Григорій Епік: творити для людей

Епік Григорій Данилович

Україна, Дніпропетровська область

  • 17 січня 1901 – 3 листопада 1937 |
  • Місце народження: с. Кам'янка, Катеринославська губернія |
  • Український письменник, перекладач, публіцист, представник «Розстріляного відродження».

Його творчість є дзеркалом політичних і культурних протиріч епохи, які мали трагічні наслідки для долі письменника доби Українського відродження.

Буремні роки. Долучення до українського лівого руху

Колишня Єлизавето-Кам’янка відома своєю славною історією та людьми. У січні 1901 року у великій сім’ї хлібороба Данила Епіка народився чорнявий хлопчик. Судилося йому стати одним із засновників Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), автором поетичних збірок, повісті «Восени», романів «Перша весна» та «Без ґрунту».

Дитинство маленького Грицька минало в бідності та постійних нестатках. У родині було ще п’ятеро синів і двоє доньок. Маленький будинок, близько 1,1 га землі та дві корови – ось і все майно сім’ї. В одному з листів до дружини він згадував: «ти ж знаєш, люба, що я знав і голод, і воші, роками і роками спання в мішку, коли замість подушки мені служила моя шапка». Але батьки, попри безгрошів’я, намагалися дати освіту всім дітям. Навчатися хлопчина пішов до місцевої школи, яку закінчив на відмінно. Спочатку працював різноробом, згодом – писарем на залізничній станції. Був активним учасником просвітянських заходів села. Але часи були неспокійні – вирувала революція, яка цілковито захопила романтичного й вразливого хлопця. Юнак став учасником антигетьманського повстання проти влади Павла Скоропадського та за це був звільнений із роботи у залізничних майстернях. Про буремні події Української революції 1917–1921 років достеменно відомо небагато, хоча є історичні відомості, що у 1919-му Григорій записався добровольцем до Першого повстанського полку (м. Новомосковськ) Революційної повстанської армії України під проводом анархіста Нестора Махна.

Треба зауважити, що у 1917–1920 рр. у тодішньому українському лівому середовищі окрім анархістської махновської течії виник і націонал-комунізм. Його прибічники мали переконання: комунізм потрібно не уніфікувати за російським зразком, а пристосовувати до специфічних українських національних умов. Популярності додала й проголошена у 1923 році політика «українізації», коли націонал-комуністи чимало уваги приділяли боротьбі за розвиток української мови, культури, освіти, науки. Григорій Епік, як і загалом ціла когорта тодішньої української еліти, захопився українськими лівими ідеями й активно долучився в 1920 році до націонал-комуністичного руху. 

У 1920-му році доля привела Григорія Епіка до Полтави, де йому запропонували посаду інструктора політпросвіти, а згодом і голови повітового виконкому. А в 1922 році він уже отримує підвищення та працює у відділі культури губернської комісії. Активна громадська робота поєднувалася з пробами пера. Саме у цей період виходять друком перші його твори.

Перші кроки на творчому шляху

Григорій Епік мав тверезий і глибший погляд соціолога в реальні процеси життя. В цьому була його сила й трагедія.

Григорій Костюк

Першою книжкою Григорія Епіка стала збірка поезії «Червона Кобза». Молодий автор представив читачеві ліричну розповідь героїчних історичних подій у формі речитативу. Але оригінальна стилізація під форму старих посивілих козацьких дум не сприяла популярності серед читачів, якої чекав поет. Тож після цієї збірки віршів він назавжди переходить до прози. Згодом світ побачила дебютна збірка оповідань «На зламі» та друга – «В снігах», які стали своєрідним підсумком першого періоду творчості письменника. Основна тематика його оповідань того часу – життєві розповіді про трагічні сторінки нашої країни. Автор свідомо ставить собі нелегке завдання показати героїчні епізоди громадянської війни, біль, знущання та смерть у денікінському підпіллі юних дівчат, голодні поневіряння маленького сироти. Головні герої оповідань готові на самопожертву та самострату, вони звичайні люди, які чинять великі вчинки. Критики відчули за примітивними й одноманітними сюжетами оповідань безперечний вплив М. Хвильового та творчий потенціал письменника-початківця. Попри нерівний і несамостійний стиль молодого письменника, читачі полюбили його простих сміливих героїв. 

У великому розмаїтті літературних організацій 1920-х років Григорій шукає свій громадянський шлях: спочатку увійшов до Спілки селянських письменників «Плуг» на чолі з Сергієм Пилипенком, але під впливом Миколи Хвильового став членом Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), підтримував автора «Синіх етюдів» під час літературної дискусії 1925–1928 рр. «Ваплітяни» боролися проти політизації літератури, за високу письменницьку майстерність і відкидали більшовицькі командні методи організації літературного процесу. Прогресивна літературна організація організовувалась як академія, і така назва, на думку творців, зобов’язувала серйозно ставитись до творення нового мистецтва. Григорій Епік разом із іншими членами ВАПЛІТЕ закликав митців спочатку глибоко освоювати класичну спадщину, завжди дотримуватись непримиренної позиції щодо неуцтва, халтури, графоманства, що заполонили пролетарську літературу.

Письменник натхненно долучився до видавництва однойменного журналу, на сторінках якого лунала справжня «літературна дискусія». Значною частиною збірника були різноманітні спроби самовиправдальної публіцистики, автори у художніх творах підіймали гострі соціально-політичні теми. Яскравий побутово-психологічний текст роману «Непія» Григорія Епіка з’явився у першому номері «ВАПЛІТЕ». На сторінках твору автор розповідає про класове розшарування тогочасного суспільства, психологічно тонко змальовує любовний трикутник, відображує стосунки батьків і дітей, показує міщанство, бюрократизм та інші злободенні теми. Чіпкий у плані деталей й атмосфери письменник змальовує сцени різного роду деградації і розкладу ідейних більшовиків, а також створених революцією нових соціальних структур в умовах «мирного будівництва» і НЕПу. 

Духовну еволюцію письменника можна помітити, прочитавши його повість «Восени», де він правдиво описав тип комуніста-переродженця, який безкарно владарює у житловому кооперативі. У тексті з «громадським навантаженням» є головний лейтмотив, який умовно можна назвати «кризою післяреволюційного миру». Тут і невміння вчорашніх героїв-пасіонаріїв пристосуватися до буденного життя, і розбіжність реального радянського суспільства з очікуваннями в дні революції, з ідеалами, за які вмирали і вбивали.

Від самого заснування культова літературна група опинилася під пильним наглядом офіційних кіл. Особливо посилилась і набула скоординованого характеру ідеологічна критика на їхню адресу після утворення Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Тож внаслідок переслідування партійними органами ВАПЛІТЕ на початку 1928 року саморозпустилася.

Проблеми землі та безґрунтянства

Людина повинна завжди пам’ятати, звідки вона пішла в життя. Людина не має права бути безбатченком.

Олександр Довженко

Після цієї події Григорій Епік став членом утвореного Миколою Хвильовим ще одного літературного об’єднання – «Пролетарського літературного фронту» та друкувався в альманасі «Літературний ярмарок». Оскільки письменник втратив юнацьке захоплення соціалізмом та зазнав своєрідного зламу, тема безґрунття селянина так чи інакше знайшла втілення в його недовготривалій творчості. Саме в повісті «Без ґрунту» він правдиво і точно відтворює деталі «духу часу», де реалістичні сюжети доволі вдало доповнювалися ліричними елементами, особливо в пейзажах, а також здатність влучно виписувати людські характери. Наприклад, в образі Василя Гуменка виведений тип новітнього радянського бюрократа і маргінала, який самостверджується шляхом приниження чи нищення інших людей. Також у творі сатирично викривається ідеологія «папероїдів» – тих новітніх бюрократів і пустобрехів, які вміло пристосувалися до умов життя, повторювали розтиражовані гасла і підмінювали справжню роботу величезною кількістю вказівок і звітів.

«Папероїди – це система, і дуже складна. В них свої шляхи захисту й розплодження: покора дужчим і нещадна боротьба проти слабших. В них своя тактика боротьби – густий туман про зроблене ними велике державне заощадження, раціоналізацію і постійна показна собача відданість. Що начальство – те й ми – філософське обґрунтування папероїдів. Цупко триматися своїх – це найвищий закон, їхнє credo».

Повість «Без ґрунту» з багатьох позицій – важливий і символічний твір ХХ ст., причому актуальність його не вичерпалась і дотепер. Одразу ж у 1928 році повість була нагороджена першою премією провідного Державного видавництва України на конкурсі юнацького роману та повісті, а також до 1932 року включно витримала загалом п’ять перевидань та понад 30 публічних диспутів-обговорень. Для прикладу наведу влучні слова однієї читачки на засідання клубу: «Скільки я не слухала доповідь про бюрократизм, я не могла зрозуміти про нього так добре, як з книги «Без ґрунту». Тож справді, роман змушує кожного думати, аналізувати та бачити негативні сторони бюрократії з різними психологічними відтінками.

Особлива жива та фактурна мова твору, яка  має стилістичне й психологічне забарвлення, що у 1920-ті називалось еротизмом: «Синє небо було безконечно глибоким, і жайворонки, піднявшись високо, губилися в ньому, і тому здавалося, що в блакитній глибіні чиясь невидима рука начіпляла мільйони дрібних срібних дзвоників і щодня зрання до вечора тішила ними землю. А вона, безсоромна й захоплюючо-дужа, легко скинула надокучливу білу ковдру і, втомлено і кличучи розкинувшись, спрагою жаданого кохання гаптувала думки. Легко примруживши вогкі, глибокі очі, вона, хвилюючись, чекала на відданого коханця». Вмів автор майстерно малювати й реалістичні, побутові сцени. Є припущення, що прототипом не названого в повісті міста є Катеринослав часів громадянської війни: «Другого дня чорна «армія» зчинила густий трус усього міста. Вони без винятку забирали все з квартир, а чого не могли витягти – били, а забране старанно зносили на міський майдан. По тому все це довго обливали гасом і запалили. Навколо вогнища поставили зігнаних міщан і наказали нікому не рушити з місця. За цим накрутили кілька десятків одібраних грамофонів і цілу ніч на очах у всіх витанцьовували під «Спаси господи» і «Отче наш», бо культвідділ Махна провадив антирелігійну пропаганду».

В українській літературі багато творів, де  йшлось про національну цінність – землю, але Григорій Данилович персоніфікував образ землі та описав її як божество давніх слов’ян – Велику Матір: «…Весною… земля, безсоромна і захоплюючо-дужа. Легко примруживши вогкі глибокі очі, вона, хвилюючись, чекала на відданого коханця. Її стегна горіли жаданням чужого доторку і високо пнулися до сонця її цнотливі повні груди». В національній свідомості кожного українця вага землі – архаїчна і несвідомо значуща. Тож конфлікт землі та безґрунтянства можна переосмислити як конфлікт, відповідно, села та міста. 

Життя люблю так, що не хочу і не можу вірити у свою смерть

В романі «Перша весна» Григорій Епік зумів правдиво показати фактичний опір селянства насильницькій колективізації.

Володимир Мельник

Поступово політичні «хмари» затуляли сонце над головою Григорія Епіка. Його твори нещадно критикували, звинувачували у створенні «дрібнобуржуазних декадентських літературних течій» та у перетворенні «на трубадурів міщанства, куркульства, богеми, отої одвертої контрреволюції». Докоряли, що до великих і переломних подій, які відбувалися в країні він ставиться байдуже, що навіть рядка не присвятив у своїх працях колективізації, а це ганьба, зрада і так далі. На тлі таких обвинувачень письменник пише роман «Перша весна», який радянське літературознавство зарахувало до хрестоматійних творів української літератури 30-х років. У творі автор намагався ретельно перекласти літературною мовою всі необхідні, за тодішніми уявленнями, умови здійснення колективізації: керівну роль партії, допомогу та шефство індустріального пролетаріату над селом, активну участь молоді, мобілізацію наймитства й бідняцтва в спілці з середняком, нещадну боротьбу з куркулем і його агентами, правими та лівими опортуністами. Але колективізація лише офіційною пропагандою сприймалася як досягнення соціалізму. Насправді ж вона була пов’язана з масовим винищенням цвіту селянства, тотальним його безправ’ям, насильницьким усуспільненням майна. Тож, при детальному аналізі тексту роману Григорія Даниловича крізь офіціозну політично-публіцистичну риторику, підлаштування під загальноприйняті канони простежуються певні опозиційні тенденції в оцінці колективізації. 

Розкол у ставленні до колективізації у творі відбувся, насамперед, серед керівництва округу та району. Герої роману, представники виконавчої влади Сергій Голубченко і Михайло Товстосум, доводять, що заможне і середнє селянство використовує агрономічні знання краще за дипломованих фахівців, тому його теж треба залучати до вступу в колективні господарства. «Я думаю, що справу приймання куркулів до колгоспу ми повинні розв’язувати з погляду господарської ефективності й широкої політичної доцільності», – каже Товстосум, не випадково цьому герою закидають есерівське минуле, бо саме есери були найпалкішими прихильниками та захисниками інтересів  селянства протягом перших десятиліть ХХ ст. 

Процес «окультурення» чітко контролювався владою, що взяла на себе реалізацію ще одного плану – творення колективного господарства як єдино можливої форми розвитку села. У можливість такого «гуманного» процесу створення колгоспів був впевнений Сергій Голубченко, герой згаданого твору: «–…Я буду говорити, звичайно, грубо, схематично, – мотивував Голубченко, що нам те куркульське коріння треба не висушити по-хижацькому, а вміючи пересадити на колективний ґрунт». Але дочитавши роман до кінця, читач розуміє, що автор вказує на «хибність» такого конформізму, а героя трактує як відступника, який «не згоджується з генеральною лінією партії в ряді питань, зокрема в питаннях колективізації. Ідейні збочення Голубченка приводять його до зближення з контрреволюційними силами. Врешті-решт письменник «вирішує» долю «відступника»: Сергій Голубченко покінчує життя самогубством. 

Прикметно, що ще однією особливістю селянської теми у романі було зображення розпаду господарства як розпаду норм і цінностей, вибудовування псевдоморалі, апелювання до новостворених канонів людських взаємин. Як майстер психологічної прози, Григорій Данилович показує як впливають ідеологічні розбіжності й на руйнування сімей і взаємини між люблячими людьми. Тож роман «Перша весна» дає величезні можливості для відтворення тогочасної епохи й прочитання крізь призму сучасних проблем. 

Критика спочатку прихильно поставилася до творчості письменника, відзначала вміння автора правдиво зображувати людські характери, торкатися злободенних і важливих тем, але дуже швидко схвальна риторика змінилася на різко негативну. Письменника затаврували як «наклепника, зрадника і націоналіста». Григорій Епік опиняється «на зламі». Саме на радянському ґрунті він втрачає ґрунт під ногами. У червні 1934 року, під час партійної чистки, його виключають зі членів комуністичної партії з формулюванням: «протягом довгих років і до останнього часу опирався лінії партії в літературі, підтримував націоналістичні елементи в їхній боротьбі проти партії». У грудні, після вбивства Кірова, письменника заарештовують, засуджують до 10 років позбавлення волі та відправили на Соловки. Табори на той час були переповнені політичними в’язнями, саме тому в жовтні 1937 р. його справу, як й інших українських письменників і митців переглянула «трійка» УНКВС Ленінградської області та винесла новий вирок – розстріл. В ознаменування 20-річчя «Великого Жовтня» з 27 жовтня по 4 листопада 1937 році були розстріляні 1 111 колишніх в'язнів Соловецького табору особливого призначення. Зараз в тому лісі меморіальне кладовище, де мовчазно стоять хрести скорботи та пам'ятник – гранітна брила з багатозначним написом: «Люди, не вбивайте один одного».

Григорій Епік був, безумовно, однією з найяскравіших і непересічних особистостей на літературному небосхилі Придніпров'я першої половини XX століття. Його постать, як і переходова доба, «кобзарем» якої він прагнув бути – зіткана з суперечливостей і внутрішніх конфліктів: романтичний комунізм, вітаїзм, пролетарський реалізм, винищення українського селянства під час голоду 1933-го… Реабілітований Григорій Епік посмертно в 1956 р. постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР.

Створено: 08.07.2021
Редакція від 08.07.2021
Оксана Шевченко
Бібліографія:

Епік Г. Перша весна. Григорій Епік. Твори.– Київ: Держ. вид-во художньої л-ри, 1958.– 352 с.
***
Мазуренко І.В. Григорій Епік: три виміри часу // Історія і культура Придніпров'я: невідомі та маловідомі сторінки.– Дніпропетровськ: НГУ, 2011.– Вип. 8.– С. 135–145.
***
Васьків М. Тексти крізь тексти (незвідані світи роману Г. Епіка «Перша весна») // Слово і час.– 2003.– №8.– С. 14–23.
Шевелєва М. Григорій Епік: Життя люблю так, що не хочу і не можу вірити у свою смерть // Український інтерес.– 2020.– 17 січ.
***
Кавун М. Писатель родом из казацкого селения Каменка // https://gorod.dp.ua/news/183794