Олександр Чекмарьов – основоположник української школи металургів-прокатників
Заможне і веселе село Велика Знам’янка розташоване на лівому березі старого діда – Дніпра-Бористена у місці впадання в нього річки Білозерки. Талановиті та працьовиті люди споконвіку населяли ці благодатні землі. Саме тут була колиска скіфської держави, від якої нащадкам залишились величні курганимогили, оспівані народними кобзарями та лірниками. Та ще скіфські скарби. Тут розквітла і була підступно знищена трьохсотлітня козацька вольниця. Саме від 1780-х років веде свій історичний відлік нинішнє село Велика Знам’янка, заснована державними селянами зі Стародубського повіту Чернігівської губернії та з села Старої Знам’янки Дмитрівського повіту Херсонської губернії. Тоді ж з-за Дунаю прибуло кілька сімей колишніх запорозьких козаків. Саме вони почали насаджувати в слободі виноградники. Восени 1786 року до слободи переселились ще 172 сім’ї з села Знам’янки Єлисаветградського повіту Катеринославського намісництва. Було чимало на цих землях й втікачів із Росії – колишніх кріпаків і солдат. Оскільки більшість переселенців була з населених пунктів, які мали назву Знам’янка, то й нове село стали називати Великою Знам’янкою.
На початку ХХ століття у селі мешкало близько 10 тисяч жителів, які займалися переважно торгівлею, а також працювали у різних ремісничих майстернях – кравецьких, шевських, бондарних, стельмаських, а також у кузнях. Понад двісті дворів виготовляли на продаж лляне полотно, ковдри, взуття, кошики тощо. У селі було дві православні церкви, єврейський молитовний будинок, школа, більше десятка крамниць, рибний завод, три бондарні, а також щорічно відбувалось три ярмарки та базар щонеділі. Ось у такому благодатному місці 30 серпня (12 вересня за н. ст.) 1902 року в родині місцевого заможного селянина Петра Івановича Чекмарьова народився хлопчик Сашко – друга дитина в сім’ї. Початкову освіту він отримав у сільській школі, а згодом вступив до Мелітопольського реального училища, яке успішно закінчив у 1919 році. З огляду на неспокійні часи Олександр Чекмарьов повернувся до села і у 1919–1921 роках працював у родині батька.
Від березня до вересня 1921 року юнак був завідувачем волосної хати-читальні у рідному селі, а восени того ж року волосний відділ народної освіти направив його на навчання до Катеринослава в Інститут народної освіти на хімічне відділення. Та подальша перспектива роботи сільським учителем не надихає юнака, тож 20 вересня 1922 року студент О. Чекмарьов переводиться до гірничого інституту на металургійний факультет, який успішно закінчує 24 березня 1927 року, на «відмінно» захистивши дипломну роботу, пов’язану із дослідженням технології термічної обробки рейок. Саме сортовий прокат у майбутньому стане наріжним каменем усієї наукової діяльності нині вже інженера-металурга Олександра Чекмарьова.
Трудову діяльність він розпочав ще у студентські часи – з четвертого курсу. У жовтні 1925 року новий співробітник металургійного заводу в Катеринославі розпочав свою робітничу кар’єру на посаді хронометражиста-дослідника відділу раціоналізації праці (ВРП), пропрацювавши на заводі до жовтня 1926 року. Навчатися, щоправда, довелося за вечірньою формою, тобто після робочої зміни. Закінчивши гірничий інститут, молодий інженер О. Чекмарьов у березні 1927-го року працевлаштовується конструктором на завод ім. К. Маркса (нині металургійний завод «Комінмет»), на якому працює до серпня 1927 року.
Того ж місяця 25-річний молодик знову переступає поріг Дніпропетровського металургійного заводу ім. Петровського, який стає для нього виробничим полігоном у подальшій науковій кар’єрі. А поки що перспективний інженер вивчає ази практичної організації прокатного виробництва, працюючи завідувачем групи ВРП із серпня 1927 по жовтень 1928-го року, змінним інженером заводу до жовтня 1929 року та заступником начальника рейкобалкового цеху по березень 1930 року.
Саме у цей час, 1929 року, здібний інженер у № 44 журналу «Уголь и железо» опублікував свою першу наукову статтю: «Исследование причин брака в рельсовом производстве».
Така зацікавленість була помічена вченими Дніпропетровського гірничого інституту, який тоді саме перебував у процесі реорганізації. Тож молодий талановитий інженер отримав запрошення обійняти посаду доцента Дніпропетровського гірничого, а з липня 1930 р. – доцента кафедри обробки металів тиском (ОМТ) Дніпропетровського металургійного інституту (ДМетІ). У квітні 1931 року О.П. Чекмарьов призначений на посаду завідувача кафедри ОМТ ДМетІ, яку він обіймав до 15 липня 1974 року.
Ще навчаючись у гірничому інституті, студент Олександр Чекмарьов виявив неабиякий хист до вивчення іноземних мов. У особовому листкові з обліку кадрів, який він заповнив власноруч 5 жовтня 1970-го року, в графі «10. Якими іноземними мовами та мовами народів СРСР ви володієте» професор зазначав: «Читаю та перекладаю з німецької, французької, англійської, володію російською, можу висловлюватися українською».
Така лінгвістична поліфонічність виявилася вкрай затребуваною на початку 1930-х років у середовищі технічної інтелігенції під час активної індустріалізації радянської України. Тож у 1932–1934 роках доцент Чекмарьов публікує, окрім наукових («Метод калибровки блуминга») та оглядових («Прокатное дело а Америке и Европе») статей у журналі «ДоМеЗ», у видавництві «Сталь» ще й серію монографій російською та українською мовами за матеріалами німецьких науковців та інженерів. Зокрема, переклад з німецької книги авторів Пуппе та Штаубера «Прокатное дело. Том І» (1934 р.).
За монографію «Рельсы, их служба, качество и производство», написану вченим за місяць відпустки й опубліковану 1934 року, О.П. Чекмарьов отримав звання професора кафедри ОМТ ДМетІ, а 12 жовтня 1940 року – ступінь доктора технічних наук, захистивши дисертацію. У передвоєнний час від 1931 до 1941 року О.П. Чекмарьов, окрім завідування кафедрою ОМТ, був деканом технологічного факультету ДМетІ, а також науковим редактором прокатного відділу журналів «ДоМеЗ» і «Теорія та практика металургії», які виходили під егідою ДМетІ. У 1941 році в СРСР були названі лауреати Сталінської премії за видатні винаходи та корінні вдосконалення методів виробничої роботи у період останніх 6–7 років, згідно з Постановою Ради народних комісарів СРСР від 14 березня 1941 року. За два дні – 16 березня того ж року – обласна газета «Днепровская правда» сповіщала своїх читачів про лауреатів Сталінської премії ІІ ступеню 1940 року в галузі науки та техніки, серед яких були науковці-металурги з ДМетІ О.П. Чекмарьов, І.Т. Жердєв та М.М. Добровольський за винахід апарату для точної прокатки за мінімальними допусками. Особливість Сталінської премії за 1940 рік полягала у тому, що вона була приурочена до 60-річчя від дня народження «великого» товариша Й.В. Сталіна. До речі, Олександр Чекмарьов протягом багатьох років був позаштатним завідувачем відділу науки обласної газети «Днепровская правда». Також він був доволі активним дописувачем саме цього засобу масової інформації, починаючи з середини 1940-х років, знайомлячи читачів газети з подіями, які відбувались у стінах ДМетІ, а також на металургійних підприємствах міста та області.
У серпні 1941 року О.П. Чекмарьова було евакуйовано до м. Сталінграда, де його працевлаштували на посаду заступника головного інженера заводу «Красный Октябрь». У 1942 році його евакуювали до м. Магнітогорська, де він працював консультантом Магнітогорського металургійного комбінату, а також професором Магнітогорського гірничо-металургійного інституту. Під його керівництвом на металургійному комбінаті було розроблено технологію прокатки профілів перемінного перетину, що мали неабияке значення для економіки воюючої країни. 11 січня 1944 року науковці та викладачі ДМетІ повернулися до рідного міста, й Олександр Петрович знову занурився у науково-педагогічну атмосферу Alma Mater: керівництво кафедрою, факультетом, завідування прокатним відділом Інституту чорної металургії, науково-консультативна робота у Державному інституті проєктування металургійних заводів (скор. Діпромез), виконання обов’язків депутата обласної ради тощо.
У лютому 1945 року професор О.П. Чекмарьов стає членом ВКП(б).
У 1948 році доктора технічних наук, професора О.П. Чекмарьова обирають академіком АН УРСР, а наступного, 1949 року, він удруге стає лауреатом Сталінської премії.
На першій шпальті газети «Зоря», у номері за 12 квітня 1949 року в офіційному повідомленні під назвою «Про присудження Сталінських премій за видатні праці в галузі науки та винахідництва з 1948 рік» (ІІІ-го ступеня) було зазначено: «28. Грудєву Петру Івановичу, Бабарикіну Анастасу Лукичу, Ледкову Вячеславу Георгійовичу, Пудикову Олександру Костянтиновичу, інженерам заводу «Запоріжсталь», Саф’яну Матвію Матвійовичу, доцентові Дніпропетровського металургійного інституту імені Й.В. Сталіна, Чекмарьову Олександру Петровичу, професорові того ж інституту, – за докорінне вдосконалення методу холодної прокатки конструкційної листової сталі».
Це сприяло стрімкому розвиткові перспективної галузі промисловості України – автомобілебудуванню.
Згодом у тому ж місті Запоріжжі було побудовано завод «Комунар», відомий на теренах Радянського Союзу автомобілем під торгівельною маркою «Запорожець». Ось як про цю подію в статті з промовистою назвою «Радостные итоги» для газети «Днепровская правда» за 31 грудня 1949 року пише ректор ДМетІ М.Х. Ісаєнко: «Смело ломая устаревшие в прокатном производстве традиции, академик А.П. Чекмарёв и доцент М.М. Сафьян вместе с коллективом инженеров «Запорожстали» разрешили проблемы получения тонкого листа, за что удостоились Сталинской премии». Особливість Сталінської премії за 1949-й рік полягала у тому, що вона була приурочена до 70-ліття з дня народження І.В. Сталіна. Окрім того, рік 1949-й виявився ювілейним і для металургійного, хіміко-технологічного та гірничого інститутів Дніпропетровська. Адже виповнилося півстоліття з моменту заснування у м. Катеринославі у 1899 році Вищого гірничого училища – славетного пращура майбутніх гірничого, металургійного та хімікотехнологічного інститутів – кузні технічної інтелігенції та партійно-державної еліти тодішньої та сучасної України. З нагоди ювілею і на відзначення вагомих трудових заслуг академіка О.П. Чекмарьова було нагороджено орденом Леніна. Це була одна з десяти державних нагород, якими пошанували за життя наполегливу працю вченого – організатора української школи фахівців у галузі обробки металів тиском. У 1968 році професора О.П. Чекмарьова обирають академіком АН СРСР. У 1970 році його представляють до Державної премії УРСР за розробку та впровадження процесів одночасної прокатки двох зливків на крупних обтискних станах, що забезпечило щорічний приріст у випуску прокату на 4 млн. тонн. З її впровадженням на металургійних заводах виникали неабиякі складнощі, пов’язані перш за все з непристосованістю існуючого технологічного обладнання до нових умов експлуатації. Ще один чинник – психологічний – мав неабиякий довготривалий негативний ефект. Премії, шану та загальну повагу отримали передусім ті металурги-вальцювальники, які першими довели можливість роботи за подібним технологічним режимом. А от всі інші робітники гарячих цехів металургійних заводів отримали лише догани від начальства за невміле копіювання-застосування передового досвіду. Врешті-решт, технологія одночасної двохзливкової прокатки на великих обтискних станах зійшла нанівець, і нині про неї згадують лише як про приклад невдалого технологічного рішення.
З огляду на невиїздний характер більшості науковців радянської України заслуговує на увагу той факт, що академік О.П. Чекмарьов сім разів за дев’ять років мав можливість побувати за межами СРСР. У липні 1954 року він відвідав Всесвітню виставку в Бельгії. Двічі – у липні 1963 та у грудні 1965 рр. побував у відрядженні в Польщі. Тричі – у квітні 1963 та 1965-го – побував на Лейпцизькому ярмаркові, а у грудні 1967 р. – на зустрічі випускників ДМетІ в Німецькій Демократичній Республіці. У вересні-листопаді 1967 року вивчав передовий досвід в Італії. У 1972 році з нагоди 70-літнього ювілею академіку О.П. Чекмарьову було присвоєно почесне звання Героя Соціалістичної Праці.
Олександр Петрович очолював кафедру ОТМ ДМетІ до 16 липня 1974 року. Загалом час його завідування становить 40,5 років – досягнення, яке майже неможливо повторити. За увесь час своєї науково-педагогічної роботи академік О.П. Чекмарьов опублікував понад 550 наукових статей, 25 монографій і підручників, отримав 48 авторських свідоцтв на винаходи. Також був активним дописувачем у місцевих ЗМІ, в яких популяризував досягнення тогочасної науки та техніки. Підготовлена академіком О.П. Чекмарьовим українська наукова школа металургів-прокатників вражає й донині: понад 120 кандидатів і 22 доктори технічних наук, які захистили дисертації під безпосереднім його керівництвом.
На щотижневому науковому семінарі кафедри ОМТ ДМетІ у 1950–1970-х роках одночасно були присутніми близько 200 науковців. Виступ на такому семінарі вважався неабиякою школою для будьякого науковця: чи початківця, а чи маститого метра. Олександр Петрович Чекмарьов мав міцну та дружну родину. В автобіографії, власноручно написаній академіком 5 жовтня 1970-го року, а також в особовому аркуші з обліку кадрів зазначено, що його сім’я складається з дружини Ксенії Іванівни 1901 р.н.; сина Ігоря Олександровича 1929 р.н.; невістки Галини Володимирівни 1935 р.н., онучки Тетяни Ігорівни 1959 р.н. й онука Олександра Ігоровича 1965 р.н. Всі вони мешкали на проспекті Гагаріна.
Автор цієї розвідки зробив невеличке дослідження в галузі етимології, аби з’ясувати значення слова «чекмарь», яке утворює корінь у прізвищі академіка.
Словники подають таке визначення: «чекмарь» – «палиця із потовщенням на кінці; патериця зі спеціальним потовщенням на кінці; ключка старця; спеціальна дерев’яна палиця для утрамбовування ґрунту чи забивання свай; вбивач; пастушача палиця; пест, товкач із твердих порід деревини, наприклад, дуба, осики, клена або кизила чи самшиту, яким щось товчуть у ступі; пристосування для звивання канату; знаряддя для риболовлі у вигляді калатайки для глушіння риби». Відомий у світі мовознавець Володимир Даль подає таку етимологію: «чекмарь» від татарського «сокмак», «токмат», «чакмак» у значенні «бити». З огляду на місце народження академіка О.П. Чекмарьова у селі на березі повноводної ріки, найбільш імовірною є версія походження прізвища від уміння його предків ловити рибу способом її глушіння за допомогою палиці-чекмаря. Таку версію опосередковано підтверджують і рідні Олександра Петровича, зокрема його онучка Тетяна Ігорівна Чекмарьова, з якою авторові статті пощастило поспілкуватися особисто під час написання цієї розвідки. За сімейними переказами, в селі Велика Знам’янка родина Чекмарьових жила на вулиці, на якій майже в усіх було таке прізвище. Причому ці мешканці села проживали на цих теренах ще до виникнення на карті населеного пункту під назвою Велика Знам’янка, тобто були автохтонним населенням запорозького краю, що споконвіку займалося рибним промислом. Якщо ж уявити собі процес обробки металів тиском (філологічно більш правильно – тисненням) як спосіб його деформації шляхом биття (наприклад, ковальсько-штампувальні технологічні операції), то прізвище «Чекмарьов» якнайкраще характеризує людину, що цим фахово займається. Ось така виходить езотерика чи то «сродна праця», як би про неї сказав відомий український філософ Григорій Сковорода. Можливо саме у цьому є першопричина успішної наукової кар’єри академіка О.П. Чекмарьова. І трохи про долю деяких членів родини науковця.
Про своїх батьків Олександр Петрович у автобіографії згадує лише те, що у 1930 році вони стали колгоспниками, та ще дати їхнього відходу у вічність: батька в 1948, і матері – у 1956 роках. Також відомо, що в Олександра Чекмарьова було дві сестри – старша Клавдія та молодша Ганна. Старша сестра, вийшовши заміж, оселилась у м. Нікополі, де й проживала до глибокої старості. Молодша Ганна вийшла заміж за моряка далекого плавання, тож усе життя змінювала місце проживання, будучи дружиною військового офіцера, останнім місцем служби якого була Одеса.
Під час особистої бесіди автора розвідки з онукою О.П. Чекмарьова Тетяною Ігорівною вдалося з’ясувати деякі подробиці приватного життя майбутнього академіка у 1920-х роках.
Майбутня дружина Олександра Чекмарьова, Оксана (Ксенія) Іванівна Запорожець народилася та виросла у великому й заможному селі Покровка Катеринославської губернії (до літа 2020 року – районний центр у Дніпропетровській області) у родині шанованого земського лікаря Івана Михайловича Запорожця. На початку 1920-х років вона навчалась на хімічному відділенні інституту народної освіти у Катеринославі. Напевно, саме там і познайомились майбутні молодята. Одружилися ж Олександр і Оксана у червні 1927 року. За спогадами рідних, бабуся Ксенія завжди була домогосподаркою, а Олександр Петрович – зразковим головою дружної родини, який встигав бути й люблячим батьком і дідусем, і надзвичайно працьовитим науковцем. Дружина Олександра Петровича гарно грала на піаніно й усіляко заохочувала до музичного мистецтва рідних. Один із яскравих спогадів дитинства онучки Тетяни – стукіт друкарської машинки, особливо у нічний час, адже академік свої статті волів писати й друкувати самостійно. Син академіка О.П. Чекмарьова Ігор у 1947-му році вступив до ДМетІ й отримав диплом з відзнакою за спеціальністю «Обробка металів тиском» у 1953 році. Того ж року працевлаштувався до науководослідного трубного інституту, директором якого у той час був Яків Юхимович Осада (нині ДП «НДТІ»). У ньому він працював до 1994-го року, пройшовши шлях від молодшого наукового співробітника до завідувача лабораторії, захистивши кандидатську (1960 р.) та докторську (1980 р.) дисертації. Головним своїми досягненнями у виробничій діяльності І.О. Чекмарьов вважав пуск і освоєння обладнання безперервних трубопрокатних установок на Нікопольському та Волзькому трубних заводах. Онучка академіка, Тетяна Ігорівна Чекмарьова у 1982-му році закінчила лікувальний факультет Дніпропетровського медичного інституту й за розподілом потрапила до обласної клінічної лікарні ім. Мечникова, в якій працює й донині, будучи відомим лікарем-невропатологом. Її чоловік Ігор Олександрович Семенов у 1987-му році захистив кандидатську дисертацію й тривалий час працював у металургійному інституті на кафедрах ливарного виробництва та електрометалургії. Нині є головним технологом металургійного заводу в м. Ченстохові (Польща).
Онук академіка, Олександр Ігорович Чекмарьов у 1987 році з відзнакою закінчив ДМетІ за спеціальністю «Обробка металів тиском», аспірантуру і працював на кафедрі Обробки металів тиском, завідувачем якої понад сорок років був його дід. Нині Олександр Ігорович є успішним приватним підприємцем і мешкає у нашому місті. Правнучки академіка Чекмарьова також свого часу навчались у НМетАУ, але вже на факультеті економіки та менеджменту.
Олександр Петрович Чекмарьов відійшов у вічність 11 березня 1975 року та був похований на алеї видатних містян на Запорізькому цвинтарі в нашому місті. Ксенія Іванівна пережила чоловіка на п’ять років і також похована на Запорізькому цвинтарі. На згадку про видатного вченого його ім’ям названо одну з вулиць Дніпра, а також кафедру обробки металів тиском Національної металургійної академії України (НМетАУ). Пам’ятні дошки нагадують нащадкам про місця, де працював і проживав академік О.П. Чекмарьов, а на кафедрі ОМТ НМетАУ проводяться міжнародні наукові конференції, присвячені ювілейним датам від дня народження видатного вченого.
Микола Мироненко
Бібліографія
Век академика А. П. Чекмарева. 1902–2002 / науч ред. Ю. Н. Таран-Жовнир. – Днепропетровск: [б. и.], 2002. – 223 с. Кавун М. Олександр Петрович Чекмарьов / М. Кавун // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2002 рік: Бібліограф. покажчик / Упоряд. І. Голуб. – Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2001. – С. 119–122.
Шаповал І. Крилатий розум // Шаповал І. Придніпровські джерела: Оповіді про вчених. – Київ, 1982. – С. 111–138. Шаповал І. Академік О. П. Чекмарьов / І. Шаповал. – Дніпропетровськ : Промінь, 1971. – 73 с.
* * *
Александр Петрович Чекмарев // Днепровская правда. – 1975. – 13 марта. – (№ 50). – С. 3.
Данченко В. Н. Научная школа академика А. П. Чекмарева (Основатель укр. науч. школы прокатчиков) / В. Н. Данченко // Наукові вісті: Сучасні проблеми металургії. Т. 5: Пластична деформація металів. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 6–21. Мутьев М. Ученый, педагог, искатель / М. Мутьев // Днепровская правда, 1977. – 13 сент. – (№ 181). – С. 4.
Памяти академика Александра Петровича Чекмарева (12.10.1902–11.03.1975) // Теория и практика металлургии. – 1997. – №3. – С. 3
