Птах його життя. Письменник і громадянин Олесь Завгородній

Птах його життя. Письменник і громадянин Олесь Завгородній

Олександр Завгородній – відомий в Україні та за її межами поет і перекладач, має понад тридцять книг: чотири власні поетичні збірки, все інше – переклади з естонської та фінської мов. Двічі (1975 та 1989 рр.) нагороджений естонською премією імені Юхана Смуула, а 1996 року йому присуджено премію імені М. Рильського в галузі художнього перекладу. 2005 року він також став лауреатом премії «Благовіст», одержавши диплом за книгу «Життя мойого птах».
О. Завгородній наділений даром тонко й глибоко відчувати слово, його сутність і душу; воно й не дивно, адже ріс у родині, де любили й шанували рідну мову, створили національну духовну ауру. Батько його – Сергій Олексійович Завгородній, відомий прозаїк, у 1948–1960 та 1966–1968 рр. очолював Дніпропетровську обласну організацію Спілки письменників. Мати – Євгенія Меркуріївна Петришина-Завгородня, – журналістка, написала роман, який так і залишився неопублікованим. Двоє братів і сестра Олеся Сергійовича згодом стали журналістами та літераторами.
Народився Олесь Сергійович 25 січня 1940 року у місті Дніпродзержинську, через деякий час родина переїхала до Криничок, де 1947 року він пішов до школи, згодом до Любомирівки Верхньодніпровського району, а з 1949 року оселилась у Дніпропетровську.
1957 р. Олесь Завгородній закінчив середню школу, працював різноробом у плодовому розпліднику, токарем на Дніпропетровському трубопрокатному заводі. 1965 року Олесь Завгородній закінчив Дніпропетровський університет за спеціальністю українська філологія. Саме на цей час припадають перші публікації його віршів. У студентські роки юнак відвідував університетську літературну студію «Гарт», друкувався в обласних газетах, республіканських журналах «Дніпро» та «Прапор».
У рік закінчення ним університету в Дніпропетровську вийшла колективна збірка юних поетів «Молода пісня», куди увійшла ціла низка віршів Олеся. Юнацька жага діяння, разом із тим доросле ставлення до життя, його одвічних цінностей, тонкий ліризм, філософські нотки характеризують ці поезії про пам’ять війни та мамині сивини, свіжий хліб і холодну воду, велич Дніпра й українську пісню, перший сніг і самотній осінній соняшник.
Рецензенти відзначали образність, динаміку, музикальність віршів молодого поета, його філологічні знахідки: «Світанок – це світла танок» тощо. Деякі з цих віршів увійшли пізніше до його окремих збірок.

Десь літає птах мого життя.
Я не знаю – високо чи низько.
Може, в сизі падає жита,
Може, над проваллям чорним висне.
Я не знаю...
Віриться мені –
на Вкраїні упаду напевне.
Припаду до рідної землі,
і земля пригорнеться до мене.    

Становлення Олександра Завгороднього як особистості, усвідомлення себе українцем теж припадає на юнацькі роки. 1962 року на нього, другокурсника, справив враження материн брат Володимир, який під час війни непритомним потрапив до німецького полону, побував у американській зоні окупації, а після звільнення відбув 10 років ув’язнення на шахтах Воркути.
1963 року Олесь познайомився з Іваном Сокульським, поетом і в недалекому майбутньому відомим в Україні дисидентом, який зі Львівського університету саме перевівся до Дніпропетровського. Величезне враження справила на О. Завгороднього участь у колядуваннях разом з Іваном та іншими у Києві в січні 1965 року. Вже тоді Олесь Сергійович глибоко переймався становищем рідної мови, якої майже не чути було навіть на філологічному факультеті університету.
– Що це за філфак? Ми закінчуємо вуз, а в нас термінологія російська, ми не засвоюємо органічно рідну мову, у нас у головах якась каша – висловився він якось на зборах.
Коли з екранів кінотеатрів був знятий фільм «Сон», де роль Т. Шевченка грав Іван Миколайчук, Олесь Завгородній із групою студентів ходив з листом протесту до обкому КПУ. Чиновник сказав хлопцям: «Вы бы лучше помолчали, иначе вы будете иметь неприятности». Відтоді за Олесем уже тягнувся «хвіст» націоналіста.
Після закінчення навчання Олесь Сергійович пішов на журналістську роботу, працював у районних і багатотиражних газетах Васильківки та Придніпровська.
У вересні 1965 року на творчому семінарі біля Новомосковська разом з іншими О.С. Завгородній активно поширював «Щоденник» Василя Симоненка та статтю «З приводу процесу над Погружальським». У жовтні його просто з редакції відвезли до Управління КДБ Дніпропетровської області. Йому інкримінували 62-гу статтю, допитували. Хтось доніс, що Завгородній читав видану за кордоном книжку Івана Кошелівця «Сучасна література в УРСР». З цього приводу його допитували вже у республіканському КДБ у Києві, звільнили з роботи. Молодий журналіст працював у заводських багатотиражках, часом не мав роботи по кілька місяців. Проте ні на мить не припинялась його творча робота. Писав вірші, але жодної збірки в Дніпропетровську видати не вдалося – місцеві чиновники від літератури казали: «Його не можна друкувати – у нього підтексти».
Естонською Олесь Завгородній зацікавився ще в дитинстві – в Любомирівці відбував практику студент сільськогосподарської академії естонець Ян – чужа мова викликала зачудування, бажання її осягнути. Вчив самотужки, пізніше вже студентом вивчав французьку, іспанську, польську, перекладав із них.
1966 року в поетичній антології «Розмова з глобусом» були надруковані кілька віршів молодого поета у перекладі естонською мовою Гаральда Раяметса. Того ж року у Києві на творчому семінарі спілкуючись із Павлом Тичиною, якого вважав найбільш ліричним українським поетом, почув від нього, що в Україні немає жодного перекладача з естонської.
1968 року у київському видавництві «Молодь» побачила світ перша поетична збірка Олександра Завгороднього «Радію людям». Крім власних віршів сюди увійшли й переклади з французьких та іспанських поетів: Поля Елюара, Федеріко Гарсіа Лорки, Робера Десноса.
Рік той для Дніпропетровщини був насичений подіями, складний, бурхливий, драматичний. Компартійна верхівка розгорнула широку кампанію шельмування книги Олеся Гончара «Собор» – усі, хто посмів подати голос на її захист, зазнали утисків. Сергія Завгороднього, який очолював обласну спілку письменників з 1966 по 1968 рік, достроково усунули з цієї посади, постійно цькували за синів, переказуючи: «Хай сушить сухарі».
Олеся допитували у справі «Листа творчої молоді Дніпропетровщини», хоча він не мав до того ніякого відношення. Слідчий на прізвище Живодер допитував у прокуратурі, чи не зауважив він психічних відхилень у поведінці Івана Сокульського. З ярликом «українського націоналіста» Олександр ніяк не міг знайти роботу. І тоді батько порадив йому: «Щоб не сісти тут, їдь до Естонії». Дмитро Павличко домовився з естонською Спілкою письменників про творчий обмін молодими літераторами між Україною та Естонією, і в травні 1968 року Олесь Завгородній виїхав до Таллінну. Секретар обкому О. Ватченко на бюро обкому кричав Сергієві Завгородньому: «Старший смылся на Кавказ, а меньший в Эстонии занимается украинским буржуазным национализмом».
Олесь засів за підручники. Жив по гуртожитках, у 1969 році Спілка письменників Естонії домоглася йому кімнати. Деякий час юнак працював на пошті експедитором, зі студентами їздив до колгоспів на збирання врожаю. В Естонії жив з перервами до        1972 року, остаточно повернувся в Україну 1974 року.
Деякий час Олесь Сергійович мешкав у відомого перекладача Гаральда Раяметса, з яким уже раніше листувався. Той бував в Україні, досконало опанував мову, перекладав естонською Лесю Українку, Т. Шевченка, І. Франка, М. Рильського, Д. Павличка, Є. Гуцала, Ліну Костенко. В Естонії його називали «королем перекладу» за високу точність і досконалість в роботі, надзвичайну вимогливість до себе, велику відповідальність перед словом. Олесь тоді багато чому навчився від колеги.
Уже наприкінці 1968 року з’явилися перші публікації перекладів Олеся Завгороднього. Він друкувався в газеті «Літературна Україна», у травні 1969 року на її сторінках було опубліковано переклади віршів Юхана Лійва. Цей естонський поет справив на Олеся Сергійовича велике враження своєю трагічною долею, глибинною поезією, на все подальше життя став одним із найулюбленіших поетів. О. Завгородній з тих пір переклав близько п’ятдесяти його віршів, хоч це й нелегко давалося. Продовженням перекладів з улюбленого поета став цикл власних віршів – «Монологи Юхана Лійва»
– Це наче те, що я сам відчуваю, коли думаю про нього, – говорить перекладач.
Тоді ж Олександр Сергійович підготував естонською мовою збірку Лесі Українки «Досвітні вогні», яка вийшла 1971 року в Естонії, а спектакль «Лісова пісня» у його перекладі поставив таллінський «Молодіжний театр».
Завдяки Олесеві Завгородньому український читач познайомився з цілим шерегом естонських письменників, серед яких: Юхан Саар, Ено Рауд, Пауль Куусберг, Яан Кросс, Антон Хансен-Таммсааре. Їхні повісті, романи, оповідання, вірші, а також старовинний естонський епос «Калевіпоег», народні казки, приказки, прислів’я були надруковані українською мовою у видавництвах «Дніпро» та «Веселка» окремими книгами, частина на шпальтах газети «Літературна Україна», журналів «Всесвіт», а згодом «Кур’єр Кривбасу» та «Роксоланія». 1975 року за цю перекладацьку роботу О. Завгороднього вперше відзначили премією імені Юхана Смуула. Другу таку ж премію він одержав за переклад роману Яана Кросса «Імператорський божевілець» та книгу для дітей Ено Рауда «І знову Муфтик, Підчеревичок та Мохобородько».
Членом Спілки письменників Олесь Завгородній став у 1979 році, маючи вже        10 перекладених книжок.
Двічі – у 80-х та 90-х роках на запрошення Інституту культурних зв’язків Фінляндії побував письменник у цій північній країні, їздив до Лапландії на батьківщину письменниці Катрі Вала, творчістю якої цікавився і яку перекладав. Видав збірку «Фінські прислів’я та приказки», а пізніше – «Фінські народні казки», роман Алексиса Ківі «Семеро братів».
Творчістю останнього Олесь Завгородній захопився ще в 70-х роках. Тоді ж переклав кілька його поезій, видрукував «Пісню мисливця» у збірці «Передчуття», що вийшла 1979 року у видавництві «Веселка».
Над перекладом роману «Семеро братів», своєрідним за стилем, написаним архаїзованою мовою, довелося працювати майже два роки. Роботу було завершено на початку 1989-го, ще через два роки з видавництва «Дніпро» перекладач отримав верстку роману. Лише наприкінці 2004 року ця книга була видана, але вже у львівському видавництві «Кальварія».
Олесь Завгородній також перекладає з литовської, шведської, польської, французької, іспанської та інших мов. Ці переклади неодноразово друкувалися в різних періодичних виданнях. Літературні критики відзначають високу якість його перекладів, надзвичайну вимогливість до своєї роботи.
Олександр Сергійович належить до людей, які трепетно і навіть побожно ставляться до мови як найбільшого надбання людської цивілізації. Він не просто передає зміст твору, а відбирає з усього мовного багатства саме ті слова, які найточніше, найбільше відповідають створеним образам, максимально наближають переклад до оригіналу; це вже не тільки кропітка робота, це – мистецтво, яке ставить перекладача врівень із автором, робить його співавтором, творцем.
Олесь Завгородній – один з найбільш кваліфікованих перекладачів художньої літератури, як поет він – глибокий і тонкий лірик. Його поетичні збірки з’являлись нечасто – «Перевесло» (1986), «Із подиву і подиху» (1989), «Життя мойого птах» (2004).
Ніби не так уже й багато... Та коли розгортаєш ці невеликі за обсягом книжечки, розумієш, скільки думок та образів можна вкласти в кожне слово, якщо слова не просто матеріал для будівлі речень. У поета слова – живі, мають своє обличчя, голос, забарвлення і найважливіше – душу. Кожне з них на своєму місці й говорить на повен голос, а усі разом створюють яскраву поліфонію. Для нього характерна образність поезій. В поетичних мініатюрах – картини епічного масштабу, епізоди особистого життя набувають загальнолюдського змісту й філософського звучання.
Тема патріотизму, любові до України, синівського обов’язку перед рідною землею й матір’ю – одна з головних у творчості Олеся Завгороднього. Особливо голосно звучить вона в період «внутрішньої еміграції» поета. Про це свідчать не лише оригінальні твори, а й переклади: «Батьківщина» Ральфа Парве, «Ця земля» Рімантаса Ванагаса, «Про землю і про народ» Марта Рауда... Жити для рідної землі, працювати для її щастя – сенс буття поета.
Українська мова – одна з найбагатших у світі, має величезну кількість синонімів; укласти синонімічний словник – давня мрія Олеся Сергійовича. З 1993 року серйозно взявся до цієї роботи: ретельно працює над словниками, художніми творами класиків і сучасників, збірками фольклору, дослухається до розмовної мови і усюди вишукує, відбирає слова-синоніми, і сам створює неологізми, адже досконало знає закони словотворення. Не раз добірки синонімів до того чи іншого слова, підготовлені письменником, друкували журнали «Кур’єр Кривбасу» та «Бористен». До деяких слів знайдено і створено до тисячі синонімів як, наприклад, до слова «говорити». До кожного синонімічного ряду поет пише вірш-мініатюру.
Письменник має активну громадянську позицію, з великою радістю сприйняв переміни в суспільстві наприкінці вісімдесятих, з головою кинувся в політику, він активіст Народного руху України з перших днів його існування, один з організаторів маніфестацій у Дніпропетровську. Дружина Олеся Сергійовича Тамара Семенівна, теж філолог, редактор, перекладачка, пошила перші в місті національні прапори, зокрема, прапор, який першим був піднятий у Дніпропетровську біля театру ім. Т. Шевченка в липні 1991 року. Олесь Завгородній разом із групою активістів ночував біля нього. Якось уночі раптом погасло світло, за наказом міського голови охорону розметали міліціонери, щоглу звалили, прапор порізали на шматки і кудись вивезли. Наступного дня поет оголосив голодовку протесту, яку тримав біля пам’ятника Тарасові Шевченку два тижні.
Восени 2004 року він гаряче підтримав опозицію. Болить йому, що така ще немічна та квола українська держава, і народ не усвідомлює себе як націю. І за мову рідну вболіває: «Тьма-тьмуща людей, знаючи мову, соромляться говорити нею». Вважає, що неможливо стати письменником без глибокого проникнення національним духом.
Олесь Завгородній – поет, перекладач, лінгвіст, громадянин. Високоосвічена, інтелігентна і духовно багата людина, він болісно сприймає духовну порожнечу й убозтво, зате доброзичливо ставиться до поетів-початківців, готовий завжди допомогти, порадити, підтримати.
 – Треба обов’язково показувати написане компетентним людям. Коли роками пишуть і ховають, потім, як правило, стають графоманами, – говорить поет.
Тепер, у зрілих літах, Олександр Сергійович разом з дружиною мешкає у селі Йосипівці на Магдалинівщині, побіля мальовничої Орелі. Працює у садку, навесні розвішує шпаківні для птахів, восени збирає у лісі шипшину та гриби, спілкується з численними друзями, які не вибувають в гостинній оселі. Закоханий у поезії Сергія Єсеніна та пісні Володимира Висоцького, а вже що в українську народну пісню – знає їх безліч і з великим натхненням співає.
І сьогодні Олесь Сергійович все ще має багато юнацького запалу, легкий на підйом. З головою в роботі – творить, перекладає, сподівається видати нові книги, мріє...
Життя і творчість поета нерозривно поєднані, як земля і небо, як достигле колосіння жита і птах-мандрівець, що весь час повертає до рідної домівки.

Ірина Голуб


                                              Література

Завгородній О. Радію людям: Поезії.– К.: Молодь, 1968.– 60 с.
Завгородній О. Перевесло: Поезії.– К.: Молодь, 1986.– 79 с.
Завгородній О. Із подиву і подиху: Поезії.– К.: Рад. письменник, 1989.– 111 с.
Завгородній О. Життя мойого птах: Поезії, переклади.– Дніпропетровськ: ПП «Ліра ЛТД», 2004.– 184 с.
                                                    * * *
Вала К. Лірика / Пер. з фін. О. Завгороднього.– К: Дніпро, 1990.– 205 с.
Пеетер-безштанько: Естонська народна казка / Пер. з ест. О. Завгороднього // Веселки ріднокраю: Антологія дитячої літератури.– Дніпропетровськ: Дніпро, 1995.– С. 78–80.
Фінські народні казки: Для мол. шк. віку / Упоряд., вступ. слово та пер. з фін. О.С. Завгороднього.– К.: Веселка, 2000.– 158 с., іл. (Казки народів світу).
Рауд Е. Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько: Повість-казка / Пер. з ест. О.С. Завгороднього.– К.: Школа, 2003.– 251 с.
Рауд Е. Нові пригоди Муфтика, Півчеревичка і Мохобородька: Повість / Пер. з ест. О.С. Завгороднього.– К.: Школа, 2003.– 315 с.
Ківі А. Семеро братів: Роман / Пер. з фін. О. Завгороднього.– Львів: Кальварія, 2004.– 298 с.
                                                    * * *
Голуб І. Земля і небо Олеся Завгороднього // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нариси та есеї / Упоряд. Л. Степовичка.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 348–355.
Фролова К. Поетичне слово над Дніпром // З любові і муки... / Ф. Білецький, М. Нечай, І. Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1994.– С. 295–326.
О. Завгородній – С. 316–317.
25 січня 60 років від дня народження Завгороднього Олександра Сергійовича (1940) // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат області на 2000 рік: Бібліограф. покажчик.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 1999.– С. 27–30.
                                                  * * *
Завгородний Александр Сергеевич: [О нем] // Писатели  Днепропетровщины: Биобиблиограф. указатель.– Днепропетровск, 1987.– С. 20–21.
Завгородній Олександр // Письменники України: Довідник / Упоряд. Д.Г. Давидюк, Л.Г. Кореневич, В.П. Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1996.– С. 96.
Савченко В.В. Бог не під силу хреста не дає. Поетичне Придніпров’я: Есе.– Дніпропетровськ: Січ, 1999.– С. 24–25.
Слабошпицький М.Ф. Завгородній Олександр Сергійович / М. Ф. Слабошпицький // Енциклопедія сучасної України. - К. : Ін-т енцикопедичних досліджень, 2010. - Т.10 : З - Зор. -  С. 46-47.

                                                     * * *
   
Андрішко О.М. Олександр Сергійович Завгородній / О. М. Андрішко, І. С. Попова // O, alma mater, зоре світанкова!  : Нариси / ДНУ ім. О. Гончара. - Дн-ськ : Пороги, 2009. -  С. 33-35.
Богун Л. Він слово відчуває серцем / Л. Богун // Джерело.- 2009. - №  17/20(трав.). -  С. 11
Брега Л. Лет Олеся Завгороднього / Л. Брега // Джерело.- 2013. - №  45/48(груд.). -  С. 10.
Голуб І.С. У Завгородніх, у пташиному раю / І. С. Голуб // Свята справа-XXI.- 2008. - № 1/2. -  С. 61.
Гринько К. Легенда про сонцеокого поета / К. Гринько // Джерело.- 2010. - №  5/8(лют.). -  С. 15
Дуб, Костянтин. Творець слова високого лету/ К. Дуб // Зоря. - 2012. - № 37(11.05). -  С. 15.
Завгородній О. Коли Слово правдою надишеться...: [Вірші]  / О. Завгородній // Джерело.- 2013. - №  1/4(січ.). -  С. 11.
Ковальчук Т. "Любив до болю і людей, і землю" / Т. Ковальчук // Вісті Придніпров'я.- 2018. - № 9(8.02). -  С. 6
Мартинова С. З роду Негнибід / С. Мартинова // Зоря. - 2008.- 18 берез. -  С. 4
Олесь Завгородній: поет і перекладач // Джерело.- 2010. - №  5/8(лют.). -  С. 15.
                                                   * * *
Завгородній Олександр Сергійович // Прозаїки, поети, публіцисти… Дніпропетровська обласна організація НСПУ: Наук.-допоміжн. біобібліограф. покажчик / Упоряд. І. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2006.– С. 40–45.
                                                     * * *
http://www.ugraina.org/articles/1979.html
http://archive.khpg.org.ua/index.php?id=1234802442
http://en.calvaria.org/autor.php?aid=130&PHPSESSID
http://postup.in.ua/usual.php?what=21651



 24.12.2019
 (19 переглядів)