Історії старого Амуру: паростки на згарищі

Історії старого Амуру: паростки на згарищі

Україна, Дніпропетровська область

Із загартованого післявоєнним дитинством випуску 1953–54 років Дніпропетровської СШ №18 вийшли вчені, лікарі, підполковник міліції, льотчик дальньої авіації...

З голодного післявоєнного класу вийшли кілька наукових співробітників НДІ, лікарів, академік, підполковник міліції, льотчик дальньої авіації...

«Ми були жадібні до науки»

– Куди будеш вступати?

– У нас династія гірників, – гордо відповів Едик Пірич. Він уже з’являвся у франтуватій чорній формі старшого брата – гірничого інженера. Можливо, востаннє вони сиділи разом за першою партою, в класі, який, здавалося, лише вчора діти допомагали відновлювати з повоєнних руїн.

– А я ще не вибрав, в який інститут.

– Володю, який інститут, вступай відразу в ПТУ, – підколов відмінник Едуард свого однокласника. Фраза ця всім запам’яталася. Втім, Володя – академік, доктор сільськогосподарських наук, професор Володимир Семенович Козир – на однокласника не ображається. Більше того, визнає, що саме ці слова стали поштовхом до вступу в інститут.

Через 65 років випуск 1954 року школи №18 залишається таким же дружним. З голодного післявоєнного класу, який навчався за одним підручником на п’ятьох, вийшли кілька наукових співробітників НДІ, лікарів, академік, підполковник міліції, льотчик дальньої авіації – і жодного дармоїда чи алкоголіка. Спрацював досвід і педагогічні традиції.

Вчителька хімії Волкославська О.М.

...А тоді блискучий відмінник і франт Пірич так і не наважився сказати про свої почуття до молодої, щойно після інституту, учительки хімії Ольги Миколаївни Волкославської, в яку був закоханий давно й безнадійно. Втім, доля дала йому другий шанс – Ольга Миколаївна дожила до 50-річчя випуску в 2004 році, щоб почути його освідчення. Після цієї ж зустрічі випускників одружилася пара колишніх однокласників – Олена Бойцова і Валентин Чернець, який повернувся із Заполяр’я.

З Валиком Чернецем на прізвисько «Утя» і Толиком Йосипенком усе було ясно – майже кожен день вони пішки тікали в аероклуб у Підгороднє, щоб доторкнутися до справжнього літака, стрибнути з парашутом – поки хоча б з вишки. До школи приходили голодні й знесилені та примудрялися вчитися. Разом вони вступили й до льотного училища.

Валентин Чернець

На випускній фотографії Толик із Лорою Мезенцевою залишилися поруч. Але в житті вона заявила: «За такого, як ти, я заміж не піду». Закінчивши училище металургів, Лора разом із чоловіком-інженером будувала металургійний комбінат в одній із братерських арабських країн. Геолог-розвідник – не жіноча професія, сказали б зараз. У всякому випадку, не для випускниці з медаллю. Але не в 50-ті, коли навіть в піснях:

В болотных сапогах не по ноге
Девчонки из геологоразведки
Шагают по нехоженой тайге.

Можливо, цю пісню слухала Жанна Ванжула, коли обирала спеціальність. Згодом працювала в НАН України в Києві.

–…Я буду лікарем! Без медалей вступлю, і без будь-яких зв’язків! – вперто заявив Леонід Бородуля. І він вступив з першого разу. Доцент Бородуля закінчив кар’єру заступником директора Інституту реабілітації інвалідів. Помер уже прадідом.

Не у всіх життєвий шлях складався гладко. Але для вчителя астрономії Юхима Григоровича Рєзніка колишніх учнів не було – навіть після випуску він брав участь в їхній долі, допомагав багатьом вступати і вчитися в інститутах. «Це була людина з повною віддачею», – згадують учні багато десятиліть потому. За його клопотанням колишньому другорічнику Вітькові Смирнову дозволили під час служби в армії вступити до інституту і поєднувати службу з навчанням. Після інституту інженер Смирнов отримав направлення на Харківський турбінний завод. За його допомогою вступив і Юра Биков – майбутній начальник відділу боротьби з підлітковою злочинністю УВС області.

«Перший подвиг» підполковника Малярова

...Контрольна з математики була страхіттям – усі знали, що здати її неможливо. Портфель із правильними рішеннями грізний математик на ніч ховав під подушку – вочевидь, мав причини для такої обережності. Однак це йому не допомогло. Контрольну клас списав. Льоня Маляров знав, що напрошується на неприємності, але зробив вибір – виручити друзів.

– Я знаю, що це витівки мого сина! Виходьте до дошки і захищайте свої п’ятірки! При відповідях біля дошки, зрозуміло, п’ятірки миттєво перетворилися на двійки. А Леонід Маляров на випускне фото не потрапив: пішов зі школи, не витримавши суворості вчителя математики – власного батька. Якби шибайголова-старшокласник побачив майбутнє фото респектабельного підполковника, заступника начальника обласного ДАІ – то, можливо, не став би ночами виносити батьківський портфель. Але з біографії слів не викинеш.

Леонід Маляров

...Пісні на вечір старшокласників розучували з платівки з патефона – «Запорожець за Дунаєм», «Наталка-Полтавка», «Ой, Миколо, Миколо». Для цього виступу бабуся Валі Кубіс перешила на неї власне плаття – іншого вбрання у післявоєнної школярки не було. «Одарку і Карася» вона виконувала дуетом із Володею Козирем. Його вокальний талант натякав і на вибір професійного шляху.

Між сценою і колгоспом

Вибір із цих двох альтернатив для будь-якого з сучасних випускників очевидний. Не було сумнівів і у найсильнішого баритона шкільних вечорів Володимира Козиря – успішно склавши іспити і в музучилищі, і в сільгоспінституті, він обрав професію тваринника. Ця професія на той час була не менше романтичною, ніж артиста, і навіть мала відтінок героїки – в агрономи та тваринники йшли, щоб не допустити повторення недавнього післявоєнного голоду.

– Я був городянином, і ніхто мене не штовхав в сільгосп. Але – ідеї, комсомол, патріотизм, вересневий пленум 1953 року, який закликав до освоєння цілинних земель... Мені хтось сказав: «Якщо у тебе є голос, ти будеш співати і з освітою зоотехніка. А якщо голос зламається, то ти з музичною освітою будеш стояти в останньому ряду хору».

Ми близько дружили з Васею Солошенком із Березанівки, і разом з ним вступали одночасно в музучилище і в сільгоспінститут. І наша однокласниця Валентина Пуценко теж вступила в сільгосп. Хоча конкурс на зоотехніка був 13 чоловік на місце! Пам’ятаю, що я подав документи під номером 1304, а приймали лише сто чоловік.

До речі, в школі я вчився посередньо – прогулював, учителі, класний керівник приходили додому, виховували, лаяли. Але зате я все життя спілкувався з тваринами – коти і собаки робили те, що я скажу. Захоплювався голубами – пішов нібито до школи, а сам обійшов навколо кварталу – і ганяти голубів.

«У нас були видатні вчителі»

– Як на вашу думку, чому з простого класу вдалося виростити так багато видатних людей, відомих фахівців?

Академік НААН В.С. Козир

– У нас були видатні вчителі. Не було таких викладачів, яких ми не любили б, ображалися на них – не було! І методика викладання була зовсім інша – відповідали на питання «чому», і було цікаво. На фізиці давали все своїми руками помацати, наприклад, що на відстані 20 см між електродами іскра вже не проскакує. Інакше хіба діти це все згадають? Я захоплювався зоологією, бо Марія Василівна була настільки захоплена своїм предметом, що заражала всіх, нею заслуховувалися. До цих пір у мене всюди акваріуми або клітки з живністю. Поліна Ізраїлівна Фейглін прищеплювала уміння розуміти і поважати історію. Розповідала так, що хотілося самому потрапити в той період і брати участь в тих подіях. Не просто «Коли була Кримська війна, хто був командувачем?», а ми розуміли, звідки у нас в Севастопольському парку братська могила, чому поранених везли саме сюди, чому вона обсаджена ялівцем – лікарської травою, яка допомагала пораненим. Так, що хотілося знову туди піти, познайомитися з тими героями. Любила цитувати: «Хто не цінує і не знає свого минулого, той не заслуговує гарного майбутнього». З 5-го класу ми вивчали німецьку й англійську, в інституті також французьку – нас ніби готували до роботи за кордоном. Це стало в нагоді, коли, працюючи в НДІ тваринництва, мені довелося побувати в різних країнах. У 1982 році ми представляли нашу розробку на міжнародній аграрній виставці в Лас-Вегасі...

– Ми вчили логіку, психологію. Ми були жадібні до науки, тому що не було комп’ютера, інтернету, які думають за тебе, – розповідає Валентина Іванівна Кубіс. – Учителя, який ніс додому багато зошитів на перевірку, завжди супроводжували.

...Як і 70 років тому, вранці зграйки дітлахів з рюкзаками стікаються амурськими вуличками до шкільних воріт. Тільки тоді замість яскравих рюкзаків були ганчіркові торбинки, а замість смартфонів – кисет із чорнильницею-непроливайкою. І щоденні «внески до фонду школи» – поліна дров, які кожен ніс із собою, щоб топити одну на два класи грубку. Тому відкриття нової школи чекали з нетерпінням.

Школа №18

«Попелюшка» з Амуру

– Школу №18 німці спалили повністю, в нашому дворі було чутно, як тріщало скло, – згадує Валентина Іванівна, яка живе, як і сімдесят років тому, на сусідній від школи вулиці. – Замітали сліди – при окупації в школі були поліція, підвал для тортур, архіви... Тому до перших класів ми всі ходили в 26-ту, і дитячий садок тулився також там – усім класам доводилося сидіти за одним столом. Писати не було на чому. На сніданок давали півбулочки і чайну ложку цукру. Тільки до 7-го класу відновили нашу школу – ми самі фарбували, мили підлогу, щоб швидше переїхати. Були такі раді – у кожного своя парта, опалення від заводу «Комінтерн» (Дніпропетровський металургійний завод ім. Комінтерну, нині – ДМЗ «Комінмет»). У кожного вже були книги, зошити!

Цю радість навряд чи зрозуміти поколінню зі смартфонами. Втім, йому і не бігати на Самару по ще не забудованому степу за заводом Карла Лібкнехта, не дивитися фільми з позначкою в титрах «фільм узятий як трофей під час розгрому німецько-фашистських загарбників», і зусиллям акторської майстерності не перетворити амурський двір на казковий палац.

Валентина Кубіс

По воле королевы, по воле короля,
Должны примерить все вы,
Прекраснейшие девы,
Башмак из хрусталя!
Кому не тесноват он,
Ни узок, ни широк –
У той, наверно, спрятан
Такой же башмачок…

– читає Валентина Іванівна назавжди завчену роль Королеви з «Попелюшки». Заводського Будинку культури ще не було. Перший драмгурток збирався у дворі у Інни Галун, яка грала одну з дочок і акомпанувала на піаніно. Потім з’явилися професійний керівник і костюми від Театру Шевченка, афіша, а замість вивішеного у дворі простирадла – зала у заводській бібліотеці, забита дітьми та їхніми батьками. Попелюшку грала красуня Ляля Пушкарьова з 26-ї школи. Але тут...

– Ходуля, ти що, забув слова?! – гнівно шепоче «Королева». «Король» – Ігор Кучмій на прізвисько Ходуля – з жахом стогне:

– Я зараз піду зі сцени...

– Стій!!! Валька, зроби що-небудь!

«Блазень» – Валька з 26-ї – починає відчайдушно імпровізувати. Глядачі, задоволені несподіваним поворотом класичного сюжету, захоплено аплодують. Інна Іллівна Галун працювала лікарем-гінекологом в 9-й лікарні і приймала пологи вже у дочок своїх однокласниць.

Лікарка Інна Галун

Валя Кубіс разом із однокласницею Людою Москаль закінчили Технічне училище металургів №1 і потрапили на завод «Комінтерн», де працював батько.

– У Козиря батько був слюсарем, у всіх батьки прості – нам нічим і не було потреби один перед одним звеличуватися або якось принижувати, – згадує вона.

Утім, епоха змінилася. БК, побудований робітниками «Комінтерну» в 1955 році, закритий і проданий новим господарем заводу. Школа № 18, відновлена стараннями учнів, більше не готуватиме десяті класи – в цьому році залишається тільки дев’ятирічка-«гімназія».

– Може, ти ще Зимовий брала? – знущається водій маршрутки при вигляді пільгового посвідчення дитини війни.

– Ти знаєш, що по цьому мосту нас німці гнали? – спалахує Валентина Іванівна.

– Так довго не живуть...

– Це такі як ти, довго не живуть. А такі як я, живуть довго. Дружба академіка і заводської машиністки крану – «Одарки і Карася» – збереглася донині.

– Ні, це не моя Валя, – недовірливо відвертається Володимир Семенович від свіжої фотографії, і вказує на чорно-білий овал в кутку випускного альбому. – Моя Валя ось така!

 

Записав Григорій Глоба, випускник СШ №18 1998 року

Титульне фото: Випуск 1953–1954 рр. учнів 10-Б класу СШ №18

Фото: http://www.gazetadp.com.ua/istorii-starogo-amura3/

 

Григорій Глоба
Створено: 21.09.2021
Редакція від 21.09.2021