Чи все?

– Переважно, так. Я завжди кажу, що коли ходиш до церкви, але в тобі нічого не змінюється, потрібно подумати, чи те ти робиш. У людини, яка починає дійсно «співпрацювати» з Господом, правильно молитися, тобто правильно вибудовувати форму молитви, зміни відбуваються. Невірно говорити: «Я хочу, мені треба, дай мені». Молитва може бути канонічна, залишена нам старцями, а може звучати своїми словами. Але, по-перше вона повинна бути правильно побудована: хвалебна Господу, Богородиці, Святим. Друге – це прохання, але ти повинен довести для чого тобі це треба, що ти просиш, слізно і щиро довести, всіма духовними і сердечними силами. Тоді все й дається. І третя частина молитов – подячна, за те що тобі дадуть, дали, або відведуть від тебе, щоб не було біди.

– А, якщо не доведеш?

– Нічого не отримаєш. Всі молитви повинні закінчуватися визначенною формулою: «Зроби так, як ти хочеш, без тебе я ніхто і ніяк». А, якщо не виходить, значить Господу так було завгодно. І це потрібно сприйняти як даність, в цьому є вища суть.

 

Благословення, каяття і «Яшка прокинувся»

Отець Геннадій вважає, що священик-духівник – це та людина, яка може сказати, що потрібно зробити, для того, щоб життя твоє повернулося так, а не інакше, і до чого це призведе. Він розуміє тебе серцем, вислухає і скаже, що в ці секунди передає йому Господь. «При благословенні, – каже отець Геннадій, – буває, що кладеш руку на голову і вона тепленька ласкава, а іноді – броунівський рух, або ефект залізобетонної свідомості. І ти відразу розумієш, – необхідно дати людині поклони, або пояснити, над яким питанням варто задуматися. А прийняти раду до дії чи не прийняти це – рішення добровільне. Священик в цьому випадку, як провідник, але при цьому  він і сам повинен розвиватися».

«Прощення гріхів відбувається з двох причин – продовжує Батюшка. – Або слізне каяття, або сумлінне прийняття хвороби за певну провину. І гріх прощений той, який ти вже не хочеш повторювати і не повторюєш. Святі отці кажуть, впав – піднявся і пішов, але коли ти впав – каяття має бути щирим, тому, що ти не хочеш в цей гріх повертатися. А це стан, при якому без Господа ніяк.

Серце має відкритися розумінням теплоти до ближнього, і себе улюбленого потрібно оцінювати об’єктивно. А, якщо ти не ходиш до церкви і не каєшся, то яке ж може бути правильне співвідношення «полюбити ближнього свого, як самого себе». Це буде не любов, а навіяна жалість, як за старих часів говорили: «Яшка прокинувся».

У дар від Господа ми отримали душу, геном  Христа і у нас є три пам’яті: едемська, закладена Христом, память генна і придбана. Залежно від цього реалізуються в нашому житті бажання, можливості та відкриваються сердечні канали душі та любові.

Не вміти по-іншому, «корінь» і «стрічка пізнання»

Як людина, яка все життя займається бойовими мистецтвами і багато на цьому шляху досягла, Марков вважає, що, по суті, всі ці мистецтва однакові. Досить досконало вивчити одне і можна легко рухатися далі. Це, як із іноземними мовами. Є ще один фактор успішного освоєння – особисті якості людини і якщо ти для цього народжений, все буде підвладне. Успіх прийде і в тому випадку, коли освоєна біомеханіка тіла, певні рухи, позиції, переміщення його в просторі, збирання. Він згадує напуття Володимира Савченка – Президента Традиційного Карате шотокан України: «Ви повинні навчитися так, щоб по-іншому не вміли, а далі – відбувається процес рефлексу». До слова, швидкість професійного удару – нуль три сотих секунди.

«Люди, які займаються спортом, це інша програма, закладена в думках, і вона відрізняється від програми бойових мистецтв, – каже Марков. – Коли до мене на тренування приходить людина зі спорту, і каже що займався багато чим, я, перш за все, прошу його пройтися. Досить подивитися, як він рухається, щоб зрозуміти – східні єдиноборства його справа чи ні. Я бачу здатності кожного, бачу дано людині це від природи, або він просто трудівник, або йому краще зайнятися шашками-шахами. І, коли я починаю показувати «як», у моїх учнів відбуваються відкриття і щасливе здивування; «Невже це можливо?!»

Я багатьом даю рекомендації і настанови, але не всі стають на цю «стрічку пізнання» себе. Буває, що у людини немає «кореня», тобто він метається, як молекула, але не може визначитися з вірою і усвідомити, куди повинен йти і чого прагнути. І поки він перебуває в цих поневіряннях, нічого у нього не вийде, в тому числі неможлива і результативність занять бойовими мистецтвами.

– А складно визначитися?

– Звичайно. Але, я ж зміг. Мій сенс життя сьогодні – це отримати Царство Небесне. Я переконаний в тому, що Воно є, і цю впевненість відібрати у мене неможливо. Я бачив чудеса, які робить Господь і це не фантасмагорія, а реальність. Я бачив, як змінюються люди на передсмертній сповіді, як зціляються молитвами і малюк з 75% опіків тіла одужує.

Ніндзюцу і радість велика

Улюбленим бойовим мистецтвом для самого Маркова є тай-дзюцу (один із розділів ниндзюцу). Бажання освоювати його було, а з пошуком учителів виникали Геннадій Марков із вихованцями після семінару в  м. Дніпродзержинську,  1992 –й  р. Другий ліворуч у центральному ряду Дмитро Кодачиков проблеми і знання приходили, швидше, з натхнення, а мрія до певного часу залишалася мрією. Заняття в 1979 році починалися з радянського карате аж до 1990-го, поки Марков завдяки Олександрові Віталійовичу Захарченку, нині Президенту фудокан карате в Україні, не потрапив до ВУКО, де реально отримав можливість прийняти посвячення східними бойовими мистецтвами.

Коли про нього розповідають учні, яких він тренує, обличчя їх стають дитячими і просвітленими. Багатьом він дав ту саму раду, яка повернула їхнє життя, відкрив нові можливості, максимально виявив потенціал. І вони відчувають себе реалізованими і щасливими.

«Якщо вони займаються і є рух, значить до чогось важливого вони прийшли, усвідомили і мені приємно, що є в цьому і моя участь, – каже Батюшка. – З роками я навчився розуміти, що чим більше віддаєш, тим більше отримуєш. Віра це, або бойові мистецтва, як говорить Господь: «Безкоштовно отримав, безкоштовно і віддай». І, коли я бачу, що учень прийняв мої настанови і це діє – це найбільша радість.

Так, так, – немов стверджуючись в своїх думках, повторює отець Геннадій, – в цьому і полягає радість.

Православ’я – це непросто, але його правильність в розумінні того, що коли тебе вже не буде, залишиться те, що ти вкладав у людей і це вже не забудеться. А раз не забудеться, значить, хтось помолитися про тебе. Недарма кажуть, нічого не треба після відходу, тільки деревяний хрест і молитва. Все-таки, напевно, хочеться Царства Небесного, коли ти віриш, що Воно є...»

Сім’я

З дружиною своєю, матінкою Валентиною отець Геннадій зустрівся в спортивному залі Кам’янського де він тренується і викладає по нинішній час. «Учень привіз її на одне з тренувань, і з першого погляду ми зрозуміли, що є одне для одного долею, – говорить він. – Вона не була віруючою, але після зустрічі зі мною почала читати і багато чому вчитися. До речі, до питання про генетичну память, у дружини є віруюча мати, яка возила її по монастирях, а двоюрідна сестра Валі – черниця у монастирі Володимира в Росії. І зараз мені здається, що матінка Валентина є більшим прикладом у вірі, ніж я.

Лікарі говорили, що дітей у мене не буде, але з Божою поміччю все сталося, – продовжує отець Геннадій. – У всіх моїх родичів тільки дівчатка з’являлися, і рід пішов на вимирання. Першим в 2014-му на світ з’явився мій Мишко і відновилося Родове імпульсна кільце, а підтвердженням цього стало і народження Варвари, донечки моєї, а це – свідчення любові, підтримки та продовження роду і радості життя.

Сина назвали на честь Архангела Михаїла, а дівчинку – на честь Святої Варвари Великомучениці. До речі, коли з’явилася термінова необхідність хрестити донечку в цьому храмі, я не знав, чиє ім’я він має, але побачивши храмову ікону Святої Великомучениці Варвари, вчергове зрозумів, наскільки все не випадково. А буквально за тиждень із благославення Владики Симеона, Єпископа Дніпровського і Криворізького, вирішилося питання про переведення мене з Верхівцевого настоятелем до цього храму. Легко зважився. Саме тут я зрозумів, що служити треба Богові, а не людям. Людям треба допомагати зробити правильний вибір, на шляху до Бога».

У якості ремарки зауважу, в істинності служіння отця Геннадія Богові є неймовірно потужна енергія служіння людям. І в цій подвійності, і одночасно духовному злитті, відчуваєш справжні вібрації єдиного потоку любові.

«До речі, на місці, де зараз розташований храм, – продовжує отець Геннадій, – жила Марія-цілителька. Вона була богомільною, але її методи лікування церква не вітала. Коли мені розповіли про це, я відразу відповів: «Ой, як недобре!» Але потім дізнався, що перед смертю вона сповідалася, причастилася, і заспокоївся. Землю, де зараз стоїть наш освячений храм, Марія і заповідала під будівництво. Такі випадки рідко, але бувають».

«Світ врятує любов»

«Світ дійсно може врятувати любов. Тільки любов, – тричі повторив батюшка. – Тільки любов і доброта можуть врятувати. Справжня любов приходить від душі і, коли ти її даруєш, тоді дійсно любиш і тобі натомість нічого не потрібно. А якщо й тебе люблять, то це подвійно добре. А якщо ти любиш тому, що треба любити, або тому, що людина хороша, це не є любов, а сурогат. Справжня любов це коли любиш людину за її запах, за те, як вона ходить, за те, що вона просто присутня поруч, за те, як мовчить. У мене з дружиною саме так. Ми читаємо думки одне одного, як  це відбувається, я пояснити не можу, але ми відчуваємо це зєднання, так як у Святому Письмі сказано: «І станете ви єдиним цілим».

Як довго довелося цього чекати! Але знову-таки, якби я не став іншим, навряд чи наша зустріч у взаємній любові та розумінні сталася. Коли людина з благословення Божого змінюється, то і навколо все змінюється: підвалини, побут, оточення, і все що пов’язано з ним».

Випробування совістю

«ВСЕ не випадково в цьому житті. Щось сталося, подумай, чи туди йдеш, чи з тими, – сказав на завершення нашої зустрічі отець Геннадій. – У зв’язку з цим Серафим Саровський, і не тільки він, писав про випробування совістю. Минув тиждень або день, задумайся про  ті три питання. Тобто, прожив ти цей час як християнин, чи як обиватель. Якщо останнє, не забудь сказати: «Треба виправлятися. Господи, прости мене грішного». Саме так людина і повинна формуватися. Свічечка, тиша, сидиш, молишся, розмовляєш із Богом своїми словами, питаєш, слухаєш простір і ловиш першу думку, що «прилетіла».

А молитися необхідно, щоб відчувати вібрації душі і повітря, власного серця і пропускати їх через ікону, вона порталом є божественним. Звідти і чекай відповіді».

У житті кожного трапляються зустрічі, схожі на Подарунки Небес. В останні місяці таких зустрічей у мене було декілька і знайомство з батюшкою – одна з них. Візьму на себе сміливість стверджувати, що Марков – духівник рідкісний і, в своєму прагненні до вдосконалення – єдиний, з яким я зустрічалася. А цей матеріал – безцінна можливість, передати кожному, хто перебуває на шляху пошуку себе, – Любов, Добро і Світло, провідником, яких є отець Геннадій.

 

Фото автора та з сімейного архіву Геннадія Маркова

Автор висловлює вдячність за сприяння при підготовці матеріалу Товарству японської культури  "Fudoshinkan"- Aikido&Koryu. Ukraine, Dnipro і особисто   Дмитру Масько

 

 

 

 

Створено: 19.07.2017.
Редакція від 28.09.2017.
Олена Ємельянова